В. Однобічне прощення

Ідею однобічного прощення відстоює Маргарет Хольмгрен Вона вказує, що жертви злодіянь повинні постаратися відреагувати на них для того, щоб прийти до справжнього прощення. Цей процес важливий для відновлення самоповаги жертви; і якщо він не завершений, прощення психологічно й етично недоречне. Хольмгрен підкреслює, що прощення завжди доречне, незалежно від того, чи кається кривдник чи ні. У цьому плані прощення представляє проблему для жертви, якої був нанесений збиток, яка була психологічно й морально принижена несправедливістю і якої необхідні зусилля для відновлення самоповаги й повернення до життя. Прощення являє собою проблему для жертви: це жертві були нанесені збиток і образа й це жертві має бути вибачити або відмовитися від прощення. Ідея однобічного прощення й була споконвічно висунута для того, щоб показати, що доречність прощення не повинна обумовлюватися тем, як до трапившийся несправедливості ставиться той, хто винний у ній. Поставити доречність прощення в залежність від того, чи випробовує винний каяття, значить надавати винному занадто багато значення.
б) обдивляючись деякі філософські публікації останнього часу, у яких пропонується погляд на те, що таке непрощенне й чому щось буває непрощенним, в) обґрунтовуючи моє власне бачення проблеми. Я виходжу з відмінності між діяннями й агентами, тобто тими, хто ці діяння зробив, а також між абсолютно й умовно непрощенним.
Уважати людину, нехай навіть жорстокого мучителя, що абсолютно не підлягають прощенню, значить помилково робити висновок про непереборність зла в його натурі тільки на тій підставі, що зроблені їм діяння були особливо жорстокі. Розглядати, що зробили злочини як непереборно злих, значить упускати з виду їх здатність до морального вибору й моральній зміні, що представляє неодмінна підстава їх людської гідності. До цих вирішальних доводів можна додати, що непохитна позиція щодо абсолютної непрощенності упускає з виду факт існування безлічі різних концепцій прощення. Зокрема, вона ігнорує концепцію однобічного прощення, яка може бути особливо важливої для реабілітації жертв.

Отже, з мого погляду Гувье стоїть на правильній думці, що нікому не можна відмовити назавжди в прощенні, що б він не зробив. Але є багато людей — їх тисячі, може бути, мільйони, — яких поки не можна вибачити, тому що вони зробили жахливі злочини або потурали їм і після всього цього не визнали свою провину й не запропонували жертвам або постраждалим громадам відповідної до компенсації. Моральна проблема тут не в тому, щоб прогнати крізь лад тих, хто зробив зло, і дати їм знати, чого вони коштують, але в тому, щоб спонукати їх визнати свої злодіяння й щиро встати на шлях морального виправлення.

Найважливішим моментом є те, що прощення й, отже, непрощенне ставиться до агентів, а не до діянь. Він затверджує, що жоден моральний агент ніколи не є абсолютно не підметом прощенню, хоча багато можуть по серйозних підставах умовно не одержувати прощення.

591. Етичні ідеї Володимира Мономаха.

За багато років існування українського народу створилася унікальна система духовних цінностей, де педагогічна культура та етика займає важливе місце. За трипільської культури наші пращури володіли власними звичаями, унікальною культурою, та морально-етичними поняттями. Повага, людяність, працелюбність були важливою ланкою у вихованні молоді. З давніх віків прекрасна народна культура сповнювалась красою і високою моральною думкою та етичними принципами. Наповнена глибоким змістом вона була могутнім джерелом методів виховання особистості.

Суть морально-етичного виховання була сконцентрована на тому, щоб вкоренити у кожному поняття людяності, а виховання зумовлювало формування позитивних якостей особистості, а такожприщеплення моральних ідей та понять для активної та змістовної суспільної діяльності. З покоління в покоління етичні норми та вимоги передавались завдяки народним традиціям та звичаям.

Морально-етичні норми виховували особистість, контролювали поведінку та свідомість. Направляли думки у корисне русло. Гуманізм, вміння пристосовуватись до життя, унікальність особистості були основними принципами виховних традицій. Свідомість особистості формувалась сукупністю етичних чинників — відносин у родині, прикладом батьків, життєвим досвідом старшого покоління. Свята, обряди, символіки були наповненні морально-етичними культурними цінностями, наприклад: обручка — символ вірності, символ дівочої честі — коса і так далі.

В Київській Русі широкого розповсюдження преклади давньогрецьких літописців. “Ізборник Святослава” дає нам змогу познайомитись із “Повчанням дітям Ксенофонта”, учня Сократа.

У ньому описуються поради, щодо правильного виховання молоді: “ Я, дети, говорю вам, отойти от жизни человеческой, знаете ведь, как в жизни своей жил без лукавства, как во всем честен был и любил всех, не ради сана великого, не из гордости. Не укорял никого и никого не оклеветал, ни малого, ни великого. Не оставлял церковь божию ни вечером, ни утром, ни в полдень. Не презрел нищих, не оставил странных и печальных, не презрел никогда ведь и заключенных в темницах, необходимое давай им, и тех, кто в плену избавил, не помышляя о чужой доброте…Так и вы живите, дети мои, да и вас бог ублажить и долголетие явит и сотворит. Убогих посещайте, вдов защищайте, немощных милуйте и осуждаемых неправо избавляйте, мир имейте со всеми. Более всех с теми, кто в пустыне и в пещерах, и пропастях земных добро творит. Помните монастырь, монахов и стыдитесь, и почитайте, и милосердствуйте. Матерям же вашим честь отдайте, и все добро им сотворите, да господа увидите радующегося и о том возвеселитеся в века. Все, сколько имеете золотом и серебром, и ризами, раздайте неимущим, и в работе сущей, как своих детей, любите и милуйте юных и старым свободу дайте, пищу им до смерти давая, и просто говорю: как меня видели творящим, и вы творите, да спасетесь и уподобитесь святым. Мать не забывайте, волю ее творите…”.

Великий політичний діяч, Київський князь Володимир Мономах дав великий поштовх морально-етичних понять, які дійшли і до наших часів. Є. Маланюк описав його, як одного з перших початківців християнського гуманізму.

Під час своєї політичної діяльності Мономах створив велику кількість реформ на поліпшення культурних та моральних цінностей і свідомості суспільства. Володимир свідомо і активно намагався поліпшити стан низів, видаючи закони, які допомагали йому у цьому. Для спадщини своїх дітей Володимир створив ряд правил, які стали не тільки заповітом для його рідних, а також стали одними із основних засад, які формують моральні поняття і досі.

У «Повчанні Дітям» Володимир Мономах показав себе, як оригінального мислителя, проповідника морально-етичних правил та понять, які були і залишаються досі поштовхами до осмислення проблем життя. Володимир мономах дуже широко розкрив цю проблему, навіть, не зважаючи на канони і догмати тодішнього християнства, хоча і починається на Біблію і духовну свідомість. Проте, зазначу, що церква не прийняла таких рішень Володимира Мономаха, і дивлячись на те, що за багато «князівських» років, під час яких інші правителі для всієї Русі зробили набагато менше, їх церква признала святими, у свою чергу як Володимира цією честю не удостоїли.
«Повчання…» складається з трьох частин: повчання, я кому розкриваються етичні та моральні погляди Мономаха, автобіографії, та листа до Олега Святославовича. У «Повчанні…» розглядаються питання про світобудову, розуміння Мономахом державності, моральності особистості, та свідомості русі. Питання про світобудову Мономах висвітлював з точки зору християнськіх бачень. «Світ мисли вся як створений Богом, прикрашений ним для слави і служби людині, на догоду чоловікові для їжі, для розваги» (із «Повчаннь Володимира Мономаха»). Мономах виступає перед людиною, як взірець думки, краси вислову, та взірець премудрості Бога. Володимир Мономах концентрував увагу н таких моральних та етичних поняттях, як: пам’ять про убогих, допомога слабким, повага до старших і менших, вказував на те, що не важливо збагачуватись скарбами, а важливо збагачуватись духовно. Застерігав, щоб не обманювали, не порушували даної клятви, не зраджували і не лицемірили. Був проти п’янства та блуду, бо від них гине душа та тіло. Він закликав, щоб оберігали бідних, вдів та сиріт від сильних світу цього, просив дарувати їм любов до ближнього. В цьому Мономах бачив майбутнє примирення і милостеність, надіявся, що його слова почують. Мономах надає практичного значення своїм повчанням, дає можливість втілити їх в реальність давати один одному приклад. Одним із основних моральних аспектів Мономах вважав, що справедливіть княжого суду, у можливості «сірим» та «убогим» відчути себе у безпеці, відчути захищеними.

