2020-04-20
73
За сучасних умов однобічність тлумачення історичного процесу як лінійної схеми, що складається з суспільно-економічних формацій, стала очевидним фактом. Тому дедалі нагальнішою стає потреба доповнення цього тлумачення принципово іншим підходом до розуміння історії.
При розробці нового, нелінійного розгляду історичного процесу важливого значення набуває поняття "цивілізація" (від лат. civilis - громадянський).
На перших етапах вжитку терміна "цивілізація" під останньою розуміли не певний тип соціальних цілісностей, а процес змін суспільства. Пізніше поняття "цивілізація" використовується для характеристики стану історичної дійсності. З кінця XVIII ст. цивілізаційний підхід посідає чільне місце у західноєвропейський філософській думці.
З переходом від доіндустріального суспільства до індустріального на перший план виходить філософські концепції, які прагнуть осягнути історичні реалії з позицій некласичного мислення. Чільне місце серед них посідають філософсько-історичні системи М.Я. Данилевського, О. Шпенглера, А. Дж. Тойнбі, П. Сорокіна та ін.
Згаданий нами в попередніх темах російський соціолог М.Я. Данилевський відкриває період формування та розвитку нелінійної або неокласичної філософії історії.
Важливим кроком у розвитку неокласичної філософії історії стало філософсько-історичне вчення О. Шпенглера. У праці "Присмерк Європи: Нариси морфології історії" він зазначав, що тлумачення історії як лінійного, поступального процесу є неспроможним, що історичний процес - не що інше, як вражаюче розмаїття живих історичних форм, або цілісних відносно замкнених культур. Кожна з таких культур самобутня. Спільними для всіх культур є й основні стадії їх буття: зачаття, народження, розвиток, розквіт, занепад, загибель. Цивілізація, за Шпенглером, - це певна стадія вмирання культури, її окам'яніння. Характерними рисами культури є мистецтво, релігія, філософія тощо. Рисами цивілізації є техніцизм, мілітаризм, урбанізація, бюрократизм тощо.
Як вже зазначалося раніше, англійський історик і філософ А. Дж. Тойнбі у 12-титомному "Дослідженні історії" виходить з того, що основною одиницею історичного процесу є не окрема нація, народ чи локальна держава, а суспільство, як загальне родове поняття. Таке суспільство включає до свого обсягу два види - примітивні суспільства і суспільства цивілізовані. Кількість цивілізацій відносно невелика, а число доцивілізаційних суспільств - чимале.
Іншою ознакою, за якою Тойнбі відрізняє цивілізовані суспільства від примітивних, - це значна перевага просторових розмірів і кількості населення. У цивілізованих суспільствах об'єктів наслідування є творчі особистості, які спонукають суспільний розвиток. У примітивних суспільствах панують традиції та звичаї, пасивність, консерватизм.
Для того, щоб відбувся рух первісного суспільства до цивілізації, має, вважав Тойнбі, порушитися усталений хід речей, середовище мусить кинути виклик примітивному суспільству. Увесь життєвий шлях кожної цивілізації пролягає через нові й нові виклики як природного, так і соціального середовища. І доти, доки цивілізація адекватні відповіді на виклики середовища, вона рухається шляхом прогресу. Цивілізація вичерпує свою життєву наснагу своєрідними етапами: виникнення, висхідний розвиток, надлом, деградація, дезінтеграція.
Особливу роль у перебігу цивілізаційних процесів Тойнбі приділяє релігії, яка, на його думку, виступає і як зародок цивілізації, і як один із рушіїв її розвитку, і як підсумок цивілізаційного процесу.
На етапі подальшого утвердження, поширення й розвитку некласичної філософії історії різні концепції, теорії, парадигми цивілізаційного та формаційного розуміння соціуму постають не як послідовні стадії, а як взаємодоповнюючі підходи.
Одним з архетипів, що в наш час відтворюється - це проблема "кінця історії". Існує принаймні три основні інтерпретації цієї проблеми:
1. "Кінець історії" як досягнення людством найвищої досконалості, суспільного ідеалу. Прибічниками цієї теорії вважаються Г. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, Ф. Фукуяма та ін. Так, американський філософ Френсіс Фукуяма у статті "Кінець історії" (1989) підкреслює, що ідею "Кінця історії" він позичив у Гегеля, в творах якого безпосередньо йдеться про те. що в певний час історія знаходить кінцеву форму розумної організації. Загальнолюдським ідеалом, за Фукуямою є ліберальні ідеї і погляди, в межах яких вирішуються всі суперечності і задовольняються людські потреби.
2. "Кінець історії" як припинення існування людства. До прихильників такого погляду належать представники так званого технофобського напряму сучасної філософії. Це представники Римського клубу, релігійної філософії історії та ін.
