Условный оператор IF

Авторитарний режим

Авторитарний режим суттєво відрізняється від демокра­тичного. Він характеризується такими головними ознаками, як підвищений ступінь централізації влади; обмеження або повна відсутність автономії особи; широке застосування в державному управлінні силових методів; обмеження плюра­лізму; формальність або недостатній рівень гарантування прав особи; пріоритет держави перед правом. В умовах авто­ритарного режиму провідне місце посідають примусові мето­ди державного керівництва, завжди панує надмірно жорстка державна дисципліна, регулярно застосовуються надзвичай­ні методи державного керівництва, відкрите насильство. У системі державних органів немає поділу влади, знеціню­ється значення народного представництва, встановлюється пріоритет виконавчої або навіть партійної влади чи об'єднан­ня останньої з владою державною, спостерігаються слабкість і відсутність дійсної незалежності судових органів. Відомі численні засоби переходу від демократичного режиму до ав­торитарного. У деяких випадках такий перехід відбувається легальним шляхом, включаючи законний прихід до влади ан­тидемократичних угруповань внаслідок їх перемоги на за­гальних виборах. Класичним зразком цього є прихід до влади в умовах Веймарської республіки у Німеччині націонал-со­ціалістичної фашистської партії на чолі з Гітлером. Автори­тарний режим установлюється шляхом державних переворо­тів (режими Піночета у Чілі, Перона в Аргентині, Аюб-Хана у Пакистані, так званих "чорних полковників" у Греції). В Іспанії 1930-х років авторитарний тоталітарний режим, очолений генералом Франко, було встановлено через анти­державний заколот і громадянську війну.

Авторитарний режим може встановлюватися поступово з огляду на загарбання влади антидемократичними силами на основі створення в союзі з деякими політиками правлячо­го демократичного режиму нового коаліційного уряду. У ре­зультаті утворення такої коаліції можуть скасовуватися ін­ститути колишньої демократичної системи. У такий спосіб може скластися режим авторитарності державної влади від­носно низького рівня. Згодом цей рівень легалізується з прийняттям нової, антидемократичної за змістом конституції країни.

Соціальна база авторитарної держави значно вужча, ніж демократичної і завжди становить меншість населення. При владі перебувають представники державно-партійної бюрок­ратії; верхівка так званої номенклатури, релігійної, фінансо­вої або земельної аристократії, расової меншості, група зако­лотників тощо. Залежно від соціальної основи влади серед авторитарних режимів розрізняють режими одноособової влади (С. Хусейна в Іраку, М. Каддафі у Лівії), расистські (тривалий режим апартеїду у ПАР), воєнної диктатури (чис­ленні режими, що виникали у країнах Південної Африки й Азії внаслідок військових переворотів) і т. ін. За авторитар­ного режиму повністю або здебільшого відсутні ознаки гро­мадянського суспільства.

Деякі прояви авторитаризму іноді спостерігаються ще в умовах демократичного режиму. Це, наприклад, концентра­ція влади, обмеження плюралізму, посилення центральних державних органів, надмірні вимогливість до державної дис­ципліни та відповідальність за її порушення. У цілому ця тен­денція є негативною. Але поява цих ознак далеко не завжди перетворює демократичний режим на авторитарний. Більш того, вимоги до підвищення рівня авторитарності державної влади нерідко висуваються переконаними прихильниками демократії і можуть бути корисними, навіть необхідними, для поліпшення організаційних основ державного керівницт­ва. Із застосуванням у рамках демократичного режиму від­повідних заходів нерідко складаються сприятливі умови для посилення ефективності впливу держави на розвиток еконо­міки країни, підвищення відповідальності виконавчої влади, зміцнення громадського порядку і законності, здійснення ре­волюційних перетворень. Отже, згадані заходи за деяких умов можуть стати необхідними і корисними. Це має особ­ливо велике значення за так званих перехідних періодів або після здобуття країною політичної незалежності (прикладом є існування однопартійного політичного режиму Ататюрка в Туреччині, а також стан справ у ряді сучасних африканських країн).

Якщо елементи авторитаризму, виконавши своє завдан­ня, поступово зникають, це сприяє розвитку демократичного політичного режиму. Отже, наявність елементів авторита­ризму не завжди свідчить про існування власне авторитар­ного режиму. Авторитарний режим, як і демократичний, може перебувати на різних рівнях. Обмежений авторитаризм поєднує елементи демократичного й авторитарного режимів і, спираючись на існуючі в його рамках демократичні інсти­тути, хоч і не розвинені й належним чином не гарантовані (вибори, народне представництво, права людини), він здат­ний перерости у демократію.

