Типи економічних систем по В. Ойкену

Вальтер Ойкен (1891—1950) в тій, що своїй витримала дев'ять видань книзі «Підстави національної економії» (1947) здійснив фундаментальне опрацьовування проблематики типології основних форм ринкової організації економіки. В розділі цієї книги «Економічні системи» їм доводиться природне співіснування в одних і тих же суспільствах два ідеальних, як він вважає, типів економіки: міновою і централізованою керованою. Він пише: «Система «централізованої керованої економіки» характеризується тим, що все повсякденне економічне життя суспільства регулюється планами, витікаючими з одного центру. Якщо ж економіка суспільства складається з двох і біліше за окремі господарства, кожне з яких складає і проводить в життя свої плани, то це — система "мінової економіки"».

Далі В. Ойкен уточнює, що «в історичній реальності» елементи обидві цих систем «в більшості випадків переплітаються» і що система «немінової економіки... існувала і існує в двох формах: як «проста централізована керована економіка» (відособлене господарство) або як "централізовано-адміністративна економіка"». Причому елементи обох форм немінової (централізованою керованою) економіки, пише він, «мали місце не лише в деяких країнах і в окремі часи, наприклад, в ієзуїтській общині Парагвая, або в державі інків, або в Росії 40-х років нашого століття. Вони зустрічалися всюди і у всі часи. Інколи вони домінували, інколи лише доповнювали спільну картину, але завжди виступали в з'єднанні з елементами мінової економіки».

Разом з тим, по Ойкену, «дві згадані форми реалізуються в трьох формах», кожну з яких він характеризує так:

а) «тотальна централізована керована економіка» (обмін взагалі не допускається; виробництво, розподіл і споживання продуктів «до останніх дрібних грошей» здійснюється по вказівках і наказах центрального керівництва);

б) «централізована керована економіка з вільним обміном предметами споживання» (обмін здійснюється також за наявності центральної інстанції, що визначає «спосіб використання продуктивних сил, тимчасову структуру виробничого процесу, спосіб розподілу продуктів... Але на відміну від першого варіанту споживачі можуть тут вносити корективи до розподілу предметів споживання, що виділяються, шляхом обміну»);

в) «централізована керована економіка з вільним споживчим вибором» (споживчий вибір благ вільний, але, як правило, з тих, які намічає для виробництва «центральна інстанція»).

Роль держави в «соціальному ринковому господарстві»

Усвідомлюючи неможливість автоматичного функціонування «вільного ринкового господарства», В. Репке і Л. Ерхард визнавали необхідним протиставити будь-якому прояву анархії виробництва відповідні заходи державного втручання, які забезпечували б «синтез між вільним і соціально обов'язковим суспільним устроєм». Роль держави, згідно образної ілюстрації Репке-Ерхарда, порівнюється з положенням судді (арбітра) на футбольному полі, який строго спостерігає за діями футбольних команд відповідно до певних правил, але не має права безпосередньо брати участь в грі. Іншими словами, держава для підтримки умов існування «соціального ринкового господарства» як «ідеального типа» вільного ринкового господарства повинно стежити за дотриманням «правил» вільної конкуренції («чесної гри»), контролювати умови ціноутворення і присікати спроби встановлення монопольних цін, гарантувати охорону і пріоритетне значення приватної власності в товарно-грошовому господарстві без монополій.

У 60—70-і рр. концепція неолібералів про створення і функціонування моделі «соціального ринкового господарства» багато в чому була співзвучна виниклій в той період моделі інституціоналістів про «суспільство загального благоденствування», оскільки і в тій, і іншою відкидаються положення про експлуатацію людини людиною і класовий антагонізм. Обидві моделі, крім того, ґрунтуються на ідеї активної соціальної функції держави по забезпеченню всім громадянам рівних прав і рівних можливостей в отриманні соціальних послуг і підвищенні їх добробуту. При цьому під зовнішнім проявом «загального благоденствування» були, звичайно, у вигляді не лише зростання числа акціонерів в різних шарах суспільства, але і збільшена стабільність всіх суспільних інститутів, упевненість значної частки трудящих в завтрашньому дні і так далі.