Принципам загального миру і етичного відношення Мономах також вважав мирні стосунки між князями. Він був проти усобиць за владу, війн та вбивств. Заповідав берегти мир і доброту, згоду між собою, берегти красу відносин та спілкування. Керуючись своїми переконаннями, мономах відмовився воювати з Ростиславовичами, також відмовився від помсти за вбивство свого сина, керуючись думками про благо Руся. Він казав:: «Не хочу я лиха, але добра хочу братії і Руській землі». Мономах вважав, що кожен князь повинен робити все, для передбачення агресивних дій, які провокують воєнні дії, повинен піклуватись про свою землю, про підданих, адже моральні устої – це основний і важливий крок до всесвітнього добра.

Мономах був переконаний і намагався переконати інших у тому, що нема проблем, які б не можна було вирішити мирним шляхом. Питання про сенс буття людини, про її місце в суспільстві займають основне місце у «Повчанні Володимира Мономаха». Моральні аспекти християнства основною мірою зумовили не лише розкрити людину, але й усвідомити її важливість мирного буття, гідності, а також переосмислити свої дії. Роздуми про людину дали Мономаху поштовх до розуміння особистості в цілому, що дало можливість роздивитись індивіда як унікальну самостійну особистість, над якою не може буди влади. Звідси виходить визнання важливості і цінності кожної людини окремо, що понесло за собою відмову від смертної кари. Володимир мономах пояснював відмову від кари тим, що кожній людині відведений свій термін Богом і ніхто не має права прискорювати цей час: «Ні правого, ні винуватого не вбивайте, — заявляє Мономах, — і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина».

Усвідомлення важливості особистості дало поштовх Мономаху на усвідомлення самого себе, як важливої ланки у творенні свідомості людини. Він зрозумів, що його діяння важливі для суспільства, що він може принести мир у світ. Він може дати приклад іншим для наслідування, щоб наступні покоління уникали помилок, допущенні ним самим, адже відповідальність перед іншими була основою формування його найвищої моральної оцінки особистості.

Мономах основував свої етичні погляди на фоні загального розуміння світу. Включав християнські моралі у свої вчення, проте часто виступав і проти них. Він вказував, що правитель – це не тільки віруючий у Бога, віданий церкві діяч, а і що основним для правителя має бути турбота про державу і про благо свого народу. Проголошував гуманістичні ідеї, де підкреслював, що справжньою боголюбивою людину робить діяльність на благо іншим, чистість думок і звернення до сумлінного земного життя. Прикладом для усіх Мономах був сам, показуючи, що розумова і фізична праця – це компоненти, які не можуть існувати одне без одного. Розумовою працею для Мономаха було те, що завдяки їй людина збагачує себе, свій досвід і знання, які облагороджують і надихають людину на дії, що дає діям сенс та подальший розвиток.

Мономах вважав, що саме дії можуть зробити людину щасливою. Навіть молитві він, хоча і віддавав належне, але відводив її, як ланку духовенства на другий план.

Отже, вчення Мономаха були значущими у його часи і не втратили важливості і до сьогодні, адже він надіявся, що його слова проживуть віки і будуть почуті. У свою роботу він вкладав усю душу, показуючи, що моральне відношення і етичні принципи можуть зробити людину правильною, значущою, вільною він бруду, який, нажаль присутній у більшості з нас.

60 Особливості розуміння щастя у філософії Г.Сковороди

Що таке щастя? Не так вже й легко відповісти на це питання, адже для кожної людини поняття щастя розуміється по-своєму. Так як для одного це може бути достаток та розкіш,а для другого духовна та моральна рівновага, достовірно ніхто не може сказати так, щоб всі могли одноголосно погодитись,що “справді, це саме те що можна вважати щастям”. Також над цим питанням замислювався не один філософ… але перші вдалі спроби можна приписати Григорію Савичу Сковороді, бо саме він близько 200 років тому дав чітке на його думку розуміння “поняття” щастя. Шлях який Сковорода проклав до творчості своєї філософської думки був довгим, він складав майже 50 років. І вже в 70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги, притчі та трактати. Подорожуючи по Україні,проповідував своє філософське вчення. З чого саме прокладався цей нелегкий шлях?

Г.С. Сковород а народився на Полтавщині в сім’ї козака. Закінчив навчання в Києво-Могилянській академії, згодом жив та служив в капелі у Петербурзі. Декілька років прожив в Угорщині. Після повернення почав працювати викладачем. Але згодом йому прийшлось покинути цей шлях,викладача. За цей час він накопичував в собі певний життєвий досвід,а також намагався зрозуміти причину людських проблем.

Придбання життєвого досвіду і накопичення свого світогляду певним чином, доброякісно вплинули на філософське бачення: по-перше це його багатостороння обдарованість та по-друге пристосування до соціальної обстановки. Біографи зазначають що Сковорода був різносторонньою людиною,він мав глибокий розум, писав вірші та музику,в нього були здібності й до малювання,також володів феноменальною пам’яттю. Сковорода жив по тим принципам та філософії які пропагандував.
Для Сковороди важливим питанням було з’ясувати людську сутність та розуміння щастя для людини. Бо найскладнішою наукою із всіх він вважав саме науку про людину та її щастя. Він намагався донести свої ідеї, думки до людей,щоб вони разом із ним могли знайти істинну в пошуках щастя. У Сковороди філософія тісно переплітається із релігійно-християнським віруванням та Біблією, тобто він спирався на такі поняття як любов, віра, життя, смерть та інше. Таким чином через міркування він намагався з’ясувати ким є людина,для чого вона існує,сутність її життя, та грані можливості її діяльності.

Сковорода ділить світ на двоє,тобто він пропонує систему, розглядає дві натури,а саме: одна-видима(твар), а друга – невидима(Бог). Сковорода взаємовідносить духовне та тілесне. Він вважає, що розуміння віри та любові, цих двох аспектів, складаються у повсякденному розумінні цих понять. У людини є можливість піднятись без віри до найвищих вершин, Але відчувши потім прозріння, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням того,наскільки це є мізерним. Таким чином віра починається там, де кінчаються межі розуму.

«Скрізь любов та віру людина пізнає себе», – твердження Сковороди. Принцип «Пізнай себе», як відомо, не вперше з’являється у Сковороди. Приорітет належить Сократу. На відміну від Сократа, де говориться про пізнання людської природи, Сковорода крім того звертає увагу на чинники формування людської душі, а саме: віри, надії, любові. Мислитель розглядає віру і любов як органічний прояв самої духовності людини,він пояснює цим причини такі як природні людські прагнення.
Протилежним до любові та віри, за своєю дією на людину, є поняття нудьги, туги, суму, страху. Сковорода вважає, що вони роблять людську душу приреченою на розслаблення, та лишають її здоров’я. І саме тому Сковорода стверджує, що запорука здоров’я душі це її радість,і кураж. Таким чином,трактування філософії Сковороди,а саме категорій любові, віри та їхніх протилежностей, можна зрозуміти те, що філософ конструює життєвий простір людини не лише за допомогою раціонально визначених філософських понять, а ще за допомогою того, з чим людина повсякденно зіштовхується і те що має вирішальне значення для неї.

