Специфіка регулювання торгівлі текстилем і одягом

З початку 50-х років країни що розвиваються почали інтенсивно збільшувати обсяги експорту текстилю та одягу з бавовна на ринки розвинених країн. Значне збільшення дешевого імпорту негативно вплинуло на аналогічні виробництва в розвинених країнах: з’явилась проблема зайнятості в галузі, зменшились обсяги інвестицій, що в подальшому стало причиною закриття текстильних фабрик в деяких індустріально розвинених країнах. З метою скорочення рівня безробіття та розв’язання з’явившихся соціальних проблем розвинені країни провели серію двосторонніх і багатосторонніх переговорів з основними країнами-експортерами текстилю і одягу з третього світу з питання застосування механізму кількісних обмежень. Результатами цих переговорів було введення розвиненими країнами різноманітних кількісних обмежень, а для країн що розвиваються це означало обмеження доступу до зарубіжних ринків. Фактично в двосторонніх відносинах між країнами почали діяти так звані “добровільні обмеження експорту”. Було зроблено перший крок в порушенні правил ГАТТ, хоча кількість учасників Угоди на той час була відносно невелика (приблизно 40 країн).

На початку 1959 року розвинені країни знову висловили своє занепокоєння стосовно значного збільшення імпорту протягом невеликого терміну і в вузьких межах зобов’язань, які могли мати для цих країн серйозні економічні, політичні та соціальні наслідки. В результаті цього в 1961 р. з’явився перший офіційний пакет багатосторонніх санкціонованих обмежень в торгівлі текстилем, що можна вважати другим кроком в бік від лібералізації світової торгівлі текстилем. Цей пакет знайшов своє відображення в короткостроковій Угоді з торгівлі текстилем з бавовни, яка в 1962 р. трансформувалась в одноіменну довгострокову Угоду і проіснувала в міжнародній торговельній практиці до 1973 р. Згідно цієї Угоди між країнами-експортерами і країнами-імпортерами почались двосторонні переговори з питання торгівлі текстилем з бавовни. Метою цих переговорів і угод було збереження певного рівня доступу на ринки розвинених країн, але обмеження обсягу присутності (поставок) з метою запобігання ринковим диспропорціям та кризовим явищам.

В 1974 році обмеження на експорт товарів текстильної промисловості і предметів одягу поширились не тільки на продукцію з бавовни, а й на вироби з вовни і волокон нерослинного походження, що можна вважати третім кроком в бік відходу від принципів ГАТТ. Це було закріплено в Угоді про поліволоконні матеріали (Угода про міжнародну торгівлю текстильними виробами – МФА (Multifibre Arrangement (Arrangement Redarding International Trade in Textiles)). Згідно МФА, квоти на всі предмети одягу і текстильні товари стали предметом двосторонніх переговорів експортуючих і імпортуючих країн. Квоти встановлювались на тривалий термін, але в деяких випадках передбачалось, що імпортуючи країни беруть на себе зобов’язання щорічно збільшувати розмір квоти на 6%.

На кінець 1994 р. в МФА входило 39 країн-членів: 8 розвинутих країн-імпортерів та 31 країна-експортер текстилю. За даними ЮНКТАД (UNCTAD – United Nations Conference on Trade and Development) протягом дії МФА була зафіксована 81 двостороння угода щодо застосування кількісних обмежень між членами цієї Угоди, а також 29 угод з іншими країнами, що не були членами МФА.

Угода про поліволоконні матеріали – МФА – з періодичними оновленнями переговорів та внесеннями змін проіснувала понад 20 років – з 1974 р. до моменту набуття сили Марракеської угоди про заснування світової організації торгівлі, складовою частиною якої є Угода про текстиль та одяг.

13. Систематизація й уніфікація норм і принципів МЕП міжнар. організаціями

Упорядкування законодавства – одне з основних завдань на шляху до побудови правової держави. Тому проблема систематизації та уніфікації нормативно-правових актів є досить актуальною на сьогоднішній день.

Систематизація законодавства є процесом обробки й упорядкування нормативно-правового матеріалу, розміщення його за певними критеріями, а уніфікація – це суттєвий формалізований процес, спрямований на усунення розбіжностей між нормативними актами.

Систематизація та уніфікація нормативно-правових актів необхідні перш за все для ведення обліку розвитку законодавства і здійснення контролю над ним, для забезпечення узгодженості та взаємозалежності різних його частин. Дані процеси є важливими умовами правильного з’ясування і застосування норм права державними органами, вони сприяють розумінню законодавства як єдиного цілого. Систематизація й уніфікація забезпечують доступність законодавства для суспільства, вони повинні використовуватись насамперед для забезпечення суб’єкта права необхідною нормативно-правовою документацією. Важливість цих процесів не викликає сумніву.

Завдяки систематизації долаються суперечності між нормами права, скасовуються чи змінюються старі нормативно-правові акти, замінюються новими відповідно до потреб суспільного життя; акти групуються за певними системними ознаками, зводяться в кодекси, зібрання законодавства та інші нормативно-правові документи.

Резолюції міжнародних організацій, як правило, мають рекомендаційний характер. Відповідно до ст. 10 Статуту ООН її Генеральна Асамблея з основних питань діяльності ООН формує лише рекомендації. Такі норми не є імперативними. їх виконання не може здійснюватися примусово. Вони надають правомірності діям, які були б неправомірними за відсутності рекомендаційної норми. Наприклад, Конференція ООН з торгівлі та розвитку 1964 р. рекомендувала надавати преференційні митні пільги країнам, що розвиваються. Якби не було цієї рекомендації, то винятки на користь країн, що розвиваються, з режиму найбільшого сприяння були б незаконними.

Західні фахівці з міжнародного права назвали рекомендаційні норми "м'яким законодавством" (тобто не обов'язковим, але таким, що має юридичне значення). Як свідчить досвід, резолюції Генеральної Асамблеї ООН використовують при розробці міжнародних договорів. Текст рекомендацій трансформується в текст статей договору. Положення резолюцій часто набирають обов'язкового характеру з огляду на те, що відбувається процес створення норм права за допомогою звичаю.

Резолюції можуть застосовуватись і для констатування чи тлумачення чинних міжнародно-правових норм.

Нагадаємо, що рішення окремих організацій мають обов'язковий характер. Наприклад, рішення Ради Європейського Союзу є обов'язковими для держав—учасниць.

Обов'язкову правову силу мали рекомендації та рішення колишньої Ради Економічної Взаємодопомоги.

Значну кількість рекомендацій з питань міждержавного економічного співробітництва приймають органи ООН та установи, що входять до її системи (наприклад, ЮНКТАД, ЮНІДО). Хоча рішення цих організацій мають рекомендаційний характер, проте істотним є їх морально-політичне значення, оскільки рекомендації поширюються на більшість держав планети, що входять до відповідних організацій.

