Філософія Стародавнього Китаю

Виникнення і становлення стародавньої Китайської філософії припадає на VIIIст. до н.е. З початку свого виникнення китайська філософія відрізнялася від західної. Її стрижнем є тріада – «знання – дія – мораль». Традиційні європейські проблеми філософії: відношення духа до матерії, природи як джерела пізнання, космологічні проблеми та інші в китайській філософії носять етико-прагматичний характер. Знання оцінюються насамперед як шлях до морального вдосконалення. Вище знання – це знання про доброчесність великих людей та правила поведінки на всіх ступенях суспільства, від власної сім’ї до палацу. Філософія в Китаї ніколи не знаходилася у залежності від релігії. Навпаки, релігія нібито проходила бар’єр філософського обґрунтування, щоб бути прийнятою у суспільстві. Проте Китайська філософія була тісно пов’язана з міфологією, культом предків, тотемізмом.

Духовним каноном китайського світогляду було «П’ятикнижжя». Саме в ньому в міфологічній формі закладено основи давньокитайського світобачення. До «П’ятикнижжя» входили: Ші-цзінь (книга пісень); І-цзінь (книга перемін); Чунь-цю (книга літописів); Шу-цзінь (книга історії); Лі-шу (книга ритуалів). Проблеми, які порушуються в цих книгах: єдність і різноманітність речей, дія протилежних сил в єдиній субстанції, природна закономірність, природність людської душі і свідомості.

У Стародавньому Китаї були сформовані, деякі існують і зараз, основні філософські школи: даосизм, конфуціанство, легізм, моїзм, натурфілософія, школа імен.

Даосизм – найбільш філософічна з усіх вчень школа. Її засновником вважається Лао-Цзи, особистість напівлегендарна, хоча неможливо зовсім заперечувати його існування. В основі праці «Книга Шляху і Благодаті» («Дао де цзин») порушуються проблеми існування світу, буття та небуття, людського суспільства та особистості людини. Людина, її діяльність виводяться з космічних законів. Вихідне поняття цієї школи – «Дао» – це першооснова і першоджерело, а також шлях, яким ідуть усі явища, і закон. Світ, життя людей керується Дао, а не богами чи волею неба. Дао само собою не існує, а постійно знаходиться в глибині речей.

Категорія «Дао»– це єдиний і універсальний початок буття. Воно тлумачиться як закон світобудови, як доля людини, як закон правильного мислення. Є ще категорія «Де» – конкретний шлях окремої речі або групи речей. Категорії «Дао» і «Де» дозволили розглянути проблему єдності, сутності й якості та їх відношення. Дао існує вічно та породжує «янь» та «інь». Згідно з філософією Стародавнього Китаю все у світі – це результат взаємодії двох протилежних початків буття – Інь і Янь. Янь – це позитивні частинці єдиного (чоловічі, світлі, активні, сухі).

Інь – жіночий початок буття (темний, пасивний, вологий). Від взаємодії цих двох початків виникають такі стихії: вода; вогонь; земля; дерево; метал, які, в свою черг, у виділяють частинки «ці». Поєднання небесних та земних «ці» породили все існуюче у світі, в тому числі і людину. З’явилася відповідно до сказаного формула. Один породжує два, два породжує три (небо, земля, людина), а три породжує все існуюче. Форми, в яких проявляє себе «Дао» називаються «Де». «Дао» і «Де» відповідають один одному як форма і зміст. Усі речі здійснюють коло розвитку. Вони виникають, розквітають та зникають у небутті, а потім із небуття переходять у буття. Весь світ – плід метаморфози Дао.

Даосизм не стільки був розповсюджений як філософська система, а як образ життя, «шлях умовного існування людини». Мудрість прихильника «Дао» – це вміння жити, життєва мудрість. Головна ціль даосизму – вказати шлях до осередку життєвого досвіду, правильної життєвої орієнтації. Даосизм не визнає безсмертя душі. Дух гине під час смерті людини, вливаючись в універсальне Дао. Але мудрець може перенести на себе, своє тіло атрибути Дао (шляхом вправ – духовних та тілесних) та досягти довгого життя та чудесних здібностей.

Конфуціаноство. Засновник школи Кун-Фу-цзи (Конфуцій) народився у 551 р. до н.е. Він та його школа є найбільш відомими не тільки на батьківщині, але і за її межами. Головна його робота «Бесіди та висловлювання» («Лунь Юй») – несистематизований збірник моральних повчань, які були відомі майже всім грамотним жителям країни. У центрі уваги конфуціанства – проблеми етики, політики, виховання людини. Вирішальну роль у житті людини відіграє закон Неба, згідно якого треба будувати свою поведінку. Якщо людина зможе це зробити, то вона шляхетна. Якщо людина не має внутрішніх переконань,діє під впливом юрби, дбає лише про зиск – це низька людина. Конфуцій будував свою етику на принципах стародавньої релігійної моралі – людяність, справедливість, обов’язок, ритуальність, знання, довіра. У його філософії відображається тенденція добропорядності, доброчесності.

«Людино, чого не бажаєш собі, того не роби й іншому» – радив Конфуцій. Багато уваги він приділив проблемам суспільного розвитку держави. Етика конфуціанства спирається на такі принципи: взаємність, «золота середина», людинолюбство («жень»). Умова щасливого життя у державі – дотримання принципу «виправлення імен». Правитель завжди буде правителем, слуга – слугою, батько – батьком, син – сином. Вчення Конфуція з часом було канонізоване і сьогодні є актуальним та має багато прихильників.

Важливу роль в розвитку філософії Китаю мала школа Ян Чжу. Вона розвивала і підтримувала вчення Лао-Цзи, виступала проти конфуціанства. Людина повинна керуватися законами природи. Проти конфуціанства виступала школа Фа-цзя, засновником якої був Сюн-Цзи. Філософи цієї школи заперечували існування надприродного світу, святенності неба. Доля людей залежить не від неба, а від них самих, від правильного знання і використання законів природи. Філософські школи Давнього Китаю піднімали ціннісно-значущі, гуманістичні проблеми. Вони були тісно пов’язані з проблемами життєвої мудрості, моралі, з пізнанням природи та суспільства.

Таким чином, двньокитайська філософія в основному зорієнтована на соціально-етичні проблеми, зокрема формування доброчесної людини, відносини між людьми, державного управління. Саме в Стародавньому Китаї вперше в історії світової культури були поставлені і морально осмислені питання про методи державного управління. Вершиною китайського мистецтва управління стала ідея компромісності, прагнення уникати крайностей і рекомендації триматися «золотої середини».