ХІХ. Церковні музеї в Харькові (з етнографичного погляду)

А церковних річах і справах завжди відбивається світогляд і побут народа взагалі, в місцевих його одмінах почасти. Музеї призначаються усюди для того, щоб ознайомитися з ними наочно і запевне. В Харькові в дійсности нема такої сталої інституції, щоб її можна було вважати за церковний музей, з окремим керуванням і впливом на церковно-громадське життя. Освічене громадянство відноситься до церкви недбало, а духовенство давно вже відбилось від української культури і часто навіть вороже до неї. Самі владики як на вибір чужинці, а часто-густо ще й ворожі до місцевої української старовини, напр., Амвросій (Ключарьов) повикидав останні лишки старого київського церковного співу. Він з допомогою свого приятеля Побідоносцева заходився було, щоб одібрати від університету його невеличкий церковний музей, зібраний невтомною працею покійного професора Редина, але Редин уперто зберіг його для університету, як єдиної в Харькові наукової інституції, що має фахових людей, щоб розбіратись в церковних річах.

Багато старих українських церковних малюнків знищено або перемальовано на новий офіціяльний церковний лад, особливо що до старих манастирських малюнків Страшного Суду. Так, перемальований Страшний Суд під дзвіницею Куряжського манастиря, де на однім боці мура при вході були праведні ченці в раю, а на другім протилежнім грішні люди, оплутані величезною гадюкою з написами гріхів. Про такого змія згадує Павло Шуліка (Чубинський?) в оповіданні «Де найшов, де загубив»: «На здоровому листу (в книзі) намальований змій... Повився він високо, високо, а по йому йдуть душі праведні до Господа милосердного на вічну радість, а внизу в огненній пащі змія сидить сатана з Юдою; чорти ланцюгами тягнуть душі грішників усякого чину - архиреїв, панів, генералів, купців, шинкарів; позаду йде здоровенний чортяка з превеликим києм, щоб не зупинялись».

Старе українське церковне мистецтво з одного боку виявляло вплив італійських та еспанських великих майстрів, здебільшого Джіотто і Му-рильо, з другого - мало багато національних побутових рис, що яскраво було видко на церковній виставі на XII Археологичнім з'їзді в Харькові в 1902 р. і почасти помічено у виданім тоді альбомові малюнків.

Церковні речі (икони, плащаниці, хрести і т. ин.) тепер роскидані в Харькові по місцевих музеях, церквах і почасти у приватних осіб. Головні колекції дві - при університеті та при консисторії. Добре описана (в рукопису) тільки перша. Невеличке зібрання малюнків церков є в міському музеєві. Де-що є у приватних осіб, напр., у професора М. Сумцова запорожська икона Пресв. Богородиці початку Х?Ш в. і Маіег сЫогоэа (Пресв. Богородиця з мечами проти серця) XVIII в.

Коли б усі ці збірки злучити до купи, вийшов би досить гарний місцевий церковно-історичний музей, при котрім треба б організувати товариство прихильників українського церковного мистецтва, для чого є вже й матеріал, і фахові люди, та ба! - нема міцної ініціятиви та доброжичли-вого відношення громадянства.

Університетський церковний музей має два гарних описи - друкований, добре влаштований проф. Рединим в 229 №№ і рукописний, поширений, одного студента в 656 №№. На де-яких иконах видко впливи західнього, здебільшого італійського мистецтва, на де-яких відбилось українське побутове життя. Поміж иконами зустрічаються в де-кількох примірниках «Недреманное Око» (Христос-Дитина лежить на хресті), Ріеta (Мати Божа держить Христа після роспину), Маtег Delorosa (Мати Божа з мечами проти серця), птиця Пеликан (символ Христа) і др.

Для ознайомлення з старим церковним побутом має значіння ката-лог церковної вистави в Харькові в 1902 р. на XII Археологичнім з'їзді, влаштований проф. Рединим, та статті з приводу цього з'їзду в XVI і XVII томах «Сборника Харьков. Истор.-Фил. Общества».