Іноді у країнах розвиваються більш жорсткі форми авто­ритаризму, який можна назвати твердим, або передтоталітарним. Ці, досить різноманітні форми засновані на підвище­ній концентрації державної влади, пріоритеті держави, від­сутності установ, що мають самоврядування; на відвертій ліквідації політичного плюралізму і створенні однопартійних систем; відкиданні або, принаймні, значному обмеженні ря­ду демократичних принципів і свобод (гласності, свободи ін­формації тощо); поширеному застосуванні репресивних захо­дів щодо противників існуючого режиму і т. ін. Якщо деякі інститути демократії формально зберігаються за такого ре­жиму (легальна опозиція, представницькі установи тощо), то вони є не більш як своєрідною вітриною державної влади. Властиві авторитарному режиму негативні риси сягають крайнощів при тоталітаризмі — найбільш жорстокому йо­го різновиді. Не можна погодитися з тими, хто вважає, що тоталітаризм є, поряд з демократичним і авторитарним ре­жимами, самостійним видом політичного режиму. Насправді йому властиві ті самі вкрай негативні риси, що характери­зують авторитаризм у цілому. Але за тоталітаризму вони на­бувають гіпертрофованого вигляду, і в той самий час зника­ють окремі властивості, притаманні режиму демократії.

Соціальною основою тоталітарного режиму є панування партійної (іноді релігійної) верхівки, державно-партійної но­менклатури, верхівки чиновницької та військової бюрократії. В умовах тоталітаризму народ повністю відчужений як від власності на засоби виробництва, так і від політичної влади. Відсутні будь-які ознаки громадянського суспільства, підвищується роль держави і фактично керуючих нею партійних структур. Держава поглинає суспільство, панує над ним. Разом з партією вона виступає в ролі адміністра­тивно-командної системи, яка має необмежену владу.

Найважливішою ознакою тоталітарного режиму є здійс­нення цією системою монопольного керівництва і контролю над усіма сферами життя суспільства — економікою, політикою, соціальним життям, ідеологією, культурою, навіть над приватним життям.

Роль особистості зводиться нанівець і людина розгля­дається як знаряддя досягнення мети, проголошеною прав­лячою верхівкою. Інтереси особи повністю підпорядковані інтересам партії і держави. Ті мізерні права людини, що фор­мально проголошуються, вбачаються як подаровані держа­вою. Держава намагається контролювати навіть думки підда­них, широко пропагуючи лише програмні положення панів­ної верхівки у сфері суспільного розвитку (націоналістичні та теократичні теорії, програмування "соціалістичних" пере­творень). Великого розмаху набуває соціальна демагогія, яка є однією з типових ознак тоталітаризму.

Державна ідеологія, сформульована правлячою партією, має загальнообов'язковий характер (ідеологія націонал-соціалізму у фашистській Німеччині, сталінізму у колишньо­му СРСР, мусульманського соціалізму в Іраку, Лівії, іслам­ського фундаменталізму в Ірані). Правлячі структури здійс­нюють монополію на інформацію. Будь-які думки, незбіжні з офіційною ідеологією, розглядаються як інакомислення, що переслідується законом.

Тоталітаризму притаманне зосередження влади в руках однієї особи — своєрідного некоронованого абсолютного мо­нарха. За умов крайніх виявів тоталітаризму, наприклад у Південній Кореї, є навіть тенденція фактичної передачі вла­ди за спадщиною. Одноособова влада ідеологічно підтри­мується пропагандою культу особи.

Відомі два основних різновиди, що існували у XX ст., то­талітарних держав — класичний фашизм (Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія) та панування адміністративно-команд­ної системи в колишніх країнах так званого соціалістичного табору (Північна Корея, КНР за режиму Мао Цзедуна, ко­лишній СРСР та ін.). У деяких країнах останнім часом тота­літарні режими складаються також на базі панування верхів­ки мусульманського духовенства.

Тоталітарні держави характеризуються широким засто­суванням насильства. Воно спрямовано на створення атмос­фери загального страху, проти потенціальних ворогів усере­дині країни. За тоталітаризму особливо широко розвинута система каральних органів, що мають великі повноваження, в'язниць і концентраційних таборів. Характерним є створення розвинутого ВПК із сучасним озброєнням армії. У біль­шості таких країн складається мілітаризована й контрольована державою економіка, провадиться агресивна зовнішня полі­тика.

Насильство в умовах тоталітаризму сягає велетенських масштабів. Здійснюється політика фізичного знищення цілих народів, тобто розгортання масових незаконних вбивств, ув'язнення, примусового переселення і довголітньої приму­сової, фактично рабської, праці мільйонів людей. У Кампучії режимом Пол Пота було запроваджено політику відкритого геноциду навіть проти власного народу — фізично було зни­щено понад мільйон кампучійців. Усе це викриває антина­родну сутність тоталітаризму як режиму відвертого свавіл­ля. Держава за таких умов стоїть над правом, не обмежена ним. Закони закріплюють свавілля, мають здебільшого антиправовий характер, вони виконують роль простого знаряд­дя здійснення державної (партійної) політики, встановлюють суворі покарання за відхилення від офіційної ідеології і уста­леного способу життя.