І нарешті якщо з’єднати категоріальні сутності любові,віри та самопізнанням людської душі то є можливість отримати розуміння головної категорії — щастя. Люди самі творці свого щастя,тобто щастя знаходиться в нас самих,це відбувається через осяяння себе,ми відшукуємо внутрішній спокій,та душевну рівновагу. Можливість досягнути щастя велика,якщо людина йшла стежкою віри та любові. Досягнення щастя від самої людини, від серця. Мислитель вважає що кожна людина створена на те щоб отримати щастя, але не всі досягають цієї мети. Дуже велика помилка людей про щастя, це коли людина вдовольняється багатством,владою,почестями, та іншими атрибутами для зовнішнього існування. Так як насправді це не щастя,а лише образ,недійсність,яка згодом перетворюється у прах. Нажаль у більшості випадків люди вступають на цей шлях,бо ця ж сама більшість впевнена,що при цих атрибутах вони будуть щасливими.

Не в насолоді щастя, а у чистоті серця, в духовній рівновазі, в радості. Сковорода своїм прикладом утверджує, що заклик «Пізнай себе» – є не лише поняттям зрозуміти самого себе, а й вказівка основного цього шляху, пізнання. Таким чином найкраще пізнати себе може лише сама людина, так як тільки вона здатна переживати, тим самим переживати цей шлях, шлях пізнання, бо воно не тільки дотримується раціонального осягнення, а й переживання. Напевно саме тому Сковорода прагнув одинокості, так як добитися щастя власно душі він бачив лише через самовдосконалення,чого саме і прагнув.

Одним з важливих аспектів із міркувань про щастя є ще й такий – людське щастя втілюється не тільки в сердечній радості, духовному спокої, та моральної рівноваги, а ще й у праці, при чому у втіленні спорідненості праці. Сковорода наполягає, що праця повинна виступати як творчість. Мислитель вказує, що уміння, здібності які отримує людина дана від Бога. Для нього дуже важливим критерієм щастя є наймення чистої совісті, чистої душі, а саме досягнути можна лише через працю. І завдання людини обрати собі заняття не тільки не шкідливе суспільству, а й яке приносить задоволення самою людині, яке задовольняє внутрішні потреби, та приносить душевний спокій. Адже можна казати що всі заняття добрі лише у випадку коли вони приносять задоволення.

Таким чином Сковорода наполягає щоб людина створювала собі життя радісним, так як тільки вона спроможна себе забезпечити цим. Сковорода підтверджує, що щастя досяжне для кожного! І роз’яснює, що для цього не потрібно осягати складну філософію чи стати вибраним.

Твердженням того є не ускладнювати собі життя, а жити просто, не гнатись за грошима чи статусом, а отримувати вдоволення від спілкування з природою. Особливого значення Філософ приділяє вічному, нетлінному началу. В людині поєднується нетлінне з тлінним, а в людині над тлінним стоїть дух. Це і є сутність життя. Для Сковороди також поняття важливості плоті не існує, тому що людина залишаючись в плоті, при цьому не намагаючись вийти за межі, губить себе, губить схожість до Бога, і в кінці перетворюється прах. Сковорода вважає, що наша плоть це замкнені двері, через які не має виходу нашій душі, нашій думці, і ми є рабами нашої плоті. І тому доки кров та плоть панують над серцем, нам не пізнати істини.

Саме процес пошуків та досягнення істини пов’язане з тим,що людина прагне реалізувати себе в духовному образі, та при цьому зректися тілесного форми. Це перетворення дає знайти власне буття.

Сковорода також ділить три світи в якому існують люди. Першим світом він вважав всесвіт,макрокосм,в якому існує незлічена кількість інших світів. Другим він вважав мікрокосм,це світ самої людини. І все що відбувається в макрокосмі завершує свою дію в мікрокосмі. Для Сковороди людина це окремий світ,зі своїми законами існування. І головним є воля людини та її моральність при обранні життєвого шляху.

Людина іноді допускається помилки, стверджуючи, що вона спроможна пізнати внутрішній світ, не пробудивши в собі внутрішньої людини,а використовувати лише ті засоби які використовувала вона в зовнішньому світі. Тому мислитель намагається очистити розум від таких думок. Сам процес, це є процес самопізнання. На думку філософа він має три ступені, а саме ми їх перечислимо.

Першим ступенем можна вважати пізнання себе, досягнення самовласного буття, тобто самоідентифікація. Другим ступенем буде пізнання себе як суспільної істоти. Третій ступінь – це пізнання себе як буття, а саме що створене по божому образу. І цей етап є найважливіший,так як він надає зрозуміти загальне з усім людським буттям.

Коли людина розуміє весь хід дій,то вона вже починає діяти у вірному руслі,а саме піднімаючи свої думки над землею людина перероджується. Філософ знав,що людина спроможна стати кращою,чистішою,відродити в собі духовний стан,і поставити його на перше місце,а з цим змінити своє життя на краще.

Завдання людини полягає в тому щоб створити свою особистість і віддати її іншим людям. Людської волі непідвласні життя і смерть, проте людина свій світ створює сама. Особистість сама будує собі життя, при цьому вона орієнтується на внутрішні цінності, незважаючи на матеріальні спокуси у світі. Тому щастя це незалежність насамперед перед собою, а потім перед іншими. Людська натура буде шукати до тих пір поки не зрозуміє, що “ось, воно є, і я його зрозумів”. Адже щастя не залежить від зовнішніх факторів, чинників і тому може стати надбанням кожного. Головне що знати що дієш правильно, тільки тоді можна досягти душевного спокою. Головне пам’ятати, що щастя не приходить саме.

Загалом спадщина Г.В. Сковороди у філософських науках досить багатогранна. Він зумів охопити різноманітні аспекти людського життя: мистецтво, релігію, науку. Вся його дана робота спирається на єдине – вирішити проблему, зрозуміти природу людини та значення її існування. Сковорода звертав увагу в основному на моральні якості, та їх проповідував очищення душі через самопізнання. Ми можемо відмітити, що на наш час мало хто старається дотримуватись цих моральних якостей, а саме намагається віднайти щастя в душевному спокої, в створенні для себе радості, не матеріальним способом, а душею. Тому люди повинні вчитись переступати через себе, і намагатись осягнути справжнього,необхідного стану, стану щастя!

61 1. Етичні ідеї у праці С.Кримського «З усіх прав людини найважливішим є право бути IНШИМ».

У праці видатного філософа Сергія Борисовича Кримського «З усіх прав людини найважливішим є право бути ІНШИМ» зливається поєднання етики і філософії. В моєму розумінні етичні ідеї у цій праці дуже поширенні у житті будь якої людини, а разом із цим, сучасного життя підростаючого покоління.

У праці С. Б. Кримського, особистість є найвищим даром Бога. Кожна людина індивідуальна, а щоб людина стала особистістю їй треба виховати в собі людські цінності, які зародились і використовувались людством протягом багатьох років. Цими цінностями і є сенс, мета життя та щастя кожної людини.

Життя непередбачене і, нажаль, дуже скоро плинне, але воно і є практично відповіддю на запитання «у чому сенс життя?». Кожен з нас знаходиться в постійному пошуку сенсу свого життя. Ці пошуки свідчать, що життя не може бути безглуздим. Людям притаманно робити помилки, а виправляючи їх вони вирішують, як ці помилки можна виправити. Ми маємо зупинитись і проаналізувати своє ставлення до життя і, усвідомивши та переосмисливши, прийняти правильне рішення, яке змінить твоє життя. Ще одним важливим моментом в таких ситуаціях є вміння поступатися. Ці зміни можуть статися не відразу, але якщо знаходитись в пошуку своєї істини, скориставшись мудрістю інших людей та наповнивши своє життя високими цінностями, ти зможеш зрозуміти свій сенс життя.

