У результаті цих перемог пуни залишили півострів і в 206 році до н.е. закінчилася епоха їх панування, яка тривала чотири століття, і місце карфагенців зайняли римляни

Перевага у веденні війни без сумніву належала римлянам, і своїми успіхами вони були зобов'язані не лише мистецтву полководців, але і їх політиці по відношенню до місцевого населення. Римські завойовники різними обіцянками і пільгами привернули на свій бік іспанських туземців. Сціпіон діяв з дуже великим тактом, надаючи завойованим містам і містечкам широкі права. Це сприяло початку розпаду і масового відходу місцевого населення від колишніх господарів. З падінням Гадеса Іспанська держава повністю підпала під владу Рима.

5. Римське панування в Іспанії.

З ІІ століття до н.е. римські завойовники стають єдиними хазяями на Піренейському півострові, але це ще зовсім не означало повного і безумовного підкорення Римові туземного населення. Весь попередній період історії Іспанії, починаючи з появи тут фінікійців 4 греків і кінчаючи знищенням карфагенської іспанської держави, не змінили істотно положення кельто-Іберійських племен. За рівнем розвитку населення прибережної смуги на сході і півдні значно пішло вперед порівняно з населенням інших частин півострова. Приморські міста Іспанії були тоді важливими центрами середземноморської торгівлі. У теперішніх Валенсії і Андалузії землеробство і тваринництво знаходилися у квітучому стані, посилено розроблялися рудні багатства, на дуже високому рівні стояла монетна справа.

Що ж стосується центру півострова, західного і північного узбе­режжя, а також Піренеїв, то тут серед численних племен кельто-іберІйського походження ще повністю панував примітивний суспільний лад, який відповідав різним ступеням варварства. Сюди ще не добирались колонізатори і завойовники, а спроби підкорення цих племен зустрічали завзятий опір. Але постійні міжусобиці, що відбувалися між окремими племенами, полегшили завдання наступних завойовників.

6. Становлення римського панування.

Римляни, що замінили карфагенців на півострові, були уже справжніми завойовниками, але їм необхідно було ще підкорити своїй владі майже весь півострів, за винятком грецьких і карфагенських міст, які зразу схилилися перед силою римської зброї. Цього разу іспанському населенню довелося мати справу з державою, яка саме в цей час переживала великий поворот у своїй власній історії: Рим перетворився на велику рабовласницьку державу, яка стала на шлях колоніальних пограбувань.

Проте ніде становлення римського панування не наштовхнулося на такий тривалий і упертий опір, як в Іспанії. Римлянам довелося витра­тити цілих три століття, щоб міцно закріпитися на півострові.

Багатовікове перебування римлян на Піренейському півострові не пройшло безслідно для подальшої долі місцевого населення. Після перемог Сціпіона і підкорення східного і південного узбережжя, римляни розділили завойовані території на дві провінції -- Дальню і Ближню Іспанії. Перша займала теперішню Андалузію, Гранаду, Мурсію і Валенсію, а друга -- Арагон і Каталонію. Внутрішня частина півострова, що складала Кастильське плоскогір'я і називалася у римлян Кельтіберією, безпосередньо примикала до цих двох провінцій. Звідси войовничі племена кельтіберів здійснювали постійні набіги і вели з римлянами партизанську війну, до якої іспанський народ звертався багаторазово протягом всієї своєї тривалої історії.

Центральна месета являє собою величезну природну фортецю і в стратегічному відношенні займає командне положення над прибережною смугою з її багатствами. Через це стає зрозумілим, чому римські володарі не могли почувати себе повними хазяями на півострові без підкорення Кастильського плоскогір'я. Тільки міцно укріпившись у Кельтіберії, можна було не лише забезпечити східні і південні райони, але й поширити своє панування на захід і на північне узбережжя -- Лузитанію і країни астурів, кантабрів, басків. Але оволодіння центром півострова являло собою дуже важке завдання у військовому відношенні. Римляни змушені були постійно утримувати в Іспанії армію в 40 тис. чоловік і час від часу поновлювати її склад, тому що умови ведення війни були надзвичайно важкими і більше року солдати не витримували, піднімаючи повстання і самовільно покидаючи службу. Відправка до далекої Іспанії була рівнозначна засланню, і туди на перших порах неохоче відправлялися не лише рядові легіонери, але й полководці.

