Розпад радянського союзу і відродження

НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

¾ Демократизація суспільно-політичного життя.

¾ Зростання національної самосвідомості.

¾ Проголошння незалежності України. Референдум 1991 р.

Поглиблення економічної кризи робило радянську державу неконкурентноздатною у світі, падав її авторитет. Для нового політичного керівництва СРСР, яке очолив у березні 1985 р. М. Горбачов, стало вочевидь, що треба кінчати з утопічним соціально-економічним експериментом. Квітневий 1985 р. пленум ЦК КПРС кваліфікував положення в економіці як передкризове і прийняв програму економічних реформ, спрямовану на вихід із кризи. Програма включала структурну перебудову економіки, використання матеріальних стимулів, введення ринкових важелів керування економікою. Маючи за своєю спиною вантаж не завершених реформ Н. Хрущева, М. Горбачов приймається за проведення політичної і правової реформи, кінцева мета яких була спрямована на обмеження і зниження владних можливостей партійного апарату.

З приходом до влади нових політичних сил ожила надія на злам існуючого то­талітарного ладу. В українському суспільстві виникли переду­мови національного відродження, досягнення незалежності. Політика перебудови супроводжувалася демократизацією суспільно-політичного життя. У трудових колективах люди по­чали висловлювати претензії до тих керівників, які не виправдо­вували їхнього довір'я.

В той же час, тоталітарна система в Україні саботувала будь-які прогресивні починання. В. Щербицкий із трибуни 27 з'їзду КПУ (1986 р.) завіряв, що народне господарство зробило крок уперед, що перетворення в Україні йдуть швидко. Свого роду ілюстрацією існуючого порядку в Україні став вибух реактора на Чорнобильської АЕС 26 квітня 1986 р. Радіаційна хмара була більш великих розмірів, ніж від бомбування Хіросіми. Близько 135 тис. чоловік змушені були залишити свої житла назавжди. Однак як московське, так і українське керівництво прагнули сховати масштаби трагедії. Груповим злочином проти народу було проведення щорічної першотравневої демонстрації саме тоді, коли по Україні котилися радіаційні хвилі. Під тиском громадськості у деяких об­ластях України були звільнені з посад секретарі обкомів партії, деякі керівники державних установ, підприємств. Серед населення України росло переконання у необхідності негайної відставки В.Щербицкого. У вересні 1989 року його було відправлено на пенсію, а на його місце пленум обрав В. Івашко.

 Важливою подією у суспільно-політичному житті стали вибори народних депутатів СРСР 1989 р. Ці вибори були чи не першими, які проводилися на альтернативній основі. Формою соціального протесту з боку населення стало не обран­ня народними депутатами СРСР значної кількості секретарів партійних комітетів, голів виконкомів Рад народних депутатів. Високу політичну активність населення продемонстрували вибори до Верховної Ради УРСР і місцевих Рад народних депу­татів 1990 р. Було значно оновлено депутатський корпус. Дві третини депутатів представляли державний та партійний апарат. Головою Верховної Ради став В. Івашко, а після його від'їзду до Москви на цю посаду був обраний другий секретар ЦК КПУ, головний її ідеолог Л.М. Кравчук. В трьох західноукраїнських областях - Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській до влади прийшли нові політичні сили. Обстановка в республіці ускладнювалася

Характерною ознакою демократизації стало виникнення великої кількості громадських організацій і об'єднань. У вересні 1989 р. з ініціативи київської організації Спілки письменників України та Інституту літератури України АН УРСР було утворено суспільно-політичну організацію Народний рух України за пе­ребудову”. Головою став І. Драч – український поет. Через рік відбувся другий з'їзд об'єднання, що нараховувало більш 600 тис. членів. На з'їзді відбулася зміна орієнтирів. НРУ став в опозицію, як до консервативних, так і до реформістських сил КПРС. Основними цілями об'єднання стали: 1) відродження суверенітету України; 2) повалення компартійного режиму; 3) встановлення демократії та запроваджен­ня ринкових відносин..

 У жовтні 1989 р. було проголошено створення екологічної асоціації "Зелений світ", яку очолив письменник Ю. Щербак. Того ж року утворено історико-просвітницьке товариство "Меморіал", на чолі якого став Л. Танюк. Демократизація суспільно-політичного життя сприяла зро­станню національної самосвідомості українського народу, піднесенню ролі української мови у духовному житті. У 1989 р. засноване республіканське товариство української мови ім. Т.Г, Шевченка. Його очолив Д. Павличко. У 1991 р. воно було переіменовано у Всеукраїнське товариство "Просвіта". Очолив його П. Мовчан. У липні 1991 р. відбувся з'їзд офіцерів – громадян України (320делегатів). На ньому був створений „Спілка офіцерів України” (СОУ) – голова – полковник В. Мартиросян. На хвилі демократи­зації виникли десятки інших громадських організацій: Спілка незалежної української молоді (СНУМ); Українська студентська спілка (УСС); Українська студентська спілка (УСС); Українська національна самооборона (УНСО) та ін. Остання виступала і виступає за збройну боротьбу із супротивниками незалежної України.

