Юридичні наслідки підписання МД

Правові наслідки підписання державою міжнародного договору закріплені в декількох міжнародних нормативних актах.

Так, у Віденській конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року:

«(Стаття 18) Держава зобов’язана утримуватись від дій, які б позбавили договір його об’єкта й мети, коли

а) вона підписала договір або обмінялася документами, які становлять договір, з умовою ратифікації, прийняття або затвердження, доти, поки вона не виразить ясно свого наміру не стати учасником цього договору; або

б) вона виразила згоду на обов’язковість для неї договору, – до набрання договором чинності і за умови, що таке набрання чинності не буде надмірно затримуватися» [3].

Тотожні за змістом приписи містяться і в статті 18 Віденської конвенції про право договорів між державами та міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями від 21 березня 1986 р. [4] з урахуванням того, що приписи цієї конвенції поширюються не лише на держави, а й на міжнародні організації (далі – Віденські конвенції).

Отже, завдяки нормативним приписам Віденських конвенцій підписання міжнародного договору породжує правові наслідки, які, щоправда, лише за юридичною силою, а не за змістом, можна прирівняти до зобов’язань, що виникають з ратифікованого договору. Певний приклад аналізу правових наслідків підписання державою міжнародного нормативного акта можна знайти в Ухвалі Конституційного суду Російської Федерації від 19 листопада 2009 р. No 1344-0-Р (далі – Ухвала). В Ухвалі аналізується ситуація з правовими наслідками підписання до цього часу нератифікованого Російською Федерацією Протоколу No 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який стосується скасування смертної кари (далі – Протокол No 6). На рівні загальної оцінки юридичної сили підписаного міжнародного акта в абзаці 2 п. 6 мотивувальної частини Ухвали вказано: «Оскільки Протокол No 6 до цього часу не ратифікований, він як такий не може розглядатися в якості нормативного правового акта, який безпосередньо скасовує в Російській Федерації смертну кару... При цьому в федеральному законодавстві зберігаються положення, які передбачають даний вид покарання і, відповідно, процедури його призначення та виконання» [5].

Разом з тим, у цій самій Ухвалі Конституційним Судом РФ зазначено: «4.3. Той факт, що Протокол No 6 до цього часу не ратифіковано, в контексті існуючих правових реалій не заважає визнанню його суттєвим елементом правового регулювання права на життя. Відповідно до ст. 18 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року Держава зобов’язана утримуватись від дій, які б позбавили договір його об’єкта й мети... Таким чином, Російська Федерація зв’язана вимогами статті 18 Віденської конвенції про право міжнародних договорів не вчиняти дій, які б позбавили підписаний нею Протокол No 6 його об’єкта та мети, до тих пір, поки вона офіційно не виразить свій намір не бути його учасником. Оскільки основним зобов’язанням за Протоколом No 6 є повна відміна смертної кари, включно з виключенням із законодавства цього виду покарання за всі злочини, за винятком «дій, вчинених під час війни або при неминучій загрозі війни», і відмова від його застосування з тим же винятком, в Росії з 16 квітня 1997 р. смертна кара застосовуватись не може, тобто покарання у виді смертної кари не повинні ні призначатись, ні виконуватись. 5. Виконання зобов’язання не позбавляти Протокол No 6 – як підписаний, але не ратифікований міжнародний договір – його об’єкта та мети покладається на державу в цілому. Якщо органи, що представляють котрусь із гілок державної влади, допускають відхилення від цього зобов’язання, його дотримання може бути забезпечене іншими гілками влади... з тим, щоб виконання державою в цілому своїх зобов’язань залишилось в рамках статті 18 Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Вже після того як Росія була прийнята до Ради Європи і підписала Протокол No 6, російські суди в окремих випадках виносили смертні вироки... Винесення судами смертних вироків (а тим більше їх виконання) могло б становити собою порушення Росією її зобов’язань по статті 18 Віденської конвенції про право міжнародних договорів відносно Протоколу No 6, однак, оскільки щоразу мала місце заміна смертної кари в порядку помилування, що здійснювалось Президентом Російської Федерації на підставі статті 89 Конституції Російської Федерації, іншим покаранням, не пов’язаним з позбавленням життя, рішення судової влади коригувались без втручання в її прерогативи, що дозволило державі уникнути порушень своїх міжнародно-правових зобов’язань. Цьому сприяв і такий загальнообов’язковий внутрішньодержавний правовий акт, як Рішення Конституційного Суду Російської Федерації від 2 лютого 1999 року No 3-П, яке – хоча й було прийняте у зв’язку з судовими процедурами призначення в якості покарання смертної кари – за своєю спрямованістю не лише відповідало юридичним зобов’язанням, прийнятим на себе Російською Федерацією відповідно до статті 18 Віденської конвенції про право міжнародних договорів відносно Протоколу No 6, а й посилювало їх» [5].