Фундаментальними для міжнародного економічного права є такі прийняті Генеральною Асамблеєю ООН у 1974 р. документи, як Хартія економічних прав та обов'язків держав, Декларація про новий міжнародний економічний порядок, Програма дій щодо встановлення нового міжнародного економічного порядку, а також резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1979 року "Об'єднання і прогресивний розвиток принципів і норм міжнародного права, які стосуються правових аспектів нового міжнародного економічного порядку". Фахівці зазначають, що ці документи, виконуючи в цілому позитивну роль щодо забезпечення справедливих недискримінаційних економічних відносин, містять і необгрунтовані положення. Це, зокрема, стосується солідарної відповідальності всіх розвинених держав за наслідки колоніалізму, перерозподілу світового суспільного продукту на користь країн, що розвиваються, шляхом прямих фінансових відрахувань.

Вимоги країн, що розвиваються, спрямовані на досягнення трьох груп цілей: по-перше, визнання світовим співтовариством таких принципів, як повний і постійний суверенітет держав над їх природними ресурсами, суверенна рівність, свобода вибору економічної і соціальної системи та недопущення дискримінації на цій підставі іншими країнами чи міжурядовими організаціями світу; по-друге, надання цим країнам можливості відігравати належну роль у міжнародному процесі прийняття рішень (ця претензія передусім передбачає такі організації, як Міжнародний валютний фонд і Світовий банк); по-третє, задоволення вимог цих країн щодо конкретних економічних сфер світового ринку.

Важливими нормотворчими документами з точки зору міжнародного економічного права є також резолюції Генеральної Асамблеї ООН та її органів щодо міжнародної економічної безпеки.

До джерел міжнародного економічного права належить також Лімська декларація про промисловий розвиток і співробітництво, прийнята в 1975 р. Конференцією ООН з промислового розвитку (ЮНІДО).

Рішення міжнародних судів-арбітражів є актами застосування міжнародно-правових норм до конкретних випадків. З цього випливає відсутність у них правотворчого характеру. Зокрема, ст. 59 Статуту Міжнародного суду ООН передбачає, що рішення цього суду обов'язкові лише для сторін, що беруть участь у справі й лише стосовно цієї справи.

До компетенції Міжнародного суду ООН належить також підготовка консультаційних висновків з юридичних питань. Такі висновки мають факультативний характер.

Рішення міжнародних судів можуть вважатися міжнародними прецедентами і використовуватися для тлумачення міжнародно-правових норм.

Зрозуміло, що певна держава може визнати норму внутрішньодержавного закону іншої країни чи рішення її національного суду як норму міжнародного права.

Не всі положення договорів, а тим більше рішення міжнародних організацій чи звичаї, можна вважати правовими нормами. Положення ж, які є нормами, можуть мати різну силу — імперативну, диспозитивну, рекомендаційну.

Особливою формою нормотворчості в межах ООН є кодекси та правила поведінки (codes of conduct, sets of rules, guidelines). Вони схвалюються резолюціями ООН. Прикладом є такі документи: Кодекс узгоджених на багатосторонній основі справедливих принципів правил для контролю за обмежувальною діловою практикою (ухвалений Генеральною Асамблеєю у 198G р.); Кодекс поведінки в галузі технології та Кодекс поведінки для транснаціональних корпорацій (розроблені та ухвалені ЮНКТАД).

Одним з перших є Кодекс проведення лінійних конференцій. Його також розробила ЮНКТАД 1974 р. Він стосується організації лінійних перевезень у галузі торговельного мореплавства.

Коротко зупинимося на правових актах ЄС та Співдружності Незалежних Держав (СНД).

У межах ЄС приймаються переважно такі правові акти: положення (regulations), директиви (directives) та рішення (decisions) [12]. Найвищу юридичну силу мають положення. Вони є обов'язковими для всіх держав—членів. Директиви формулюють норми права, обов'язкові для ЄС загалом, а країнам—членам надають можливість трансформувати їх у норми національного законодавства. Рішення є переважно адміністративними актами і не вважаються нормами права.

Основним видом актів, що регулює міждержавні відносини країн— членів СНД, є дво- та багатосторонні договори.

Як організація СНД приймає протокольні рішення та протоколи. Вони не мають наддержавного характеру, а спрямовані на узгодження точок зору та координацію дій держав. Рішення органів СНД мають допоміжний характер або стосуються внутрішніх питань організацій. Серед рішень Ради глав держав і Ради глав урядів є й такі, що безпосередньо впливають на відповідні угоди суверенних держав.

14. Вимоги СОТ щодо скасування кількісних обмежень

Позиція СОТ, а раніше ГАТТ полягає у забороні застосування урядами країн-членів кількісних обмежень. З цього положення починається Стаття ХІ “Загальне скасування кількісних обмежень”: “ніякі заборони чи обмеження, крім мит, податків, чи інших зборів, чи то у формі квот, імпортних або експортних ліцензій чи інших заходів, не повинні встановлюватися або застосовуватися будь-якою стороною щодо імпорту або експорту будь-якого товару”.

Однак вже другий пункт цієї ж статті проголошує, що за певних обставин країни можуть застосовувати обмеження як необхідний інструмент регулювання, як імпорту, так і експорту. Таке виняткове застосування квот, імпортних або експортних ліцензій, а також інших заходів нетарифного регулювання може бути пов’язане з:

1. “забороною чи обмеженнями експорту, які тимчасово застосовуються з метою попередження чи послаблення критичного дефіциту харчових продуктів або інших товарів, що мають вагоме значення для експортуючої сторони”;

2. забороною чи обмеженням імпорту або експорту, необхідним у “зв’язку із застосуванням стандартів або правил класифікації”;

3. обмеженням імпорту будь-якого сільськогосподарського товару чи продукту рибальства (імпортованих у будь-якій формі, тобто на ранній стадії обробки, свіжих або таких, що швидко псуються), необхідним для здійснення заходів уряду, метою яких є тимчасове обмеження виробництва і продажу аналогічних вітчизняних продуктів.

Інші винятки, пов’язані із застосуванням нетарифних заходів, виходять за межі випадків, визначених Статтею ХІ, і також передбачають можливість застосування нетарифних заходів:

1. для обмеження імпорту у зв’язку з проблемами з платіжним балансом;

2. країнами, що розвиваються, з метою захисту нових галузей промисловості та для забезпечення економічного розвитку;

3. як тимчасових заходів з метою уникнення серйозної шкоди вітчизняним виробникам, яка може бути спричинена масованим імпортом;

4. з метою захисту суспільної моралі, життя чи здоров’я людей та за інших виняткових обставин наведених у Статті ХХ “Загальні винятки”;

5. як обмеження, які країни застосовують із міркувань безпеки.

