Додаткова. Підготувала: доц. Росул Т.І

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

З ДИЦИПЛІНИ

«ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»

Підготувала: доц. Росул Т.І.

Тема 1. Культура як соціальне явище

План

1.Мета і завдання курсу. Предмет культурології.

2.Історична еволюція, поглядів на культуру в європейській культурологічній думці
3. Функції, структура і типологія культури

4. Культура і цивілізація

Рекомендована література:

1. Гриценко В. Людина і культура: Навч. Посіб. — К.: 2000. — 368 с.

2. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 408 с.

3. Культурологія / [Гриценко Т. Б., Мельничук Т. Ф., Сироватсь- кий С. А. та ін.] / За ред. Т. Б. Гриценко. — К.: Центр учбової літератури, 2009. — 392 с.

4. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. Посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко. — К: Знання, 2004. — 567 с.

Додаткова

1. Історія світової культури: навч. посіб. / за ред. Л. Т. Левчук. – К., 1999.

2. Мир философии. Часть II. Человек. Общество. Культура. – М., 1991.

3. Ортега-и-Гассет Х. Эстетика. Философия культуры. – М., 1991.

4. Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства. – К., 2001.

5. Тавризян Г. Н.: две концепции кризиса культуры / Г. Н. Тавризян, О. Шпенглер, Й. Хейзинг. – М., 1989.

6. Философия культуры. Становление и развитие / под ред. М. С. Кагана. – СПб., 1998.

7. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. – М., 2003.

8. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. – М., 1993. – Т. 1.

1.

Мета дисципліни: ознайомити з основами сучасних підходів до історії національної культури, проблемами етногенезу та культурогенезу українського народу, виявити їх зв’язок з соціальними, політичними, цивілізаційними, побутовими, мистецькими явищами і процесами.

Завдання курсу «Історія української культури» полягає у тому, щоб ознайомити студентів з основними історичними періодами становлення феномену української культури, закономірностями її функціонування і розвитку, формування у студентів поглибленого розуміння фундаментальних понять і категорій української культури, оволодіння сучасними методами культурологічного аналізу, розуміння тенденцій сучасних соціокультурних трансформацій в українській культурі.

Програма навчальної дисципліни «Історія української культури» складається з таких змістових модулів:

1. Cтародавня культура України

2. Українська культура Нового і новітнього часу

Культура є предметом вивчення культурології. Культурологія як самостійна галузь науки сформувалась у ХХ ст.. і була вперше визначена В. Освальдом («Система наук», 1915) і Л. Уайтом («Наука про культуру» (1949). Культурологія як наука складається із шести взаємопов’язаних розділів:

1) історія культури;

2) історія культурологічних теорій;

3) філософія культури;

4) соціологія культури;

5) антропологія й психологія культури;

6) прикладна культурология.

Кожний з розділів має власний об'єкт дослідження, відрізняється специфікою аналізу, методами й практичними рекомендаціями, використовуваними при дослідженні кокретних проблем.

Історія культури досліджує процес наступності культурного розвитку різних епох, країн і народів. Вона дає багатий матеріал, що свідчить про різноманіття культурних досягнень і цінностей, про внесок народів у світову культуру людства, про труднощі й протиріччя культурно-історичного процесу, про долі великих цивілізацій.
Історія культури формує знання про культурну спадщину, пам'ятки матеріальної й духовної культури, цінності і норми життя, ідеали і символи різних народів; досліджує походження, джерела культурних явищ, процес їхнього поширення. Історія культури - передана від покоління до покоління пам'ять людства. Для культурології історія культури формує фундамент теоретичних концепцій.

Особливу роль у вивченні культурних феноменів відіграє методологія дослідження. Основна функція методу – внутрішня організація й регулювання процесу пізнання. Серед головних методологічних підходів дослідження, що застосовуються в культурології, виокремлюємо:

1) Системний метод - найбільш загальний метод дослідження як культури в цілому, так і окремих її форм. Цей метод орієнтує дослідника на вивчення культури (культурного феномена) як чогось цілого, елементи якого пов’язані один з одним численними відношеннями (функціональні, інформаційні та інші).

2) Структурно-функціональний метод ґрунтується, з одного боку, на системному аналізі, а з іншого — на ідеях функціоналізму. За такого підходу культура розглядається як така, що складається зі структурних елементів, що функціонально зв’язані між собою і виконують щодо культури та суспільства, як цілого, певні функції.

