2020-08-05
108
¾ Характеристика історичних умов стану культури та духовного життя.
¾ Діяльність культурно-просвітницьких організацій та боротьба з не писемністю.
¾ Становище освіти.
¾ Тенденції в літературі та мистецтві.
Визвольна боротьба 1917 – 1920 рр. відкрила нову суперечливу сторінку в культурному розвитку України. Розпад Російській імперії, боротьба за створення суверенної України, соціальні конфлікти та пов’язана з ними хвиля надій викликали духовне піднесення в суспільстві. Разом з тим запекла класова й національно-визвольна боротьба політизувала свідомість, розколювала суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання людей. Кожний політичний режим, що стверджувався в Україні, прагнув вести власну лінію в галузі культури. У суспільстві панували нетерпимість, жорстокість, зневага до людського життя. Інтелектуальна діяльність втрачала престиж, інтелігенція – джерела існування. Втрати освічених людей у 1917 – 1920 рр. були великими. Тисячі інтелектуалів, діячів культури емігрували за кордон. Інтелігенція поповнювалась за рахунок інших соціальних прошарків. У таких умовах культурний процес в Україні набував своєорідні, властиві тільки цьому періоду форми.
Зусиллями української інтелігенції після лютневої революції стали розпосюджуватися національні, культурно-просвітницькі організації – «Просвiти», які активно діяли серед сільського населення. «Просвiти» організовували бібліотеки, драмгуртки, хорові колективи, лекторії тощо. У квітні та вересні 1917 р. у Києві відбулися просвітянські з’їзди. На початку осені 1917 р. в Україні діяло 952 «Просвiти». Більшовики прагнули поставити «Просвiти» під свій контроль, перетворив їхв знаряддя комуністичного виховання. К червню 1921 р. чисельність «Просвiт» складала 4227. Однак перебудувати діяльність «Просвiт» не вдалося, більшовики у 1921 р. пішли на їх знищення. Протягом громадянської війни більшовики створили свою систему культурно-просвітницьких закладів, яких наприкінці 1920 р. нараховувалось біля 15 тис. Це були: клуби, народні будинки, бібліотеки, хати-читальні тощо. Вся ця робота координувалась наркоматом радянської пропаганди, який очолював Артем (Сергеєв), а потім Колонтай. У 1920 р. була створена республіканська комісія боротьби з неписемністю, яку очолив голова ВУЦВК Петровський. У 1920 р. в Україні діяло 7 тис. шкіл та гуртків, де навчалося понад 200 тис. людей у віці від 8 до 50 років. Результати ліквідації неписемності були підведені демографічним переписом 1920 р. Якщо до революції серед мешканців України грамотних нараховувалось 27,9%, то наприкінці 1920 р. – 51,9%.
1917 – 1920 роки помічені кореним зламом старої системи народної освіти, пошуками нових форм, які б відповідали характеру та задачам політичних режимів, що стверджувались в Україні. В короткі строки на приватні суспільні кошти Центральна Рада розвернула будівництво українській школи, були засновані 53 українські гімназії, складені навчальні програми для шкіл, розроблені плани українізації школи.
Радянська влада прагнула будувати принципово нову школу, відмовляючись не тільки від дореволюційного досвіду, але й від досягнень Центральної Ради. Історію, літературу та інші гуманітарні дисципліни пропонувалось викладати на основі ідей соціалізму. Скасовувалось викладання Закону Божого.
В період гетьманату українізація шкільної праці продовжувалась. На українській мові було надруковано понад 1,5 млн. підручників. Наприкінці правління гетьманату в Україні функціонувало 150 українських гімназій. В умовах Директорії українізація школи проводилась ще інтенсивніше, але у зв’язку з швидкими змінами політичної ситуації закрепити її не вдалось.
У 1919 р. українізація була перервана. Радянська влада підпорядкувала реформу школи завданням комуністичного виховання. У липні 1920 р. РНК УРСР прийняв «Положення про єдину трудову школу Української РСР», у відповідності з яким в республіці вводилось обов’язкове безкоштовне навчання для дітей у віці від 7 до 16 років. Згідно офіційним даним, наприкінці 1920 р. в Україні нараховувалось 21,9 тис. загальноосвітніх шкіл. Чисельність учнів зросла з 1,7 млн. у 1917 р. до 2,25 млн. у 1920 р.
Центральна Рада розробила план заснування вищих навчальних закладів (ВНЗ) з українською мовою викладання. 6 жовтняя 1918 р. урочисто відкрився перший державний український університет у Києві, 22 жовтня – у Кам’янець-Подільську. Ці університети відкрились вже при гетьмані Скоропадському. В умовах Радянської влади розгорнувся «революційний» злам системи вищої освіти. Від автономії ВНЗ ничого не залишилося. Університети – як осередки вільнодумства були ліквідовані, а на їх основі створювались галузеві навчальні заклади – інститути народної освіти. Для підготовки селянської та робітничої молоді до навчання у ВНЗ у 1920 р. були відчинені робфаки. Наприкінці 1920 р. в Україні діяло 13 робфаків, 38 ВНЗ, в яких навчалося понад 57 тис. студентів та слухачів, що в декілько разів перевищувало дореволюційну кількість студентів. Складності революційного часу відбивались на становищі науки, але в цей час на благо України працювали вчені: хімік Пісаржевський, біохімік Паладін, мостобудівник Патон, філолог, історик та сходознавець Кримський, історик Багалій та ін. 24 листопада 1918 р. в останні дні гетьманату відкрилася Українська Академія наук (УАН), її головою став В. Вернадський, який керував УАН й в роки Радянської влади.
Література 1917 – 1920 рр. віддзеркалювала надзвичайно складну та суперечливу панораму життя та боротьби, небувалого піднесення людського духу, морального зубожіння, небачену трагедію братовбивчої війни. Помітною течією в поезії цього періоду був романтизм, який представляли Сосюра, Чумак, Еланський, Тичина та ін. У 1917 – 1920 рр. помітні зміни відбулися у театральному мистецтві. Під час гетьманату був заснований театр драми та опери. Діяльність радянської влади в театральній сфері відбувалися: націоналізація, перейменування та зачинення «аполітичних» та «ідейно-ворожих» закладів. Театр драми та опери був реорганізований у перший театр Української Радянської Республіки ім. Т. Шевченка. В цьому театрі працювали Мар’яненко, Борисоглебська, Сердюк, Гакебуш та ін. У січні 1920 р. у Вінниці був заснований новий драмтеатр ім. І. Франка, який у 1926 р. переїхав до Києва (керівник Юра). У 1918 р. при гетьмані був заснований Державний симфонічний оркестр під керівництвом Горілого, який виступав у 1919 р. в якості республіканського симфонічного оркестру ім. Лисенка. Симфонічні оркестри працювали в Харкові, Катеринославі, Одесі. На початку 1919 р. у Києві була створена Українська республіканська капела (УРК), якою керували Стеценко та Кошиць. Цей колектив гастролював у Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії та ін. Видатним явищем в історії українського мистецтва було утворення Української Академії мистецтв 5 грудня 1917 р. Її членами були Бойчук, Нарбут, Жук та ін.
Таким чином, охопивши порівняльно невеликий проміжок часу, культурні процеси 1917 – 1920 рр., які відбувалися на зламі історичних епох, втілювали в себе яскраві, неповторні, суперечливі прикмети часу і багато в чому істотно створювали фундамент подальшого розвитку української культури.
