Запитання (усно голосовим повідомленням) і завдання для самоконтролю

1.  Що вплинуло на пожвавлення літературного процесу 50‐60‐их років ХХ

 століття?

2.  Що зумовило появу руху шістдесятників? На яких естетичних засадах вони

 творили? Чиї традиції продовжували?

3.  Як простежується рух поколінь в українській поезії середини 50‐х‐80‐х років

 ХХ століття?

4.  Ім’я якої письменниці, народженої в м. Сталіно, пов'язують з Нью‐Йоркською

 групою літераторів?

5.  Як проявлявся модернізм і постмодернізм у творах письменників другої  

 половини ХХ століття?

6.  Як ви вважаєте, чому з другої половини п’ятдесятих років ХХстоліття  

 гуманізм став провідною естетичною ідеєю в концепції людини?

7.  Користуючись додатковими джерелами, заповніть таблицю «Різноманітність

 літературних угруповань другої половини двадцятого століття».

 

 

8. Що таке «постмодернізм»?

9. Які види дискурсу існують?

10.  Як ви розумієте зміст поняття «химерна проза»? Які ознаки химерної прози?

11.  Які письменники належали до постшістдесятників?

12.

 

Літературні угрупування другої половини ХХ століття
№ з/п	Назва	Роки існування	Місце заснування	Учасники
1	Нью-Йоркська група
2	Асоціація українських письменників
3	Бу-Ба-Бу
4	Нова деґенерація
5	Пропала грамота
6	Західний вітер
7	ЛуГоСад

 

Домашнє завдання: § 29; скласти опорний конспект; вивчити напам’ять вірш «Ти знаєш, що ти – людина» В. Симоненко; прочитати твір (Григір Тютюнник «Три зозулі з поклоном»).

Лекція № 2

Тема:  «Поглиблення знань про найважливіші орфоепічні норми української

        літературної мови. Застосування теоретичних знань і практичних умінь

        під час читання вголос поетичних творів. Виразність читання».

Мета:

¾ пригадати основні орфоепічні норми сучасної української літературної мови; правила вимови; що є відхиленням від орфоепічних норм; вимоги до читання вголос; особливості виразного читання поетичних творів; вимоги до інтонаційного оформлення тексту, що читається або декламується;

¾ усвідомити норми української літературної вимови; мистецтво відтворення в живому слові думок і почуттів; велику силу слова, що впливатиме на почуття, думки, волю, характер і здатність отримувати морально-естетичне задоволення від художнього твору; прийоми навчання виразного читання; важливість урахування інтонаційного забарвлення; як передати емоційну насиченість твору;

¾ зрозуміти основні орфоепічні норми сучасної української літературної мови; зміст поняття «партитура»; необхідність дотримання правил вимови; роль жестів і міміки при виразному читанні поезій; що майстерність у читанні художнього твору визначається передусім темпом, інтонацією, дотриманням пауз; що розмічання мовних тактів і читання за ними потрібні для того, щоб аналізувати фрази і вникати в їх суть; зміст поетичних творів В. Симоненка, Л. Костенко, Д. Павличка, М. Вінграновського.

Задачі:

¾ узагальнити знання про основні орфоепічні норми сучасної української літературної мови; правила вимови; вимоги до читання вголос; вимоги до інтонаційного оформлення тексту;

¾ навчити складати партитуру художнього тексту.

 

План

 

1. Поглиблення знань про найважливіші орфоепічні норми української літературної мови.

2. Застосування теоретичних знань і практичних умінь під час читання вголос поетичних творів. Виразність читання.

 

Життя – сонце,

письменник – дзеркало,

слова – сонячні зайчики.

В. Жемчужников

ПОГЛИБЛЕННЯ ЗНАНЬ ПРО НАЙВАЖЛИВІШІ ОРФОЕПІЧНІ НОРМИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Культура мовлення передбачає знання системи правильної вимови окремих

звуків, звукосполучень, слів.

Орфоепія – розділ мовознавчої науки, який вивчає систему загальноприйнятих правил, що визначають єдину літературну вимову. Людина повинна отримувати задоволення від того, як вона говорить, як бринить її слово, повинна поціновувати таку ж відповідність змісту і форми в мовленні інших.

    Орфоепія покликана забезпечити єдність звукового оформлення слів відповідно до фонетичних властивостей української мови. Але не тільки. Орфоепія може розглядатися й у широкому значенні – як нормативна реалізація сегментних одиниць (фонем) і суперсегментних (наголосу, інтонації).

    Українська літературна мова, як і будь-яка інша, має усталені орфоепічні норми.