При розгляді винятків з принципу недискримінації вже зазначалось, що будь-яке застосування кількісних обмежень повинно носити недискримінаційний характер. В основі правил недискримінаційного застосування квот та імпортних ліцензій покладено наступні положення викладені послідовно в Статті ХІІІ “ Недискримінаційне застосування кількісних обмежень ”:

1. будь-які заборони чи обмеження щодо імпорту або експорту товару не можуть застосовуватись відносно однієї країни, якщо їх дія не розповсюджується і відносно всіх інших країн, які імпортують або експортують аналогічний товар;

2. не повинно вимагатися, щоб квоти, ліцензії і дозволи на імпорт “використовувалися для імпорту відповідного товару з певної країни чи джерела”;

3. при обмеженні імпорту будь-якого товару країна, яка вводить таке обмеження, має прагнути зберегти ті пропорції в торгівлі з іншими країнами, які б могли існувати в разі відсутності таких обмежень.

Якщо країна за обставин, що склалися, має підстави для запровадження квот, то реалізація такого рішення можлива при виконанні наступних вимог:

1. “квоти, які виражають загальний обсяг дозволеного імпорту, повинні бути фіксованим”;

2. розподіл квот здійснюється: наоснові відповідних угод щодо розподілу часток квоти з усіма зацікавленими сторонами; або в односторонньому порядку, на основі пропорцій, що склалися при імпорті відповідного товару з країн, що зацікавлені у його постачанні протягом попереднього репрезентативного періоду і з врахуванням особливих чинників, які могли чи можуть в майбутньому вплинути на торгівлю цим товаром;

3. країна забезпечує оперативне і публічне інформування зацікавлених сторін “про загальну кількість чи вартість товару або товарів, яку дозволяється імпортувати протягом певного періоду у майбутньому, а також про будь-яку зміну такої кількості чи вартості”, а також “про частки квоти, яка розподіляється між країнами-постачальниками, у кількісному чи вартісному виразі”.

Застосування імпортних ліцензій чи дозволів на імпорт дозволено незалежно від того, чи застосовує уряд країни квоти чи ні. При цьому країна, що ввела ліцензії, повинна на вимогу будь-якої країни, зацікавленої у торгівлі товарами, відносно яких застосовуються обмеження, надати всю необхідну інформацію щодо “ліцензій на імпорт, виданих за останній час, та розподілу таких ліцензій між країнами-постачальниками”.

Раніше ми вже зупинялись на умовах застосування винятків із правила про недискримінацію, що викладені у Статті XIV “Винятки із правила про недискримінацію”. Умовою застосування кількісних обмежень, певного відхилення від принципу недискримінації у цьому випадку є необхідність збереження рівноваги платіжного балансу.

15. Загальна характеристика джерел міжнародного економічного права

Основними джерелами міжнародного публічного права (нагадаємо, що його галуззю є й міжнародне економічне право) є міжнародний договір і міжнародно-правовий звичай. Форми регламентації взаємовідносин держав у міжнародному економічному праві відбивають загальний стан сучасного міжнародного публічного права. Міжнародний договір має пріоритетне значення серед джерел міжнародного економічного права. Цей пріоритет пояснюється не лише сучасними тенденціями розвитку міжнародного публічного права, а й специфікою міжнародних економічних відносин, які зароджувалися, усталювалися та розвивалися переважно як договірні та двосторонні.

Серед двосторонніх договорів, що регулюють міжнародні економічні відносини, є і так звані рамкові договори загальнополітичної спрямованості. Це передусім договори про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу. У них окрім політичних зобов'язань сторін фіксуються зобов'язання, пов'язані з розширенням економічного співробітництва.

Отже, міжнародне публічне право загалом, і міжнародне економічне право зокрема, — це право писане. Звичай відіграє обмежену роль у сфері регулювання міжнародних економічних відносин, оскільки підтримка широкого розмаїття стандартів міжнародного публічного права не сприяє застосуванню звичаєвого права. У цьому зв'язку потрібно зазначити, що усталені, усім зрозумілі й ніби такі, що ні в кого не викликають сумнівів, основні принципи міжнародного права (повага до державного суверенітету, рівноправність, обов'язкове дотримання міжнародних договорів та ін.) держави намагаються регулярно включати як у дво-, так і в багатосторонні договори та інші акти. Переваги писаного документа над усним словом очевидні.

Писане право може народжувати звичай. Це відбулося принаймні двічі. У процесі еволюції міжнародного права на основі договорів і практики держав з'явилися звичаї про свободу морів під час війни і миру та про застосування до іноземців національного режиму.

На думку окремих фахівців, допоміжні джерела міжнародного права — резолюції міжнародних організацій, рішення міжнародних судів та арбітражів, внутрішньодержавні закони, рішення національних судів, доктрини — не є джерелами права, оскільки не вважаються результатом процесу створення міжнародно-правових норм. Ці фахівці твердять, що процес формування договірних норм міжнародного права та відповідних норм, що базуються на звичаях, складається з двох етапів: на першому узгоджується волевияв держав щодо правил поведінки, а на другому ці правила визначаються як міжнародно-правова норма.

Якщо виходити з того, що допоміжні джерела міжнародного права не є власне джерелами, то постає питання про їх правову природу. Фахівці зазначають, що так звані допоміжні джерела або є певними стадіями у процесі утворення міжнародно-правових норм, або впливають на перебіг зазначеного процесу, або допомагають встановити існування чи зміст норми міжнародного права.

Резолюції міжнародних організацій, як правило, мають рекомендаційний характер. Відповідно до ст. 10 Статуту ООН її Генеральна Асамблея з основних питань діяльності ООН формує лише рекомендації. Такі норми не є імперативними. їх виконання не може здійснюватися примусово. Вони надають правомірності діям, які були б неправомірними за відсутності рекомендаційної норми. Наприклад, Конференція ООН з торгівлі та розвитку 1964 р. рекомендувала надавати преференційні митні пільги країнам, що розвиваються. Якби не було цієї рекомендації, то винятки на користь країн, що розвиваються, з режиму найбільшого сприяння були б незаконними.

До джерел міжнародного економічного права належить також Лімська декларація про промисловий розвиток і співробітництво, прийнята в 1975 р. Конференцією ООН з промислового розвитку (ЮНІДО).

Рішення міжнародних судів-арбітражів є актами застосування міжнародно-правових норм до конкретних випадків. З цього випливає відсутність у них правотворчого характеру. Зокрема, ст. 59 Статуту Міжнародного суду ООН передбачає, що рішення цього суду обов'язкові лише для сторін, що беруть участь у справі й лише стосовно цієї справи.

До компетенції Міжнародного суду ООН належить також підготовка консультаційних висновків з юридичних питань. Такі висновки мають факультативний характер.