3) П орівняльно-історичний метод - дозволяє встановити схожість і відмінність між явищами культури чи певними культурами, виявити їхню генетичну спорідненість.

4) С инергетичий метод - ґрунтується на ідеї самоорганізації культури як системи, її нелінійному розвитку (еволюції), когерентності процесів (узгодження процесів у системі), наявності стохастичних процесів, які пов’язані з невизначеністю дій людей у тих чи інших ситуаціях та необхідністю встановлення нових ціннісних обмежень в системі людина — природа та інші.

5) Семіотичний метод ґрунтується на твердженні, що будь-який культурний об’єкт чи процес можна розглядати як певний знак, знакову систему завдяки якому здійснюється комунікація, передача досвіду від покоління до покоління.

6) Біографічний метод — це система засобів дослідження життєвого шляху людини, характерних рис особистості того чи іншого діяча культури, письменника, автора в контексті історії та взаємовідносин з іншими визначними людьми того часу, спрямовані на реконструкцію життєвих програм і сценаріїв розвитку особистості.

Джерельною базою вивченняісторії української культури є:

1) пам’ятки духовної культури, зафіксовані в усній формі – казки, міфи, легенди, билини, думи, пісні тощо;

2) незліченні пам’ятки матеріальної культури: археологічні знахідки, містобудування, культова та побутова архітектура, хатнє начиння, меблі, сільськогосподарський та ремісничий реманент, технології виробництва;

3) писемні джерела – літописи, різні види літератури, закони й державні документи;

4) твори мистецтва як симбіоз духовної й матеріальної культури.

2.

Культурологічні знання і розуміння поняття «культура» еволюціонували паралельно з розвитком людства. Виділяємо три основні етапи формування культурологічних понять:

- від античності – до середини ХVІІІ ст. – час зародження культурологічного знання;

- кінець ХVІІІ - ХІХ ст. –філософське осмислення культури;

- ХХ-ХХІ ст. – формування культурології як науки.

Слово «культура», відоме ще з давньоримської епохи, походить від лат. Сolere, згодом - Сultura (піклуватися, удосконалювати, шанувати, обробляти). Наприклад, Марк Порцій Катон (234—149 pp. до н.е.) у праці "De agri cultura" під поняттям «культура» розуміє обробіток землі. Однак поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини. Наприклад, у листах римського філософа Цицерона (106 р. до н.е. — 43 р. до н.е.) "Тускуланські бесіди" (45 р. до н.е.) трапляється вислів "cultura animi autem philosophia est" ("але культура духу є філософією"). На його думку, дух, розум необхідно плекати так, як селянин плекає землю.

У середньовіччі слово культура означало особисте самовдосконалення людини, її наближення до Бога й до божественного пізнання істини в Христі. У релігійному тлумаченні його співвідносять із «культом», вірою, думаючи, що це божественне зерно, з якого виростає культура людини.

В епоху Відродження, термін «культура» здобуває гуманістичний характер у змісті любові до людської досконалості.

Класичне розуміння змісту терміна «культура» сформувалося в епоху Просвітництва й стало синонімом інтелектуального, мораль­ного, естетичного, тобто розумного, удосконалення людини в ході її історичної еволюції. У цьому значенні поняття «культура» пере­пліталося з поняттям «цивілізація». У подальшому розвитку культурологічної думки в Європі цей спільний плід людської діяльності, як і сам її процес, позначався рі­зними термінами — «цивілізація», «виховання», «створення», «фо­рмування». Ще у XVIII ст. вони вживалися як синоніми, а потім усе більш строго різнилися, через що предметом наукового обговорен­ня було співвідношення змісту цих і близьких до них за змістом понять «діяльність», «традиція», «суспільство» тощо.

Другий етап історичного процесу формування культурологічної думки розширює уявлення про культуру, яка тепер розуміла­ся настільки широко, що поглинала й суспільство (економічне й політичне життя), і все, що не є природою. Системне обґрунтування поняття культури отримало у концепції таких філософів, як І.Кант, И.Шеллінг, Г.Гегель, О.Конт. В цю епоху відчуття цілісності світу, що створюється людиною, було обґрунтовано у трі­адній будові духовних здібностей людини: розум, воля, почуття, яким відповідає тріада цінностей «істина — добро — краса». Дана тріада реалізується у таких фо­рмах культури як наука, мораль і мистецтво.