Але головну роль у суспільстві відіграє навіть не держа­ва, а партія, лідер якої (вождь, фюрер, дуче, каудильйо. аятола) концентрує у своїх руках усю повноту влади. Пар­тійне керівництво має такий характер, що держава нібито відсувається на другий план, стає своєрідним придатком партії. З другого боку, відбувається змішування партійних і державних функцій, фактичне ототожнення партії і держави. Одержавлена правляча партія безпосередньо через свій апа­рат застосовує державний примус. Держава передає у разі необхідності кошти зі свого бюджету, фінансує партійну діяльність, безпосередньо підпорядковує партії державні структури тощо.

Отже, в умовах тоталітаризму складається своєрідна діа­лектична суперечність в розвитку суспільства. З одного бо­ку, спостерігається небувале зростання ролі держави, що має тотальний характер, її управлінського апарату. Особли­во поширюється роль каральних органів і армії. Але, з друго­го боку, держава втрачає функцію одноособового керівника, оскільки цілком перетворюється на знаряддя в руках правля­чої партійної (або релігійної) верхівки.

У цілому тоталітарний режим не може бути зведений до набору стандартних ознак. У певних країнах спостерігається різноманітність у рамках цього режиму і за характером його виникнення, і за соціальною базою, і за роллю у керівництві економікою, і за методами здійснення насильства тощо. Так, у сфері економіки тоталітарна держава лише інколи прова­дить повну або часткову націоналізацію засобів виробницт­ва. Тому в умовах тоталітарної економіки в одних країнах в основу була покладена керована державою велика приватна власність, у других — так звана змішана приватно-державна власність, у третіх — відбувалося повне усуспільнення засо­бів виробництва. Проте тоталітарна держава прагне замаску­вати свою антинародну сутність. Зберігається суто формаль­не існування деяких демократичних установ (насамперед, парламенту), проголошення тих чи інших прав людини, уро­чисте прийняття "демократичних" конституцій. Провадиться широка, безмежна соціальна демагогія щодо нібито здійснен­ня принципів народовладдя у будь-якій країні.

Слід зважати на те, що історично режими розвивалися від авторитаризму в умовах необмеженої монархії до демо­кратичного конституційного парламентського правління. З цієї точки зору установлення за сучасних часів таких ре­жимів, як фашистський, расистський, теократичний, війсь­кової диктатури і т. ін. є поверненням у новій формі від де­мократії до авторитаризму, тобто прояв соціального регресу.

Після ліквідації тоталітарного режиму і проголошення мети перебудови суспільства на демократичних засадах на­стає посттоталітарний перехідний період, коли поступово формується громадянське суспільство, відбувається перехід до демократії. Посттоталітаризм у державній сфері поєднує ознаки авторитарного і демократичного режимів з поступо­вим нарощенням елементів демократизму і зменшенням еле­ментів авторитаризму.

У "чистому" вигляді окремі режими взагалі не існують. Розвиток в межах демократичного режиму деяких ознак ав­торитаризму або, навпаки, у межах авторитарного режиму — окремих ознак демократії є свідченням більшої або меншої можливості зміни політичних режимів, їх взаємопереходів. Як уже зазначалося, в умовах перехідного періоду для де­мократичних перетворень корисними можуть бути навіть та­кі елементи авторитаризму, які здатні сприяти забезпеченню більшої організованості, порядку й ефективності реформа­торської діяльності держави і які поступово зникатимуть з

вирішенням головних завдань цього періоду. Так, саме існу­вання тих чи інших демократичних інститутів і установ за авторитарного режиму відкриває певні можливості переходу до демократичного режиму шляхом поступового реформу­вання старої системи під тиском громадської думки і полі­тичних конкурентів або з власної ініціативи державної вла­ди. У цілому перехід від вищого ступеню авторитаризму до нижчого і далі — до демократичного режиму може відбува­тися мирним шляхом, як це було з переходом від фашист­ського до демократичного режиму в Іспанії, з ліквідацією на конституційній основі расистського режиму в ПАР.

Об'єктивною основою демократизації влади є поступове формування елементів громадянського суспільства, розши­рення соціальної бази держави. Можливе й протилежне, ко­ли дії скомпрометованої державної влади заходять у гостру суперечність з волею народу, тобто влада втрачає легітимність. У таких випадках на базі різкого загострення політич­ної боротьби на порядку денному може стати питання про повалення старого режиму шляхом застосування насиль­ницьких методів. Саме так розгорталися події при поваленні режиму Чаушеску в Румунії, Гамсахурдія — у Грузії.

Оператор IF в Турбо Паскале допускается в двух вариантах: полный оператор IF и укороченная форма оператора.

TRUE

TRUE

Укороченная форма

FALSE

IF <логическое выражение> THEN <оператор>;

Полный оператор IF

FALSE

IF <логическое выражение> THEN <оператор1> ELSE <оператор2>

Примеры:

1. ½x ½ Þ if x < 0 then x:=-x;

2. y=sign(x) Þ if x < 0 then y:=-1 else

if x=0 then y:=0 else y:=1;

Что будет напечатано в результате выполнения следующего фрагмента программы

read(x,y);

z:=0;

if x>0 then if y>0 then z:=1 else z:=-1;

Если вводить 1) х=1,у=1; 2) х=1, у=-1; 3) х=-1, у=1.