Рішення міжнародних судів можуть вважатися міжнародними прецедентами і використовуватися для тлумачення міжнародно-правових норм.

Зрозуміло, що певна держава може визнати норму внутрішньодержавного закону іншої країни чи рішення її національного суду як норму міжнародного права.

Не всі положення договорів, а тим більше рішення міжнародних організацій чи звичаї, можна вважати правовими нормами. Положення ж, які є нормами, можуть мати різну силу — імперативну, диспозитивну, рекомендаційну.

Особливою формою нормотворчості в межах ООН є кодекси та правила поведінки (codes of conduct, sets of rules, guidelines). Вони схвалюються резолюціями ООН. Прикладом є такі документи: Кодекс узгоджених на багатосторонній основі справедливих принципів правил для контролю за обмежувальною діловою практикою (ухвалений Генеральною Асамблеєю у 198G р.); Кодекс поведінки в галузі технології та Кодекс поведінки для транснаціональних корпорацій (розроблені та ухвалені ЮНКТАД).

16. Недискримінаційне застосування обмежень і винятки з принц. недискримінації

Вимоги дотримання принципу недискримінації (РНС) містяться не тільки в Статті І ГАТТ. Вони стосуються також таких аспектів регулювання зовнішньої торгівлі як:

- внутрішнє кількісне регулювання щодо змішування, переробки чи використання товарів у певних кількостях чи пропорціях – Стаття ІІІ "Національний режим щодо внутрішнього оподаткування та регулювання” (п.7)

- розподіл демонстраційних квот на кінематографічні фільми між джерелами постачання – Стаття IV "Спеціальні положення щодо кінематографічних фільмів” (п.8)

- транзит товарів через територію сторони – Стаття V "Свобода транзиту” (п.5)

- режим щодо вимог маркування – Стаття ІХ "Позначки про походження” (п.1)

- застосування кількісних обмежень – Стаття ХІІІ "Недискримінаційне застосування кількісних обмежень” (п.1)

- діяльність державних торговельних підприємств – Стаття XVII "Державні торговельні підприємства” (п.1)

- урядове сприяння економічному розвитку (застосування захисних чи інших заходів; надання тарифного захисту, необхідного для заснування певної галузі промисловості; застосування кількісних обмежень з метою збереження рівноваги платіжного балансу; надання урядової допомоги, необхідної для сприяння становленню певних галузей промисловості) – Стаття XVIII "Урядове сприяння економічному розвитку” (п.20)

- застосування загальних винятків з ГАТТ (у спосіб, який би являв собою засіб свавільної чи невиправданої дискримінації між країнами, прихованого обмеження міжнародної торгівлі) – Стаття ХХ "Загальні винятки”.

Таким чином, зобов’язання, які беруть на себе країни відносно забезпечення РНС поширюються безумовно на всіх членів СОТ і застосовуються відносно методів як тарифного, так і нетарифного регулювання міжнародної торгівлі.

Зміст національного режиму розкриває Стаття ІІІ ГАТТ "Національний режим щодо внутрішнього оподаткування та регулювання”.

Якщо режим найбільшого сприяння забороняє дискримінацію серед зарубіжних країн, то національний режим забороняє дискримінацію між зарубіжними і національними товарами на внутрішньому ринку. Інакше кажучи, товарам, імпортованим на територію країни за всіма встановленими митними процедурами і правилами, повинен надаватися режим на менш сприятливий, ніж режим, який надається аналогічний товарам національного походження, щодо всіх законів, правил та вимог, які стосуються внутрішнього продажу, пропозиції до продажу, купівлі, транспортування, розподілу чи використання товарів.

При цьому важливо зазначити, що "не менш сприятливий режим” не завжди означає ідентичний, як і національний режим по відношенню до імпортованих товарів (зарубіжних експортерів) зовсім не гарантує дуже сприятливих умов – національні режими інших країн можуть бути більш сприятливими. Зобов’язання сторони Угоди полягає лише в тому, що режим відносно товарів як національного, так і зарубіжного походження повинен бути дійсно еквівалентним.

Важливим для організації міжнародної торгівлі елементом національного режиму є правила внутрішнього кількісного регулювання щодо змішування, переробки чи використання товарів у певних кількостях чи пропорціях ("правила змішування”).

Стаття ІІІ "Національний режим щодо внутрішнього оподаткування та регулювання” (п.5) визначає, що національний режим щодо так званого "правила змішування” передбачає, що країни не можуть "встановлювати чи застосовувати будь-які правила внутрішнього кількісного регулювання щодо змішування, переробки чи використання товарів у певних кількостях чи пропорціях, які вимагають, прямо чи опосередковано, що будь-яка певна кількість або частка будь-якого товару повинна постачатися із вітчизняних джерел”. При цьому правило внутрішнього кількісного регулювання щодо змішування, переробки та використання товарів у певних кількостях чи пропорціях "не повинно застосовуватися таким чином, щоб будь-яка така кількість чи частка розподілялися між зовнішніми джерелами постачання”.

Це означає, що при виробництві певного товару не повинно встановлюватись ніяких спеціальних вимог щодо частки складових національного походження в цьому товарі та/або частки складових, що надходять від іноземного постачальника. Особливо це стосується випадків, коли встановлення таких вимог пов’язується з наданням податкових та інших пільг конкретним національним або іноземним виробникам (або постачальникам) товарів, що прямо веде до деформації умов доступу на ринок і порушення національного режиму.

17. Багатосторонні міжнародні угоди як головне джерело регулювання сучасної міжнародної торгівлі

Поступово в світі центр тяжкості зміщується убік багатостороннього економічного співробітництва в. З погляду вироблення норм МЕП особливо важливе значення має висновок багатосторонніх договорів. Саме багатосторонні договори становлять серцевину МЭП.

Прикладами універсальних міжнародних економічних договорів є Генеральну угоду за тарифами й торгівлю 1947 року, і навіть отримали стала вельми поширеною багатосторонні угоди з сировинним товарам.

Проте, попри значення багатосторонніх зв'язків, у своїй домінуючій частини співробітництво у економічній сфері складає основі двосторонніх договоров.

Серед за міжнародні договори, регулюючих двосторонні економічні відносини, слід виділити договори загального, рамкового політичного характеру, зокрема угоди про дружбу та взаємної допомоги. Поруч із основними політичними зобов'язаннями сторін у яких закріплюються зобов'язання в розширенню економічного співробітництва в, зі сприяння висновку комерційних операцій та т.п.

У 1994 року було прийнято пакет Марракешских угод, що з модифікацією ГАТТ. Цим пакетом було засновано так звана СОТ – Світову організацію торгівлі. Це - загальна організаційну структуру у взаємних торговельні відносини. Сферою її діяльності стають різні торгові угоди, і пов'язані із нею документи юридичного характеру, наприклад, Генеральну угоду за тарифами й торгівлю (ГАТТ 1994).

