2015-03-08
4295
4.1. Архітектура та скульптура. У козацьку добу в Україні витворився своєрідний стиль, що постав із поєднання тринавних церков із західноєвропейською базилікою і пізніше через Ренесанс розвинувся у бароко. На основі давніх традицій розвивалося кам’яне і дерев’яне будівництво. Виникли особливі, оригінальні типи забудов, самобутні архітектурні форми, деталі і прикраси національного стилю з надзвичайною декоративною пишністю, вигадливістю, мальовничістю. Найвищого мистецького вислову досягнули п’ятибанні церкви, що за своєю красою не мають собі рівних у цілій Європі.
Самобутній стиль настільки був вироблений та вдосконалений культурою українського зодчества, що чимало церков та інших забудов стали справжніми шедеврами архітектури у розумінні як гармонійної, логічної композиції, так і окремих пластичних форм і деталей. Часто й самі церкви споруджувалися за зразками цивільного будівництва, де окремі барокові мотиви сполучалися з народним рослинним орнаментом. Характерно, що саме Гетьманщина і пов’язана з нею Слобожанщина витворили оригінальний варіант барокової архітектури, який справедливо називають українським, або козацьким.
|
|
|
До 2–ї половини ХVІІ та початку ХVІІІ ст. належать кам’яні церкви у Бережанах, Богодухові, Слов’янську; Покровська і Воскресенська у Сумах; Миколаївська у Ніжині (1668–1669); Троїцька у Чернігові (1679; там також було реставровано Успенський собор з ХІІ ст.); Покровська у Харкові (1686); Успенський собор у Новгород–Сіверському; собори у Ромнах та у Мгарському монастирі коло Лубен; чимало забудов у Києві: Іллінська церква (1692), Михайлівський і Софіївський собори, головна церква Лаври, братська церква академії (1695), перебудови Видубицького монастиря, зокрема, Георгіївський монастир (1696–1701) та ін. У цих та інших забудовах відчутні значні західноєвропейські впливи та розвинуті оригінальні форми народного мистецтва.
До розвиненої барокової доби належать прекрасні забудови Київської лаври та Видубицького монастиря: церкви Всіх Святих (1696–1698), Воскресіння, Петра й Павла (1696); будови Чернігова, Батурина, Ізюма; Троїцька церква Густинського монастиря (1672–1674); Преображенська у Прилуках (1716), собори у Ніжині та ін.
Кульмінаційним періодом у розвитку козацького бароко була доба Івана Мазепи, великого мецената і фундатора низки пишних храмів. Гетьман ініціював будівництво Братського та Микільського монастирів у Києві, церкви Всіх Святих у Лаврі, надбрамної церкви тощо. Протягом 1690–1705 рр. збудовано та закінчено після його смерті 12 церков, ще бл. 20 храмів реставровано: собор Св. Софії, Михайлівсько-Золотоверхий монастир, у Лаврі – Свято–Успенський собор і надбамна Троїцька церква, а також церкви у Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї, Мгарський монастир тощо.
|
|
|
Навіть вороги визнавали заслуги Мазепи в справі церковного будівництва: Петро І казав, що Мазепа „великий строитель святым церквам“, а старшина в Бендерах, після смерті Мазепи, не могла підрахувати всього, що Мазепа „розкинув і видав... щедрою рукою в побожному намірі на будову церков і монастирів“.
Мазепине будівництво стояло на високому технічному і мистецькому рівні. Такими, наприклад, були Миколаївська соборна церква на Печерську, збудована у 1690–1696 рр. українським архітектором Старченком, та братська Богоявленська церква на Подолі у Києві, що служила храмом для студентів академії і була збудована у 1690-х рр. на місці давнішньої дерев’яної церкви часів гетьмана Сагайдачного.
Церква Всіх Святих над Економічною брамою Печерської лаври збудована у 1696–1701 рр. у формі т. зв. грецького рівнораменного хреста з 5 банями як оригінальний зразок українських забудов, не знаний в архітектурі інших народів та інших стилів.