Людина, проживаючи своє життя, сама відповідає на питання «в чому полягає щастя людини?». Однозначно відповісти не можна. У кожної людини своє розуміння щастя. В своїй праці С. Кримський розкриває питання що до умов щастя людини і використовуючи досвід Едгара По, виділяє чотири умови щастя:

Це спілкування з природою,яка надає нам бажаних сил, натхнення своєю красою. Ми не розривні з природою, а коли так стається, то й починаються негаразди. Треба віднайти між собою баланс розуму та серцю, щоб досягти злиття воєдино людини з природою.

Це любов – це здатність єднання двох особистостей, яке створює певну «хімія духу».

Це духовність – за допомогою настанов не можливо навчити і заставити людину йти по шляху духовності. Але можливо допомогти порадою і вказати шлях, в самовихованні, в саморозвитку й самобудівництві своєї духовності, а приймати рішення людина буде самостійно. Люди мають розуміти, що духовність вічна і вища за матеріальні цінності, які швидкоплинно змінюються і зникають.

Відсутність честолюбства. Честолюбство — це етичне зображення, але не чітке, воно може існувати як в позитивному ключі також і в негативному, наприклад цілеспрямованість людини або владолюбство. Людина знаходиться в процесі постійного ставлення собі нових цілей, а часу на особисте щастя і й не вистачає.

Людина, у досягненні кар’єрного зросту загалом стає дуже психічно вразлива, особливо коли це не є її доля. Бути лідером це не для кожного може бути під власне. Лідер це не тільки керівник, це ще вміння організувати колективну роботу, а також об’єднати колектив. Навчитися лідерству майже неможливо через усілякі тести, тренінги, лекції, це повинно бути закладено в людині на генетичному рівні. Не кожен може давати настанови або наказувати іншим, але це не означає, що ця людина не має свого власного я.

Індивідуальна особистість людини,це взагалі і є рушійною силою. Люди не мають схожості одна з одною, це і є право бути іншим ні на кого не схожим.

62 1. Проблема національного у роботі М.П.Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу»

Відомого, та видатного, М. П. Драгоманова, дуже часто ставлять на 2 місце після Тараса Григоровича.
Дуже вражає цілісність його особистості, його точність і лаконічність думок. Без сумніву, Драгоманов знав всі муки сумління, але він завжди намагався обстоювати свій ідеал: «громаду, як спілку вільних людей, і націю, яка мусить бути господарем у власному домі».

Драгоманов вважав, що українська громада, як суспільне утворення, пройшла свій історичний шлях, утворивши свою ідеологію: жити за власним бажанням на своїй землі, в рівності та спільному володінні всім, що потребують люди. А Україна повинна бути: «товариством товариств, спілкою громад». Праобразом громади для Драгоманова була Запорозька Січ, яку він вважав комуністичним утворенням українського народу.

Стосовно нації, то думки Драгоманова на цю тему ми можемо знайти у його роботі – «Чудацькі думки про українську національну справу».
Ця його робота є найяскравішим творчим доробком. Під час дослідження історії становлення європейських держав як національних утворень — Михайло Петрович робить висновок, що: «слід шукати всесвітню правду, яка буде спільною для всіх національностей та народів» і поєднає їх за для найвищої цілі.

В своїх роботах та статтях М.П. Драгоманов значною мірою приділяє увагу, так званому – «російському запитанню». Він засуджує великоруський шовінізм, у всіх його формах, та проявах. Вчений належним чином цінує досягнення та усі здобутки російської культури, а також той факт, що європейський світ називає російське письменство рівноправним членом у своїй сім’ї, передбачає, говорячи, що близька та година, коли російська стане однією зі світових мов. В нашій культурі та мистецтві ХVІІ століття переважала в основному лише церковна література, на жаль, народної мови не було, через це мислителі ХVІІ століття не бачили різниці своєю мовою, та російською, самі українці піднімали свою мову. Задачею на майбутнє, Михайло Петрович Драгоманов пропонує ідею об’єднаної боротьби українців та росіян проти складної та рушійної імперської, політико — адміністративної системи, за волю та децентралізацію.

Читаючи роботу видатного діяча М. П. Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу» я відчула, що висловленні думки більше ніж по над століття тому, його слова є дуже актуальними і на сьогоднішній день. Не дивлячись на те, що пройшло скільки часу, його думками, фразами і ідеями можна користуватись і в сьогодення. Ми цілком можемо погоджуватись та схвалювати його позицію, або бути проти і засуджувати його думку, про те абсолютно ніхто не залишиться байдужим. Як би ми частіше читали роботи видатних людей, то були б на багато більше обізнаними з ідеями, думками та поглядами великих українських мислителів. І це, можливо, могло б допомогти уникнути багатьох помилок.

На мою думку, Михайло Петрович Драгоманов підкреслив та виокремив історичну мінливість та швидку зміну політичних та соціальних форм організації суспільного, а також державного устрою. На сам перед розвиток людської особистості, за Михайлом Петровичем Драгомановим, її сподівань та інтересів виступив руйнівною силою, яка відзначила характер різноманітних епох та народів, розвиток та розквіт світової цивілізації.

Я вважаю, що першопочатковим у політичних поглядах видатного науковця Драгоманова був антропоцентризм, розуміння світового досвіду історії, та її сучасних процесів з боку задоволення сподівань та потреб людини. З цього випливає, що поглядам М. П. Драгоманова притаманний гуманізм у всіх його проявах та формах, та віра в можливості духовного вдосконалення людини, в творчий розвиток та культурний процес покращення суспільства.

Виходячи з цього, він підходив до розв’язання проблеми соціального, економічного,а також політичного поступу у окремих народів, та в і людстві в цілому.
Прочитавши роботу М.П. Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу», я зрозуміла, що він протистояв сучасному тоді для нього суспільству, а також становим та соціальним привілеям, політичної дискримінації.

В спадщину вчений залишив нам дуже багато відкритих запитань, а саме про співвідношення завдань загально людського розвитку та державних інтересів, про роль та значення масових і персональних прав(для всіх та кожного), про межі прагматизму та значення політичного романтизму. Всі ці та ще купу інших запитань, М. П. Драгоманов залишив нам у спадок, бо вони дозволяють усім наступним поколінням дослідників та зацікавленим читачам його наукової спадщини оцінити його погляди та ідеї у нових історичних та політичних умовах, в духовно-культурній ситуації наступних часів, пропонуючи свої власні відповіді на всі ці запитання. Деякі його погляди, ідеї та думки зберігають актуальність та потенціал розвитку і на сьогоднішній день.

63 1. Проблема неправди у філософії І.Канта.

У філософії І.Канта відводиться особливе місце проблемі правди і можливості брехні (навмисно неправдивого висловлювання) в практичній філософії. Ця тема до цих пір викликає численні дискусії.

Людство вже дуже давно розмірковує над питанням: Чи має людина право брехати іншій людині, і не усвідомлюючи при цьому порушення моралі і не несучи за це ніякої юридичної відповідальності, особливо, якщо мова йде про порятунок життя. Таким правом могли володіти наприклад дипломати, розвідники, лікарі(та інші), які виконують свій службовий обов’язок. Чи повинно поширюватися це правило і на інших громадян, наприклад у випадку будь-якої примуси? Чи можлива «брехня по необхідності», або, навпаки зовсім неприпустима і повинна вона бути карана?

Протиставлення службового обов’язку обманювати інших людей своїм особистим рішенням збрехати по необхідності не дозволяє зрозуміти саму кантівську позицію і відрізнити її від безлічі інших позицій. Може здатися, що Іммануїл Кант лякає звичайних людей своєю категоричністю в забороні будь-яких видів обману. При найближчому знайомстві з його концепцією виявляється, що без мужності і твердої людської волі не можна уявити собі моральний або правовий порядок.