Вимова голосних. Усі голосні звуки під наголосом вимовляються виразно й

чітко. Вимова ненаголошених голосних характеризується такими ознаками:

а) голосні [а], [о], [у],[і] вимовляються, зазвичай, чітко: говорити, особа, безпека, мораторій, кора, публіка;

б) ненаголошений [и] вимовляється з наближенням до голосного [е], сильніше перед складом з [е], [а]: ки^ешеня, пи^есати і слабше перед складом з іншими голосними, особливо з [и], [і], та на кінці слова: жи^евий, си^еділи;

в) ненаголошений [е] у вимові наближається до [и], більше перед складом з [и], [у], [і]: ве^изи, ве^изу, ме^ині – і менше перед складом з іншими голосними, особливо перед складом з [е]: ве^изе, ве^изла, ве^изло.

Вимова приголосних. Дзвінкі приголосні в літературній вимові звучать дзвінко і в кінці слова, і перед глухими в середині слова: рі д, віз, бігти, берегти. Проте є відхилення від цього правила:

а) приголосний [г] вимовляється як [х] у словах легко [ле^/хко], вогкий [во^/хкий], нігті [н’і^/хт’і];

б) прийменниковий та префіксальний дзвінкий [з] перед глухими вимовляється, як [с]: з ким [ским], зсушити [с:уши^/ти], розслідування [рос:лі/дуван:а], безпідставний

[беспідста^/вний].

Вимова в кінці слова глухих приголосних замість дзвінких [ морос, сторош,

обіт] є грубим порушенням звукових норм української літературної мови (правильно: [моро^/з], [сто^/рож], [обі^/д]).

Звук [в] в українській мові ніколи не переходить у [ф], а навпаки, у певних позиціях перед приголосними і в кінці слова [в] посилює свою звучність і переходить в [ў] нескладовий: [за^/ўтра, кро^/ ў].

Звук [ф] вимовляється відповідно до свого графічного зображення на письмі

і не повинен змішуватись із звукосполученням [хв], яке звучить, як два звуки. Розрізняйте: штраф, фотографія, філія, і хвіртка, хвастнути, хвиля.

Шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш], [дж] в українській мові вимовляються твердо (ріж, ніч, біжать, чого, чути, четвер, широко). Напівпом’якшеними [ж], [ч], [ш] є перед голосним [і]: [ ш’і^/с^/т^/ ], [кл^/уч’і^/], [ ч’і/тко ] й тоді, коли вони подовжені [ беиздор^/і^/ж’:а ], [ рі^/ч’: у ].

Звук [р] твердий у кінці слова і складу: секретар, лікар, Горлівка, гіркий.

Під час вимови необхідно розрізняти звуки [г] та [ґ]. Звук [г] – глотковий, він не властивий російській мові. Цей звук вимовляється у словах: господар, генерал, галявина, газета, Євангеліє, Гомер тощо. Звук [ґ] в українській мові вимовляється так само, як російський [г] аґрус, ґава, ґазда (хазяїн), ґанок, ґрунт, ґудзик.

 

ЗАСТОСУВАННЯ ТЕОРЕТИЧНИХ ЗНАНЬ І ПРАКТИЧНИХ УМІНЬ ПІД ЧАС ЧИТАННЯ ВГОЛОС ПОЕТИЧНИХ ТВОРІВ. ВИРАЗНІСТЬ ЧИТАННЯ

 

Виразне читання – це мистецтво відтворення в живому слові думок і почуттів (якими насичений художній твір), а також наміру виконавця і його ставлення до виконуваного твору. Для визначення цього мистецтва користуються

також термінами художнє читання, декламація.

    Мистецтвом усного виконання будь-якого тексту є виразне читання (від імені оповідача), мистецтво виразного читання (декламування), або мистецького виголошування, здебільшого з пам'яті літературних творів, зокрема вірші – декламація (від ліричного героя), а майстерність володіння виконавським словом називають художнім читанням.

Процес підготовки до виразного читання може включати складання партитури, що є сукупністю умовних знаків, за допомогою яких роблять розмічування тексту, щоб запобігти можливим помилкам у процесі його читання.

Партитура художнього тексту – це графічне відтворення звучання художнього твору.

Складаючи партитуру, позначають паузи, наголоси, підвищення й зниження

тону, інтонаційні переломи тощо.

Скласти партитуру – означає розмітити текст умовними позначками, які допомагають уникнути логічних помилок у процесі повторних читань.

Складання партитури розпочинається із розчленування тексту на частини, періоди, ланки, мовні такти.

 

Реєстр основних партитурних знаків:

Знак	Значення
весна	пряма лінія під словом – для позначення логічного наголосу
/	коротка пауза
//	середня пауза
///	довга пауза
↑	підвищення тону
→	рівний тон
↓	зниження тону
за с ум у ва л а	пунктир під словом (словами) – для позначення уповільнення вимови
∩	лігатура вгорі між словами – для зв’язки слів, вимовлених на одному диханні
{«Я твій!..»}	фігурні дужки вказують на зміну адресата