2020-10-12
68
В Основних напрямках державної політики України в сфері охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки, затверджених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 року відзначається що інтенсифікація процесу урбанізації в нашій країні привела до негативних екологічних наслідків у вигляді концентрації промислових об'єктів на обмеженій території й руйнування природного середовища більших міст. Глобальні зміни стану навколишнього природного середовища звичайно зв'язуються з антропогенним впливом на неї. Джерела такого впливу найчастіше зосереджують у населених пунктах, внаслідок чого навколишньому природному середовищу населених пунктів і прилягаючої до них місцевості наноситься велика втрата.
Навколишнє середовище населених пунктів складається із двох частин: природної й штучної.
Виходячи з утримування ст.5 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» природне урбанізоване середовище являє собою сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів місць масового перебування населення в іх взаємозв'язку, що робить безпосередній вплив на здоров'я людини. Природні умови й процеси у вищенаведеному визначенні означають всі ті фактори навколишнього природного середовища, які не обумовлені працею людини, тобто які були утворені без трудової участі людини: земля і її надра, моря й лісу, об'єкти тваринного й рослинного миру, атмосферне повітря й сонячна енергія й т.д.
Природно-соціальні умови й процеси означають всі ті фактори навколишнього природного середовища, які обумовлені природними процесами, опосередкованими розумом людини: міські ліси й парки, висаджені людиною, болота, водойми, утворені під впливом людини, породи тварин і сорту рослин, виведені людиною.
Під штучним урбанізованим середовищем варто розуміти ті фактори зовнішнього миру, які опосередковані розумом людини, його творчим духом. Штучне урбанізоване середовище припускає формування об'єктів, що раніше не існували в природі: будинку, спорудження, дороги й т.д. Цим вона відрізняється від природно-соціальних умов і процесів, які припускають формування об'єкта, відомого природі й залученого в природну екосистему.
До природних процесів, що становлять природне урбанізоване середовище ставляться також руйнівні стихійні явища й процеси: землетрусу, виверження вулканів, урагани, грози, повені та інше. Такі процеси й умови не підлягають правовій охороні, оскільки не залежать від діяльності людини й суспільства. Разом з тим, окремі природно-соціальні фактори, наприклад, штучно створені водойми, парки, сади й т.д., що впливають на життєзабезпечення людини, входять у коло елементів середовища перебування, що підлягають правовій охороні.
Найпоширенішими негативними факторами населених пунктів є:
- забруднення атмосферного повітря шкідливими речовинами;
- підвищений рівень шуму й вібрації;
- порушення природних ландшафтів;
- засмічення водних ресурсів;
- порушення тектонічних і сейсмічних процесів;
- забруднення й руйнування ґрунтів;
- порушення санітарного режиму побутовими й виробничими відходами;
- руйнування зелених зон;
- ризик виникнення надзвичайних екологічних ситуацій природного й техногенного характеру;
- радіаційне, хімічне й бактеріологічне забруднення й інші негативні фактори.
Правові кошти керування негативними факторами містять у собі:
- екологічні вимоги по плануванню й забудові населених пунктів;
- екологічні вимоги по благоустрої населених пунктів, забезпеченню правового режиму зелених, санітарно-захисних і інших охоронних зон;
- нормування рівня шуму й викиду шкідливих речовин у навколишнє середовище стаціонарними й пересувними джерелами;
- правове забезпечення розробки регіональних і локальних екологічних програм;
- забезпечення санітарного режиму населених пунктів;
- охорону земель, вод і атмосферного повітря в населених пунктах;
- забезпечення радіаційної безпеки населення;
- підтримка системи реагування на надзвичайні екологічні ситуації;
- екологічний моніторинг навколишнього середовища населених пунктів;
- міжнародне співробітництво в сфері забезпечення сприятливого й безпечного природного середовища;
- юридична відповідальність за порушення мер правової охорони урбанізованого середовища й інші міри.
Державне планування охорони природного природного середовища являє собою діяльність державних органів на загальнодержавному, регіональному й місцевому рівнях по розробці системи взаємозалежною, об'єднаною загальною метою завдань, визначенню строків, порядку й послідовності виконання заходів щодо охорони природної урбанизированого середовища.
На загальнодержавному рівні це планування виражається в розробці планів, програм і інших документів, спрямованих на забезпечення охорони природного середовища в державному масштабі або окремих населених пунктах (пряме планування).
Регіональне планування виражається в розробці планів, програм і інших документів, що поширюються на охорону природного середовища регіону або охорону середовища окремих населених пунктів. Воно також може бути прямим і непрямим.
Місцеве планування виражається в прийнятті органами місцевого самоврядування або державних адміністрацій місцевих планів, програм і інших документів програмного характеру, спрямованих на охорону природного середовища населених пунктів у цілому, або на рішення окремих питань захисту, що також може бути прямим і непрямим.
Важливим документом планування місцевого рівня є територіальна комплексна схема охорони природного середовища, прийнята, як правило, органами місцевого самоврядування на період до 15 років.
Важливим законодавчим актом, що регулює планування й забудову населених пунктів, є Закон «Про планування й забудову територій» від 20 квітня 2000 року. Містобудівна документація (яка повинна відповідати ДБН А.1.1-2-93. Порядок розробки, вимоги до побудови, викладу та оформлення нормативних документів) – це затверджені текстові й графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова й інше використання територій.
Планування території на загальнодержавному рівні складаються в розробці Генеральної схеми планування території України
