Як правило, романізація було ефективнішою в містах, особливо в тих, які були розташовані на перехресті великих доріг, ніж в сільських місцевостях

Октавіан Август, а можливо і його наступник Тиберій, виділили із Дальньої Іспанії нову провінцію Лузитанію, яка включала в себе те­перішні Португалію і Естремадуру. Старі назви провінцій були змінені: ближня Іспанія тепер називалася Таррагона, а та частина Дальньої Іспанії, що була відокремлена від Лузитанії, -- Бетіка. Таке ділення зберігалося до 216 року н.е.. У 216 році н.е. імператор Каракалла створив з частин Галісії і Астурії нову провінцію. Імператор Діоклетіан у III столітті розділив всі римські володіння на великі області-префектури, які в свою чергу, ділилися на діоцези і провінції. Іспанія утворила діоцез у складі префектури Галії і ділилась на п'ять провінцій. До старих додавалася Картахенська провінція, в яку включалась південна частина Таррагони.

За часів Діоклетіана ділення провінцій на імператорські і сенатські було відмінено і всі правителі призначалися імператором. Ці правителі називалися легатами, президентами і ректорами. Правитель по іспанському діоцезу мав титул вікарія.

Правитель мав повну цивільну і військову владу. Він ухвалював справи чи позови як місцевих жителів, так і римлян, в чому йому допо­магав дорадчий орган з римських громадян, який збирався періодично в різних містах. Його збори називалися конвентом, а звідси і назва судовий округ -- територія, на яку поширювалась компетенція конвента.

Крім того, в кожній провінції були народні асамблеї, які носили представницький характер і збиралися щорічно. Незважаючи на абсолютну владу, правителі не могли діяти самостійно. Вони повинні були зважати не лише на загальні римські закони, але і на норми загальнонародного права. Вступаючи на посаду, правитель публікував свою програму з викладом принципів і правил, яких він повинен був дотримуватися. Ці правила називалися провінційним едиктом.

Військова служба була обов'язковою. Найбільшою бойовою одиницею в той період був легіон. Піхота ділилась на когорти, маніпули і центурії. Війська з осіб, які не мали прав римського громадянства, на­зивались допоміжними і ділились на али. Термін служби в легіонах складав 20 років, а допоміжних військ -- 25 років.

Римські провінції оплачували метрополії податки. Римляни створили митниці, які стали додатковим джерелом прибутків. Особи, які керували фінансовими справами, називались квесторами або прокураторами і раціоналами.

Жителі римських міст ділились на три класи -- громадяни, поселен­ці і чужинці. Спочатку право обіймати суспільні посади мали лише гро­мадяни, а з часом ці права одержали і поселенці.

Народні збори обирали чотирьох посадових осіб, дві з яких називались дуумвірами і були міськими головами, а дві інших називалися едимами. Дорадчими і виконавчими органами при дуумвірах і едимах була курія. Члени ради називалися декуріонами і займалися різними справами релігійного, політичного, економічного, судового і військового характеру.

Міста призначали особливих депутатів, так званих патронів, яким вони доручали захист своїх інтересів перед центральною владою в римі. Патрони завжди обиралися з числа впливових і багатих осіб, які жили в Римі. Села або сільські округи самостійно вирішували питання, які представляли місцеві інтереси, і мали право скликати збори громадян.

У Римській імперії існувало два класи -- раби і вільні. Рабів могли відпускати на волю і тоді вони ставали вільновідпущеними, але вони ніколи не могли бути прирівняні до осіб, які не були рабами. Вільні, в свою чергу, ділилися на аристократів або патриціїв, і народ або плебеїв. У містах привілейований клас складався з магістратів і членів курії. Потім йшли багаті власники і купці, люди вільних професій і робітники. Робітники, купці і особи інших станів об'єднувалися в товариства, або в корпорації. Пізніше в Римській імперії з'являється клас колонів-землеробів, які обробляли чужу землю.

До питань віросповідання римляни ставились терпимо. Іспанські племена, а також рештки грецького, фінікійського і карфагенського населення, які продовжували жити в Іспанії, зберігали свої культи. Жерці різних богів і різного рангу об'єднувалися в корпорації, які підтримувалися державою.

Проповідування християнства почалося ще в часи перших імператорів. Уже в II, а особливо в III столітті, в Іспанії Існувало багато християнських общин, але поширенню християнства заважав опір посадових осіб Римської імперії, перш за все, деяких імператорів, які переслідували християнство як недозволене вчення, яке ображало особу монарха, оскільки християни відмовлялися поклонятися язичеським богам і імперотору. З І по IV століття християнство багаторазово переслідувалося, а християни суворо карались. Переслідування припинилось лише в 311 році, коли імператор Галерій обнародував едикт про віротерпимість і дозволив хрстиянам мати свої церкви. У 313 році імператор Костянтин надав свободу християнському культу. Трохи пізніше, в іншому едикті він прирівняв християнський культ до стародавньої релігії.

Оскільки римляни були войовничою нацією, вони поширили своє панування далеко за межі Південної Європи. Але за кордонами імперії жило багато народів, яких римляни називали варварами і з якими вели безперервні війни, прагнучи захопити нові землі, або щоб відбити атаки і вторгнення варварських племен. З III століття нашестя варварів почастішали і мали загрозливий характер. Імперія ставала слабшою. Дезорганізація провінційного і місцевого управління з кожним днем зростала. Деякі імператори прагнули виправити становище, але всі заходи, яких вони вживали, виявилися малоефективними. Римська імперія поступово занепадала, а в Європі з'явилася нова військова сила, яка насувалася на землі імперії і при сприянні самих імператорів проникала в її середину як основна військова сила. Це були численні германські племена, які і прийшли на зміну римській імперії.

Пояснення де теми:

Пуни або пунійці -- латинська назва фінікійців-карфагенян