Так, основоположник німецької класичної філософії І.Кант пов'язував основу культури не стільки з розумом, скільки зі сферою моральності. У кантівському розумінні культура — це «здатність індивіда піднятися від зумовленого його тварною природою емпіричного чуттєвого існування до морального існування, згідно з яким людина має змогу діяти вільно, досягаючи мети, яку сама ставить перед собою відповідно до вимог морального обов'язку».

На думку великого німецького мислителя, поета і драматурга Й-Ф.Шіллера, завдання культури полягає у розвитку та гармонійному примиренні фізичної і моральної природи людини, чуттєвого та розумного, насолоди й обов'язку. «Відновити цілісність людини, визволити світ від властивих йому суперечностей, здійснивши тим самим головне завдання культури, може лише мистецтво, яке згладжує колізії між фізичним і духовним життям людини». Якщо просвітительським ідеалом була людина, котра узгоджувала за допомогою розуму свої потреби і дії з вимогами природи, то для Шіллера та інших романтиків ідеалом є геній, який з допомогою художньої уяви творить власне суб'єктивне бачення світу.

Нмецький філософ Г.В.Ф.Гегель намагався зняти протиріччя між просвітительським і романтичним трактуванням культури. На його думку, «сутність культури визначається не наближенням людини до природи, не суб'єктивними фантазіями геніїв, а наближенням індивіда до світового цілого, яке охоплює і природу, і суспільну історію. Однак внаслідок того, що ця "загальність" є породженням, "інобуттям" світового духу, процес залучення до нього можливий лише у формі філософсько-теоретичної свідомості, тобто через абстрактне, понятійне мислення. "Звичка до цієї абстракції у споживанні, у пізнанні, в знанні та в поведінці й становить культуру».

Окремі мислителі розглядали культуру як на засіб, за допомогою якого матеріальний світ перетворюється в духовному напрямі, а людина реалізує своє вище покликання. Наприклад, М.Бердяев писав: «релігія становить квінтесенцію духовності, отже дійсна культура підпорядкована релігійному культу… філософія, архітектура, поезія, музика — все це спочатку внутрішньо зосереджене в культі. Культура як духовний феномен протистоїть існуючому об'єктивному світові й символізує дійсне буття духу».

Третій етап історії культурологічної думки характеризується широким розвитком поруч із філософським її розглядом різних конкретно-наукових культурологіч­них дисциплін, з одного боку, і форм художньо-образного осягнен­ня культури (у мистецтві) — з іншої. Культурні досягнення людства перестають асоціюватися лише з високим рівнем розвитку суспільства. Вони починають ототожнюватися з такими важливими науковими категоріями, як цивілізація й суспільно-економічна формація. Її, як відомо, увів у наукову практику Карл Маркс. Вона становить основу матеріалістичного розуміння історії й культури.

Виділимо методологічні підходи до розуміння феномена культури.

Історико-етнографічний підхід – Е. Тайлор визначав культуру як сукупність знань, мистецтва, моралі, права, звичаїв, вірувань, звичок, властивій людині як члену суспільства».

Релігійно-ідеалістичний підхід - П. Тейяр де Шарден відзначав: «термін «культура» походить від «культ» - віра, шанування Творця... Релігійний досвід і культові процедури – одні з найважливіших характеристик великого часу становлення людської культури»

Аксіологічний (від грецьк. axios – цінність) підхід - П.А.Сорокін - «культура принципово розглядається як сукупність соціально значимих, позитивних цінностей, незалежних ні від часу, ні від людини, а все те, що негативне, деструктивне, – заперечується й визначається як «не-культура».

Соціологічний підхід - О. Конт - «культура з'являється як історично певний рівень розвитку суспільства, виражений у типах і формах організації життя й діяльності людей, у їхніх взаєминах. Культура трактується як соціальний інститут, що дає суспільству системну якість і дозволяє розглядати його як стійку цілісність, відмінну від природи».

Марксистський підхід К.Маркс і Фрідріх Енгельс - "культура як спосіб буття людини є взаємозв'язком проду­ктивних сил і виробничих відносин. Духовні форми культури мають лише відносну самостійність по відношен­ню до матеріальних засад буття».