СОТ виконує такі функції (ст. 3):

- сприяння виконання, адмініструванню, реалізації положень цих та досягнення цілей багатосторонніх торгових соглашений;

- є механізмом дляреалізації зазначених соглашений;

- постає як організація, забезпечує проведення переговорів між її членами щодо їхніх торговельних взаимоотношений;

- регламентує правил і процедури врегулювання споров;

- адмініструє механізм перегляду торгової политики;

- взаємодіє зі МВФ і МБРР.

СОТ очолюється генеральним директором і фінансується на внески її членов.

По статусу СОТ є юридичною особою і наділяється такими повноваженнями, які можна необхідні здійснення її функций.

Найважливіше і суттєве значення на формування норм міжнародного економічного права мають деякі спеціальні види міжнародних договоров.

Є через торгові договори, що потенційно можуть іменуватися також договорами про торгівлю і мореплаванні тощо. Основне у яких – це закріплення, зазвичай, певного виду торговельно-економічного режиму у взаємних відносинах держав та його фізичних юридичних осіб. Наприклад, режим найбільшого сприяння, національний режим, преференційний, недискримінації, взаємної выгоды.

У торгівлі та інших видів економічного співробітництва в тісно пов'язані їх валютно-платежное і фінансовий забезпечення з урахуванням угод про міжнародних валютних розрахунках і кредитах. Звичайною є практика об'єднання торгових оборотів і валютно-фінансових умов у угодах, іменованих угодами або про товарообігу і платежах. Але можуть полягати і спеціальні платіжні угоди, що зумовлюють розрахунки у певних національних вільно конвертовані, обмежено конвертовані чи неконвертованих валютах.

Звичайною практикою в клірингових угодах стало предусматривание взаимозачётов надходжень і витрат у зустрічних торгових, економічних операціях. Клірингові угоди використовуються зазвичай державами, застосовують неконвертируемую валюту. Поставки погашаються товарами і послугами чи перекладом сальдо у вільно конвертованій валюте.

Кредитні угоди можуть існувати в чистому вигляді – надання одним державою іншому позики в грошової, товарної чи змішаної формі з зобов'язанням погашення займа.

Держава може виникнути необхідність звернутися до кількісним експортним і імпортним обмеженням. І тут використовуються звані домовленості про товарообігу, простіше –взаємних поставках товарів. У цих угодах боку домовляються про певних зустрічних контингентах (квоти) експортних і імпортних поставок товарів у фізичних чи вартісних показателях.

На жаль, не можу перелічити всі можливі види двосторонніх угод – існує безліч. Кількість їх різноманітних різновидів настільки широке, як і саме міжнародне право.

18. Передумови прийняття, цілі і зміст Угоди про TRIM’s

Угода щодо торговельних аспектів іноземних інвестицій (ТРІМС) містить систему відповідних стимулів та обов'язків стосовно діяльності ТНК на території певної держави з тим, щоб не ігнорувались їхні інтереси, насамперед економічні. Прийняття цієї Угоди обумовлене загостренням відносин між країнами, що розвиваються, і великими ТНК. Ураховуючи, що в МП не було спеціальних правил, котрі б регулювали відносини між країнами, що розвиваються і користуються інвестиціями, і країнами, котрі такі інвестиції надають, у цій Угоді сформульовані найважливіші вимоги щодо поведінки ТНК як інвесторів, а саме: 1) вимога місцевого значення, згідно з якою іноземний інве стор зобов'язаний продавати на місцевому ринку частину вироблених на території країни прийняття товарів або послуг у розмірі встановленого мінімального відсотка від кінцевого валового продукту чи розвивати відповідну виробничу галузь у даній державі; 2) експортні вимоги, які зобов'язують інвестора експортувати частину виробленої продукції на таких умовах: а) не менше визначеного мінімального обсягу виробленого продукту, б) установлення абсолютної кількості кінцевого продукту, в) визначення кількості, яка б компенсувала імпортні закупівлі іноземного інвестора. До інших вимог, які визначені у цій Угоді та є обмежувальними заходами для іноземних інвестицій, можна віднести такі: пере-дання технологій; дотримання принципу рівного доступу господарюючим суб'єктам країни, в яку надходять інвестиції, до інвестиційного проекту; вимоги надання робочих місць, місця розташування, фінансування, якими встановлюються особливості використання місцевих трудових ресурсів, номінальний розмір підприємства, правила залучення місцевих фінансових ресурсів тощо.

Використання ТРІМС не лише сприяє регулюванню іноземних інвестицій, а й одночасно є засобом забезпечення національної безпеки. В окремих країнах-інвесторах спостерігається неоднозначне ставлення до використання ТРІМС. Так, зокрема, США вважають за необхідне повністю його заборонити, оскільки, на їхню думку, подібні вимоги були закріплені ще ГАТТ. Основою даної позиції є те, що використання ТРІМС суперечить принципам вільної МТ, а це, у свою чергу, негативно позначається на розвитку торгов відносин.

У країнах, що розвив-ся, існує зовсім протилежна точка зору, згідно з якою ТРІМС є діючим ек інстр-ументом, що сприяє соціально-ек розвитку держави, а також обмежує дискримінац політику ТНК.

19.Маракеський пакет» від 15 квітня 1994 як основа сучасної системи міжнародної торгівлі

Структурно документами системи СОТ є:

- Заключний акт, який утілює результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів;

- Марракеська угода про заснування Світової організації торгівлі (Угода СОТ);

- Декларації Рішення міністрів та заяви;

- Домовленість про зобов’язання у сфері фінансових послуг.

Хоча з юридичної точки зору останні три документа “утворюють невід’ємну частину... Заключного акту”, який втілює результати переговорів Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів. [ с.2] Дуже часто документи СОТ поділяють за їх основним змістом на дві частини: угода і домовленості щодо доступу до ринків та документа, що регулюють інституціональні питання (Домовленість про правила і процедури врегулювання суперечок; Механізм огляду торговельної політики тощо).

Без перебільшень можна сказати, що Марракеська угода про заснування Світової організації торгівлі є основним документом СОТ, який не тільки засновує і визначає механізм функціонування організації, а і містить систему Угод СОТ, які викладені в Додатках, як невід’ємної частини цієї угоди. Марракеська угода має 4 додатки:

Додаток 1:

Додаток 1А - Багатосторонні угоди з торгівлі товарами (табл. 3).