В п. 1 резолютивної частини розглядуваної нами Ухвали вказується, що: «1. Положення пункту 5 резолютивної частини Рішення Конституційного суду Російської Федерації від 2 лютого 1999 року No 3-П в системі діючого правового регулювання, на основі якого в результаті довготривалого мораторію на застосування смертної кари сформувались стійкі гарантії прав людини не бути підданою смертній карі і склався конституційно-правовий режим, в рамках якого – з урахуванням міжнародно-правових тенденцій та зобов’язань, взятих на себе Російською Федерацією, – відбувається незворотній процес, спрямований на скасування смертної кари, як виняткового виду покарання, що носить тимчасовий характер («до її скасування») і допускається лише протягом певного перехідного періоду, тобто на реалізацію мети, передбаченої статтею 20 Конституції Російської Федерації, означає, що виконання цього Рішення в частині, що стосується введення суду з участю присяжних на всій території Російської Федерації, не відкриває можливості застосування смертної кари, в тому числі за обвинувальним вироком, винесеним на підставі вердикту присяжних засідателів» [5].

Ситуацію, вирішену в наведеній вище Ухвалі Конституційного Суду Російської Федерації, спрощує однозначність і простота мети Протоколу No 6, підписаного цією державою, – скасування смертної кари як покарання, відповідно діями, які за своїм змістом суперечать такій меті, може бути визнане призначення такого покарання та його виконання. Відповідно Конституційний Суд Російської Федерації зробив обґрунтований висновок, що підписання Росією Протоколу No 6 зобов’язує її не застосовувати покарання у виді смертної кари, незважаючи на те, що воно не скасоване як таке в законодавстві.

Однак міжнародний договір переважно має на меті захист значної кількості цінностей і для цього передбачає цілу низку конкретних зобов’язань, які можуть стосуватись як встановлення певних гарантій прав людини у кримінальному процесі, так і криміналізації певних діянь чи зміни змісту вже криміналізованих діянь. У таких випадках варіантів дій, які держава-підписант повинна вчинити та від вчинення яких повинна утриматись, аби не позбавляти підписаний нею договір його об’єкта та мети, може бути набагато більше ніж у випадку з Протоколом No 6. В таких випадках оцінки дій держави з точки зору відповідності їх об’єкту та меті підписаного державою міжнародного договору можуть бути прямо протилежні, з усіма правовими наслідками. Зокрема, це може бути підставою для обвинувачення держави у невиконанні нею взятих на себе міжнародно-правових зобов’язань. Виходом із описаної ситуації могли б бути чітко визначені на нормативному рівні орієнтири для дій держави- підписанта, які б дозволили сформувати певний механізм поведінки для кожної держави-підписанта після підписання міжнародного договору.

Викладене вище дозволяє зробити наступні висновки:

1. З правової точки зору цілком виправданою є позиція стосовно неможливості розглядати лише підписаний і не ратифікований міжнародно- правовий акт в якості нормативного правового акта на рівні із внутрішнім законодавством держави, яка його підписала, інакше процедура ратифікації не мала б значення.