- Ніколи не говори кожному зустрічному всієї правди, — підказує здоровий глузд
- Не обманюй — вимагає релігійна мораль.
- Будь правдивий, — говорить Кант, звертаючись до морального ідеалу всередині кожної людини

Чи будуть люди довіряти один одному, знаючи, що у кожного з них є право на брехню? Чи можливі тоді відносини з довірою? Довіра та договір повинні бути обмежені рамками юридичної відповідальності або правомочності примушувати інших осіб, які відмовляються від виконання своїх зобов’язань. Звідси випливає наступна проблема: чи може право на брехню узгоджуватися з загальним принципом права та чи не буде воно обмежувати зовнішню свободу конкретної особи? Наприклад, чи повинен лікар говорити смертельно хворій людині всю правду про його стан здоров’я? Не утискається свобода відходячого із життя людини правом лікаря на брехню? не отримує лікар надмірної влади над своїм пацієнтом, не покладає на себе величезної відповідальності за долю людини? Наприклад, багато медиків починають ставити під сумнів цей стереотип про те, що недоцільно говорити правду, якщо вона може зашкодити здоров’ю пацієнта або викликати у нього негативні емоції.

Інший приклад: чи повинні естрадні артисти говорити публіці про те, що будуть працювати під фонограму, а не співати живим голосом? Адже більшість глядачів і слухачів обманюються, приймаючи звучання голосів артистів за живий спів.

Разом з тим виникають і інші питання, пов’язані з недоторканністю особистого світу певної особи і правом на відмову від спілкування. Чи повинен він говорити всю правду настирливим журналістам, які прагнуть використовувати відомості про особисте життя без згоди людини? Звичайно, ні, тому що закон стоїть на захисті приватної життя. Журналіст має право тільки на ту приватну інформацію, яку йому дозволяють отримати. Це вже договірне відношення, підпорядкована чинному законодавству.

Визнання права на брехню, по Канту, не тільки суперечить моральному і правовому обов’язку людини, але і перешкоджає руху всього людського співтовариства до ідеалу, оскільки робить ненадійними всі міжнародні договори та зобов’язання. Починаючи з Р. Гроція, європейська правова думка намагалася встановити критерії застосовності права на брехню у військових умовах, але саме Кант показав внутрішню суперечливість цих спроб, бо стан війни робить будь-яку угоду умовним і сумнівним.

Разом з тим визнання та виконання безумовного боргу правдивості є найскладнішою проблемою морально-правового або практичного застосування розуму, які змушують нас вступити в можливий конфлікт з природними прагненнями людей до добробуту і щастя, а визнання і виконання права на брехню втягують розумних людей у ще більш складні і непередбачувані ситуації, що породжують взаємну недовіру.

Обов’язок правдивості залишається для розумних істот тим практичним ідеалом, тією дороговказною зіркою, без якої рух людини і всього людства до кращого може перетворитися в безглузде блукання. Кант попереджає майбутні покоління про небезпеку будь-яких форм правомірного обману, і сучасна практична філософія не може недооцінювати цю небезпеку.

Підводячи підсумок: Кант правий в категоричному запереченні можливого права на брехню. Також він правий у визнанні довільного умовчання неприпустимим засобом порятунку іншої людини. Коли ж він вимагає правдивості у висловлюваннях, то ми повинні мати на увазі, що мова йде про ситуації примусу до відповіді, коли ми не можемо уникнути певної відповіді. Якщо ж ми не перебуваємо в такій ситуації, то можемо скористатися правом на публічний і обґрунтована відмова від спілкування, який не суперечить обов’язку правдивості.

64 1. Проблема сенсу життя у роботах С.Франка.

Одне з центральних місць у філософії С. Л. Франка займає дослідження проблеми сенсу життя. Головною його роботою по цій темі є книга «Сенс життя». Головна ідея: «Чи є сенс життя, загалом, і якщо є, то в чому він полягає?» У 1925 році С.Л.Франк написав «Про сенс життя».

Пропонована книжка утворює як би природне продовження випущеної в 1924 році книжки «Крах кумирів «. Автор намагався виразити свої філософські ідеї в простій та загальнодоступній формі і говорить лише про те, що має насущне життєве значення. Він один з визнаних найглибших філософів, мислителів минулого часу.

Одне з тверджень Франка — це життя повинне бути суцільним добробутом, одним благом, таким чином воно буде мати свій сенс та смисл.»Життя наше осмислюється, оскільки воно є розумним шляхом до певної мети, інакше воно є безглуздою тратою вашого часу». Це твердження я цілком підтримую. Загалом Істина Франка полягає у тому що, саме життя, його сенс — це всеосяжне єднання людства,також служіння якійсь одній великій справі,одній спільній меті котра єднає загалом усіх. Тобто мета нести суспільне добро,разом виводити світ на новий рівень,іншими словами зробити рай на землі, а не навпаки — пекло,але на превеликий жаль людській сутності більш притаманно вибрати легший шлях. Той шлях який близький той чи іншій людині,тому що кожен з нас певною мірою є егоїстом і в першу чергу людина думає тільки про себе, про своє щастя, про своє життя, своє майбутнє, а все інше та інші автоматично ідуть на другий план. Тому ту саму ідею і проблему всього людства «у чому саме є сенс життя?»,котру розглядав С.Л. Франк на протязі всього свого життя втілити достатньо складно. Тому що перепрограмувати людський мозок та його інстинкти неможлив о, адже інстинкт самозбереження та самовиживання закладається на рівні півсвідомості з самого народження.

Зазвичай не все так безнадійно, безумовно є люди котрі спроможні принести себе в жертву заради інших, для суспільного благополуччя,але така життєва ноша,позиція жертва себе заради іншого, загального об єднання,сенсу життя,одна мета котра єднає все живе довкола та перетворюється на сенс життя всього людства.На жаль,таких людей особливо в наш час залишилося дуже мало, котрі мають свою позицію,загальну всесвітню мету за благо всього світу,котрі поведуть за собою людство та які зможуть витримати тиск збоку своїх ворогів,які зможуть встояти перед забороненим плодом,перед різними спокусами і уникнути певних слабостей. Саме такі сильні духом особистості обирають більш складний шлях зазвичай від інших. Але усі ми знаємо одну просту істину, що «Бог зверх міри не дає» тому у кожного з нас свій шлях і сенс життя.

На мою думку якщо проаналізувати роботу С.Л. Франка про сенс життя, то можна погодитись так і посперечатися з ним. Взагалі має життя сенс? Якщо так, то який саме? Можливо життя — це просто безглуздий процес природного народження, розквіту, зів’янення та смерті людини. Ці постійні, так звані сущі питання, завжди настає час коли ці питання,а головне з них про сенс життя хвилює кожного з нас.

Сама постанова питання про сенс життя можлива лише тоді, коли у людини пробуджується усвідомлення свого «Я», коли вона починає замислюватися над проблемою свого буття, об’єктивної значимості свого існування на землі,його так звана місія життя,внесок у всесвітню історію. Як я вже зазначила з верху,що у кожній людині свій шлях, життя і сенс у кожного з них різний. Оскільки ми живемо у сучасному світі ми зіштовхуємося з різними соціальними рівнями, але так було і в минулому часі ця проблема була завжди,як і вічне питання про сенс життя людини.У кожного з нас різні наміри,дії,цілі,погляди та цінності у цьому житті. Під сенсом життя ми розуміємо усвідомлення індивідом основного змісту свого життя діяльності, як минулої і теперішньої так і майбутньої, котра визначає його місце й значення в житті суспільства й надає людині впевненість у тім, що його індивідуальне життя потрібне і йому самому, і навколишнім й суспільству.

