2020-05-12
150Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч і в страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.
Аби ще в жнива — то було б іще…
Але ж ні жнив, до жнив, до них далеко…
Цю жінку я люблю, і цю любов-лелеку
Не радістю вкриваю, а плачем.
Воно мені, мабуть, так мало бути.
Мабуть, воно так сказано мені.
Бо так вже склалось — не забуть, не збути,
Не призабути навіть уві сні.
Як чорний чай, як чорний чай Цейлону,
Мені це літо впало у лиман…
Цвів молочай. Посічкану солому
Везли з гарману — даленів гарман…
Микола Вінграновський — перший з-поміж рівних у плеяді шістдесятників. Творчість його — багатогранна та багатоаспектна.
Микола Вінграновський — перший з-поміж рівних у плеяді шістдесятників. Творчість його — багатогранна та багатоаспектна.
Людина у М.Вінграновського — відправна точка у ланцюгу роздумів, що призводить до кінцевого пункту — існування життя взагалі. І одночасно людина — це також певний світ зі своїм космосом душі.
Про кохання М. Вінграновський писав завжди, а своєрідна антологія інтимної лірики письменника 1990 року «Цю жінку я люблю», до якої ввійшли твори більш як тридцятилітнього відрізка творчості, безсумнівно, одна з найкращих в українському письменстві книжок про Любов.
Відкривається збірка віршем «Сеньйорито акаціє, добрий вечір…».
Вінграновський-поет у ній несподіваний і впізнаний, традиційно-класичний і сміливо-новаторський. Здається, що течія його поезії плине між двох берегів: по один бік — ідея пошуку суспільної та творчої рівноваги й гармонії, ясність і шляхетна простота вірша, висока культура образу, по другий — чуттєвість, дивовижно органічна образність, що містить у собі парадоксальну єдність гармонійного й дисгармонійного, якусь язичницьку стихію пристрасної любові, бентежний дух неспокою. Тож любовна тема в нижці «Цю жінку я люблю» виявлена різнобічно, образи кохання й коханої репрезентовані в багатьох обличчях, настроях, сповнених то мажорних, то мінорних інтонацій.
Справжньою М. Вінграновський уважав поезію, що не скаламучує людську душу: «Нам слів таких потрібно від поетів, Щоб не піднять з душі, як небо не піднять». Цій настанові поет був вірний упродовж життя, перетворивши її на кредо своєї творчості.
Чи не кожна літературна епоха пропонує власну філософію кохання, свій образ Прекрасної Дами.М. Вінграновський подав широку типологію кохання, тонко змальовуючи різні його стадії та грані, кольори та звуки.
Поет простежив різний «вік» кохання. Так, зародження почуттів називається «передчуттям любові»: «Передчуттям любові і добра. І в ці рази я тішусь та радію». Боячись сполохати, ніби пташку, ці почуття, ліричний герой заклинає: «Не зрадь хоч раз, не проминися даром, Один хоч раз, передчуття моє» («Передчуттям любові і добра»). А у вірші «Ще молодесенька» очікування кохання втілено у зворушливому образі олюдненого серця: «Навшпиньки не ходило, її ще серце під вікном любові».
Здатність людини кохати перетворюється в системі цінностей поета на вагомий критерій вартісності особистості. На думку письменника, людина, що не вміє кохати й не цінує почуттів інших,— убога. Почуття любові виступає у Вінграновського силою, що надихає й відроджує, що може врятувати людське серце від зубожяння. Адже «Любов — не зло», проголошує ліричний герой, а у вірші «Зупинилась тиша тиха і незбудна» заклинає: «Йди ж, моя любове, доки твоя воля, коли навіть пройдеш і саму себе…», тому що «Є ще в світі душі і печальні очі, в спраглому чеканні виглядають нас».
Микола Вінграновський у літературі вмів усе. Йому вдавалися дитячі оповідання, великі епічні полотна, кіносценарії… Але в усьому він залишався, насамперед, ліриком.
Кожен поет покоління шістдесятників обирав свій власний творчий порятунок. Вінграновський упіймав і зафіксував найбільш українське та питоме світовідчуття. Це, звісно ж, уплив школи Олександра Довженка, з яким поета звела доля.