З старих слободських икон на виставі звертали на себе увагу найбільш икони з побутовими рисами, які потім були заборонені церковним урядом, напр., икони Богородиці в постаті гарної молодиці з обличчям українського типу, або икона теслі Іосифа з допомогаючим йому хлопчиком Христом в простій селянській хаті, або икони символичні: Недреманне Око - Дитина Христос з роскритими очима лежить на великому хресті, біла птиця Пеликан, що сама собі дзюбом розрива бік, щоб накормити своїх дітей, або акафист Пресв. Богородиці з малюночками 20 річей, які там згадуються.

Такі малюнки реалізували релігійне почуття. Вони одночасно мають великий побутовий інтерес, бо яскраво свідчать про те, як уявляли собі слова акафисту; по такій вказівці взагалі можна уявити собі, як слова молитов відкладались на думках людности, як ось:

Радуйся, звезда, являющая солнце (праворуч Пресв. Богородиці зірка, під нею сонце).

Радуйся, лествице небесная (простісенька драбина піднімається від землі по-під легкою хмаркою до ніг Пресв. Б.).

Радуйся, пріятное молитвы кадило (маленьке кругле кадило праворуч Пресв. Б.).

Радуйся, древо светлое плодовитое (у ніг Пресв. Б.).

Радуйся, двери райскія (під ногами у Пресв. Б. рай з дверима).

Радуйся, благоуханный крине (квітка ліворуч Пресв. Б.).

Харьків - велике місто, але занадто кепсько влаштоване з боку культурних інституцій що до помешкання. Усюди тіснота. Головний осередок освіти університет ледве спромігся на кабінети та лабораторії, а що до музеїв - то усі вони роскидані по кутках; дорогі речі заховані по шахвах, або цілком не мають допомоги, або як і мають, то зовсім нікчемную.

XX. Короткі додатки.

Відозва Льовшина про слобожан. В додаток до зазначених вище відозв Загоровського, арх. Філарета і др. приводимо ще цікаву коротеньку відозву старого подорожнього Льовшина 1816 р.: «малороссіяне чувствуютъ красоту къ архитектуре», далі «охота ихъ къ простымъ картинамъ, которыми убираютъ комнаты, показываетъ, что они любятъ живопись».

При цих словах на думку приходить «Енеіда» Котляревського, де знаходимо яскравий опис малюнків на стінах.

Перші мешканці Харькова в 1655 р., власне реєстр іменнів 587 перших козаків міста, цікавий що до йменнів і прізвищ, в 1 т. «Исторії гор. Харькова» проф. Багалія і Дм. Міллера. Там же цікаві ціни на дворові місця в Харькові в кінці XVIII в. і назви вулиць того часу.

Людність в Харькові в 1788 р. - чоловіків 5.338, жінок 5.405 - усього 10.743, за винятком невеличкого числа купців, цілком українська (Заго-ровський, в «Топогр. опис. Харьк. Намест.» 1788).

Міська людність на Слобожанщині в 1859 р. По справозданню губернатора в 1859 році по слободських містах налічено: в Харькові 35 т., Валках 8, Богодухові 10, Охтирці 15, Лебедині 13, Сумах 12, Вовчій 10, Змійові 5, Куп'янці 4, Ізюмі 9, Старобільську 7 У. Золочеві 6 У, Краснокутську 6, Недригайлові 5, Білополлі 11, Слав'янську 8, Біловодську 7 і Чугуєві 8, -усього 182.587. З цього числа в Харькові добра чверть, а в инших містах далеко більше половини городянами лічились тільки по місцю, а по стану це були государственні крестьяне, а по життю простісенькі хлібороби, так що на 1.000 селян самих городян було біля 55 - зовсім обмаль. Ремесники й купці були часто захожі, а на Водохрестний ярмарок число меншканців в Харькові удвоювалось.