У сучасному часі проблема про сенсу життя набуває особливого обговорення та певної популярності у деяких колах. Коли наступає переоцінка цінностей та традицій, життєвих позицій та поглядів все виразніше проявляється корисність,нестійкість,бездушність та хиткість, людського буття.

Для кожного з нас сенс життя різний, на мою думку на цей сенс впливає час в якому він знаходиться, місце знаходження та народження людини,його соціальний статус,призначення в житті,також його оточення,можливості,життєві погляди принципи та життєве кредо і багато іншого. Наприклад людина все життя була рабом і його сенс життя це грубо кажучи заробити кусок хліба щоб не померти з голоду та прожити ще один день,а інша людина живе у добробуті та певному достатку така людина вже починає замислюватися, а яке саме у нього або у неї сенс їхнього життя.Тобто якщо провести паралелі і проаналізувати можна побачити що у раба ми чітко бачимо,що його сенс життя іде вже в апріорі не задумуючись про це. Інша людина в той же час котра живе в достатку вона ще буде думати,що саме їй дає сенс життя,тобто через великий різноманітний вибір достатку котрий вона має, людина блукає в цьому і не бачить крім себе і свого достатку більш нічого і на превеликий жаль в цьому хорошого ні чого немає,і як правило люди його так і не знаходять.

Сенс Вашого життя завжди повинна бути більш, ніж якась поставлена мета або ціль. Інакше людина, досягнувши проміжної цілі, виявиться в ситуації втрати свого сенсу життя, що завжди перевивається як життєва драма. Треба завжди знаходити та тримати смисл свого життя і не плутати його з досягненням певних ціль в житті та тимчасовим задоволенням також досягнувши якоїсь мети свого життя,інакше кажучи таким чином сенс буде утрачено і життя стане сірим та буденним і тоді доведеться знову починати все с почату та повертатися на початок,(так у чому ж полягає сенс життя??)

Я цілком підтримаю цю думку, оскільки своєму життю требо час від часу робити самоаналіз, певне осмислення своїх дій, позицій,поглядів та давати об’єктивну оцінку своїм вчинкам, думкам та своєму шляху. Адже требо завжди пам’ятати,що до любого питання,або рішення требо підходити відповідально та с певним осмисленням дій та наслідків. Тому ні коли не втрачайте свій сенс життя,інакше втратите самих себе.

65 1. Особливості етики «благоговіння перед життям» А.Швейцера.

На початку XX ст. німецько-французький теолог, лікар і філософ Альберт Швейцер почав розглядати етичне мислення як створення життя, як виявлення духовного і внутрішнього зв'язку зі світом. Врятувати сучасне суспільство можливо лише за умови відмови від утилітаристської етики, руйнуючої людину і природу та перехід до універсальної етики, яка полягає в благоговінні перед життям. Перший акт людської думки, на переконання А. Швейцера, є "я - життя, тобто "я існую", що виступає етико-філософською основою екологічної етики. Він побудував універсальну етику, відповідно до якої етичне ставлення до тварин довершувало борг людини перед навколишнім світом.

Мислитель наголошував, що помилкою всіх існуючих етик була думка про те, що треба розглядати ставлення людини до людини, коли в дійсності йдеться про те, як ставиться людина до всього, що її оточує. Згідно з "етикою благоговіння перед життям", якщо людина сприяє збереженню і процвітанню життя, вона вчиняє природно і правдиво - творить добро, а якщо знищує життя - зло, що є основним принципом етичної системи мислителя.

У книзі "Культура й етика", у розділі "Благоговіння перед життям", А. Швейцер зазначав, що етика, яка не розглядає взаємини людини й інших живих істот, неповноцінна. На його думку, людина буде моральною лише тоді, коли будь-яке життя буде цінним. Лише універсальна етика переживання та відповідальності за все живе інше, дає змогу людині усвідомити себе як людину.

Критикуючи світовідчування західної людини, А. Швейцер вважає, що філософія займається більше обговоренням різноманітних проблем академічного характеру. Вона втратила зв'язок з такими простими, основними питаннями, що стосуються життя та світу, і які людина покликана ставити і вирішувати. На його думку, варто розвивати етичне мислення, що стверджує життя як прояв духовного, внутрішнього зв'язку зі світом. У своїй концепції благоговіння перед життям А. Швейцер виділяє такі етичні принципи: принцип відповідальності, принцип індивідуальної етичної дії, принцип гуманізму, принцип самостійності мислення, принцип творчого мислення, принцип критичності, і відмову від влади.

Основним принципом є принцип поваги до життя, розроблений А. Швейцером, що характеризується трьома моментами:

по-перше, це всеосяжний та єдиний принцип, що лежить в основі моральності, а навіть любов і жаль, хоч і надзвичайно важливі поняття, - лише складові частини благоговіння перед життям. Жаль, що являє собою інтерес до страждань живих істот, - занадто вузьке поняття для того, щоб уявити всю суть етики. Етика благоговіння перед життям розглядає також і почуття живих істот, умови їхнього існування, радості живих істот, їх прагнення жити і прагнення до самовдосконалення;

по-друге, принцип є універсальним, так як відноситься до усіх форм життя: до людей, до звірів, до комах, до рослин. Етична людина не запитує, в якій мірі та чи інша істота заслуговує співчуття та є цінною, або в якій мірі вона здатна відчувати. "Життя як таке священне для нього";

по-третє, це безмежність, адже "Етика це безмежна відповідальність перед усім, що живе".

Іншими словами, тільки універсальна етика благоговіння перед життям вибудовує такі відносини де природа виступає суб'єктом, до суб'єкт-суб'єктних відносин людини і природи.

Екоанархізм є провідним напрямом екологічної етики (представником є канадський соціолог Мюррей Букчин). Екоанархізм розвиває анархо-комуністичні ідеї П.О. Кропоткіна (російського філософа і анархіста, який пропагував ідею природної етики, наголошуючи на природних джерела моральності), поєднуючи їх з екологічними проблемами та пропонуючи відмовитись від принципів панування та ієрархії, створивши "природне" суспільство на засадах анархо-комунізму.

Для того щоб зробити демократичне, громадянське і екологічно незагрозливе суспільство, що не буде одержиме лише ідеєю споживання і разом з тим забезпечить його необхідний рівень є поєднання самодо-вільних неієрархічних соціальних відносин простих людей з сучасним науковим суспільством. Людина розглядається ними в контексті планетарного блага, у якому поєднуються добробут людини і благополуччя природи, акцентуючи увагу на подвійній природі людини, поєднуючи людський розум і саму людину в природному контексті, намагаючись подолати дуалізм між природою та розумом, суб'єктом і об'єктом, розумом та тілом, природним та соціальним, притаманні традиційній західній культурі. Екоанархізм виділяє такі принципи:

принцип самодостатності - досягається шляхом маломасштабної децентралізованої географічної організації, що ґрунтуватиметься на місцевій та регіональній автономії;

принцип рівності - наголошує на ліквідації соціальної нерівності шляхом ретельного контролю за розвитком.

Біоцентризм, в основі якого лежать ідеї "універсальної етики" (представники біоцентризму Емерсон, Кетлінн, Лоу, Олмстед, Еліст та ін.), які висунули три основні ідеї:

o синкретичність світу (з'єднання, об'єднання) - ґрунтується на припущенні природного порядку, у якому все рухається відповідно до природного закону, упорядкування, у якому підтримується баланс доти, доки в ньому не з'являється людина з усім її "неуцтвом і самовпевненістю". Вони розглядають природу як найбільш довершене, наділене духовними якостями суще, що втілює основні принципи життєдіяльності всього живого і розумного.

66 1. Справедливість як соціальна норма та особиста чеснота у роботах О.Хьоффе.