«Поет абсолютного слуху», як сказав про нього Григір Тютюнник. Подібне враження справляють класики японського жанру хокку. Вінграновський перевинайшов українську природу й повернув нашій поезії важливу якість і цінність — людську душу. Окрім душі, М. Вінграновського більше нічого не цікавило. Та чи цього не достатньо на одне поетове життя?
Узагалі в найінтимніших поезіях письменника не варто надто дослівно сприймати адресування. Може виявитися, що мова йде «не про ту любов», про іншу. Його мадонна, його Марія, його наречена, подруга, жона, мати, дівчина, Оксана, Надія, дитя, ластів’ятко, Дніпро, Рось — усі і все, кому й чому він звіряється в любові,— усе це зливається в один великий і неосяжний образ. Поет говорить про свою Вітчизну, про Україну в її незбагненності й невизначальності. Вона для нього — в усьому житті.
Ідейно-художній аналіз поезії «Сеньйорито акаціє, добрий вечір…»
• Яка алегорична, незвична картина постає перед читачем? (Очевидно, ліричний герой зустрів своє давно забуте кохання. Кохання, яке приносило більше муки від нерозділених почуттів, ніж радості. Здавалося б, усе минулося. Але ні. Загорілася в душі пожежа, і якщо на початку вірша «осінь зійшла по плечі», то тепер — «вогонь по плечі». Коханню підкоряється будь-хто).
• 3 ким веде розмову ліричний герой? (Ліричний герой веде розмову із акацією, коли «осінь зійшла по плечі»,— він уже не юнак, а досвідчений чоловік, котрий багато чого бачив у житті. Пройшов він немало життєвих доріг, «відходились усі мости», відведені долею, і ось одного вечора зустрічає знайому акацію, яка нагадала давно притуплене почуття).
• Якими засобами автор передає збуджений настрій героя, збентеженість і хвилювання? (Поет передає за допомогою звертань: «сеньйорито акаціє», «пожежо моя», «колюче щастя». Ліричний герой шанобливо звертається до акації на «Ви». Певну доцільність мають емоційно-наснажені речення, які передають стан душі ліричного героя:
Коли ж — здрастуйте, добрий вечір…
Ви вогонь по плечі —
Осінь, ви і осінній я… з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито…
Ми простежимо становлення ліричного героя збірки Миколи Вінграновського «Цю жінку я люблю…». Перед нами постає великий лірник, надзвичайний оптиміст, людина, здатна на жертви заради коханої жінки, майстер слова — ось далеко не повний перелік якостей, що втілює в собі герой поезій даної збірки.
Наука цих віршів — це, можна сказати, виклик тому бурхливому потокові соціалізовано-політизованої і, на жаль, здебільшого сірої «актуальної» лірики, який сьогодні виявився на гребені. А, можливо, то просто природне й мудре прагнення митця в жорстокій веремії різних зламів переоцінки цінностей говорити з читачем передусім про таємне і неминуче, про те, що врешті-решт тримає на цій святій і грішній землі.
Цікаво, що автор, залишився вірним собі: жодної хронологічної послідовності. От і маємо на місці «програмного» твору — сумовито-іронічне й сокровенно-ліричне: «Сеньйорито акаціє, добрий вечір. Я забув, що забув про вас…», а завершує томик печальна і пристрасна «Остання сповідь Северина Наливайка» — чи не єдиний у книжці відвертополітичний і гострозлободенний вірш, написаний двадцять п ять років тому.
Поет осмислює любов у трьох основних вимірах. 1) В суто особистісном у (кохання як глибинна, нерозгадана таємниця серця), 2) суспільному (любов до рідної землі, до України, до народу і просто — до людини, близької і далекої, знайомої і незнайомої) і, нарешті, 3) у глобальних, космічних масштабах як один із законів Всесвіту, основа жаданої гармонії, джерело єдності всіх творчих, життеспраглих сил.