Додаток 1В: Генеральна угода про торгівлю послугами (визначає основи режиму торгівлі послугами, права і обов’язки членів СОТ в цій сфері);

Додаток 1C: Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (визначає права і обов’язки членів СОТ в сфері захисту інтелектуальної власності);

Додаток 2: Домовленість про правила і процедури врегулювання суперечок (встановлює умови і процедури розв’язання суперечок між членами СОТ у зв’язку з виконанням ними зобов’язань з усіх угод СОТ);

Додаток 3: Механізм по огляду торговельної політики (визначає умови і загальні параметри оглядів торговельної політики членів СОТ);

Додаток 4: Багатосторонні торговельні угоди з обмеженою кількістю учасників (необов’язкові для участі всіх членів СОТ багатосторонні торговельні угоди):

· Угода про торгівлю авіатехнікою;

· Угода про державні закупки;

Міжнародна угода про торгівлю молочними продуктами та Міжнародна угода про торгівлю яловичиною припинили своє існування наприкінці 1997 р..

20.Міжнародно-правове регулювання приватно-правових відносин з міжнародної торгівлі товарами. Приклади джерел, в яких ці питання регулюються.

Значну роль у розвитку МТ відносин мають положення К-ї 00Н про договори міжнар купівлі-продажу1980 р. Це- один із найзначніших уніфікованих міжнар-правових актів, в якому втілені останні досягнення наукових досліджень і практики в цій галузі.

К-я складається з 101 статті та 4 частин (сфера застосування та заг положення; укладання договору; купівля-продаж товарів; заключні положення). К-я застосовується до договорів купівлі-прод товарів між сторонами, комерц п-ва яких знаходяться в різних країнах. К-я не застосовується при продажу: а) товарів, які купуються для особистого, сімейного, домашн використання; б) з аукціона; в) фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних документів та грошей; г) суден водного і повітряного транспорту; електроенергії. К-я регулює виключно укладання договора куп-прод і ти права і обов’язки продавця і покупця, що виникають з такого договора. Конвенція не застосовується по відношенню до відповідальності продавця за нанесені товаром пошкодження чи смерть б-якої особи. Згідно до к-ції договір куп-пр доказується б-якими засобами, включаючи докази свідків і не потребує обов’язкового укладання у письмовій формі. К-я урегульовує питання правового захисту інтересів сторін і містить норми, в яких закріплені засоби правового захисту у разі порушень договору продавцем і покупцем. Напр, відповідно до ст. 45 цієї К-ї, якщо пр-ць не виконає яких-небудь своїх зобов'язань щодо договору або вказаної К-ї, пок-ць може здійснити ряд прав, передбачених нею (замінити товар, заявити про розторгнення договору, відмовитися від приймання товару). Відповідні засоби захисту передбачені К-єю і у разі порушення договору з боку пок-ця.

Ключові правила торгівлі товарами були вперше сформульовані в Генеральній годі з тарифів і торгівлі 1947 року. З 1947 до 1994 року ГАТТ являв собою форум для проведення переговорів зі зниження ставок мита і інших торговельних бар’єрів. В результаті цього, а також внаслідок багатосторонніх переговорів Уругвайського раунду (1986-1994 pp.) основні правила торгівлі товарами були розширені, а ГАТТ була доповнена новими угодами. З 1994 – Маракеський пакет (пит.. 19). А також принципи УНІДРУА (пит..23) 21.Загальна характеристика «Multilateral Agreements» (угод Додатків І-ІІІ)

Систему багатосторонніх угод з торгівлі товарами утворює комплекс наступних Угод, які є додатком 1А до Угоди СОТ:

1. Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1994 р. (ГАТТ 1994);

2. Угода про сільське господарство;

3. Угода про застосування санітарних та фітосанітарних заходів;

4. Угода про текстиль та одяг;

5. Угода про технічні бар’єри в торгівлі (Угода ТБТ);

6. Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи (ТРІМс);

7. Угода про застосування статі VI ГАТТ 1994 р. (стосовно антидемпінгового мита);

8. Угода про застосування статі VII ГАТТ 1994 р. (стосовно оцінки товару для митних цілей);

9. Угода про перед відвантажувальну інспекцію;

10. Угода про правила визначення походження;

11. Угода про процедури ліцензування імпорту;

12. Угода про субсидії та компенсаційні заходи;

13. Угода про захисні заходи.

Розглянемо зміст, основні сфери застосування і вимоги зазначених вище угод з торгівлі товарами. Основною, безумовно, є Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1994 року (“ГАТТ 1994”), яка в свою чергу складається з:

1. Положень Генеральної угоди з тарифів і торгівлі від 30 жовтня 1947 року з подальшими уточненнями, поправками та змінами, внесеними правовими документами, які набрали чинності до набрання чинності Угодою СОТ (до 1 січня 1995 р.);

2. Положень правових документів, зазначених нижче, які набрали чинності в рамках ГАТТ 1947 до набрання чинності Угодою СОТ:

- протоколи та акти стосовно тарифних поступок;

- протоколи про приєднання (за винятком положень (а) стосовно тимчасового застосування та скасування тимчасового застосування та (b), яке встановлює, що Частина ІІ ГАТТ 1947 застосовується тимчасово настільки повно, наскільки вона є сумісною із законодавством, існуючим на день укладання Протоколу);

- рішення про звільнення від зобов’язань, надані Статтею ХХV ГАТТ 1947, які зберігають чинність на день набрання чинності Угодою СОТ;

- інші рішення СТОРІН ГАТТ 1947;

3. Наступних Домовленостей:

- домовленість про тлумачення Статті ІІ:1 (b) Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 року (щодо розкладів поступок);

- домовленість про тлумачення Статті ХVII Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 року (щодо державних торговельних підприємств);

- домовленість про положення Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 року, щодо платіжного балансу;

- домовленість про тлумачення Статті ХХІV Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 року (Територіальне застосування — Прикордонна торгівля — Митні союзи та зони вільної торгівлі);

- домовленість щодо звільнення від зобов’язань за Генеральною угодою з тарифів і торгівлі 1994 року;

- Домовленість про тлумачення Статті ХХVIIІ Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 року (щодо зміни розкладів);

- Марракеського протоколу до Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 року.

Однак, основою ГАТТ 1994 залишаються положення Генеральної угоди з тарифів і торгівлі від 1947 року. Генеральна угода 1947 р. складалася з трьох частин: перша — 2 статті — загальні положення; друга — 21 стаття — правила торговельної політики, що їх договірні сторони зобов’язалися застосовувати в торговельних взаємовідносинах; третя — 13 статей — мала процедурний характер. З 1966 р. ГАТТ офіційно має четверту частину — “Торгівля і розвиток” — питання торгівлі з країнами, що розвиваються.

Угода про сільське господарство встановлює зобов’язання країн, що є невід’ємними частинами ГАТТ1994, у таких сферах: доступ до ринків; внутрішня підтримка вітчизняних виробників; обмеження (заборона) експортних субсидій стосовно окремих товарів.