У 1687–1688 рр. коштом І.Мазепи закінчилося будівництво соборної церкви Мгарськогомонастиря коло Лубен, розпочате гетьманом І.Самойловичем у 1684–1687 рр. Головним будівничим церкви був Іван Баптист з Вільна, а його помічником Мартин Томашівський. Мурували церкву українці Рубан, Василь Савицький, Білецький, Уманський, Процик.
Так само І.Мазепа закінчував будівництво великої церкви Спаса Лубенського монастиря. У Чернігові було збудовано будинок Колегії і дзвіницю Борисо–Глібської церкви. Дехто приписує Мазепі також церкву Спаса Межигірського монастиря і Михайлівську церкву Видубицького монастиря у Києві.
У мазепиній добі з’являються великі муровані дзвіниці (одна з перших – у київській Софії); численні фортифікаційні забудови; замок у Батурині; будинки гетьмана і козацької старшини (Полуботка, Лизогуба, Скоропадського та ін.) у Чернігові та інших місцевостях; так званий дім Петра І у Києві на Подолі; будинки друкарні Києво–Печерської лаври та Київської академії; київська ратуша з 1697 р. та багато інших.
Була збудована також нова церква на Січі; гетьман надав запорожцям необхідні кошти та справив розмальований іконостас.
Згодом архітектурне мистецтво набуло подальшого розвитку. Справжніми перлинами українського бароко стали Катерининська церква у Чернігові (1715 р.) та Преображенська у Сорочинцях, збудована гетьманом Данилом Апостолом (1728–1732 рр.). У Києві у другій чверті й середині XVIII ст. збудовано митрополичий дім та браму Заборовського Софіївського собору; з’явилися чудові будинки Київської лаври архітектора Степана Ковніра (1695–1786) – т. зв. Ковнірський корпус та дзвіниці на ближніх і дальніх печерах (остання за проектом І.Григоровича–Барського) та ін.
Іван Григорович – Барський (1713–1785) спорудив у Києві на Подолі міський водопровід з павільйоном–фонтаном „Філіціан“ та церкви: надбрамну з дзвіницею у Кирилівському монастирі (1760 р.), Покровську (1766 р.), Миколи Набережного (1772–1785 рр.) та ін.
У 1740–1770 рр. ряд визначних пам’яток було збудовано у Козельці (будинок полкової канцелярії, Миколаївська церква, собор Різдва Богородиці з дзвіницею) та у Глухові (Спасо–Преображенський собор).
У кам’яних спорудах Правобережжя переважало „загальноєвропейське“ бароко, але й тут найвизначніші пам’ятки не позбавлені національної своєрідності (ратуша у Бучачі 1751 р.; церква св. Юра у Львові 1745–1760 рр. – архітектор Б.Меретин; Успенський собор Почаївської лаври 1771–791 рр. – архітектор Г.Гофман та ін.).
Велика мистецька культура та оригінальна техніка українських майстрів спричинилися до того, що впливи української архітектури доби бароко сягали далеко за межі України. Наприклад, український архітектор і різьбяр Іван Зарудний працював на початку ХVІІІ ст. у Росії і за дорученням Петра І опікувався роботою усіх малярів й іконописців.
|
|
|
Але так само, і в українських землях творили багато чужоземних майстрів. Наприклад, Йоган Шедель проектував будинок Київської академії (1732–1740 рр.), велику дзвінницю Києво–Печерської лаври (1731–1744 рр.), ймовірно, браму Заборовського (1746–1748 рр.), очолював роботи по надбудові дзвіниці Софіївського собору (1744–1748 рр.) та ін.; російський майстер Варфоломій Растреллі, син Б.Растеллі, у Києві спроектував Андріївську церкву (1747–1753 рр.) та Маріїнський палац (1750–1755 рр.).
Від ХVП–ХVШ ст. в Україні не так багато збереглося дерев’яних будівель, переважно церков. Найбільше залишилось їх на Бойківщині. Це типова для українського мистецтва тридільна (тризрубна) будова, у якій кожний зруб перекритий ступінчастим перекриттям.