«У поезії Миколи Вінграновського — дивовижна щільність кадрів граційна плавність переходів від одного плану до іншого, невимушеність, з якою поєднуються речі, здавалося б, непоєднувані. А ще — відчуття якоїсь абсолютної свободи, незаданості, непередбачуваності при чіткій внутрішній організації, а в деяких творах — навіть спланованості лірики», — так відгукується у журналі «Дніпро» Світлана Антонишин про збірку Миколи Вінграновського «Цю жінку я люблю».
Лірика Миколи Вінграновського нічого нікому не нав’язує. Вона справді вільна. Кожен завдяки багатоплановості, воістину якійсь незглибимості образів може відкрити в ній щось своє, неповторне.
І лише одне залишається беззаперечним: органічна, практично ніде не декларована, проте глибинна й незрадлива злитість Вінграновського-митця зі світом. Вируючим, запроблемованим, а все ж прекрасним. І якщо й проривається в ліриці крик зраненої пекучими болями сьогодення душі, то не для того, аби змусити нас знову й знову здригнутися.
Про що б не писав Микола Вінграновський, він пише не з гніву ітим більше не з ненависті, а з любові. І навіть найгостріші речі зігріті якимось непотьмареним внутрішнім світом, зворушливою людяністю і добротою.
У збірці знайшла місце поезія, яку не називають ні сексуальною, ні еротичною, але в якій присутні поетично одухотворені ці людські почуття. Саме одухотвореність і робить земні почуття поетичними, небесними, як у вірші М.Вінграновського:
Коли моя рука то тиха то лукава,
В промінні сну торкнеться губ твоїх
І попливе по шиї і небавом
Зплеча на груди, і з грудей до ніг…
Коли твоя рука солодка, ніби слава,
Червонооким пальчиком майне
В мемонній тиші і коли мене
І темну глибину повергне темна слада —
У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів між берегами ночі:
І голоси у гніздах ластівочі
Стихають тихо… Золоте кермо
Заснулої хмарини понад полем,
І спить рука в руці, і на щоці
Краплина щастя, виказана болем,
До ранку світиться…
Як передано тут вищу мить взаємного саморозкриття в любові, щастя взаємопізнання довіри і повного злиття душею і тілом двох закоханих!
Це мить щасливого спокою: «проміння сну» — сонцем осяяний сон, «тиша лимонна», «голоси у гніздах ластівочі стихають тихо» — яка тут доречна тавтологія, що передає тишу! Засинає хмарина понад полем із своїм золотим кермом і, нарешті, спить рука в руці. Кожен рух в цьому щасливому спокої сповнений плавності: його» рука, то тиха то лукава», пливе по шиї коханої, її рука «солодка, ніби слава». Що може бути вищим бажанішим для поета, ніж слава-любов людська, визнання?! Ось із чим порівнюється рука коханої, ось який рівень одухотворення: «У білій лодії ми пливем по водах любощів між берегами ночі…»
«Контрасти передають повноту життя: човен названо урочисто-старовинно лодією, бо йдеться про вічне почуття, ця лодія біла, значить, чиста, хоч і пливе «по водах любощів між берегами ночі.» Тут ніч і «темна глибина», в яку повергає «темна слада», створюють атмосферу інтимної таємничості».
Контрастність світла і темноти завершується злиття в одному почутті — щастя до сліз.
Весь таємничий світ глибокої інтимності, зітканий із золотої гри світла і «темної слади», завершується образами світання і ранку — переходом із ночі любощів у день, у будень життя. «Ліричний герой Миколи Вінграновського, проймаючись проблемами суспільного порядку, найчастіше свідомо раціоналізує своє мислення, часто вдається до декларацій, хоча насправді він великий лірик і вміє жити за дещо химерними законами своєї душі», — говорить один із дослідників поетової творчості Тарас Салига. Принципи моралі, етики ліричного героя Миколи Вінграновського загалом не залишалися поза увагою критики. Це герой послідовно демонструє кращі якості своїх сучасників, а часом набирається життєвого досвіду, у чомусь еволюціонує, але залишається людиною витончених смаків, щедрої уяви і гострого погляду на світ. Якщо він у осмисленні баченого стає філософом, то в душі у нього продовжують вирувати емоції, свято казки, дива, дитинної безпосередності.