Діяльнісний підхід М. Вебер – «культура – це історично мінлива й історично конкретна сукупність тих прийомів, процедур, норм, які характеризують рівень і спрямованість людської діяльності, узятої у всіх її вимірах і відносинах». Із цих позицій культура виступає як спосіб регуляції, збереження, відтворення й розвитку всього людського життя, соціального й індивідуального, тобто як своєрідна «технологія виробництва й відтворення людини й суспільства».

Психоаналітичний підхід - З. Фрейд – «культура як узаконена система норм, заборон, табу, що оточують людину в суспільстві, що визначають її життя й відокремлюють її від власної тваринної природи, від вроджених інстинктів».

Семіотичний (інформаційно-знаковий) підхід – Е.Кассірер - вивчає культуру як «сукупність знаків і знакових систем, символів (соціокодов)». Мова розглядається представниками даного підходу, як специфічний знаковий спосіб фіксації, зберігання, переробки й трансляції культурної інформації.

Людологічний (ігровий) – від лат. Ludus – гра – Й.Хейзінга - оголошує культуру грою і намагається простежити роль гри у всіх сферах людського життя – у поезії, науці, праві, філософії, побуті тощо. За тезою «все є гра» автор не стирає емпіричні межі між окремими явищами культури, а осмислює їх через певний єдиний пізнавальний конструкт гри.

Спробуємо узагальнити сучасні погляди на сутність культури:

1. Культура – здатність частини високоорганізованих істот (не обов'язково людей) передавати інформацію негенетичним шляхом.

2. Культура – система створення «другої природи», тобто цілеспрямований і розумове переміщення, трансформація речовини, енергії й інформації. Друга природа існує у вигляді об'єктів матеріальної культури.

3. Культура – спосіб адаптації будь-якого біологічного виду, що володіє негенетичним способом передачі й переробки інформації, до перебування на будь-якому планетному тілі (наприклад, на планеті Земля).

4. Культура – відношення людини до самої себе, інших людей, живих істот, до суспільства, живої і неживої природи. Культура – міра людського в людині.

5. Культура – система символів (тобто образів і вербально-логічних схем), що існують в індивідуальній і груповій свідомості.

6. Культура - спосіб життя людей, притаманний певній спільноті, нації, історичній добі.

7. Культура - узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі мистецтва.

3.

Складний та багатогранний характер культури як суспільного явища зумовлює її поліфункціональність.Функції культури розкривають ту роль, що вона відіграє в житті суспільства.

1. Людинотворча (гуманістична, світоглядна)– головна функція культури, оскільки з нею пов’язані і нею визначаються всі інші. Суть її полягає в тому, що людина формується, лише залучаючись до світу культури: формується її світогляд, людський дух, емоції, оцінні складові, цінності.

2. Суспільно-перетворюючафункція — здійснюється через перетворення природи, суспільства та людини. Вона забезпечує засвоєння та перебудову світу і є засобом розвитку людського суспільства, лежить в основі культурно-історичного прогресу.

3. Етноформуюча та етнозахиснафункція – тісно пов’язана з суспільно-перетворюючою, суть її полягає в тому, що культура творить неповторне обличчя нації, надає їй своєрідності, національної самобутності. Національна самобутність проявляється не тільки в наявності етнічних фізичних, психічних расових ознак, а й у культурних чинниках – мові, традиціях, національних цінностях, способах господарювання, побуту, формах проведення дозвілля тощо. Етнозахисна функція виявляється в тому, що культура забезпечує цілісність і самобутність нації, оберігає її від руйнівного впливу чужих елементів.

4. Пізнавальнафункція — полягає в тому, що культура розкриває перед людиною скарбницю знань та практичного досвіду поколінь. Через культуру, яка об’єднує природничі, технічні та суспільні знання, людина пізнає навколишній світ і саму себе, реалізує свій культурний генофонд через знання.

5. Інтегративна (об’єднуюча)функція — полягає у здатності культури об’єднувати людей незалежно від їхньої національної чи конфесійної приналежності, світоглядних чи ідеологічних орієнтацій у певні соціальні спільноти, а народи – у світову цивілізацію. Культурні здобутки кожного народу є вагом внеском у світову скарбницю культури.

