Особливості соціальної роботи з людьми з обмеженою функціональністю. Значення діяльності благодійних організацій у вирішенні проблем людей з особливими проблемами

Інвалідність, тяжке хронічне соматичне захворювання суттєво змінюють всю «соціальну ситуацію розвитку» людини. Воно змінює рівень її психічних можливостей здійснення діяльності, веде до обмежевке круги контактів з оточуючими людьми, до обмежевке її діяльності в цілому, до зміни «внутрішньої позиції» щодо життєвих обставин. «Всякий тілесний недолік... не тільки змінює ставлення людини до світу, але в першу чергу відбивається на стосунках з людьми. Органічний дефект, або порок, реалізується як соціальна ненормальність поведінки».

В умовах інвалідності, хронічної хвороби у підлітків спостерігається зазвичай виражена готовність до іпохондричного типу реагування, виникають невротичні іпохондричні розлади, істеричні і істероформні порушення. Як правило, інвалідність та хронічні захворювання в дитячому віці супроводжуються патологічним формуванням особистості. Захворювання ДЦП – це завжди велика драма не тільки для того, хто є хворим, але і для його батьків і родичів, які є здоровими: вони самі дійсно є або вважають себе (безпосередньо чи опосередковано) винними в цій ситуації. У зв'язку з цим виникають і серйозні проблеми внутрішньосімейних відносин, коли батьки звинувачують один одного в захворюванні дитини, що призводить до розлучення, а іноді й до суїцидальних спроб. Вся робота з хворими дітьми повинна виходити в першу чергу з потреб і можливостей самої дитини, бажання розвинути в ньому наявні можливості. Інваліди та їх родичі повинні діяти самі: об'єднуватися, шукати кошти і можливості, змінювати своє ставлення і ставлення оточуючих до цієї проблеми, відстоювати свої права. Але для цього потрібно знати етіологію, особливості протікання і можливості реабілітації захворювання. Звідси постають завдання соціальної, медико-соціальної та соціально-психологічної роботи з інвалідами.

Сучасна потреба соціального захисту та реабілітації людей з особливими потребами є відповіддю на загострення соціальних проблем різних категорій цих громадян у непростих умовах формування нового суспільства. Зниження соціальних гарантій, зубожіння, безробіття, дискримінація на жаль, особливо гостро стосуються саме тих громадян, які й раніше жили важко в силу обмежень здоров'я, порушень рухових функцій, орієнтації, сприйняття та інтелектуальних здібностей.

Багато країн успішно подолали шлях визнання прав інвалідів нарівні зі здоровими людьми. Україна також упевнено рухається в цьому напрямку. Декларуючи європейський вибір, наша країна зобов'язана розпочати створення стандартів гідного життя і для цих людей. В Україні є низка громадських організацій інвалідів, які стоять на провідних позиціях у справі вироблення і впровадження європейських та світових підходів до вирішення проблем неповноцінності. Але метою державного управління у цієї загальної сфері є, насамперед, створення передумов для динамічного розвитку системи послуг, заходів та умов, які б гарантували людям з інвалідністю поступове просування до європейських стандартів життя.

Це може забезпечуватися шляхом реабілітації та інтеграції дітей, молоді та дорослих з особливими потребами, впровадження неінстітуціонних форм проживання та опіки, базованих в суспільстві, організації прогресивних форм навчання, працевлаштування, дозвілля і спорту інвалідів, пристосування закладів, інфраструктури міст, транспорту та інформації до потреб людей з інвалідністю. При цьому значна частка відповідальності і фінансування може бути делегована шляхом соціального замовлення недержавним суб'єктам, благодійним організаціям.

Проблеми, які з'являються перед людьми з функціональними обмеженнями у суспільстві, грунтуються на низькій самооцінці, дискримінації. Це позначається ще в початковий період через високий рівень абортів при несприятливому допологовому діагностуванні. У постнатальний період розвитку інваліда це має прояв через: відмову батьків від дитини; таврування медичним діагнозом (містифікація); відсутність рівних можливостей у отриманні освіти, а також в особистісному зростанні; нерівність на ринку праці; загальну ізольованість в соціальному середовищі.

При сучасних умовах простежується тенденція до зростання уваги саме до соціалізації, соціальної реабілітації та адаптації людей з інвалідністю, які включають у себе як матеріальну, так і духовну психолого-педагогічну допомогу.

За кордоном, де така діяльність має досить довгу історію розвитку – як практики, так і теорії, прийнято розрізняти поняття абілітації та реабілітації.

Абілітація – це комплекс дій, спрямованих на формування нових і мобілізацію наявних ресурсів і можливостей соціального, психічного і фізичного розвитку людини з інвалідністю.

Реабілітація – це відновлення втрачених в результаті хвороби або травми здібностей.

Адаптація, таким чином, виступає як поняття, яке об'єднує в собі Абілітація та реабілітацію. Особа людини з функціональними обмеженнями розвивається в повній відповідності з загальнолюдськими закономірностями розвитку особистості.