Деякі відмінності мають церкви Волині, Поділля, почасти Буковини. На Поділлі багато церков було трибанних. Найвище досягнення становили п’ятибанні церкви на Полтавщині і Чернігівщині. Серед них виділяється церква, що її збудував кошовий Калнишевський у Ромнах.
Дерев’яні храми ХVП–ХVШ ст. ніби підсумовували увесь попередній багатовіковий шлях розвитку народного монументального будівництва
Відомим народним майстром у ХVІІІ ст. був Яким Погребняк з Харківщини. Він збудував дерев’яні п’ятибанні церкви у Мерефі та Артемівці, а також знаменитий дев’ятибанний Троїцький козацький собор (1773–1778 рр.) над річкою Самарою у сучасному Новомосковську Дніпропетровської області. Збудований без єдиного цвяха, заввишки бл. 65 м, п’ятиповерховий собор став найбільшою і найвизначнішою дерев’яною спорудою в Україні.
З архітектурою тісно пов’язана скульптура; особливо треба відзначити різьбярський декор іконостасів, як найвище досягнення ужиткової декоративної різьби. На творчості українських майстрів тут теж позначилися, як давні народні традиції, так і впливи Заходу і Сходу.
|
|
|
У Галичині відомим скульптором був Іван Георгій Пінзель (р. н. невід. – 1761), за походженням, ймовірно, чех; жив і працював у Львові, Монастирську і Бучачі на Тернопільщині та ін. Його творчість тісно пов’язана з чеською скульптурною школою першої половини XVIIІ ст. У Галичині „Майстер Пінзель“ співпрацював з архітектором Б.Меретином, зокрема, прикрашав собор Св. Юра у Львові (кінна статуя Св. Юрія, постаті святих Анастасія і Лева, комплекс алегоричних фігур тощо), ратушу у Бучачі, виготовляв вівтарі і т. п. Його вважають засновником своєрідного напрямку т. зв. експресивної динаміки у пластиці, що розвинувся у Галичині у другій половині XVIIІ ст. Майстер однаково добре володів технікою обробки каменю і дерева. Його творчість стала широко відомою завдяки наполегливій дослідницькій праці уродженця нашого краю, директора львівської картинної галереї Бориса Візницького. У Львові діє музей І.Г.Пінзеля, присвячений сакральній бароковій скульптурі XVIIІ ст.
4.2. Мистецтво живопису і гравюри. Панівне становище церкви в усіх сферах суспільного життя позначилося і на умовах розвитку живопису. Його основними жанрами у XVII–XVIIІ ст. були іконопис та портрет.
Найвизначнішими іконописцями останньої третини XVII – початку XVIIІ ст. були Іван Руткович (р. н. невід. – 1703) та Йов Кондзелевич (1667–1740), представники художніх осередків у Галичині та Волині, автори знаменитих іконостасів для Жовківської церкви Різдва Христового та Богородчанського іконостасу Скиту Манявського, Білостоцького та Загоровського монастирів тощо. Поряд із збереженням іконної статичності і врівноваженості у їх творчості виявляється перехід до реалістичного зображення образів.
Поступово у малярстві посилювався життєствердний характер, воно набувало світських ознак, динамізму форм і ліній, легкості і святковості у кольорових тонах. Прикладом можуть бути ікони з Преображенської церкви, збудованої Данилом Апостолом на початку 1730-х рр. у Великих Сорочинцях, що її дослідники відносять до мистецького стилю рококо.
Поряд із професійним мистецтвом, цікаву сторінку становить народне малярство у різних регіонах України. Найпоширенішими були ікони на тему Страшного суду.
Українські майстри часто зображували на іконах своїх сучасників – не тільки козацьку старшину, гетьманів, але й рядових козаків. Широко розповсюдилась традиція виконання ікон у стилі Запорізької Покрови, коли на іконах поруч з козаками зображались також військові клейноди запорожців.