Розмежування політичних сил супроводжувалося створенням нових політичних партій, як правило, альтернативних комуністичній. У літку 1988 р. українська Хельсинска група перетворилася у спілку (УХС) на чолі з Л. Лук'яненко, що був у засланні. У квітні 1990 р. близько 500 делегатів з'їзду УХС заявили про створення на її основі Української республіканської партії (УРП). Її ціль – будівництво незалежної української держави. Першим її головою став Л. Лук'яненко. На початку травня 1991 р. чисельність партії досягала 7,6 тис. чоловік. У травні 1992 р. від УРП відкололося радикальне крило на чолі з С. Хмарою. З радикального крила КПРС та КПУ була створена Партія демократичного відродження Ук­раїни – ПДВУ. У травні 1991 р. виникла конституційно-демократична партія (КДПУ), одночасно виникла Демократична партія України, (ДПУ), Соціал-демократична партія (СДПУ), Українська селянська де­мократична партія (УСДП) та ін. 26 – 27 січня 1991 р. відбувся конгрес демократичних сил у Харкові. У ньому не брали участь партії радикального національного крила.

У 1992 р. ряд політичних партій разом з діловими колами заснували об'єднання демократичних сил "Нова Україна". Цілий ряд партій і рухів заявляли про своє негативне становлення до ко­муністичної партії.

Важливою подією в процесі національного відродження ста­ло прийняття Закону УРСР "Про мови в Українській РСР" (1989р.). Закон проголосив українську мову в республіці дер­жавною. Разом з тим він передбачав створення умов для розвит­ку і використання мов інших національностей.

Прийняття закону про мови співпало з процесом складання нової політичної атмосфери. За цих умов стали налагоджувати­ся тісні зв'язки з українськими культурно-освітніми товарист­вами в інших державах. Важливою подією в цьому напрямку стало створення у 1989 р. Міжнародної асоціації україністів. У січні 1990 р. в Києві відкрився Міжнародний інститут управління. Ініціатором створення був відомий вчений, вихо­дець з України професор В. Гаврилишин. Українці, які прожи­вали у США, організували Фонд допомоги дітям Чорнобиля. заснували Товариство української мови ім. Т.Г. Шевченка. На­лагоджувалася співпраця з Світовим конгресом вільних ук­раїнців, Комітетом українців у Канаді, Лігою американських українців та ін.

Велике значення для національного відродження мало про­ведення у Києві (вересень 1990 р.) першого конгресу Міжнародної асоціації україністів. До Києва прибуло понад 300 науковців з 23 країн світу. Конгрес не тільки розглянув питання відродження і розвитку науки і культури України, а й проде­монстрував національну єдність. Він сприяв зростанню міжнародного авторитету України.

У 1990 – 1991 р. прокотилися страйки шахтарів, що висували економічні вимоги. Ці акції проходили в умовах падіння виробництва, інфляції, росту цін. У 1990 р. лави КПУ скоротилися на 200 тис. чоловік. З 15 травня 1990 р. Верховна Рада України почала функціонувати на постійній основі. Парламент України під тиском опозиції став робити кроки в напрямку до незалежності. Парламентська більшість об'єдналася у Верховній Раді в так звану „групу239”, а опозиція – у „Народну Раду”.

Логічним завершенням зростаючої національної са­мосвідомості українського народу стало прийняття Верховною Радою України 16 липня 1990 р. Декларації про державний су­веренітет. Декларація проголосила право української нації на самовизначення; верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в керуванні республікою в межах її території; самостійно встановлювати порядок охорони довкілля в межах своїх кордонів; Україна бере на себе турботу про екологічну безпеку громадян; про генофонд народу, його молодого покоління. Відповідно до документу Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська й органи державної безпеки. У документі урочисто проголошувалася мирна зовнішня політика і постійний нейтралітет, активне сприяння зміцненню миру на планеті та міжнародної безпеки. Декларація надала право всім національностям, які проживають в Україні, на вільний національно-культурний розвиток. У серпні 1990 р., діючи в контексті декларації, Верховна Рада приймає закон про економічну самостійність України.