Відкривається збірка віршем «Синьйорито акаціє, добрий вечір…» Ліричний герой веде розмову із акацією, коли «осінь зійшла по плечі», — він уже не юнак, а досвідчений чоловік, котрий багато чого бачив у житті. Новаторство стилю Миколи Вінграновського — надзвичайна тема розмови. Воно ніколи не було самим лише протиставленням поезії попередників і сучасників поета, не було простим змаганням у слові. Потреба художньої доцільності, довершеності завжди випливала в поета з проблеми правдивого спілкування з реальною дійсністю, зі своєрідного чаросвіту любові до життя, до людей, зрозуміння свого творчого обов’язку.
Ліричний герой пройшов немало життєвих доріг, «відходились усі мости», відведені долею, і ось одного вечора зустрічає знайому акацію, яка нагадала ліричному героєві давно притуплене почуття. Збуджений настрій героя, збентеженість і хвилювання поет передає за допомогою звертань: «сеньйорито акаціє», «пожежо моя», «колюче щастя»; баимо, що ліричний герой шанобливо звертається до акації на «ви». Певну доцільність мають емоційно-наснажені речення, які передають стан душі ліричного героя
Коли ж — здрастуйте, добрий вечір…
Ви з якої дороги, пожежо моя?..
Сеньйорито, вогонь на плечі —
Осінь, ви і осінній я…
Тема розмови присутня і в інших віршах. Так, ліричний герой розмовляє зі своєю коханою, яка начебто прийшла до нього в гості. Насправді ж цей монолог дуже нагадує сповідь у формі листа. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні:
Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
І зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти — ранок мій, ти — південь мій і вечір.
Ти — ніч моя…
Однак ліричний герой не хоче згадувати обличчя своєї любові, бо «її обличчя — то обличчя муки». Головна і домінантна ознака лірики Миколи Вінграновського — оптимістичність і емоційність світобачення ліричного героя. Його переживання завжди напружені і драматичні, завжди охоплені тривогою за долю коханої людини:
Я скучив по тобі, де небо молоде,
Два наших імені розлука вполювала,
Й за руки їх, розлучених, веде,
Отак довіку б їх не розлучала.
Люблю тебе. Боюсь тебе. Дивлюсь
Високим срібним поглядом на тебе.
З вогню і вод, від неба і до неба
Твоім ім’ям на тебе я молюсь…
Фольклорна числова символіка вельми суттєва для Вінграновського. Найчастіше вона розвивається в нього у лініях паралелізму. Ліричний герой найчастіше полюбляє такі числа: 3, 13, 40, 300, які генетично пов’язані з народним характером мислення. Неважко помітити, що числова атрибутика бере найбезпосереднішу і найактивнішу участь у творенні сюжету твору і органічно взаємодіє з образами, хоч і теж фольклорного характеру, але іншого смислового плану:
Тринадцять руж під вікном цвіло.
Тринадцять руж — чотирнадцята біла.
Тринадцять дум тривожило чоло,
Тринадцять дум — чотирнадцята збігла.
Рядки збірки «Цю жінку я люблю» сповнені усіх кольорів та відтінків. Поет вдається до кольору не лише як означення певної властивості предмета. Він звертається до нього з іншою метою, прагнучи намалювати «фарбами «складні переливи почуттів свого ліричного героя.
Микола Вінграновський прекрасно живописує словом. Його рядки сповнені всіх кольорів та відтінків. Ось, наприклад:
В гірчичнім світлі днів осінніх,
На літо старше, ти ідеш.
Й тече твій погляд темно-синій,
Як вітер в затінку небес.
Поет не просто вдається до кольористики як означень предмета. Він звертається до неї з метою більшою. Його охоплює стихія гамою кольорів — зіставленнями і протиставленнями — вилити душу, висловитись, акварельно, у повній пластиці, зафіксувати природу, виразивши між рядками і своє ліричне ставлення до неї:
Безневинним жовтавим гроном
Вона ще йшла жовтаво, без вини,
І сині сльози билися червоно,
Як об каміння стиглі кавуни.