Надзвичайно популярними були народні картини із любовним зображенням козака–бандуриста (Мамая), які прикрашали в давнину майже кожну козацьку та навіть селянську хату. Кобза, яка завжди присутня на таких картинах, символізувала народну історію та мрії, кінь – волю, дуб – могутність. Часто на картинах зображувалися козацькі списи з прапорцями, штофи і чарки. Це були речі, пов’язані з смертю козака: спис ставився на місці поховання, штоф та чарка клались у могилу, і нагадували вони про скороминучість життя та козацьку долю, у якій загроза смерті в бою була повсякденною реальністю.
На картинах могли бути надписи: „Сидить козак, в кобзу грає, що задумає, то все має“, „Козак душа правдивая, сорочки немає…“, „Хоч дивись на мене, та ба не вгадаєш…“ тощо, імена улюблених народних героїв – Д.Нечая, С.Палія, М.Залізняка та ін., на пізніших полотнах козака могли змальовувати разом з паном, дівчиною, верхи на коні і т. п.
Картини козаків Мамаїв набули особливого поширення на Україні наприкінці XVIII – на початку XIX ст. Це була світла і тривала пам’ять народу про своїх захисників та про Запорізьку Січ.
Найбільша колекція народних картин козаків Мамаїв зібрана Д.І.Яворницьким і зберігається в Дніпропетровському обласному історичному музеї.
Значного розвитку набуло портретне мистецтво. Портретні зображення сучасників були правдивими, близькими до реального життя. Кращими зразками цього жанру стали портрети Якова й Івана Шиянів, Опанаса Ковпака, Сулимихи та ін.
Так, портрети Шиянів були створені на замовлення громади у подяку за те, що ті фінансували спорудження іконостасу у Нікопольській Покровській церкві. Сюди ж, до церкви Покрови, ктиторами якої вони були, Шияни перенесли з Січі ікону з зображенням останнього кошового Петра Калнишевського, засланого Катериною ІІ на Соловки. Портрети Шиянів свідчать про високу майстерність українських майстрів та доносять до нас образ козаків – справжніх захисників своєї вітчизни.
На відміну від Шиянів, запорізький козак Опанас Ковпак пішов на державну військову службу, дослужився до полковника російської армії, отримав дворянство. Портрет цього полковника був копією з портрета, писаного 1775 р., тобто у рік зруйнування Січі, українським майстром Андрієм Моклаковським. Копію було зроблено для Самарського монастиря, ктитором якого був Ковпак. Він зображений з медаллю на грудях, що мало свідчити про його високі заслуги перед державою, відповідало традиціям придворного парадного портрета.
Популярними були портрети із зображенням Богдана Хмельницького, наприклад, для Суботівської церкви у другій чверті ХVІІІ ст. намальовано твір „Богдан Хмельницький з полками“.
Поступово козацька старшина відмовлялась від традицій українського живопису, а художники, які виконували портрети колишньої старшини та її нащадків на замовлення, наслідували, як правило, російські взірці. Значний вплив на українських малярів мала Академія мистецтв, заснована у Петербурзі у 1757 р. Серед перших її випускників були вихідці з України К.Головачевський, Г.Сребреницький, І.Саблуков та ін., а Антон Лосенко (1737–1773) згодом став професором і директором академії.
В умовах нових впливів, зокрема наступу стильових особливостей класицизму у живописі, розгорнулась діяльність талановитих художників з України Дмитра Левицького (1735–1822) та Володимира Боровиковського (1757–1825). Останній став найвидатнішим портретистом Петербурга, одним із провідних діячів епохи класицизму.
Протягом ХVП–ХVШ ст. в Україні розквітло мистецтво гравюри: станкової народної і професійної ілюстративної, зокрема, гравюри на міді. Найвидатнішими майстрами були Олександр і Леонтій Тарасевичі, Іван Щирський, Григорій та Дмитро Левицькі. Будучи яскравими представниками українського бароко, вони виконали сотні робіт для київських, львівських та інших видань, розвивали освіту, будували храми, відновлювали монастирі.