Визначення поняття справедливості хвилювало практично усіх філософів світу. Часто справедливість порівнюють з совістю людини. Чи можна говорити про те, що і в наш час дано вірне визначення цьому поняттю? Не думаю, що на це питання можна відповісти з беззастережною впевненістю. На мій погляд, якщо підходити до нього по-філософськи, то необхідно уточнити саме той факт, що норма справедливості — це величезною мірою суб’єктивне поняття. Визначення його багато у чому залежить від хронологічних, географічних і особистісних умов.

Німецький філософ О.Хеффе, аналізуючи роботи своїх попередників і сучасників, які намагалися поєднати у своїх дослідженнях соціальні, політичні, економічні та правові погляди на справедливість, у своїй праці «Політика. Право. Справедливість» більший акцент ставить на розвитку саме правового аналізу справедливості. У цьому його основна відмінність від опонентів, які акцентували, в основному, свою увагу на співвідношенні справедливості та соціально-економічних і політичних проблем дійсності.

Ідеалізація впливу правової системи на відновлення вселенської справедливості відриває філософа від тієї дійсності та реалій, які існують у житті людства. Навіть, якщо на мить уявити, що правові інститути запровадили дійсно справедливі закони, то поняття справедливості ніколи не стане всеосяжним для кожного жителя планети. Адже людська сутність така, що кожен індивідуум мислить категоріями власної справедливості, він живе тільки за своїми внутрішніми справедливими законами.

Безперечно, можна погодитися з постулатом О.Хеффе, що політична справедливість «уповноважує і обмежує характер». Більш того, на мій погляд, політичної справедливості взагалі не існує. З давніх часів політику не однозначно порівнювали з дамою легкої поведінки. Так що така справедливість має ще більш суб’єктивне судження. У політиці справедливість одна — «хто платить гроші, той і замовляє музику».

«Політична справедливість — це не моральна розкіш, а необхідна умова людського співжиття», — вважає філософ. Хороша фраза. Безумовно, хотілося б, щоб це стало безперечною умовою життя людського. Але, нажаль, у сучасному суспільстві це навіть не розкіш. А чи може взагалі існувати політична справедливість? Напевно, верхівка керівництва США вважала справедливим скинути у 1945 році ядерні бомби на Хіросіму і Нагасакі, вважаючи (або прикриваючись цим) Японію агресором. Тільки японці, та й не тільки вони, дуже сильно сумнівалися у такій справедливості. Прикладів, нажаль, можна навести необмежену кількість.

Розуміє це і О.Хеффе. Тому він говорить про те, що з точки зору справедливості державно-правовий порядок постає «як складний комплекс виключно позитивних правил, інстанцій та влади».

Чудова фраза. Тільки де ми будемо шукати цю виключно позитивну інстанцію і владу? Правила написати можна. Тільки хто їх виконуватиме? Хіба що тільки інопланетяни прилетять до нас та будуть встановлювати свою справедливість. Але навіть у цьому випадку людина повинна позбутися свого внутрішнього «я», щоб прийняти інопланетну справедливість.

Оцінюючи сучасний державно-правовий устрій, О.Хеффе виділяє три критерії оцінки — держава зобов’язана бути справедливою; політична справедливість утворює нормативно-критичний масштаб права; справедливе право є легітимною формою людського співжиття.

Про обов’язок держави бути справедливою сперечатися не хочеться. Це мрія будь-якого громадянина будь-якої держави. Тільки будь-яка держава крім законодавчої влади має і виконавчу владу. А влада — це не тільки філософське поняття, а й конкретні люди, виконуючі певні функції.

Людина захищає свою сім’ю від нападу ґвалтівника. Вона у сутичці вбиває нападника. Не умисно, але так вже вийшло. Чи це справедливо? Ще нюанс: завдано не одну рану, а декілька. Була боротьба, не до підрахунків. За законом цю людину засуджують, оскільки її дії не вважаються самозахистом. За законом — справедливо. А по суті? Яке чоловікові діло до вселенської справедливості, коли за гратами сидіти саме йому?
Другий критерій оцінки теж викликає масу питань. Політична справедливість, в принципі, існує лише для певної правлячої верхівки.

Справедливе право дійсно має спиратися на виключно легітимну форму. Інакше про справедливість і говорити не доводиться. Тому що народ, який не групою, а тільки в якості окремого індивідуума, має визнавати право влади ухвалювати рішення. Чим нижче рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус.
Цікавий ще один факт в роботах німецького філософа: «формування глобального суспільства, його інститутів і цінностей повинно орієнтуватися на принцип компліментарності, але при вирішальному «голосі» західної цивілізації як провідниці досвіду Просвітництва, демократії, прав і свобод людини і т.д.»

З цим постулатом можна дуже навіть посперечатися. Демократія і просвітництво Заходу часто є лише яскравим фантиком, який прикриває прострочену цукерочку. Просвітництво перетворилося на досягнення «американської мрії» — хороша робота, багатий будинок і гарна машина. Поки є ці блага — держава справедлива. Як тільки починаються часи економічної кризи, людина втрачає роботу і інші матеріальні цінності порушується картина цієї «мрії», втрачається опора існування. Збільшується кількість суїцидів, психіатричні клініки наповнюються новими клієнтами, у західних психологів з’являється більше роботи. І вже поняття свободи і права перетворюється на право на виживання і свободу вижити.

Справедливість — поняття складне і дуже солодке для вуха людини. По суті, існує лише одна справедливість — Божественна. Але до неї людина повинна духовно дорости.

67Професійна етика. Етичний кодекс педагога та психолога

Положення про психологічну службу системи освіти України (Затверджено наказом Міністерства України 03. 05. 1999 р. № 127).

п. 1.1. “Психологічна служба в структурі освіти є складовою частиною державної системи охорони фізичного і психічного здоров’я молодих громадян України і діє з метою виявлення і створення оптимальних соціально-психологічних умов для розвитку особистості.

п. 4.7. “Працівник психологічної служби повинен:

·
керуватися Етичним кодексом психолога:

·
дотримуватися педагогічної етики, поважати гідність дитини, захищати її від будь-яких форм фізичного або психічного насильства

На І установчому з’їзді Товариства психологів України 18. 12. 1990 року в місті Києві прийнято Етичний Кодекс психолога

Даний Кодекс – це сукупність етичних норм, правил поведінки, що склалися у психологічному співтоваристві й регулюють його життєдіяльність. Об’єктом досліджень і впливу психологів є внутрішній світ особистості, тому їхні контакти з іншими людьми повинні бути теплими, доброзичливими, цілющими.

Етичний Кодекс сприяє більш успішному здійсненню психологами своєї професійної діяльності. зокрема, шкільним і вузівським психологам допомагає у підвищенні ефективності навчання і виховання учнів та студентів; психологам у галузі охорони здоров’я – у виконані функцій, пов’язаних з профілактикою захворювань, лікуванням, реабілітацією пацієнтів; психологам у сфері державного управління – у психологічному забезпеченні загального і галузевого управління.

Заснована Товариством психологів України. Комісія з етики проводить роботу, спрямовану на правильне тлумачення психологами Етичного Кодексу, здійснює контроль за його додержанням, забезпечує формування у психологів сприйняття Кодексу як зобов’язання перед громадськістю, як одного з важливих актів чинного законодавства.

1.
Відповідальність

1.1. Психологи несуть особисту відповідальність за свою роботу.

1.2. Психологи зобов’язані всіляко запобігати і не допускати антигуманних наслідків у своїй професійній діяльності.

1.3. Психологи повинні утримуватись від будь-яких дій чи заяв, що загрожують недоторканості особи; не мають права використовувати свої знання і становище з метою приниження людської гідності, пригнічування особистості або маніпулювання нею; несуть відповідальність за додержання пріоритету інтересів людини.

1.4. На психологів покладається відповідальність за надійність використовуваних методів та програмного забезпечення, валідність обробки даних досліджень, у тому числі і тих, які проводяться з використанням комп’ютерних технологій.

