Етнопедагогіка як складова педагогічного краєзнавства

У 70-х роках ХХ ст. у педагогічній науці з’явився такий термін, як етнопедагогіка, введений у науковий обіг відомим педагогом, нині академіком Г. Волковим, котрий вкладав у це поняття науку про досвід народних мас у вихованні підростаючих поколінь, про їх педагогічні погляди, науку про педагогіку побуту, про педагогіку сім’ї, роду, племені й народу [14, с. 5]. Етнопедагогіка досліджує педагогічний досвід трудящих, виявляє можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науці і практиці, аналізує педагогічне значення тих чи інших явищ народного життя і розбирає їх відповідність чи невідповідність сучасним завданням виховання. Загальнолюдські аспекти й елементи етнопедагогіки, її норми ґрунтуються на властивих будь-якому суспільству зв'язках між людьми, на обов'язкових для суспільного виробництва й самого життя відносинах. Отже етнопедагогіка - це наука про народну педагогіку, про знання і досвід народу, що являється складовою педагогічного краєзнавства [14, с. 9].

Педагогічна наука знаходить своє відображення у працях учених і практичній діяльності учителів та вихователів, а етнопедагогіка - у народній творчості, виховній практиці батьків і матерів, дідусів і бабусь, родини загалом [14, с. 14]. Етнопедагогіка стала першоосновою становлення і розвитку педагогічного краєзнавства.

В.О. Сухомлинський називав народну педагогіку «живим, вічним джерелом педагогічної мудрості», «зосередженням духовного життя народу», репрезентантом «особливостей національного характеру обличчя народу» [14, с. 27]. Педагогічне краєзнавство може трактуватися як система етнопедагогічних засобів, розрахованих на забезпечення засвоєння вихованцями духовної культури народу.

Народну педагогіку або ж етнопедагогіку К. Ушинський вважав одним з найважливіших факторів, під впливом яких складалася вітчизняна педагогічна наука. Він висловив найголовніше і найважливіше для всієї педагогічної науки: «Народ має свою особливу характеристичну систему виховання… Тільки народне виховання є живим органом в історичному процесі народного розвитку» [13, с. 108].

К. Ушинський з великою пошаною ставився до народної педагогіки, зробивши її вінцем своєї педагогічної теорії. Він не раз Наголошував на величезному значенні пам'яток виховної творчості народу у вихованні та навчанні, і на перше місце серед них ставив народні казки «як перші й блискучі спроби» народної педагогіки [14, с. 16].

У народній педагогіці панує живий досвід виховання. Народна педагогіка, відображаючи певний рівень педагогічних знань, конкретний історичний етап в духовному прогресі людства, служить основою, на якій виникла і розвивалося педагогічне краєзнавство. Але і в подальшому - як виникнення художньої літератури не знищило усної творчості, так і педагогічне краєзнавство не витіснила зовсім з повсякденного життя народу його педагогічні погляди. Педагогічне краєзнавство і народна педагогіка вступили в складні взаємодії один з одним і взаємно сприяли розвитку один одного, створюючи єдиний простір, яке може бути названо педагогічною культурою [13, с. 107].

Предмет етнопедагогіки включає наступні проблеми: педагогіка сімейного побуту; приказки та прислів'я народів світу та їх значення, передачі морального досвіду підростаючим поколінням, загадки як засіб розумового виховання; народні пісні та їх роль в естетичному вихованні дітей і молоді, саморобні іграшки та творчість дітей; дитяча і молодіжна середа, її педагогічні функції; колискові пісні народів світу як видатні досягнення материнської поезії, материнської школи і материнської педагогіки; спільність педагогічних культур різних народів і національна їх самобутність і ін. [13, с. 109].

Етнопедагогіка показує, що у всіх народів, у тому числі і зникаючих, в стародавній самобутній культурі багато такого, що в стані збагатити світову цивілізацію. Дослідження педагогічних можливостей природи як чинника виховання представляє безмежний простір для діяльності етнопедагога.

Г. Сковорода завжди був на боці носіїв народної моралі, тобто тих, «хто серцем чистий і душею». Він показав нічим неперевершену виховну силу праці, на якій ґрунтується народна педагогіка. Його геніальна ідея про «сродний труд», на наш погляд теж виходить з української етнопедагогіки, зокрема з народного ідеалу про те, що кожна здорова людина повинна обов'язкові працювати й займатися тим, до чого має особливий нахил [14, с. 17].

І. Котляревський у своїх творах він змалював типові народні характери, кращі моральні якості народу, розкрив погляди на родинне і суспільне життя, у формуванні яких почесне місце займає родинна етнопедагогіка.