2. Завдяки приписам Віденських конвенцій, які мають нормативний характер, у держави-підписанта з’являється міжнародно-правовий обов’язок не вчиняти дій, що суперечать об’єкту і меті укладеного договору. Таким чином, мета та об’єкт підписаного міжнародно-правового акта набувають зобов’язуючого характеру для держави-підписанта як такі, що в цей період визначають зміст зобов’язань, встановлених Віденськими конвенціями.3. Нормативні приписи наведених вище Віденських конвенцій стосовно конкретних дій держави, які вона зобов’язана вчинити чи від вчинення яких зобов’язана утриматись, неконкретизовані. Найбільш простою є ситуація визначення переліку таких дій, коли зміст зобов’язань, передбачених підписаним міжнародним договором, які й утворюють його об’єкт та мету, передбачає виконання державою декількох чітких дій, а зміст зобов’язань значною мірою співпадає зі змістом дій, від вчинення яких держава-підписант зобов’язана утриматись, або зі змістом дій, які вона зобов’язана вчинити, аби не позбавляти підписаний договір його об’єкта та мети. Однак у більшості випадків дотримання об’єкта та мети договору передбачає необхідність вчинення державою-підписантом значної кількості дій, жодна з яких не вичерпує повністю об’єкта та мети договору. В обох випадках очевидною є необхідність чітких орієнтирів для дій держави-підписанта, аби вона, з одного боку, могла уникнути звинувачення у невиконанні своїх міжнародних зобов’язань, з другого, – це стимулювало б державу вже на етапі підписання договору, принаймні, мати чіткий план дій, який дозволив би реалізувати взяті за договором зобов’язання після його ратифікації.

4. Доцільним є нормативне закріплення переліку дій, необхідного для держави-підписанта. Такі переліки дій вочевидь могли б бути прописані на міжнародно-правовому рівні, зокрема шляхом відповідних вказівок у тексті новоствореного міжнародного договору, однак доцільніше це зробити на рівні приписів національного законодавства, принаймні у вигляді чітких орієнтирів поведінки органів державної влади на період після підписання міжнародного договору і до моменту його ратифікації.

5. Закріплення таких орієнтирів у національному законодавстві (наприклад у Законі України «Про міжнародні договори України») є більш виправданим із наступних причин:

– дотримуючись принципу поваги внутрішнього суверенітету держави, кожна держава самостійно визначається щодо взяття на себе зобов’язань шляхом підписання міжнародного договору, однак у будь-якому випадку позиція держави щодо таких зобов’язань повинна бути чітко вираженою. Саме такій конкретизації намірів держави сприяло б нормативне закріплення орієнтирів для дій її органів влади після підписання договору, чого вимагають названі вище Віденські конвенції;

– згідно з п. 22 частини першої ст. 92 Конституції України діяння, які є злочинами та відповідальність за які визначається виключно законами України, у випадку необхідності зміни підстав та порядку притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку з підписанням договору, законодавчо закріплені орієнтири дій держави можуть слугувати достатньою підставою для відповідного коригування дій правозастосовних органів держави-підписанта;

– закріплені у формі положень закону орієнтири для дій органів державної влади зробили б більш прогнозованою поведінку держави щодо дотримання об’єкта та мети підписаного нею договору.

 

 

99.ДІЯ ДОГОВОРІВ В ЧАСІ. Загальне правило заключається в тому, що договір діє з моменту вступлення в силу і до припинення. Його постановлення застосовуються відносно дій і фактів, які мають місце в цей період. Договір застосовується відносно норм МП, чинними в цей період.

Під час встановлення строку дії договору повинні враховуватись динамізм регульованих їм відносин, а також ступінь конкретності договірних постановлень.

Строк дії договору може мати і політичне значення. Довгий строк виражає впевненість сторін в надійності взаїмних відносин, довіра до політики один одного.

Залежно від часу дії договори поділяються на термінові, з невизначеним строком і безстроковий. В терміновому договорі точно вказується момент його припинення, сюди також відносяться і договори, дія яких зуспиняється по досягненні певної цілі. В договорах з невизначеним строком дії не встановлюється час припинення, але зазвичай передбачається можливість їх денонсації. Договори одноразової дії взагалі не мають строку (наприклад, угода про припинення дії договору). Бозстроковими є такі договори, як установчі акти МО, кодифікаціонні конвенції, договори про кордони, мирні договори. Вони заключається «навіки», але фактично до того моменту, коли будуть припинені або замінені за згодою сторін.(з 7.5 тис. Договорів заключених «навіки» між 1500 до н.е. та 1850 н.е кожен в середньому залишався в силі напротязі 2 років). Тому «навіки» означає «поки часи і обставини істотно не зміняться».