Відозви про мешканців міста Харькова, хоч здебільшого відносяться до самого міста, в значній мірі мають в собі загальні слоб.-українські риси, позаяк старий Харьків, окрім бюрократії та почасти купецтва, був українським містом. Відозви про харьків'ян зібрані в 2 томі «Исторії гор. Харькова» проф. Багалія і Дм. Міллера (в кінці тома).

Які газети панували на Слобожанщині 50 років тому.

В 1869 р. на Слобожанщині одержувалось щоденних газет:

	в Харькові:	в губернії:
«Биржев. Ведомости»	60	52
«Голосъ»	43	20
«Новое Время»	4	15
«Правительств. Вестникъ».	108	208
«Русскій Инвалидъ»	38	46
«С.-Петербург. Ведомости»	84	75
«Сынъ Отечества»	76	143
«Journ. de Stі-Реtersb.»	18	11
«St-Реtегsb. Zeitung»	21	14 :
тижневих:
«Будильникъ»	20	8
«Всемірная Иллюстрація»	37	50
«Неделя».	20	32
«Всемірное Путешеств»	20	14
«Модный Светъ».	54	68

Числа для великого краю, для великого міста прямо таки нікчемні. Щоденних газет Харьків у 1869 р. одержував всього 629, а губернія - 788, тоді як Полтава -291, а Полтавщина - 1.106, Херсон - 152, а Херсонщи-на-1.208, Катеринослав 289, а його губернія 1.182. Української газети ні одної, позаяк вони були заборонені. Переважав значно тільки офіціяльний «Правительств. Вестникъ».

Грамотність на Харьківщині в 1913 р. В 1913 р. Статистичний відділ Харьківського Губ. Земства зробив підрахунок грамотних на Харьківщині. Сумні числа неграмотних такі:

Сумський повіт	72%	негр.
Лебединський	78%	«
Охтирський	78%	«
Богодухівський	80%	«
Валківський	78%	«
Вовчанський	80%	«
Зміївський	80%	«
Ізюмський	82%	«
Куп'янський	80%	«
Харьківський	74%	«

Така сумна неграмотність в земській губернії в значній мірі викликана забороною української мови, відсутністю «Просвіт» і т. ин. культурних засобів.

Промислові дрібниці: а) До цукроварних звичаїв. В «Харьк. Губ. Ведом.» за 1891р., № 131, є цікавий допис із села Штеповки, лебединсько-го пов., про сварки та бійки приказчиків із-за робітниць на цукроварні:

«Настав час полоти буряки, а їх завдяки силі цукроварень у нашій окрузі насівають дуже багато. Разом з цим починається змагання поміж плантаторів, які не мають змоги платити вчасно робітникам, що наймаються полоти буряки, - і тими, у котрих є вільні кошти. Перевагу здебільшого мають останні, і люди часто-густо за 60-70 верстов гуртами йдуть на плантації капиталістів, де, певна річ, плата видається вчасно і така, за яку їх кликали на роботу. Од цього занепадають плантації перших. Виникає боротьба; стрічаються по хуторах і селах приказчики тих і других, викликаючи людей полоти буряки за однакову плату, але часто-густо приказчики перших обіцяють плату більшу на 5-10 коп. у день, проте люди, зневірені в такі надбавки, йдуть на плантації до останніх; роспочинається, як і раніш бувало, поміж приказчиками сварка, яка закінчується здебільшого бійкою».

б) До б д ж і л ь н и ц т в а. В «Харьк. Губ. Ведом.» за 1891 р., №№ 88, 89, 92, 95, 96, 98, 100, 106-118, проф. А. Зайкевич умістив простору статтю про бджільництво на Україні, про його економичне та моральне значіння в житті народа.

в) До о г о р о д н и ц т в а. В «Харьк. Губ. Ведом.» за 1880р., № 170,

уміщена цікава стаття про розвій огородів на Основі, починаючи ще за часи кріпацтва, під впливом Квіток, що клопотались навчити дітей ходити за огородами.

г) До д р і б н и х виро бів н а Сло божанщині. В 80 роках Харьк.