Засоби української етнопедагогіки щедро представлені О. Духновичем у шкільних підручниках, букварях, книгах і календарях для народного читання. А в систему фізичного виховання дітей він включив обробіток ґрунту, народні рухливі ігри, танці, а також такі види вправ, як стрибки, біг, плавання, лазіння по деревах, боротьбу, риболовство, збирання ягід і гриби, прогулянки в поле і лісі, а взимку - катання на санках, лижах, ковзанах, гру в сніжки, ліплення снігової «баби», тобто все те, щ близьке і рідне селянським дітям [14, с. 19].

Видатною подією у висвітленні української етнопедагогіки стала геніальна спадщина Тараса Шевченка, який щиро любив дітей. Він не раз малював дітей на своїх художніх полотнах. Глибоко зворушливою є, наприклад, відома картина «Байгуші», на якій зображено дітей-жебраків. За ними Шевченко намалював себе - захисника скривдженого дитинства. Картину написано з любов'ю і співчуттям до поневоленого самодержавною Росією казахського народу [14, с. 19].

Досить щедро репрезентували українську етнопедагогіку на сторінках своїх творів С. Васильченко, С. Воробкевич, Л. Глібов, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, П. Куліш, П. Мирний, І. Нечуй-Левиицький, Ю. Федькович, Я. Щоголів, а також українські письменники наступних поколінь - А. Головко, О. Гончар, М. Стельмах, О. Довженко, В. Симоненко, І. Драч, Д. Павлячко, Є. Гуцало, С. Пушик, Г. Тютюнник, Б. Харчук, Р. Федорів та багато інших Майстрів художнього слова і діячів народної освіти та культури в Україні.

Про виховне значення української етнопедагогіки дуже тепло відгукнулись Л. Толстой, М. Добролюбов, М. Гоголь. Так, у розмові зі студентом-українцем Лев Толстой сказав: «Щасливі ви, що народились серед народу з такою багатою душею, серед народу, який уміє так відчувати свої радощі й так чудесно виявляти свої думи, свої мрії, свої завітні почуття. Хто має таку пісню, тому нема чого боятися за своє майбутнє…» [14, с. 23]. Ці слова підтверджують вплив етнопедагогіки на багатовимірний простір педагогічного краєзнавства.

Значний науковий інтерес для дослідників української етнопедагогіки становлять праці Ф. Вовка «Український народ у його минулому й сучасному», В. Гнатюка «Етнографічні матеріали з Угорської Русі», «Русини Пряшівської Епархії та їхні говори», «Ткацтво у Східній Галичині», «Кушнірство у Галичині», «Народна пожива на Бойківщині»; М. Сумцова «Українська хата», «Хліб в обрядах і піснях», «Нариси народного побуту», «Сучасна малоруська етнографія», П. Чубинського «Праці етно-графічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край»; В. Шухевича «Гуцульщина» [14, с. 26].

Науковий інтерес до етнопедагогічної проблематики відновився у кінці 60-х рр. XX ст. і нерозривно пов'язаний з іменем В. Сухомлинського.

«Народ - живе, вічне джерело педагогічної мудрості», - зазначав В. Сухомлинський [14, с. 27]. Сухомлинський умів черпати все краще з родинної етнопедагогікиі вдало застосовував у сучасній педагогічній практиці.

В етнопедагогіці звичай виступає як форма вияву народної традиції, тому зміст і педагогічна роль їх по суті ідентичні - вони є засобом збереження і передачі досвіду народу, дотримання порядку Й форм життя. Народне, національне в українській етнопедагогіці трактується як вияв соціально-психологічної детермінації, що репрезентує адекватність виховної етнопедагогічної системи буттю і свідомості українців, особливостям їх національної родинно-побутової і громадської культури.

Етнопедагогічна спадщина українського народу багата й різноманітна. Виховний арсенал її невичерпний. У ньому втілені погляди наших предків на родинне щастя, ставлення до батьків і дітей. Тому вона цілком заслуговує на всебічне вивчення і використання в сучасному родинному вихованні з неухильним збереженням усіх його етнорегіональних виявів.

Українська етнопедагогіка зародилась і виросла на властивому тільки їй національному ґрунті, а тому й має самобутнє національне вираження, тобто своє оригінальне обличчя. Українська етнопедагогіка бореться за ставлення до людини як до найвищої цінності, захищає право кожного на свободу, щастя і вільний розвиток. Наш народ, як і інші народи світу, створив і має власну національну систему українського виховання й навчання.