1.5. Психологи застосовують лише ті знання, якими вони володіють відповідно до своєї кваліфікації, повноважень і соціального статусу.

2.
Компетентність

2.1. Психологи постійно поповнюють свої знання про нові наукові дослідження в галузі їхньої діяльності, беруться за розв’язання тільки тих завдань, які належать до сфери їхньої компетенції. Уразі непосильності завдання психологи передають його іншому досвідченому фахівцеві або допомагають людині, яка звернулась за підтримкою, налагодити контакт із професіоналами, що можуть надати адекватну допомогу.

2.2. Психологи не застосовують методів і процедур, неапробованих центральними органами Товариства психологів України. у тих випадках, коли психологічні методики лише проходять випробування (з дозволу контрольних органів Товариства), психологи, проводячи експеримент з обмеженим контингентом досліджуваних, попереджають їх про застосування неперевірених методів і технічних пристроїв або про свій недостатній рівень оволодіння ними.

2.3. Психолог публікує під свїм ім’ям лише ту працю, яка повністю виконана ним самим або містить істотний власний внесок, недопустима публікація з метою особистої, матеріальної вигоди недостатньо підготовлених праць, невалідизованих методик, а психолог не може виконувати практичної роботи, не маючи належних кваліфікації та досвіду.

2.4. Психолог прагне до адекватних знань про свої індивідуальні якості та особливості і визначення меж власних професійних можливостей. Особистісні психологічні проблеми (які негативно впливають на якість виконання обов’язків можуть бути показником професійної непридатності і мають якомога швидше коригуватись та розв’язуватись психологом.

3.
Захист інтересів клієнта

3.1. Психологи суворо додержуються принципу добровільної участі і обстеженнях. Під час роботи з дітьми, пацієнтами з тяжкими психічними розладами (тобто в крайніх випадках) допускаються відхилення від принципів добровільності, але в межах законодавчих норм; обов’язком психолога є намагання налагодити з клієнтом співробітництво. Психологи утримуються від непотрібних лікувань клієнта.

3.2. Психологи, вступаючи у контакт з особами, для яких він є обов’язково-примусовим (наприклад, у разі проведення психологічної експертизи), не мають права змушувати клієнта повідомляти відомості поза його волею, не можуть вживати примусових заходів для одержання даних, крім випадків, коли така інформація сприятиме безпеці навколишніх або самого клієнта.

3.3. Психологи не беруть участі в діях, спрямованих проти свободи особи. Вони не мають права змушувати клієнта розповідати про свою життєву філософію, політичні, релігійні си етичні переконання, не повинні вимагати відмовитися від них.

3.4. Психологи беруть на себе професійну відповідальність за кваліфіковане обстеження, консультування, лікування. Вони домовляються про термін завершення своєї діяльності або доцільність направлення клієнта до іншого компетентного спеціаліста. Відповідальність з психолога знімається, якщо він упевнився, що інший спеціаліст узяв відповідальність за клієнта на себе.

3.5. Психологи не мають матеріальних або особистих привілеїв, не можуть використовувати свої знання і становище, довірливе ставлення і залежність клієнта у власних корисливих інтересах. У тих випадках, коли послуги є платними, про фінансові умови домовляються заздалегідь; не встановлюється додаткова оплата за консультації і не береться плата з тих, кого психолог навчає або збирається екзаменувати. Якщо клієнт може отримувати психологічну допомогу безкоштовно або меншим коштом в іншого фахівця, то психолог інформує про це клієнта.

3.6. Психолог уникає встановлення неофіційних взаємин з клієнтом, якщо це може стати на перешкоді проведення діагностичної, консультаційної і корекційної роботи з ним. Між психологом і клієнтом не повинно бути статевої близькості у період, коли психолог несе відповідальність за нього.

3.7. Психолог має право вирішувати, на якому етапі консультування або лікування можна дати об’єктивний професійний висновок, а у випадку, коли він не може діяти в інтересах клієнта, роз’яснює йому і батькам (опікунам, піклувальникам) реальний стан справ.

3.8. Висновок за результатами проведеного обстеження чи лікування робить сам психолог, він не може перекладати це на інших. Психолог повинен чітко й однозначно формулювати висновок. Так щоб його можна було правильно зрозуміти і використати отримані дані на користь клієнта.

3.9. Психолог не робить висновків і не дає порад, не маючи достовірних знань про клієнта або ситуацію, в якій він перебуває. У звіті (висновку) психолога має міститися лише необхідна і водночас достатня, що відзначається цілковитою надійністю результатів, інформація для розв’язання поставленого завдання, вказуватися межі здійснюваних досліджень, характер виявлених симптомів – постійний чи тимчасовий.

3.10. Психолог у доступній формі повідомляє обстежуваному про поставлений діагноз і методи та засоби допомоги. При цьому він зобов’язаний обачливо і обережно висловлюватися щодо виявлення патологій у психічному стані клієнта. Психолог обов’язково попереджає про те, хто і для чого може використовувати ці дані; він не може приховувати від людини, які офіційні рішення можуть бути внесені на підставі висновку. Психолог уповноважений особисто запобігати некоректному і неетичному використанню результатів досліджень і повинен виконувати цей обов’язок незалежно від посадової субординації.

4.
Конфіденційність

4.1. Психолог зобов’язаний додержуватися конфіденційності у всьому, що стосується взаємин з клієнтом, його особистого життя і життєвих обставин. Виняток становлять випадки, коли виявлені симптоми є небезпечними для клієнта та інших людей, психолог зобов’язаний поінформувати тих, хто може надати кваліфікаційну допомогу.

Конфіденційності можна не додержуватись, якщо клієнт просить або згоджується, аби в його інтересах інформацію було передано іншій особі.

4.2. Психолог не збирає додаткових відомостей про обстежуваного без його згоди і задовольняється лише тією інформацією, яка потрібна для виконання професійного завдання. Запис на магнітну стрічку і відеоплівку, фотографування і занесення інформації про клієнта до комп’ютерних банків даних здійснюється лише за згодою учасників.

4.3. Психолог зобов’язаний оберігати професійну таємницю, не поширювати відомостей, отриманих у процесі діагностичної і корекційної роботи, додержуватись анонімності імені клієнта (наприклад, під час навчання, в публікаціях). Для демонстрації і прослуховування будь-яких матеріалів потрібний письмовий дозвіл людини, за чиєю згодою вони були записані, на вимогу клієнта матеріали негайно знищуються.

4.4. Документація роботи психологів повинна вміщувати лише професійно необхідні матеріали. До цих матеріалів, пов’язаних з конфіденційним змістом діяльності психологів, має виключатися доступ сторонніх осіб. У таких же випадках, коли психолог звертається за допомогою до інших фахівців, потрібно спеціально ознайомити їх з питаннями, що стосуються умов і терміну зберігання матеріалів, а також обмежень у використанні інформації про клієнта, і попередити про міру відповідальності за недодержання конфіденційності.

4.5. Якщо психолог не в змозі надалі виконувати свої функції, він з’ясовує, чи потрібно зберігати матеріали (також і інформацію, занесену до комп’ютера). У разі потреби психолог повинен передати виконання покладених на нього функцій іншому фахівцеві.

4.6. Психолог інформує клієнтів про правила додержання конфіденційності. Смерть або зникнення обстежуваного не звільняє психолога від необхідності зберігати професійну таємницю.

4.7. Психолог не передає методичних матеріалів особам, які не уповноважені здійснювати психологічну діяльність; не розкриває суті і призначення конкретної методики (за винятком доступних роз’яснень правоохоронним і судовим органам).

5.
Етичні правила психологічних досліджень

5.1. Планування психологічних досліджень передбачає дотримання таких умов: визначення об’єкта дослідження; чітке і однозначне формулювання його мети і завдань; встановлення контингенту обстежуваних; прогнозування