Колір потрібен Миколі Вінграновському не лише в малюванні пейзажу. Кольором поет фіксує протилежність чуттів, настрою, емоцій. Колір у нього — це вічна боротьба протилежностей, це контрастування речей, на зіткнення яких утворюється якась нова якість, що так багато значить для ідеї вірша. В його кольористичній палітрі з’єднуються свої мотиви й настрої. В залежності від стану, поет ітиме до відповідної гармонії кольорових барв, за якою й буде гармонія думки, ідеї.
У синьому морі я висіяв сни,
У синьому морі на синьому глеї
Я висіяв сни із твоєї весни,
У синьому морі з весни із твоєї.
«Найчастіше поет вдається до синього, білого, червоного і чорного кольору. При відтворенні настроїв печальних, елегійних, поет звертається до тонів і півтонів цих кольорів, до сонцетіней. Колориститика — це якась випадкова тенденція в поезії тільки Миколи Вінграновського. Згадаймо, хоча б, яким щедрим барвоцвітом виграє поезія Василя Симоненка чи Івана Драча».
Поетові завжди вистачає таких тонів і півтонів художнього слова, які ніколи не приводять його до стандарту. Він вірить у диво, а тому диво стає хлібом насущним його поезії. Ліричний герой «підбирає» колір в залежності від пори року: якщо це осінь, то дні мають «гірчичне світло», якщо кінець літа, то:
Щось біло ткали павучки
На жовтому паепері,
І синє літо на гачки
Все зачиняло двері…
Надзвичайно цікавим є вірш, в якому ліричний герой запрошує нас:
Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький неболюд
Освітлює пахучі очі квітів.
Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились падаючи мовчки,
Затисла груша в жовтих кулачках
Смачного сонця лагідні жовточки.
Настрій ліричного героя емоційно — піднесений і водночас заспокійливо-елегійний. Він проймається тією великою любов ю до природи, котрою переповнена його душа. Хіба можна без зворушення читати такі рядки:
У полі спить зоря під колоском
І слуха думу колоскову,
І сонна тиша сонним язиком
Шепоче саду сиву колискову.
«Микола Вінграновський постійно апелює до природи. Природа у нього — це вічна матерія, її рух, оновленість, а, може, і зміннність людини; це інтуіція її контекстів з навколішньою дійсністю, потреба спілкування, зі світом; це утвердженність самого себе. Через красу, через гармонію». Природа завжди довершена, а людина — її вінець. І ось, вивчаючи та аналізуючи книгу природи, ліричний герой Миколи Вінграновського захоплюється її чарами, красою, її таємничістю, він увесь у настрої споглядання:
На крилах журавлів весна вже сушить весла,
Загомоніли про життя діди,
І на стежин пахучі перевесла
З снопів тополь тече зелений дим.
І падає в ставки ногами п яне небо,
Де гуси білі сплять чутливим сном.
У снах своїх, мабуть, самі від себе
Дівчата пролітають над селом.
Любовна лірика — це романтичний поглад на світ, шляхетність душі, щирість зізнань, культура вислову. Жінка, наречена, кохана, мати — образи, у яких втілюються найсвітліші поетові почування, його роздуми про рідну землю, джерела духовності.
Інтимна лірика Миколи Вінграновського возвеличує, підносить людину, а не лише фіксує її настрої. Інтимні струни підносять з глибини людської душі найсвітліші, найчистіші порухи. Всі вірші збірки»Цю жінку я люблю»так чи інакше виходять за рамки особистого світу.Душевна драма чуттів ліричного героя не абстрагована від реалій дійсності, від часу. Вона протікає крізь час і відбувається у нашому часі. І тому молоді пристрасті душі ліричного героя в поезіях Миколи Вінграновського мають особливий драматичний сенс, свою філософію:
Вже сказано «ні»в одлетілому літі,
Хоч вчора — звечора було іще «так»,
Червоно та біло у жовтому житі
Зацвів та опався знервований мак.
Ідеш чи стоїш, але слово за слово,
Ідеш чи стоїш — за літами літа
Не встиг оглянутись, як слово солоно
На сон твій, на крок, на літа обліта.