Губ. Земство було гаряче взялося за дослід становища дрібних, або кустарних виробів. З приводу цього особливо клопотався редактор «Статист. Листка» професор Сокальський. В «Статист. Лист.» дано багато цінних розвідок і матеріялів, що мають чимале етнографичне значіння, особливо розвідки Соколовського, Вас Іванова. Окрім того, влаштована була особлива комісія по дрібних виробах. Вона видавала «Труды», присвячені кожному повітові. Найбільшу вагу має 3-ій випуск про вироби в охтирському повіті, старанно складений в 1885 р. небізчиком Олександром Твердохлібовим (+ 1918 р.).

Незалежно від того в «Харьк. Губ. Ведом.» за 1880 р., №№ 285-286, є цікавий опис сільсько-господарської вистави в Харькові в 1880 р. з указівками на плахти, коци, пояси, гончарні вироби, сластьони.

д) Що до чумацтва. В «Харьк. Губ. Ведом.» за 1880 р. (жовтень) була надрукована гарна, грунтовно оброблена стаття священника Ди-

карьова «О чумачестве въ слободе Новоселовке и ближайшихъ къ ней местностяхъ, изюмскаго у., харьк. губ., до и после проведенія Кур-

ско-Харьк.-Азов. жел. дор.». В Новоселівці з 300 дворів 160 чумакувало. Чумацтвом особливо славилась Цареборисівська волость. Місцеві великі пани Потьомкини (пізніш велика їх маєтність перейшла до Рібоп'єра) підтримували чумацьку промисловість за чинші. Заробітки чумаків були гарні. Чумаки мали добрі стосунки з купецтвом, поширяли енергію народа, набували чимало господарських знаннів і багатіли.

На занепад чумацтво пішло від малоземелля, зменшення сімей, упаду товару, поширення піяцтва.

Що до зміни мови і звичаїв. В «Харьк. Губ. Ведом.» за 1889 р., №№ 154, 170 і 180, уміщена цікава стаття Л-ко про Основу під Харьковом, про повір'я, псування мови і т. ин.:

«З кожним роком Основа під впливом міста все більш і більш позбувається свого українського характеру. Перекази й звичаї з діда-прадіда забуваються, національне вбрання й прикраси (свитки, дукачі, намисто), якими за старі часи пишалися Наталки та Гальки, міняються на міські, модні (піджаки, пальто, кальоші, парасолі). На вулиці рідко-рідко коли можна почути співи, які нагадують серцеві українця про удалість його предків-козаків; здебільшого співають тут пісень, запозичених в харьківських трактирах у великоросів-робочих.

Українська мова теж потроху виходить з ужитку. Тепер хіба тільки від старих людей можна почути стародавню розмову, а молодь силкується уживати московської мови, позиченої здебільшого у великоруських май-стерових та міських перекупок. Так, підроблюючись під московську розмову, місцеві люди багато слів поперекручували; напр., тут кажуть л е с а замісць л і с а, л е ц о зам. л и ц о, з е м а зам. з и м а і ин.

Взагалі все типичне під впливом міської, сучасної цівилізації (певна річ, низкопробної) міняється, перемінюючись на річі свіжіші, які задовольняють потреби сього часу.

Як що на Основі й лишилось щось од давньої старовини зовсім незаймане, так це забобони та повір'я. Тут, як і літ 100-150 тому, вірять ще в відьом, чарівників і ин. Під час тяжкої хвороби швидче звертаються до шептухи, ніж до лікаря; щоб розгадати таємні з'явища в житті, йдуть до ворожки: про наглі нещасливі пригоди кажуть, що вони сталися через чари, нечисту силу. Взагалі все життя основ'ян пересипано забобонами і чимало ще треба часу та енергії, щоб викорінити їх і дати змогу людности розумно дивитися принаймні на звичайні життьові явища.

Проти вечерниць. На вечерниці на Україні поважні люди здавна дивляться косо. Цікавий з приводу цього приговор одного волостного суду в куп'янському повіті, де було засуджено одного селянина до арешту на 35 днів за «допущеніе въ своемъ доме вечерницъ». Цей приговор судом потім був скасований, позаяк закон не забороняє вечерниць.