Доступ до ринку здійснюється шляхом заміни на мито кількісних обмежень, вибіркового ліцензування імпорту, імпортних зборів, мінімальних імпортних цін, нетарифних заходів, що застосовуються через державні торговельні підприємства, також добровільних обмежень експорту та подібних митних заходів. Однак при перевищенні критичного рівня імпорту або знижені ціни нижче рівня встановленої довідкової ціни зберігається можливість застосування до таких товарів механізму спеціальних захисних заходів.

Внутрішня підтримка національних виробників може здійснюватися в межах “сукупного виміру підтримки” АМС (Aggregate measurement of support — AMC), якщо заходи підтримки спрямовані на реалізацію програм підтримки доходів, не пов’язаних з виробництвом і торгівлею, на підтримку витрат на дослідження та розробки, здійснення ветеринарних заходів, розвиток інфраструктури, надання внутрішньої допомоги продуктами харчування, здійснення заходів структурного пристосування та допомоги розвиткові регіонів. Угодою встановлюється частка de minimis (10 % — для країн, що розвиваються; 5 % — для інших країн) від загального виробництва певного товару або загального сільськогосподарського виробництва, яку дозволено не включати до показника “сукупного виміру підтримки”, що підлягає скороченню. Загалом, внутрішня підтримка має надаватися через урядові програми, що фінансуються за державний кошт, а їх наслідками не повинне бути надання цінової підтримки виробникам.

Угода про сільське господарство враховує особливі потреби країн, що розвиваються, стосовно надання 10-річного пільгового періоду для виконання зобов’язань щодо зменшення підтримки, не встановлює обмежень на надання допомоги з метою стимулювання розвитку сільського господарства та села відповідно до програм розвитку, інвестиційних субсидій у сільське господарство, субсидій на сільськогосподарську сировину, що надаються виробникам з низьким рівнем доходів і бідною сировинною базою.

Угода про застосування санітарних і фітосанітарних заходів утворює багатосторонню основу правил і процедур, що регулюють розробку, впровадження та застосування санітарних і фітосанітарних заходів з метою мінімізації їх негативного впливу на торгівлю; використання гармонізованих санітарних і фітосанітарних заходів на основі міжнародних стандартів, інструкцій і рекомендацій міжнародних організацій, не вимагаючи від членів СОТ змінювати їх належний рівень захисту життя чи здоров’я людини, тварин чи рослин. Угода встановлює зобов’язання щодо визнання еквівалентності національних санітарних і фітосанітарних заходів, а також спеціальний і диференційований режими стосовно країн, що розвиваються.

Угода про текстиль та одяг визначає положення, що діють протягом перехідного періоду інтеграції сектору текстильних виробів та одягу в систему ГАТТ 1994 (до 1 січня 2006 р.) і має на меті покращення умов доступу до ринків текстильних виробів та одягу шляхом зниження та зв’язування тарифів, зменшення або скасування нетарифних бар’єрів, спрощення митних, адміністративних і ліцензійних формальних процедур, забезпечення застосування політики справедливих та рівних умов у таких сферах як демпінг, антидемпінгові правила і процедури, субсидії та компенсаційні заходи, захист прав інтелектуальної власності. Угода про текстиль та одяг спрямована на розширення доступу до ринків постачальників невеликих обсягів товарів, надання значних комерційних можливостей новим постачальникам, покращення експортних можливостей найменш розвинутих членів СОТ. Угода поширюється на визначені в додатку до неї товари — групи 50-64 Гарнізованої системи опису та кодування товарів.

Угода про технічні бар’єри в торгівлі (Угода ТБТ) надає згідно з технічними регламентами товарам, що імпортуються, режим, не менш сприятливий, ніж той, що надається аналогічним товарам вітчизняного походження та аналогічним товарам з інших країн. Домовлено, що технічні регламенти не повинні розроблятися, прийматися та застосовуватися у спосіб, метою або наслідком якого є створення невиправданих бар’єрів для міжнародної торгівлі. Для цього вони не повинні мати більшого обмежувального впливу на торгівлю, ніж це є необхідним для виконання законних завдань, зокрема — забезпечення національної безпеки, запобігання шахрайським діям, захисту життя або здоров’я людини, тварин чи рослин, захисту довкілля. Угода встановлює: пріоритет використання міжнародних стандартів як основи національних технічних регламентів (не поширюється на країни, що розвиваються), механізм визнання результатів процедур оцінки відповідності інших країн; порядок надання інформації іншим членам СОТ стосовно чинних технічних регламентів, стандартів і процедур оцінки відповідності, а також технічної допомоги в цих питаннях: спеціальний і диференційований режим для країн, що розвиваються. Крім того, Угода зобов’язує прийняти та дотримуватися Кодексу доброчинної практики з розробки, затвердження та застосування стандартів, який міститься в Додатку 3 до неї.

Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи (ТРІМс) застосовується до інвестиційних заходів, пов’язаних з торгівлею товарами та містить ілюстративний перелік заборонених інвестиційних заходів, включаючи так звані вимоги місцевого компонента виробництва, балансування імпорту та експорту підприємства з іноземними інвестиціями, регулювання напрямів та обсягів експорту та імпорту такими підприємствами. Заборонені інвестиційні заходи мають диференційовані терміни скасування, починаючи з 1995 р.: протягом двох років для розвинутих країн, п’яти років — для країн, що розвиваються та семи років — для найменш розвинутих країн (з можливістю подовження цього терміну).

Угода встановлює, як правило, національний режим внутрішнього оподаткування та регулювання, скасовує кількісні обмеження у цій сфері та містить зобов’язання з дотримання прозорості в застосуванні інвестиційних заходів (надання відповідної інформації), а також положення про можливість доповнення угоди новими нормами з інвестиційної і конкурентної політики.

Угода про застосування статті VI ГАТТ 1994р. (стосовно антидемпінгового мита) встановлює порядок визначення демпінгу, шкоди від демпінгу, започаткування розслідування та його ведення, надання доказів, застосування попередніх заходів, цінових зобов’язань, стягнення та отримання антидемпінгового мита, судового розгляду, також передбачає спеціальні норми стосовно країн, що розвиваються.

Угода про застосування статті VIІ ГАТТ 1994 р. (стосовно оцінки товару для митних цілей) встановлює єдині правила митної оцінки товарів, порядок консультацій та регулювання спорів у сфері оцінки товарів для митних цілей, особливий диференційований режим стосовно країн, що розвиваються та визначає адміністрування митного оцінювання.

Угода про передвідвантажувальну інспекцію: регулює порядок перевірки якості, кількості, ціни товарів, що експортуються на територію члена СОТ, який застосовує інспекцію; визначає вимоги до забезпечення транспарентності інспекції, захисту конфіденційної ділової інформації, уникнення конфлікту інтересів, усунення невиправданих затримок при проведенні інспекції; встановлює місце проведення інспекції, стандарти, що застосовуються і правила перевірки ціни з метою запобігання завищенню або заниженню цін та уникнення шахрайства, а також процедури оскарження та врегулювання спорів.