Поет прагне показувати світ інтимних пристрастей ліричного героя в реальних, а не надуманих зв язках із життям, відповідно до високоморальних принципів. Саме тому «його лірика не має нічого спільного ані з надокучливим моралізуванням, ані з натренованим дидактизмом». Чи не в кожному вірші збірки відчувається повна самотність ліричного героя:
Не руш мене. Я сам сумую
Собі у руки сам дивлюся
Або:
Я тій сльозі сказав: не йди.
Я тій сльозі сказав: сиди.
А ти заплакала й пішла,
І чорним цвітом підійшла.
Ця самотність просочується у тканину вірша; часто в тексті нема безпосередньої вказівки на такий стан героя, але читач відчує його, пройметься ним, бо кожен вірш насичений таким сумом, що мимоволі починаєш співчувати героєві. З багатьох віршів можна судити про те, що ліричному героєві дуже важко самотньому; йому бракує людини, з якою б він міг розділити своє велике і світле почуття. Він хоче одного:
… любити доти,
Доки не згаснуть серця перші кроки
І перші болі пережитих ран.
Ліричний герой прагне померти із імям коханої на вустах, намагається пояснити їй про те що:
Любити Вас — любити знадність,
Любити Вас — любить для Вас,
Любити Вас — любити радість
В червнево-вересневий час.
Поезія «Сміятись Вам, мовчати Вами «— це сповідь ліричного героя коханій незнайомці. Цей вірш дуже нагадує любовне послання чи лист.
… Ось ліричний герой сидить десь за столиком у своєму кабінеті, чи за чашкою кави і уявляє собі «солодку, юну тінь» коханої, яка «падає на лист, на сніг, на квіт, на тіні, у шелест і нешелестінь». Це найпрекрасніша з усіх тіней, бо найкрасивішою є жінка ліричного героя. Він подумки фантазує, вигадує, думками він торкається й інтимного:
І в світанковім сумювинні
Прощально пестить шию, ніс.
І в соняшники сині
В солонім сонці сонних кіс.
Своєрідним продовженням цього вірша є наступний — «Вас так ніхто не любить». Ліричний герой намагається переконати кохану, що вони вже становлять єдине ціле:
Дивіться, гляньте: мій то голос ваш… Це почуття, вірніше, відчуття, ліричний герой проніс крізь усе своє життя. І воно не змаліло, ні, а, навпаки, — стало високим і благородним І тепер, коли «роки і рік водою стерті» ліричний герой говорить про своє кохання так щиро, відверто і безпосередньо, а водночас і так піднесено-урочисто, що не можна не вірити:
Я вас люблю, як сіль свою Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній…
У своїй коханій ліричний герой любить дві пори: перша — то юність, коли
…й сама не знаєш,
Чого ти ждеш, чого бажаєш —
Уваги, ревнощів, жалю.
Це час, коли в дівчині прокидається бажання кохати і бути коханою, коли вона молода і красива, а час не владний над нею:
І час твій берег ще не миє,
І твої губи ще уста…
Дорога давня молодіє,
Де б твій веселий крок не став.
Ти вся — із щастя! Із тобою
Ще не вітається печаль
Та біль з розлукою німою,
І нелюбові чорна даль.
Але не менш любить ліричний герой ту пору, коли вюнці вимальовується жінка, коли вона знаходить свою долю і присвячує своє життя чоловікові, дітям:
…Люблю ту пору благовісну,
Коли до неї, як до пісні,
Свою я голову хилю…
Як біля вогнища в пітьмі,
Де слово пахне, як дитина,
Де вже не скажеш «так» чи «ні»…
Перечитавши уважно усі вірші збірки, ми можемо вималювати для себе портрет тієї милої незнайомки, котру так кохає ліричний герой. У неї – голос» вогкий і тремкий», «і губ краї опущені в печалі», «сонні коси», про очі читаємо, що вони «сьогоднішні надвечірні»(очевидно, кольору надвечір я).