Слобожанська страва у Степ. Олександрова. Старі письменники ре-алістичнаго напряму часто згадують про страву свого краю, напр., Котляревський. В його «Енеїді» троянці уживають все полтавські потрави. Відповідно тому слободський письменник Степан Олександрів в поемі «Вовкулака», написаній в 1842 р. в ізюмському повіті в с. Бугаївці, згадує, що на весіллі:

Тут зараз стали подавати

На стіл мальовані ложки.

Мерщій із печи доставати

Пшенишні з салом галушки,

А потім локшину гарячу,

Присипану ще перчиком,

Велику ковбасу свинячу,

Начинену із часником.

Була лемішка, путря, кваша,

Индик, печене порося,

Вареники, молошна каша

І варене з морквою гуся.

А що квасоли та гороху,

Борщу, капусти, пирогів!

Було всього, ще й не потроху,

Аби б хто на здоров'я їв.

Весільна комора в 1842 р. Дружко й свашка принесли сорочку молодої із співами та музикою.

1 -й староста: А відкіль ви, з якого краю?

І що за люди? - нам кажіть:

Я де-кого і в Москві знаю,

Чи є білети? - покажіть!

Свашка: Ми здалека, пан-отче, з Тули,

З товаром красним ми купці,

Білети дома позабули,

Товар же ось де у руці.

2-й староста: Так похвалітеся товаром,

Хороший дуже він у вас?

Ми не хочем брати даром,

Заплатим гроші вам зараз.

Свашка: У нас товар усе червоний,

Дивіться всі, який він єсть,

Бо Савка парень наш проворний,

Титяна дочка - дівкам честь!

Тут мати сльози попустила

Від радости, що Бог так дав.

Тут ще свашка заспівала,

Усім було щоб веселіш,

Щоб мати чоботи вбувала

Та щоб не плакала більш.

Пісня в пошану матері:

Не бійся, матінко, не бійся,

В червоні чобітки обуйся

Та танцювати готуйся.

Топчи вороги під ноги,

А супостати під п'яти,

Щоб твої підківки брязчали,

Щоб твої вороги мовчали.

Пісня в пошану батькові:

Темного лугу калина.

Чесного батька дитина,

По вечерницях ходила,

При собі розум носила,

Носила ж вона двадцять літ

Своєму родові на привіт.

Бовван Купала в Охтирці. В літку 1769 р. охтирський піп Михайло Зіньківський подав в Охтирське духовне правління таку заяву: «Прихожане мои, войсковой обыватель Иван Шейка і син його Йван з товарищи учинили на улице у воротъ того Шейки іюня 24 дня богопротивныя действа и поставили некоторого идола, называемаго купала или марина (морена?), одеяннаго въ женское одеяніе и украшеннаго на голове цветами и отъ древъ ветвями, предъ коимъ поставленъ былъ столъ, а на томъ столе стояла неведомо съ какимь напиткомъ сткляница: и пе-редь онымъ идоломъ собраны были девки и пели богомерзкія песни».

Це свято одбувалось щороку. Войсковий обиватель Шейка був ніби жерцем старого поганського звичаю, бо під його проводом ляльку, або боввана носили по вулицях Охтирки і біля його двору справляли свято.

Слобожанський дяк. Раніш була приведена поезія Щогольова про старого слобожанського пан-отця священника. У другого слобожанського поета Порфирія Кореницького знаходимо нарис слобожанського дяка, власне в його казці «Дяк і гуси» в 1 вип. «Записок Науков. Т-ва ім. Шевченка» за 1910 р.:

В однім селі колись жив дяк,

Ласкавий був і був добренький,

Був набожний і був смирненький,

З парафіян любив усяк;

Курей, книшів йому носили,

З собой обідать садовили,

Пашнею инший дарував,

Лісок, сінце йому возили,

Пшеницю жали і косили.

Хто здужав чим - тим помогав.

За те і дяк їм услужав:

Парамії читав їм хвацько,