Слід зауважити, що спочатку римляни не прагнули великих завоювань в Іспанії. На першому етапі завдання полягало в тому, щоб утримати і закріпити завойоване. Туземні племена східної і південної Іспанії були підкорені досить легко. Інакше було з центральною, північною та західною частинами країни, де римлянам був даний рішучий опір. Війна почалася з моменту вступу римлян на землі Іспанії, а закінчилась, по суті лише через три століття. Але в цій тривалій війні слід розрізняти два особливих періоди: власне завоювання, яке закінчилося встановленням панування римлян майже в усіх областях Іспанії, і період організації підкорених земель -- час, коли нові території уже не завойовуються, але коли то в одному, то в іншому місці розгортаються повстання місцевого населення.

Так, коли Сціпіон був у Картахені, але ще не оволодів Кадисом, два туземних вождя Індібіл і Макдоній, які раніше були союзниками карфагенців, напали на римлян. У важкій кровопролитній боротьбі обид­ва вождя були переможені. Та коли Сціпіон пішов з Іспанії, вони знову повстали і боротьба продовжувалась до того часу, коли в одному з боїв не загинув Індібіл і не був взятий в полон Макдоній.

Розгром повстанців не сприяв мирові, бо саме роз'єднаність і незалежність туземних племен сприяли довгостроковому опору їх завойовникам. Повстання починалися в різних місцях, і не було гарантії, що після підкорення будь-якої заколотної області інші підкоряться римлянам.

Та й спосіб ведення воєнних дій з боку іспанців був незвичним для завойовників: туземці воювали невеличкими групами, нападаючи на противника зненацька, добре орієнтуючись на місцевості, яку вони зна­ли і яка була майже зовсім не знайома римлянам. Таким чином, місцеві жителі вели війну особливого роду, війну, яка значно пізніше і в інших умовах одержить назву "герильї ". Для ведення цієї війни римські полководці змушені були подовжити термін служби своїх солдатів і ут­римувати їх у рядах легіонерів додатковий час, щоб не залишитись без війська.

Труднощі ведення війни, дика відвага туземців і нещадний характер бойових операцій приводили до того, що перспектива служби в іспанських військах почала викликати жах у римлян. Солдати відмовлялися їхати до Іспанії, і скрізь поширювалися чутки про жахливість цієї країни, які знаходили підтвердження в численних перемогах туземців і значною мірою сприяли ще більшому затягуванню воєнних дій.

Через деякий час після загибелі Індібіла і Макдонія скрізь, по всій Іспанії, повстали племена, об'єднані в конфедерації. Величезний розмах цього повстання змусив римлян поставити на чолі військ, що воювали в Іспанії, відомого полководця Марка Порція Катона, який врешті решт домігся перемоги. Та повстання почалося знову, як тільки туземцям стало відомо, що Катон залишає Іспанію. Проте Катон знову отримав перемогу. Він захопив багато фортець, наказав зруйнувати стіни і башти в багатьох іспанських містах, продав у рабство військовополонених і наклав важку контрибуцію на жителів підкорених областей. Та боротьба не припинилась і після цього.

У 179 році до н.е. в управління Іспанією вступив Тиберій Гракх. Він підкорив багато повсталих народів, але обходився з переможеними м'яко. Така політика значною мірою укріпила авторитет і вплив Рима. Багатьом туземцям він передав у користування землі, які знаходилися під патронатом римлян, і схилив, таким чином, місцеве населення до мирних занять. Також Тиберій Гракх сприяв значному розширенню інституту клієнтели в тій формі, яка мала місце у корінного населення Іспанії задовго до римського завоювання, і уклав з кельтіберами союзну угоду, згідно з якою туземні племена зобов'язувались не будувати нових фортець, сплачувати податки і поставляти загони в римську армію. Ці заходи сприяли тимчасовому миру в країні -- і на декілька років військові дії припинились.

У 152 році до н.е. почалося нове повстання, що підняли лузитани на чолі з вождем Пунікосом, який спромігся одержати ряд перемог. До них зразу ж приєдналися племена ветонів, які у спільній боротьбі досягли великих успіхів. Лузитани і ветони дійшли майже до берега мо­ря, захопивши території зайняті римлянами. Після смерті Пунікоса його замінив інший вождь, якого римляни прозвали Цезарем і який продов­жував отримувати перемоги.