Як правило, додатки та доповнення дію такий самий термін, що і договір.(Виключення:збереження юридичного значення географічних карт, доданного до договору, який втратив силу).

За ст.70 ВК витікання терміну дії договору не впливає на права, зобов'язання або юридичне становище учасників, які виниклив результаті виконання договору до його припинення.

Строк дії договору може бути пролонгірований. Це робиться до витікання строку дії договору. Якщо стро витік, то мова може піти про відновлення договору.(ВК обійшли це питання мовчанкою) В таких випадках заключаються спеціальні угоди про продовження строку дії договору і включати в них постановлення про ратифікацію.

В випадку заключення між одними і тими самими учасниками договору по тих же питанням, які регулються вже існуючим договором, застосовується аксіома права «закон наступний скасовує попередній». Якщо скасування не є обговорено, то попередній продовжує діяти в тій ж мірі, в якій його положення сумісні з положеннями нового договору.(п.3.ст.30 ВК)

ДІЯ ДОГОВОРІВ В ПРОСТОРІ. Просторова сфера дії договорів тісно пов'язана з іншими сферами його дії, а сааме з суб'єктною, об'єктною та предметною. Суб'єктна сфера визначається колом учасників. Так як об'єктом договору є регулюємі ним міждержавні відносини, то коло регулюємих відносин визначаються об'єктну сферу. Предметна сфера – це коло лиць, тварин, предметів, явищ, з приводу яких сторонни вступили в договірні правоввідносини. Просторовою сферою є всі ті простори, куди проникають регулюємі договором відносини. В літературі іноді утотожнюють суб'єктну і просторову сфери, об'єднують їх в «суб'єктно-просторову сферу». Якщо справа іде про договори, які повинні виконуватись державами в межах їх територіальної юрисдикції, то ті сфери дійсно співпадають. Іноді ті сфери відрізняються, наприклад, двосторонній договір, яки забороняє учасникам випробовування ядерної зброї де б то не було, тобто маючи глобальну сферу дії. Іноді договорів не стосується території учасника, його дія поширюється на міжнародну територію, наприклад Антарктиду. Також є різниця між цими сферами коли в договорі бере участь МО, яка не має своєї території. Ст.29 ВК «Якщо інший намір не випливає з договору або не встановлений в йнший спосіб, то договір є обов'язковим для ожного учасника щодо всієї його території.»

Тісно пов'язані в договірній практиці також об'єктна та предметна сфери, так як регулюємі відносини визначаються передувсім через їх предмет, який є вказаний в договорі. Так угода про усунення двійного оподаткування містять спеціальні постановки під назвою «Сфера дії угоди». Ця сфера конкретизуєтся шляхом встановлення трьох параметрів: а)коло лиць, яких стосується угода; б)вид податків, які регулюються угодою; в)кордони територіальної сфери дії угоди.

За суб'єктно-територіальної сфері дії міжнародні договори поділяються на:

· Універсальні, що охоплюють всі або переважна більшість держав (і їх території);

· Локальні, в яких беруть участь два або кілька держав, дія договору поширюється на обмежений простір.

А.Д. Лебедєв пропонує наступну класифікацію договорів:

· Універсальні договори, в яких передбачається участь держав всього світу (наприклад, Статут ООН, Віденська конвенція 1969р., Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968р.);

· Регіональні, в яких передбачається участь тільки держав даного географічного регіону (наприклад, Договір про без'ядерної зоні південної частини Тихого океану 1985р.);

· Субрегіональні (наприклад, Андський пакт - Картахенський договір 1969р. Та ін);

· Локальні, сфера яких обмежена межами невеликого числа держав.
Таким чином, кожен договір має територіальну або просторову сферу дії. Сфера дії договору визначається учасниками. Якщо інший намір не зазначено в договорі або не встановлений в інший спосіб, то договір є обов'язковим для кожного учасника щодо всієї його території.