Дефектні стани або хвороби є причинами похідних симптомів, які виникають опосередковано під впливом аномального соціального розвитку через несприйняття людини з функціональними обмеженнями з боку суспільства. Під поняттям «рівні можливості» слід розуміти положення, в результаті якого різні соціальні інститути та матеріальне оточення є доступними для кожного при задоволенні всіх своїх потреб.

Термін «нормалізація» розвиває зміст попереднього поняття і стосується життєдіяльності людини з інвалідністю у всіх областях нормованого життя суспільства. Зміст цього поняття включає у себе звичайний денний розпорядок, відповідну конфіденційність, нормалізоване залучення людей з інвалідністю до соціальних, емоційним і сексуальних відносин з іншими, можливості для розвитку особистості, роботи, участі у прийнятті рішень щодо власного життя.

«Інтеграція» є завершальним поняттям у процесі розгортання змісту соціалізації людей з інвалідністю. Вона проявляється через тенденцію вчити дітей з функціональними обмеженнями в звичайних школах, створення інтегрованих груп у вищих навчальних закладах тощо.

У першу чергу це сприяє демистификации, дестигматизації інвалідності в очах «звичайного» населення. Інтеграція є перспективною щодо підняття самооцінки і саме очікування дітей та молоді з особливими потребами, вони отримують можливість будувати відносини з «звичайними» людьми, однолітками, які, у свою чергу, вчаться з розумінням ставитися до людей з функціональними обмеженнями, відрізняючи їх самих від їх вад.

Головною метою ранньої соціалізації дітей-інвалідів є надання можливості:

- дітям-інвалідам подолати труднощі розвитку, засвоїти побуті та соціальні навички, розвинути свої здібності, повністю або частково інтегруватися в соціальне життя суспільства;

- батькам усвідомити суть проблем своїх дітей, оволодіти методикою виконання індивідуальних реабілітаційних програм, перетворитися на активного учасника реабілітаційного процесу і на цій основі досягти прогресу у подоланні вад дитиною, в її інтеграції в дитячий колектив і суспільство.

Дослідження проблем людей з особливими потребами достатньо об'ємні. Виділимо одне з останніх досліджень, опубліковане в збірнику «Соціальна реабілітація молоді з обмеженою дієздатністю». У ньому простежується тенденція розвитку соціальної реабілітації та адаптації молодих людей з інвалідністю у напрямку збільшення уваги до їх соціально-психологічної реабілітації та адаптації. Організація соціальної допомоги дітям та молоді, які позбавлені можливості дотримуватися повноцінного способу життя внаслідок вад фізичного розвитку, потребує, перш за все, у зміні ставлення суспільства до інваліда і проблеми інвалідності.

Через обмеження у спілкуванні, самообслуговуванні, пересуванні розвиток цих дітей значною мірою залежить від задоволення їх потреб іншими людьми, а це становить багатогранний процес соціально-педагогічної реабілітації. Проблема інвалідності традиційно розглядається як, в першу чергу, медична, а потім вже – економічна, тобто проблема задоволення матеріальних потреб інваліда. Але проблема інвалідності не обмежується цими важливими аспектами. Соціально-психологічний фактор, самовідчуття інваліда в суспільстві – ось ще одна болюча точка. Людина з обмеженими можливостями має проблеми не просто в результаті хвороби, каліцтва або природжених обмежень, але і через непристосованість соціального оточення до її специфічних потреб, забобони суспільства, штампи масової психології. Тенденція у зміні ставлення людства до проблеми інвалідів простежується на основі порівняльного аналізу міжнародних законодавчих актів, покликаних захищати права інвалідів.

Так, в 1971 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Декларацію про права розумово відсталих осіб, основну увагу в якій звертається на медичне, економічне забезпечення інвалідів, проголошується «право на заступництво для розвитку своїх можливостей» і можливість  «продуктивно працювати».

Через 18 років, тобто в 1989 р., Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про права дитини. У ній закріплено право дітей, які мають відхилення у розвитку, вести повноцінне і достойне життя в умовах, які дозволяють їм зберегти почуття власної гідності, впевненості в собі, полегшують активну участь у суспільному житті. Мета створення таких умов – максимально повне включення людей з інвалідністю в соціальне життя і всебічний розвиток її особистості. Такі зміни зумовлені загальною тенденцією розвитку людства в напрямку максимальної інформатизації, створення постіндустріального суспільства, в якому здатність до нормального комунікації стає провідним фактором нормальної життєдіяльності.

Інтегрованим юридичним документом, який визначає суспільні вимоги до нормалізації становища інвалідів і відображає тенденцію до пристосування суспільства до інвалідів, а не навпаки, як було раніше, є «Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів», прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у 20.12.93 р. Наприклад, правило № 5 рекомендує всім державам розробляти і реалізовувати програми дій по тому, щоб зробити матеріальне оточення доступним для інвалідів, і вживати заходів для забезпечення їм доступу до інформації та спілкування.