3. "Кінець історії" як перехід до божественної історії. Так, видатний французький палеонтолог і впливовий теолог Тейяр де Шарден (1881-1955) принципом сучасного мислення проголосив еволюціонізм. Основними етапами розвитку світу у нього виступають "перед життя" (неорганічна природа), "життя" (органічна матерія), "мислення" і "наджиття". "Наджиття", за поглядами Тейяра де Шардена знаменує стан єднання душ людей після завершення історії в космічному Христі.
Всі названі концепції так чи інакше сходяться у визнанні кінця історії як явища загальнопланетарного рівня. Але, на наш погляд, більш прийнятною є думка про те, що й в наш час ця проблема має не світовий, а цивілізаційний рівень.
Чільне місце в філософії історії посідає проблема мети і сенсу історичного буття. Осмислення цієї проблеми зумовлюється особливостями духовного світу людини, яка завжди прагнула отримати відповідь на свої смисложиттєві запитання.
Проблема сенсу історичного буття має чимало аспектів. Але загальною тенденцією осмислення цієї проблеми є поступове звуження того предметного поля, яке її розкриває. У роботі: "Сенс і призначення історії" К. Ясперс відзначає, що людство має спільне джерело виникнення та існування. Історія починається зі своєрідного осьового часу - з моменту формування світових філософій і релігій, що підняли дух людини до осмислення загального, забезпечили її духовну самостійність. Від осьового часу (близько 300 років до н. е), за Ясперсом, історія рухається вперед семимильними кроками. Традиційно пріоритетними вважалися такі цілі історичного процесу, як гуманізація людини, велич людського духу, усвідомлення свободи. Відкриваються нові цілі й новий сенс людського буття, які концентруються навколо поняття духовної єдності людства як стрижня історичного процесу, як найважливішого чинника, що спрямовує людську історію до свободи. Але сенс історії не можна звести лише до розвитку суб'єкта історичного буття. Сенс історії розкривається системою чинників, до яких належать:
розвиток сучасних сил людини, що зумовлюють унікальність, неповторність;
самопізнання, самоусвідомлення своєї унікальності;
самореалізація суб'єкта в історичному процесі.
Отже, сенс історії не є чимось абстрактним, що існує поза людиною й задається їй зовнішніми обставинами. Цей сенс з можливості перетворюється у дійсність через самоідентифікацію, через вибір спорідненої сфери життєдіяльності, через розвиток сутнісних сил макро- і мікроіндивідів, сукупність яких утворює всесвітньо - історичне буття.
Держава і право - дуже складні явища. Відсутність документальних свідчень про процес їхнього становища й особливості людського розуму, який не в силах, як правило, поліпшити момент якісного переходу з одного стану в інший, породили велику кількість теорій, які пояснюють причини виникнення держави і права.
У глибоку давнину виникла теологічна теорія, прихильники якої стверджували, що держава і право - результат божественної волі. Твердження святого апостола Павла: "Немає влади не від Бога" було охоче взято на озброєння правителями, які потребували ідеологічного обґрунтування своєї влади.
Концепція божественного походження держави і права найбільш яскраво виражена у працях знаменитого католицького богослова Фоми Аквінського. Він стверджував, що всі закони, порядок панування і підпорядкованості встановлені Богом (про це є пряма вказівка в Біблії). У наш час тези Фоми Аквінського взяті на озброєння католицькою церквою, але в цілому в європейських та американських державах теологічна концепція не має авторитету. Інша ситуація у країнах ісламу, де священна книга - Коран - досі розглядається як основоположне джерело права і державної влади.
Патріархальна теорія вбачає причину виникнення держави у розростанні сім'ї. Основи цієї теорії закладені китайським філософом Конфуцієм і давньогрецьким філософом Арістотелем. Так, Конфуцій ототожнював владу батька у сім'ї і владу правителя держави, вимагаючи, щоб правитель ставився до своїх підданих із батьківською турботою, а піддані платили йому шанобливістю й любов'ю. За Арістотелем, держава виростає із сільської общини, основу якої складає сім'я.
Найбільш чіткий виклад даної теорії міститься у творі англійського філософа Роберта Фільмера "Патріархія, або Природна влада королів". Фільмер, являючись прихильником абсолютної монархії, намагався довести, що Адам, отримавши від Бога владу над людьми, передав її своєму старшому сину, а той - своїм нащадкам - королям. Влада короля аналогічна владі батька у сім'ї і тому не підлягає критиці і тим більше поваленню.