6. Семіотичнафункція — полягає в тому, що носіями інформації про культуру є системи знаків та символів. Вони фіксують факти матеріальної і духовної культури. Наприклад, у літературі, музиці, мистецтві такими знаками є слово, текст, звук, колір, форма, адже у них закодовано реальний зміст свідомості, цілу гаму емоцій, знань.

7. Комунікативна (спілкувальна, трансляційна)функція – тісно пов’язана з семіотичною і полягає в передачі культурного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формування на цій основі різноманітних способів спілкування. Цю функцію культура виконує за допомогою складної символічної та знакової систем, які зберігають досвід поколінь у словах, поняттях, формулах науки, засобах виробництва, релігійних культах тощо.

8. Регулятивна (нормативна, керувальна)функція реалізується через систему норм, правил, традицій, які регулюють людські особистісні і суспільні відносини, є орієнтирами в житті, засобами пристосування до умов життя. Мораль, право, традиції, звичаї, обряди, етикет — основа для здійснення регулятивної функції.

9. Аксіологічнафункція – полягає в тому, що культура виступає засобом передавання, поширення, культивування цінностей. Цінності — це еталони, ідеали, те, що є святим для людини чи групи людей, народу або суспільства. Вони можуть бути загальнолюдськими, соціальними, культурними, особистісними. Це звичаї, судження, ідеї, основоположні життєві орієнтири, потреби, настанови, джерело мотивації діяльності. Цінності можуть бути тимчасовими і вічними, духовними й матеріальними.

10. Соціальнафункція здійснюється через засвоєння знань, соціального досвіду поколінь, через входження в суспільство (соціалізація) і процес входження в культуру (інкультурація). Оволодіння соціальним досвідом — це оволодіння зразками поведінки, прилучення до знань, навичок, уміння жити і працювати відповідно до них.

11. Емоційно-естетичнафункція – полягає в тому, що сприймаючи твори мистецтва, людина отримує естетичну насолоду, естетичне переживання, формується її естетичний смак, підтримується позитивний емоційний фон (гарний настрій, активна життєва позиція, світосприйняття).

12. Рекреативнафункція – тісно пов’язана з попередньою, дозволяє людині відновлювати свої духовні сили, шляхом відвідування театрів, храмів, музеїв, карнавалів тощо проводити психологічне розвантаження, «профілактику» свого душевного стану.

13. Виховнафункція – твори мистецтва формують відчуття добра, зла, справедливості, формують негативне ставлення до поганого, низького.

14. Діагностична та прогностичнафункція – зміст її розкривається в тому, культура ставить діагноз дійсності, відтворює її, своєчасно реагує на ті зміни і процеси, які відбуваються в суспільстві. Прогностична функція полягає в тому, що культура дає змогу передбачити хід майбутнього розвитку країни, враховуючи наукові прогнози й перспективи.

Складність і багатоаспектність культури зумовлюють багатовимірність її структури. Структура — означає порядок, будова, зв’язок. Структурний аналіз культури передбачає виокремлення певних типів, видів та форм культуриза різними критеріями: за носієм, змістом, роллю, історичним принципом, конфесією, функціями, організацією, формою існування, цінностями, мовою тощо. Під типологієюв сучасній науці розуміють процес, шляхом якого система поділяється на відносно простіші підсистеми (елементи). Типологію культури здійснюють на основі світоглядного, формаційного, локального, перехідного чи історичного принципів.

Основними логічними параметрами культурологічної типології є діахронія — синхронія й лінійність — дискретність. Діахронія ре­алізує історичний підхід до типології культури, розглядаючи її у системі простору-часу, горизонталі й вертикалі. Синхронія розгля­дає культуру лише у системі просторових координат, виділяючи, як основну, горизонталь. Синхронія вивчає культуру в певний період часу, роблячи нібито одночасний зріз, що використовується насам­перед у порівняльному вивченні культур у межах цілком конкрет­ного тимчасового відрізка.

Лінійний підхід розглядає історію культури як безперервний нерозімкнений ланцюг розвитку, тоді як дискретний підхід реалізує ідею про уривчастість світового культурно-історичного процесу.

І. За формою людської діяльності культуру поділяють на матеріальну та духовну.