У сучасних умовах економічної нестабільності люди з інвалідністю виявилися одною з найбільш незахищених верств населення. Головною проблемою, яка потребує негайного вирішення, є подолання соціальної ізоляції інвалідів. Ця проблема формулюється приблизно так: структурні порушення, або яскраво виражені, або такі, які діагностуються за допомогою медичної апаратури, можуть призвести до втрати або недосконалості навичок, необхідних для певних видів діяльності, в результаті чого і формуються «обмежені можливості» для життєдіяльності; це, у свою чергу, за відповідних умов спричинятиме соціальну дезадаптацію, сповільнену соціалізацію.

У наш час допомога людям з порушеною дієздатністю стає все більш важливим суспільним завданням.

Соціальний захист молоді з обмеженою дієздатністю набуває все більш глибокий характер, тобто суспільство прагне задовольняти все більш широке коло їхніх потреб, наближати умови їх життя до умов життя здорової молоді.

Так, для дітей з ДЦП характерні наступні напрямки соціальної роботи, профілактики та корекції:

- розвиток комунікативних навичок, соціальної активності дітей;

- навчання етичним формам і способам поведінки;

- формування культури зовнішнього порядку, прищеплення соціально-побутових і санітарно-гігієнічних умінь і навичок;

- виховання стійкого інтересу до занять в групі, у творчих майстернях, на консультативних заняттях;

- розширення кругозору дітей, збагачення словникового запасу;

- розвиток дрібної моторики на індивідуальних заняттях.

Виходячи з поставлених завдань на період реабілітації, соціальний педагог складає індивідуальну програму реабілітації дитини з ДЦП з урахуванням її здібностей, можливостей та інтересів, яку здійснюють вузькі фахівці: вихователі, інструктора творчих майстерень, вчителі.

Розглянемо основні методи, застосовувані соціальними працівниками при різних напрямках роботи з дітьми з ДЦП.

В індивідуальній роботі з дітьми використовуються:

- заняття з поставленим завданням: корекція почуття неповноцінності, невпевненості у своїх силах; розвиток дрібної моторики та ін.

- бесіди з культури поведінки, проблемам міжособистісних відносин, з метою вирішення конфліктних ситуацій;

- співбесіду з виконання індивідуальної програми реабілітації.

Групові заняття спрямовані на розвиток конструктивних способів спілкування та комунікативних навичок у дітей з ДЦП.

Основне місце в роботі з дітьми з ДЦП відводиться наданню послуги з соціально-трудової реабілітації.

Переважаючими є практичні форми соціальної роботи:

- розвиваючі ігри: ігри-драматизації, сюжетно-рольові ігри та ін;

- вправи: наслідувального, виконавчого і творчого характеру;

- етюди;

- імпровізація;

- спостереження;

- розгляд малюнків і фотографій;

- моделювання й аналіз заданих ситуацій;

- вільне і тематичне малювання;

- читання художніх творів;

- розповідь педагога і розповіді дітей;

- твір історій;

- бесіди;

- міні-конкурси, ігри-змагання.

Заключним етапом роботи соціального педагога з дітьми, що страждають ДЦП є робота з батьками.

Різноманітні форми роботи з батьками взаємопов'язані і передбачають ознайомлення батьків з основами теоретичних знань, з новаторськими ідеями в галузі педагогіки і психології, більшою мірою з практикою роботи з дітьми з ДЦП.

Соціально-педагогічні тренінги з батьками спрямовані на:

- оптимізацію дитячо-батьківських відносин і психоемоційну стабілізацію;

- розширення можливостей розуміння і прийняття своєї дитини;

- поліпшення рефлексії своїх взаємин з дитиною;

- формування нових навичок взаємодії з дитиною;

- активізацію продуктивної комунікації в сім'ї;

- зміна неадекватності батьківських позицій;

- гармонізацію стилю виховання.

Більшість дітей з ДЦП почуваються неповноцінність в сімейній ситуації. Виходячи з цього, важливим у діяльності соціального педагога є необхідність з'ясувати обставини ситуації, що склалася і допомогти дитині подолати виниклі труднощі.

Зміст, методи і прийоми соціально-педагогічної реабілітаційної роботи з хворими на ДЦП дітьми визначають такі принципи:

- принцип гуманістичної спрямованості соціально реабілітаційного процесу;

- єдності діагностики і корекції;

- нормативності розвитку;

- опори на провідну діяльність;

- навчання діяльності;

- розвитку; оволодіння культурою;

- опори на позитивні і сильні сторони особистості дитини;

- психологічної комфортності.

Формування громадянського суспільства в Україні супроводжується підвищенням громадської активності. Будь-які особисті ініціативи найчастіше і найефективніше реалізуються через сукупність недержавних організацій, тобто об’єднань громадян. Серед інших громадських організацій важливе значення для вирішення різноманітних суспільно-значимих проблем мають благодійні організації, служби та фонди.