Між тим війна почалася і в іншому пункті півострова. Жителі міста Сегеди вирішили поновити частину його стін, а римляни не погодились на це, заявивши, що подібні роботи не передбачені угодою, яку в свій час уклав Тиберій Гракх. Незадоволені жителі Сегеди повстали і повстання охопило декілька ареванських племен. На чолі повстанців встав ареванський вождь Кар і розбив римлян. Але смерть Кара змусила іспанців відступити в укріплене місто Нумансію. Римські війська робили спроби взяти це місто штурмом, та були розбиті і втратили в результаті поразки фортецю Оціліс.

Новий римський воєначальник Марк Марцелл відбив, доклавши багато зусиль, фортецю Оціліс і уклав мирний договір з повстанцями. Але в римі відмовились затвердити цей договір і після повернення ареванських послів в Іспанію боротьба поновилась у 151 році до н.е.

Одночасно з повстаннями йшла війна і з лузитанами, які розбили римського воєначальника Секста Сульпіція Гальбу. Зазнавши поразки, Гальба закликав на допомогу Лукулла, наступника Марцелла, і знову на­пав на лузитан. Бажаючи отримати перемогу, Гальба жорстоко обманув їх, напавши раптово на беззахисних туземців і учинивши криваву розправу. Жорстокість Гальби дуже розлютила Іспанців -- і повстання спалахнуло з новою силою на значно більшій території. На чолі лузитан став колишній пастух Віріат (147 -- 139 роки до н.е.), людина з надзвичайними воєнними здібностями. Протягом восьми років він одержував блискучі і рішучі перемоги над римськими полководцями. В результаті Віріат був визнаний верховним вождем не лише лузитанами, але й іншими племенами. Йому вдалося зібрати армію в 10 тисяч чоловік. Пізніше це повстання було придушено, але не стільки завдяки римській зброї, скільки віроломству і зраді. Підкуплений римським золотом, зрадник прокрався до сплячого Віріата і заколов його кинджалом. Загибель вождя мала рокові наслідки для повсталих племен. Вони ще деякий час чинили опір, але врешті решт повинні були підкоритися. завойовникам. Повстання починалися в різних місцях, і не було гарантії, що після підкорення будь-якої заколотної області інші підкоряться римлянам.

Та й спосіб ведення воєнних дій з боку іспанців був незвичним для завойовників: туземці воювали невеличкими групами, нападаючи на противника зненацька, добре орієнтуючись на місцевості, яку вони зна­ли і яка була майже зовсім не знайома римлянам. Таким чином, місцеві жителі вели війну особливого роду, війну, яка значно пізніше і в інших умовах одержить назву "герильї ". Для ведення цієї війни римські полководці змушені були подовжити термін служби своїх солдатів і ут­римувати їх у рядах легіонерів додатковий час, щоб не залишитись без війська.

Труднощі ведення війни, дика відвага туземців і нещадний характер бойових операцій приводили до того, що перспектива служби в іспанських військах почала викликати жах у римлян. Солдати відмовлялися їхати до Іспанії, і скрізь поширювалися чутки про жахливість цієї країни, які знаходили підтвердження в численних перемогах туземців і значною мірою сприяли ще більшому затягуванню воєнних дій.

Через деякий час після загибелі Індібіла і Макдонія скрізь, по всій Іспанії, повстали племена, об'єднані в конфедерації. Величезний розмах цього повстання змусив римлян поставити на чолі військ, що воювали в Іспанії, відомого полководця Марка Порція Катона, який врешті решт домігся перемоги. Та повстання почалося знову, як тільки туземцям стало відомо, що Катон залишає Іспанію. Проте Катон знову отримав перемогу. Він захопив багато фортець, наказав зруйнувати стіни і башти в багатьох іспанських містах, продав у рабство військовополонених і наклав важку контрибуцію на жителів підкорених областей. Та боротьба не припинилась і після цього.

У 179 році до н.е. в управління Іспанією вступив Тиберій Гракх. Він підкорив багато повсталих народів, але обходився з переможеними м'яко. Така політика значною мірою укріпила авторитет і вплив Рима. Багатьом туземцям він передав у користування землі, які знаходилися під патронатом римлян, і схилив, таким чином, місцеве населення до мирних занять. Також Тиберій Гракх сприяв значному розширенню інституту клієнтели в тій формі, яка мала місце у корінного населення Іспанії задовго до римського завоювання, і уклав з кельтіберами союзну угоду, згідно з якою туземні племена зобов'язувались не будувати нових фортець, сплачувати податки і поставляти загони в римську армію. Ці