Олександр Тарасевич ( Тарасович, у чернецтві – Антоній, бл. 1640–1727) навчався в Аугсбурзі, творив у Вільно та Києві, був знаменитим рисувальником і гравером, створив художню школу, з якої вийшло багато знаних майстрів.
Леонтій Тарасевич (бл. 1650–1710), навчався в Аугсбурзі, працював у Вільні, Чернігові, Москві, а з 90-х рр. ХVП ст. – у Києві, де був ченцем Києво–Печерської лаври та став одним з основоположників мистецтва різцевої гравюри на металі; створив сотні мідьоритів до „Патерика“, „Нового завіту“ „Псалтиря“ та інших найпоширеніших книг.
Відомими майстрами книжкової графіки були Іван Щирський (бл. 1650–1714) – гравер, поет, іконописець, культурно–релігійний діяч та Григорій Левицький (бл. 1697–1769). Григорій Левицький разом з сином Дмитром працював над розписами Андріївської церкви у Києві.
Отже, у другій половині XVII–XVIII ст. українська культура досягла нових висот у своєму розвитку. Доба гетьмана І.Мазепи, великого мецената і фундатора низки храмів та інших забудов, стала кульмінаційним періодом у розквіті козацького бароко, що зростало на народних традиціях. Натомість, пізніший період, пов’язаний із інкорпорацією українських земель до складу Російської імперії та політикою російщення, загалом негативно позначився на становищі освіти та культурному житті українців.
Джерела і література:
Алексієвець Л.М. Києво-Могилянська академія у суспільному житті України і зарубіжних країн (XVII–XVIII ст.). – Тернопіль, 1999
Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. – К., 1981
Величко С. Літопис. Т. 1–2. / Пер. В.О.Шевчука. – К., 1991
Возницький Б. Микола Потоцький староста Канівський та його митці архітектор Бернард Меретин і сницар Георгій Пінзель. – Л., 2005
Жолтовський П.М. Монументальний живопис на Україні ХVІІ–ХVІІІ ст. – К., 1988
Жолтовський П.М. Український живопис ХVІІ–ХVІІІ ст. – К., 1978
Жолтовський П.М. Художнє життя на Україні в ХVІ–ХVІІІ ст. – К., 1983
Запаско Я. Мистецтво книги на Україні в ХVІ–ХVІІІ ст. – Л., 1971
Запорожці. До історії козацької культури. – К., 1993
Кагамлик С. Світло духовності і культури (З історії Києво–Печерської лаври ХVІІ–ХVІІІ ст.) – К., 2008
Корпанюк М. Слово. Хрест. Шабля (Українське монастирсько–церковне, світське крайове літописання ХVІ–ХVІІІ ст.). – К., 2005
Корчмарик Б. Духові впливи Києва на Московщину в добу гетьманської України. – Л., 1993
Логвин Г.Н. З глибин. Гравюри українських стародруків ХVІ–ХVІІІ ст. – К., 1990.
Макаров А.М. Світло українського бароко. – К., 1994
Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. – К., 1994
Овсійчук В.А. Майстри українського барокко. Жовківський художній осередок. – К., 1991
Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. – К., 1992
Степовик Д. Іван Щирський: Поетичний образ в українській барокковій гравюрі. – К., 1988
Степовик Д.В. Леонтій Тарасевич і українське мистецтво барокко. – К., 1986
Степовик Д. Українська графіка ХVІ–ХVІІІ ст.: Еволюція образної системи – К., 1982
Українське бароко та європейський контекст. – К., 1991
Українське літературне бароко. – К., 1987
Ушкалов Л.В. Світ українського бароко: Філологічні етюди. – Харків, 1994
Ушкалов Л.В. Григорій Сковорода і антична культура. – Харків, 1993
Шевчук В. Муза Роксоланська. Українська література ХVІ–ХVІІІ ст.: У 2-х кн. – К., 2004–2005
Хижняк З.И. Киево–Могилянская Академия. – К., 1988
Хижняк З.І. Києво–Могилянська Академія. – К., 1991