На світанку нового часу широко поширилась природно-правова теорія. Гуго Гроцій і Бенедикт Сігіноза (Голландія), Томас Роббс і Джон Локк (Англія), Жан Жак Руссо (Франція) вважали, що, крім права, встановленого державою, існують одвічні, розумні правила поведінки, які випливають із самої природи людини. Ці правила вони й називали природнім правом. Природне право визначає фундаментальні умови існування людської особистості: право на життя, волю, безпеку, опір насильству. Усі державні закони повинні відповідати природному праву.
Якщо право, з точки зору прихильників природно-правової теорії, існувало завжди, то держава-продукт реального, а частіш за все - негласного (мовчазного - за висловом Вольтера) суспільного договору. На користь держави люди відмовились від частини природних прав з тим, щоб держава їх захищала. Згодом держава стала розглядатись правителями як своя власність, і значення договору було втрачене. Порушення правителем природних прав підданих є підставою для його повалення. Природно-правова теорія з успіхом використовувалась у боротьбі проти застарілих феодальних порядків. У наш час вона втратила своє значення, але деякі положення природно-правової теорії актуальні й сьогодні. Так, якщо розглядати державу як результат договору, то особа й держава виявляються рівними партнерами. Даний підхід цілком відповідає сучасному уявленню про правову державу.
Досить поширеною є теорія насильства. її основоположники - Шан Ян (Китай), Людвіг Гумилович (Австрія), Євгеній Дюринг і Карл Каутський (Німеччина). Походження держави і права дана теорія пов'язує із зовнішнім або внутрішнім (або тим і тим) насильством. Зовнішнє насильство - завоювання одного народу іншим, внутрішнє - економічне насильство одного стану суспільства над іншим.
У теорії насильства є деяке раціональне зерно. Так, зовнішнє насильство відіграло неабияку роль в утворенні ряду держав, серед яких - варварські королівства часів раннього середньовіччя, Київська Русь, Золота Орда, Велике Литовське князівство та інші.
Органічна теорія, основоположником якої був англійський соціолог і філософ Герберт Спенсер, розглядає державу як результат еволюції природи. Являючись частиною природи, людина вела боротьбу за виживання. Способом виживання і пристосування до навколишньої природи стало об'єднання людей у єдиний організм - державу. Наче живий організм, держава розвивається, спеціалізуються її органи, вона старіє і вмирає. Уряд відіграє у державі ту ж роль, що і мозок у людини, землеробство і ремесло являють собою систему органів годування, транспорт і зв'язок - розподільну систему держави.
Сучасна юриспруденція досі використовує окремі елементи концепції Спенсера. Зокрема, держава вважається як система взаємопов'язаних спеціалізованих органів. У ХГХ столітті зусиллями Карла Маркса і Фрідріха Енгельса була створена класова (економічна) теорія походження держави і права. З їхньої точки зору, держава і право виникли одночасно в силу появи приватної власності та розколу суспільства на класи. Держава і право стали інструментами захисту інтересів економічно панівних класів. У майбутньому, із встановленням диктатури пролетаріату і знищенням приватної власності, потреба у державі і праві відпаде. У комуністичному суспільстві громадяни взаємодіятимуть на основі самоврядування, а нормативним регулятором їхньої поведінки буде мораль.
Класова теорія має певні достоїнства, зокрема, вона привертає увагу до найважливішого чинника виникнення держави і права - рівня розвитку економіки.
Психологічна теорія, яку запропонував польський юрист Лев Петражицький, пояснює виникнення права властивостями людської психіки, поділом людей на керівників та виконавців, які мають схильність підкорятися силі вольових; звідси, держава - це взаємовигідне співробітництво обох груп, об'єднання потреб і можливостей цих груп. Право, з його точки зору, виникло з емоцій і переживань людини, її уявлень про належну й неналежну поведінку. Виникнення держави пов'язане з потребою людини жити в колективі, психологічною залежністю більшості людей від думки й авторитету лідера. Держава визначається як спосіб керівництва суспільством видатних особистостей.
Сутність держави - це внутрішнє значення її діяльності, те, що визначає її зміст, призначення і функціонування. Таким головним у державі є влада. Питання про сутність держави - це питання про те, кому належить державна влада, хто її здійснює і в чиїх інтересах. Науці про державу і право відома велика кількість теорій про приналежність державної влади певній групі суспільства.
Теорія еліт передбачає, що державна влада повинна належати певному колу осіб, еліті, яка і повинна керувати іншими "нетямущими" масами.
Технократична теорія передбачає, що процес керування дуже складний і доступний лише професіоналам-управлінцям, менеджерам, які і повинні керувати масами.
Ці дві теорії мають відверто антидемократичний характер.
Демократична доктрина - першоджерелом і носієм влади є лише народ.
Марксистська теорія - влада належить панівному класу, який здійснює її у своїх інтересах. Із цієї теорії випливає класова сутність держави! і це правильно, оскільки класова сутність - основний початок будь-якої держави. Вона домінує і в недемократичних державах, бо панівний клас діє і в інтересах пригнічених, оскільки прагне зберегти стабільність і порядок у державі.