А що ми знаємо про ліричного героя. У нього — «високий срібний погляд», «вчорашні очі», «білий подих» від якого «холоне мля», сам він зізнається: «мій день народження – це ти», його рука — «то тиха, то лукава». Вдало доповнюють портретну характеристику ліричного героя рядки:
Усе лишилося як було:
Порепане моє чоло,
То затверділий біль в очах,
То той вогонь, що не дочах.
Ліричний герой «втішати … не ладен», бо душа його «холодна і німа», але водночас він згорає від кохання.
Коли б захотілося раптом узяти акварелі і намалювати на папері ці два портрети, то художник здивовано розвів би руками: намалювати нічого не вдасться! І не треба розчаровуватися, бо сам ліричний герой поезії відверто зізнається:
Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу,
Отут я видумав себе й тебе для тебе…
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи, що сонцем назову.
Тобто, ще раз підкреслює, що усі ці події, герої, дійові особи — нереальні; це все — абстракція.
І щоб зрозуміти її, треба серцем доторкнутися до цих поезій, треба розуміти неземні образи.
У ліричному героєві вражає те, що кохаючи цю жінку, він одночасно ніби й «проклинає» її:
Одне я хочу: старій швидше,
Зівялась очима і лицем,
Хай самота тебе допише
Нестерпно сірим олівцем.
Погасни. Змеркни. Зрабся. Збийся.
Збалакайся. Заметушись.
Офіціантським жестом вмийся,
Але — сльозою не молись.
Як бачимо, у душі ліричного героя проходить боротьба, душа розполовинена: одна частина до нестями кохає, а інша — наче хоче звільнитися від цього кохання, скинути його зі своїх плечей:
Не починайся. Ні з очей,
Ні з губ мені не починайся.
В Холодній Балці сон тече –
Не снись. Не звись. Не називайся.
Ліричний герой наче звинувачує кохану, що у чеканні промайнули його найкращі дні:
Дорогоцінні дні я біля тебе знищив.
За спалені роки нічого не просив я.
Навколо тебе в їхнім попелищі
Росте покора і росте безсилля.
У збірці «Цю жінку я люблю…» читач вловлює між рядками і незримий образ Часу. Поет постійно наче наголошує на тому, що усе скороминуще, але кохання вічне. У кількох поезіях ідеться про плинність часу, зміну картин життя:
Прилетіли коні — ударили в скроні.
Прилетіли в серпні — ударили в серце.
Ударили долю, захмеліли з болю,
Отакі-то коні — сльози на долоні.
Образ коней символічний. Це наче літа ліричного героя, що біжать і не вертають, а споминами вдаряють то «…в скроні», залишаючи на них сиву паморозь, то «в серце», приносячи нові болі і тривоги, то «в долю», викривляючи, спотворюючи її … У поезії «Елегія» ліричний герой прагне переконати кохану, що ще є час кохати і бути коханим. Але вона чомусь поспішає, виглядає «іншого… літа», хоча він «цього ще не доказав» ліричний герой запевняє:
Ще сміх наш вогкий сльози не солоні,
Роки ще нас у спину не женуть,
але й прикро додає:
Нам ще не чуть зимових наших дзвонів,
Хоча й весняних дзвонів вже нечуть…
Цей сумний настрій ліричного героя автор вдало підкреслює описом одцвітання липи:
Відпахла липа, білим цвітом злита,
І прокотилася гроза аж до плачу…
Одцвітає і опадає цвіт липи — минають роки ліричного героя. Але він — великий оптиміст. І «біля неба гріється зоря» — теплиться надія на дні душі палко закоханого ліричного героя.
У ліриці Миколи Вінграновського ми не знайдемо фрази для фрази. Його поетична фраза — це зафіксований і перелитий у слово стан людської душі. Ця поезія не перевантажена ні ретроспективними асоціаціями, ні асоціаціями якимись модерними. Якщо усе це на сторінках поетичних книг його і присутнє, то присутнє в бажаних пропорціях. Ось чому поет такий природний, такий свій.
Отож, творча спадщина Миколи Вінграновського багата, цікава, надзвичайно різноманітна і займає належне місце серед творчості поетів українського літературного процесу.