Матеріальна культура – це сукупність предметів, пристроїв, споруд, тобто штучно створений людиною предметний світ (знаряддя праці, захисту і нападу; побутове та виробниче устаткування; засоби зв’язку і технології; будинки і споруди; шляхи і сполучення; сорти рослин; види ґрунтів тощо). Залежно від видів матеріальної діяльності розрізняють культуру праці, культуру торгівлі, культуру виробництва, культуру обслуговування.

Духовна культура охоплює усі сфери духовної діяльності людини: релігію, філософію, освіту, науку, право, мораль, політику, літературу. Залежно від сфери духовної діяльності виділяють політичну, естетичну, етичну, економічну, екологічну, правову культуру. Духовна культура визначається такими категоріями, як істина, краса, добро, справедливість, мораль, благо. Особливою формою духовної культури є художня культура– творча діяльність діячів мистецтва.

Поділ культури на духовну та матеріальну – умовний.

ІІ. За етнічним чинником та вагомістю культуру поділяють на світову, етнічну, національну.

Етнічна культура — вікова, сучасна й архаїчна, культура певного етносу, база національної культури, поєднує в собі тисячолітній спосіб мислення, традиції, звичаї, особливості поведінки і побуту, норми, право, філософію, джерело для творчості інтелектуальної національної еліти.

Національна культура — продукт матеріальної та духовної праці певної нації. Основою будь-якої національної культури є система звичаїв, традицій, ритуалів, які виступають у ролі етнічних стереотипів, що пронизують усі сфери життя народу (побут, господарство, спілкування). На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів комунікації (взаємозв'язку) між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Писемна культура, до складу якої входять різні тексти, ніби протистоїть стихії живої народної мови з її місцевими діалектами та семантичними відмінностями. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура, отже, твориться не етносом загалом, а тими представниками суспільства, які беруть на себе функцію індивідуального авторства, — письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін.

Світова культура (метакультура) — це синтез досягнень культур усіх націй і народів. Це культура, вироблена людством протягом усієї історії його існування. Вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях — істині, добрі, красі, справедливості, захисту прав особистості, гуманізмі.

ІІІ. За протиставленням до пануючої (домінуючої)культури виділяють такі види: домінуюча (загальнонаціональна), субкультура й контркультура.

Субкультура – сукупність культурних зразків, тісно пов’язаних з домінантною культурою і в той же час відмінних від неї. Префікс «sub» (тобто «під-») позначає сховані, неофіційні культурні шари пануючої культури (андеґраунд). Це, так би мовити, внутрішня культура певної групи людей, яка визначає їх особливий стиль життя, ціннісну ієрархію, менталітет тощо.

Контркультура — в широкому значенні напрям розвитку культури, який різко відрізняється від пануючої, протистоїть «офіційній» традиційній культурі, будь-які форми девіантної поведінки. У такому розумінні контркультура зближається з поняттям альтернативної культури.

ІV. За рівнем майстерності й типом аудиторії виділяють елітарну, масову й народну культуру (фольклор).

Елітарна або висока культура — дистанційовані від масових форм артефакти (зразки образотворчого мистецтва, класичної музики й літератури, моральні образи й наукові стандарти), створені для еліти і споживані нею.

Масова культура (попкультура) – це культура, що склалася у процесі розвитку ЗМІ, тиражована для маси і споживана масою. Це феномен ХХ ст., культура, у якій акцент переноситься із творення на споживацтво. Масова культура охоплює усі сфери людського буття (політику, освіту, мистецтво, ЗМІ, рекламу, пропаганду, побут, виробництво тощо). Особливості масової культури: широка аудиторія (предмети, товари, послуги масової культури задовольняють потреби та інтереси широких мас); комерційну спрямованість; розважальність; швидке тиражування, відносна дешевизна; культ сильної особистості, збагачення, сексу, насильства; простота, зрозумілість, доступність; програмування недосконалих естетичних смаків.

Народна культура (фольклор) - колективна художня літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування; вона відтворює світ думок, уявлень, почуттів і переживань народу, народнопоетичної фантазії.

V. За співвідношенням традиційного і новаторського в культурі, вона поділяється на традиційну (закриту) та нетрадиційну (відкриту), стійку та нестійку. Українська культура належить до відкритого, але нестійкого типу. Для українців нетипова зверхність до культур інших народів, вони легко запозичують кращі здобутки. Проте багатовікове поневолення згубно позначилось на традиціях національної культури, не дало змоги зміцнити й розвинути їх.

