Перекладознавча концепція В. Гумбольдта

Перекладознавча концепція В. Гумбольдта формувалась під впливом багатьох факторів, спричинених особливостями його епохи. Період кінця XVIII - початку XIX століття був окреслений багатьма географічними відкриттями, історичними потрясіннями, активним розвитком наукової (зокрема філософської думки). Це стало підставою для зміщення акцентів у філологічній науці, стало поґрунтям для нових пошуків у сфері мистецтва слова. Почавшись з уваги до окремої епохи та країни як неповторної (у працях Дж. Віко, Й. Ґ. Гердера), інтерес мислителів того часу перемістився на народні джерела, фольклор, світогляд кожної нації; згодом цей процес був підсилений пошуками екзотичного, самобутнього, "іншого", яке прагнули знайти в чужих народах. Щоб осягнути окрему націю, треба осягнути її дух, а це можна зробити лише занурившись у її космос - мову, культуру, народну словесність. Посилений інтерес до проявів усього "іншого", підсилений новими географічними відкриттями та можливостями подорожування в екзотичні країни спричинили неабиякий інтерес до "чужого" слова. Це було найбільшим поштовхом до системного вивчення мов, культур, фольклору, мистецтва. Саме тут вперше гостро постала необхідність "нової" форми перекладу, яка була б не переспівом чужого, а могла відтворити найдрібніші нюанси, найменші деталі, дух нації.

В. Гумбольдт розумів, що відмінності між мовою окремих особистостей, статей, поколінь, націй, країн та епох занадто великі, щоби висловлювати оптимістичні прогнози щодо можливості порозуміння через переклад. Звичайно, мова в перекладі "перекидає містки" між людьми та культурами, стаючи посередником взаєморозуміння, але цим ще більше підсилює відмінності між ними, оскільки повністю залежить від позасвідомої енергії людської особистості. Тому перекладач повинен володіти вродженим даром проникнення у сферу слів та "носити в собі ключ" до розуміння усіх мов. Вважаючи, що мова є духом нації, своєрідним світобаченням, В. Гумбольдт увів поняття "мовна свідомість народу" (Nationeller Sprachsinn) і опрацьовував постулат про те, що розуміння мови пов'язане з розумінням духу народу, його світогляду. "Мова пов'язана з формуванням духовної сили нації. Але розуміння самобутнього життя народу і внутрішньої будови окремої мови. повністю залежить від уміння побачити своєрідність національного духу в його повноті. Мова є органом внутрішнього буття, навіть саме буття. Вона тому усіма найтоншими нитками свого коріння зрослась із силою національного духа, і чим сильніший вплив духа на мову, тим закономірніший і багатший розвиток останньої. У своїй стрункій побудові мова є лише продуктом свідомості нації, тому всі питання щодо внутрішнього життя мови неможливо розглядати поза межами духовної сили, національної ментальності та самобутності. Так само, як у кожній національній мові закладено унікальне світобачення, в індивідуальній мові закладена частина самості її носія, тому мислення не просто залежить від мови в цілому, - воно обумовлене кожною окремою мовою.

Такі думки були суголосні з ідеями Й.Г. Фіхте, який вважав, що "то не народ висловлює свою свідомість, а його власна свідомість говорить з нього". Мова знаходиться на межі проникнення чуттєвого і духовного світів, тому неможливо сказати, до якого з них вона належить. Вона є виявом людської сутності, головною передумовою людського взаєморозуміння: "Власне не людина говорить, а у ній говорить її людська природа і знаходить спільну мову з іншими собі подібними". Мова для людей виконує роль постійного посередника і перекладача, спільної природної сили, яка говорить з усіх них. Значна частина ідей Фіхте, пов'язаних із розумінням та взаєморозумінням, стосується дихотомії "закордон - Вітчизна", відтак - проблеми міжнаціональної комунікації та перекладу з однієї національної мови на іншу. Щодо останнього, то, на думку німецького вченого, вся суть полягає у глибокому вивченні та опрацюванні іноземної мови. Дослідник висловлює досить оптимістичні погляди щодо можливостей художнього перекладу: німець - перекладач античних творів - "вивчаючи первісну римську мову заодно частково вивчає і похідні. одночасно він вчиться набагато ґрунтовніше розуміти і опрацьовує іноземну мову набагато краще, ніж самі іноземці, які нею розмовляють" [8: 127]. Тому перекладач може повністю розуміти автора, часом навіть краще, ніж той сам себе розумів, може повністю і точно перекласти його твір. Натомість, "іноземець без дуже важкого і старанного вивчення німецької мови ніколи не зможе зрозуміти справжнього німця і справжнє німецьке, без сумніву, залишить неперекладеним" [8: 127].