Відповідно до „Декларації” Україна проголосила право на власні збройні сили, що підкоряються Верховній Раді України. Був визначений порядок проходження військової служби. У документі проголошувалася мирна військова політика. Вказувалося, що Україна є суб'єктом міжнародного права.

"Декларація" була зі схваленням сприйнята всім населенням України. Вона була першим кроком на шляху досягнення реальної незалежності та побудови української державності. Цей документ став втіленням багатовікових сподівань та боротьби українського народу за незалежність.

19 листопада 1990 р. Україна підписала договір з Росією. Договір засвідчив, що відносини між двома державами повинні розвиватися на основі рівності і добросусідства. Подібні договори були укладені з Білорусією, Узбекистаном, Туркменією, Казахстаном, Латвією, Грузією та іншими республіками колишнього Союзу.

У 1991 р. політична та економічна криза в радянській дер­жаві продовжувала поглиблюватися. Республіки Радянського Союзу, втративши надію подолати її в межах СРСР, стали на шлях суверенітету. Саме такий шлях вони вважали найбільш раціональним, оскільки він дозволяв їм використати свої по­тенційні можливості. Україна проголосила суверенітет 16 липня 1990 р. Існування СРСР все більш набирало формального харак­теру. Саме тому улітку 1991 р. президент СРСР М. Горбачов розпочав активні дії по створенню нового об'єднання суверенних республік. Однак підписанню такої угоди завадила спроба дер­жавного перевороту 19 – 21 серпня 1991 р. На декілька днів владу захопили путчисти, які створили орган ГКЧП (мовою оригіналу). До складу ГКЧП увійшли деякі керівники партійних і державних органів. Вони намагалися загальмувати демокра­тичні процеси. Путчистам протистояли демократичні сили на чолі з президентом Росії Б. Єльциним. Українське керівництво під час путчу зайняло двозначну позицію. Якщо керівництво КПУ підтримало путч, то державне, на чолі з Л. Кравчуком, вичікувало. Поразка путчистів посилила антикомуністичні та антиімперські настрої у суспільстві. В Україні вони відбилися у прийнятті 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність України, а через декілька днів була заборонена діяльність КПУ.

Акт проголошував: "Виходячи зі смертельної небезпеки, що нависла над Україною у зв'язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1991 р., продовжуючи тисячолітню традицію державного будівництва в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та самостійної Української держави – України. Територія України є неподільною та недоторканою. Відтепер на території України мають силу винятково Конституція та закони України".

Проголосивши незалежність України, Верховна Рада вирішила заручитися підтримкою у суспільстві і провела 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум на підтвердження Акту про незалежність. Народ України, очікуючи поліпшення життя, припинення спаду виробництва, доведений до відчаю політикою центру, його нездатністю проводити мирно демократичні реформи, проголосував за незалежну Україну. У ході референдуму були проведені вибори президенту України. У цей же день 61% виборців, із принявших участь у голосуванні, віддали свої голоси за Л. Кравчука.

На початку грудня 1991 р. у Біловезькій пущі зібралося керівництво України (президент Л. Кравчук), Білорусії (голова парламенту С. Шушкевич) та Росії (президент Б. Єльцин). Вони констатували роз­вал Союзу і визнали, що створення незалежних держав стало реальністю. 8 грудня 1991 р. було підписано угоду про створен­ня СНД. 21 грудня до СНД приєдналися інші республіки. СНД об'єднало 11 республік колишнього Союзу. Однак через деякий час між ними склалися серйозні суперечності, зокрема між Ук­раїною і Росією. Підтвердженням тому стало непідписання Ук­раїною на початку 1993 р. статуту СНД. Угода про утворення СНД виявилася політичною декларацією, а не реальним догово­ром.

Проголошення Україною суверенітету викликало позитивну реакцію міжнародної громадськості. У березні 1992 р. 104 країни світу визнали незалежний статус нашої держави. Цьому сприяло приєднання України до більшості міжнародних угод, її заява про без'ядерний статус і нейтралітет.

Таким чином, об'єктивні закони розвитку суспільства приму­сили радянське керівництво відмовитися від продовження утопічних соціально-економічних експериментів і перейти до пошуку цивілізованих шляхів виходу з кризи. Перебудова еко­номічного і суспільно-політичного життя зумовила широку де­мократизацію, яка в свою чергу викликала зростання національної самосвідомості українського народу. Україна ста­ла на шлях свободи і незалежності. Були створенні умови для формування соціальної, демократичної,правової, суверенної, незалежної держави.