Загальносоціальний зміст діяльності держави полягає у захисті інтересів усього суспільства, забезпеченні громадського порядку і т.д. Загальносоціальна роль держави також є рисою, яка виражає її сутність; ця риса нерозривно пов'язана з класовою і утворює, таким чином, другий бік її єдиної сутності.
Класовий зміст полягає в захисті інтересів економічно панівного класу.
Будь-яка держава не тільки є знаряддям придушення, механізмом панування якогось класу або соціальної групи, але й представляє все суспільство, є засобом його об'єднання, способом його інтеграції.
Значення загальносоціальної сторони державної діяльності зростало по мірі руху суспільства від рабоволодіння до феодалізму, від феодалізму до капіталізму.
Особливо велику роль вона відіграє у сучасному західному суспільстві. Високі податки на прибуток підприємців, державне регулювання умов праці, широкий розвиток різних соціальних програм і т. ін. спричинили до того, що у значній мірі пом'якшуються соціальні суперечки, знижується необхідність у заходах придушення класових противників, яких, звичайно, стає менше, підвищується політична стабільність суспільства.
Таким чином, одночасно із збільшенням соціальної складової державної діяльності знижується частка її класового змісту.
Тоталітарний режим - крайня форма антидемократичного режиму. Він характеризується:
цілковитим пануванням держави над особою та суспільством;
одержавленням усіх легальних громадських організацій;
фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод;
всепроникаючим контролем над діяльністю громадян і громадських організацій;
політичною цензурою;
відсутністю гласності;
войовничою тоталітарною нетерпимістю до всіх, хто мислить інакше, ніж диктує правляча партія та її ідеологія;
репресіями відносно опозиції та інакомислячих;
мілітаризацією громадського життя;
прагненням до зовнішньої експансії.
Авторитаризм - різновид антидемократичного політичного режиму. Основні риси:
1) уся повнота влади зосереджена в руках однієї людини або групи осіб (авторитарний центр), які, виступаючи від імені держави та суспільства, представляють лише особисті інтереси, а також інтереси тих сил або певних ідеологічних установ, що їх підтримують, не враховуючи, навіть формально, волю широких верств населення;
2) у діяльності державних органів домінують командно-директивні методи, методи прямого диктату;
3) обсяг особистих, громадянських, політичних прав і свобод, які має населення, залежить від волі авторитарного центру і може бути змінений у який завгодно момент;
4) діє принцип пріоритету держави над особою;
5) фактично немає чіткого розмежування повноважень між органами державної влади, а також законодавчих, розпорядчо-виконавчих і судових функцій; один і той самий орган може, наприклад, видавати, виконувати закони і здійснювати контроль за їх дотриманням.
Авторитарний режим не такий різкий у крайніх, реакційних проявах, як тоталітарний режим. Він поєднує у собі риси тоталітарного і демократичного режимів. Відповідно до демократичного режиму він зберігає автономію особи й суспільства у сферах, які не мають відношення до політики; не намагається радикально перебудувати суспільство на ідеологічній основі; допускає економічний, соціальний, культурний, а частково й ідеологічний плюралізм; не прагне запровадити планове управління економікою і встановити загальний контроль над населенням, обмежується жорстким політичним контролем; може базуватися на праві, моральних засадах.
Авторитарний режим може бути двох видів:
революційний - спрямований на змінення типу суспільно-політичного розвитку;
стабілізаційний - орієнтований на збереження існуючого суспільно-політичного ладу.
Авторитарний стабілізаційний режим може мати на меті проведення мобілізаційних заходів на подолання труднощів, які виникли внаслідок надзвичайних обставин, а також у зв'язку з революційними рухами (прогресивними, консервативними, реакційними) або рухами, що прагнуть встановити колишні, застарілі порядки, або пов'язані із загально-соціальною кримінальною злочинністю або із закордонним втручанням.
Авторитарний режим встановлюється у державах, які:
заперечують демократичні принципи організації і здійснення державної влади;
намагаються створити передумови для демократизації суспільства, але не встигли відпрацювати механізм демократичної влади;
є демократичними, однак змушені, враховуючи обставини, запроваджувати модель надзвичайного функціонування державної влади.
Влада при авторитарному режимі займається, в першу чергу, питаннями забезпечення власної безпеки, громадського порядку, оборони та зовнішньої політики, хоча вона може впливати і на стратегію економічного розвитку, здійснювати структурні перетворення, не руйнуючи при цьому механізм ринкового саморегулювання, проводити досить активну соціальну політику. Авторитарні режими мають, як правило, консервативний характер.