Попри абсолютну спорідненість ідей Й.Г. Фіхте та В. Гумбольдта, Гумбольдт абсолютно не поділяв Фіхтівського оптимізму щодо реальних можливостей перекладу, вбачаючи корінь проблеми значно глибше, ніж у досконалому опануванні іноземної мови. Для нього процес перекладу полягає не просто у передачі думок з однієї мови на іншу, а у відтворенні світу в іншій системі мислення, адже в мові здійснюється "перетворення світу в думку". Щоби усвідомити себе і світ речей, людина оточує себе світом звуків. Вона "виплітає" мову зсередини себе і вплітає себе у неї. Те ж саме відбувається із кожною національною мовою: вона витворюється із глибини народу, приймаючи цей народ у своє лоно. На думку В. Гумбольдта, мова є не лише продуктом творчості індивідуального чи народного духу, в якому криється та відкривається невідоме, - вона, водночас, є особливою безперервною творчою діяльністю. У процесі перекладу треба переносити на іншу мову своє власне або чуже світорозуміння, для чого необхідні надзвичайні зусилля. Шлях до пошуків більших можливостей у слові починається тоді, коли в душі пробуджується відчуття мови не просто як засобу спілкування та взаєморозуміння, але, як реального світу з власним духом та внутрішньою енергією, який протистоїть навколишній дійсності. Дійсності протистоїть також і сфера творчості, бо вона знаходиться в абсолютно іншому вимірі - у площині художньої уяви. Позаяк таємниця буття криється в індивідуальній неповторності окремої особистості чи народу, то ключ до розуміння слід шукати у проникненні в окрему душу людини чи нації. Оскільки найважливішим при перекладі виявляється відтворення усього, що не належить до дійсності, а знаходиться поза її межами, то, як вважав учений, досягнути успішних результатів у процесі перекладу майже неможливо. До того ж, як вважає дослідник, - сама множинність мов загрожує єдності розуміння.

Не зважаючи на те, що В. Гумбольдт сам довгий час працював над художніми перекладами (зокрема, результат багаторічної праці над "Агамемноном" Есхіла довів можливість подолання багатьох труднощів), і на те, що вважав переклад однією з найнеобхідніших справ у будь-якій літературі, як засіб передачі певних форм мистецтва, збагачення і розвитку нації, розширення виражальних властивостей кожної мови, - він увійшов в історію літературознавства як учений, що абсолютно відкидав ідею можливості адекватного відтворення іншою мовою будь-якого художнього твору. Широкого розголосу набула позиція В. Гумбольдта, окреслена з цього приводу у його листі до А. Шлеґеля, де він висловлює сумнів у самій можливості успішного перекладу, позаяк, в будь-якому разі, перекладач неминуче повинен розбитись до одного з двох підводних каменів: або точно притримуватись ориґіналу за рахунок смаку і мови власного народу, або ж вдаватись до тонких нюансів культурної традиції свого народу, жертвуючи при цьому точністю ориґіналу.

Ідеї Й.Г. Фіхте та В. Гумбольдта, посилені активним розвитком фольклористики та культурології, набули значного розголосу в Європі, стали міцним підґрунтям для подальших досліджень та поштовхом до переосмислення проблем розуміння і перекладу. Відлуння їхніх поглядів знаходимо у працях багатьох учених Європи XIX ст., особливо у вченні романтиків (такою, зокрема, є праця Ф. Шлеґеля "Філософія мови і слова"). На подібних позиціях знаходився послідовник В. Гумбольдта Г. Штейнталь, який, шукаючи можливості вирішення проблеми етнічної психології сприймання, заклав основи культурної антропології, розробив суб'єктивно-ідеалістичну концепцію мови. У центрі його зацікавлень теж були проблеми, пов'язані зі співвідношенням духу мови, народу, культури і традиції, можливості їх відтворення в іншомовному та іншокультурному просторі. Він, як і В. Гумбольдт, Ф. Шлеґель та П.Б. Шеллі, а згодом - Ф.Д. Шляйєрмахер, - підкреслюючи роль перекладів у розвитку літератури та культури народу, з одного боку, відстоював позиції щодо необхідності збереження в перекладі "чужості" мови і культури ориґіналу, а з іншого, - висловлював думку про непосильність завдання розуміння та відтворення чужих ідей, чужої душі.