VІ. За приналежністю до історичних епох: 1) первісна культура; 2) культура цивілізацій Стародавнього сходу; 3) антична культура; 4) середньовічна культура; 5) культура епохи Відродження; 6) культура Нового часу; 7) культура сучасної епохи.

VІІ. За регіональною приналежністю: культура Сходу, культура Заходу; або ж культура європейського; далекосхідного; індійського; арабо-мусульманського; тропічно-африканського; латиноамериканського регіонів.

VІІІ. За конфесійним принципом виділяють такі типи культур: конфуціансько-даосизька, індо-буддійська, ісламська, християнська (католицька, православна, греко-католицька, протестантська).

ІХ. За господарським ладом – культура мисливців і збирачів; культура хліборобів; культура скотарів; промислова (індустріальна) культура

Х. За сферою суспільної діяльності - виробнича, політична, педагогічна, екологічна тощо.

4.

У науковому середовищі давно дискутується питання співвідношення культури і цивілізації.Поняття «цивілізація» (від лат. civilis – громадянський, державний) і культура близькі, але не тотожні. У науковій літературі немає єдності щодо трактування і розмежування цих понять. Наведемо кілька підходів.

1. По-перше, цивілізація розглядається як синонім культури, єдність матеріальних і духовних надбань людства. У такому випадку вживаються як рівнозначні: антична, шумерська, європейська, азійська цивілізація (культура).

2. По-друге, термін «цивілізація» вживається на означення матеріальної культури, що характеризується розвитком продуктивних сил, відповідних суспільних відносин, рівнем техніки, побутовими умовами. У такому розумінні він протиставляється духовній культурі.

3. По-третє, поняття «цивілізація» також уживається для характеристики етапу суспільного розвитку, який настав після первіснообщинного ладу і змінив період варварства і дикунства. При цьому зазначаються такі ознаки цивілізації, як: створення класів, держави, приватної власності, розподіл праці, урбанізація. Такий підхід був започаткований Ф. Енгельсом у праці «Походження сім’ї, приватної власності і держави».

4. Поняття «цивілізація» може вживатися на означення конкретних етапів розвитку суспільства чи народів: аграрна цивілізація, індустріальна, постіндустріальна, інформаційна, буржуазна тощо. Але у межах однієї цивілізації можуть існувати різні формації (азійська цивілізація – це й соціалістичний Китай, і напівфеодальний Іран чи Саудівська Аравія, і капіталістична Японія).

5. Поняття «цивілізація» вживається як характеристика цілісності сучасної культури з підкресленням загальнолюдської єдності: «світова цивілізація», «цивілізований спосіб життя».

6. Інколи вживається як стан культури в певній галузі людської діяльності («технічна цивілізація», «міська цивілізація»).

Отже, будь-яке із наведених значень передбачає взаємозв’язок з культурою. В одних випадках культура становить особливий шар цивілізації, в інших цивілізація – матеріальна основа вияву духовної культури. Процес розвитку цивілізації і культури нерівномірний, у темпі вони не збігаються. Певні періоди розквіту літератури й мистецтва не відповідають загальному розвитку суспільства, його прогресу. З іншого боку, бурхливий розвиток цивілізації, матеріального виробництва (наш час) не супроводжується адекватним рівнем розвитку духовної культури.

Тема 2. Витоки української культури.

План

1. Періодизація історії української культури.

2. Характерні риси української культури. Ментальність українців.

3. Архаїчні культури на території України.Феномен трипільської культури.

4. Культура мідно-бронзової та залізної доби (кімерійці, скіфи, сармати, антична епоха Причорномор’я).

5. Культура давніх слов’ян.

Рекомендована література:

1. Висоцький О. Ю. Історія української культури: Навчальний посібник. — Дніпропетровськ: НМетАУ, 2009. – 130 c.

2. Історія української культури: Навч. посіб. / О. Ю. Павлова, Т. Ф. Мельничук, І. В. Грищенко; за ред. О. Ю. Павлової. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 408 с.

3. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. Посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко. — К: Знання, 2004. — 567 с.

4. Шейко В. М., Білоцерківський В. Я. Історія української культури: Навчальний посібник. – К.: Знання, 2010. – 271 с.

Шейко В. М., Тишевська К. Г. Історія української культури: Навч. посіб. – К.: Кондор,2010. – 264 с.