Угода про правила визначення походження встановлює завдання у сфері гармонізації правил визначення походження на основі застосування спеціальної Робочої програми та встановлює правила визначення країни походження товарів, що застосовуються при використанні непреференційних інструментів торговельної політики (при застосуванні режиму найбільшого сприяння, антидемпінгового і компенсаційного мита, захисних заходів). Угода містить домовленості щодо процедур повідомлення, перегляду, консультацій і врегулювання спорів.

Угода про процедури ліцензування імпорту встановлює правила автоматичного і неавтоматичного ліцензування імпорту, граничні терміни для видачі ліцензій, правила стосовно повідомлень, консультацій і врегулювання спорів. Правила для процедур ліцензування імпорту повинні бути нейтральними у застосуванні та використовуватися безпристрасно і справедливо.

Угода про субсидії та компенсаційні заходи дає визначення субсидії та встановлює критерії надання адресних субсидій, засоби правового захисту у випадку застосування заборонених субсидій або субсидій, що обмежуються, з використанням Органу врегулювання спорів. Угода регулює порядок застосування компенсаційного мита, включаючи порядок проведення відповідних розслідувань, збору доказів, розрахунку обсягів субсидії, обчислення розміру шкоди, вжиття тимчасових заходів.

Угода про захисні заходи встановлює механізми застосування захисних заходів відповідно до статті ХІХ ГАТТ 1994 — Надзвичайні дії щодо імпорту окремих товарів, у випадках, коли певний товар імпортується в таких обсягах та на таких умовах, що завдають або загрожують завданням серйозної шкоди галузі вітчизняного виробництва аналогічних товарів, що безпосередньо конкурують з імпортованими. Захисні заходи стосовно країн, що розвиваються не повинні застосовуватися, якщо частка імпорту певного товару в країні-імпортері не перевищує 3 %. Угода також визначає порядок проведення відповідних розслідувань, визначення наявності або загрози серйозної шкоди, повідомлень і консультацій у цій сфері та порядок застосування тимчасових захисних заходів.

22.Регулювання в системі СОТ заходів держав-членів проти демпінгового імпорту

У цілому демпінг є дуже суперечливим явищем, оск в його основі лежать відмінності національного законодавства та економічної політики відповідних країн. Суто в теоретичному плані різниця між цінами імпортера та національного виробника аналогічного товару пояснюється перш за все наявністю порівняльної переваги, на основі якої будується міжнародний обмін.В практиці світової торгівлі питання демпінгу регулює стаття VI ГАТТ 1947 та Угода про застосування статті VI Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 року. Згідно до цих домовленостей, учасники угоди визнають, що демпінг, через який товари однієї країни потрапляють на ринок іншої країни за вартістю меншою, ніж нормальна вартість, повинен осуджуватись, якщо він спричиняє матеріальну шкоду чи створює загрозу матеріальної шкодипромисловості, створеній на території країни, до якої експортується товар, чи значно затримує створення промисловості. Відповідно до Статті VI ГАТТ демпінг забороняється, тобто. щодо нього застосову-ються відповідні заходи. Шкода від демпінгу встановлюється у таких трьох формах:-матеріальна шкода;-загроза заподіяння матеріальної шкоди;-перешкоджання створенню або розширенню виробництва національного товаровиробни-ка. Стаття 3 Угоди про антидемпінг передбачає, що визначення факту завдання шкоди вітчизняній промисловості від демпінгу, повинно базуватися на всіх “відповідних економічних факторах, що мають відношення до стану промисловості”. Такі фактори включають фактичне або потенційне падіння виробництва, реалізації, частки ринку, прибутків, продуктивності, доходів від інвестицій або використання потужностей, а також фактичний або потенційний вплив на грошовий обіг, товарно-матеріальні запаси, працевлаштування, заробітну плату, зростання, здатність залучати капітал або інвестиції.У разі, коли протягом відповідного розслідування встановлюється, що існує демпінг та внаслідок цього заподіюється шкода, можуть застосовуватись антидемпінгові заходи, які оформлюються в антидемпінгове мито, строк дії якого, як правило, 5 років.

23.Принципи міжнародних комерційних контрактів УНІДРУА В середине прошлого века после завершения мирового экономического кризиса произошел резкий рост международной торговли. В ней стали на равных участвовать прежние «колониальные» страны. Это привело к возникновению некоторых противоречий при разрешении торговых споров. А именно: спор международный, арбитраж для его разрешения тоже международный, а право, применяемое для разрешения спора, - национальное, которое не всегда учитывает особенности международных сделок. При этом каждые правовые системы в первую очередь обеспечивали интересы своих соотечественников. Из-за этого многие страны соглашались сотрудничать с международными партнерами только при условии, что применимое право, которое будет регулировать эти соглашения, не будет правом страны-контрагента. Особенно, это касалось отношений между бывшими «колониями» и «метрополиями». Возникла необходимость создания системы правовых норм, которая бы отражала интересы всех участников вне зависимости от видов правовых систем, без разделения на развитые правовые системы и «колониальные». Необходимо было найти в правовых системах нечто общее с одной стороны, а с другой - сформировать правовые нормы, которые отражали бы содержание и принципы международных правовых сделок. В 1994 году Международным институтом унификации частного права (УНИДРУА) в результате 20-тилетней работы были созданы Принципы международных коммерческих договоров, также называемые Принципы УНИДРУА (далее - Принципы). Принципы УНИДРУА представляют собой полностью новый подход к праву международной торговли, поскольку они не являются международной конвенцией и для их применения не нужна ратификация государства. Это свод международных торговых обычаев, так называемый «lex mercatoria», собранный и унифицированный. Причем, составлялись они признанными в международном юридическом мире экспертами (выступавшими именно экспертами, а не представителями государств). Принципы УНИДРУА подлежат применению:- если стороны согласились, что их договор будет регулироваться данными Принципами. Используются в данном случае в виде «контрактного права», что особенно полезно при составлении договоров и ведении переговоров сторонами, говорящими на разных языках, из разных правовых систем. Руководство Принципами возможно в преддоговорной работе, при заключении и исполнении контрактов, при возникновении спорных ситуаций и взаимных претензий.- если стороны согласились, что их договор будет регулироваться «общими принципами права», «lex mercatoria» или аналогичными положениями (например, «principles of natural justice»).- если в контракте отсутствует соглашение о выборе применимого права.- могут использоваться для толкования и восполнения международных унифицированных правовых документов, а так же служить моделью для национального и международного законодательства (легли в основу ГК РФ, Литвы, Аргентины, Туниса, Квебека и др.). Положения Принципов УНИДРУА могут быть разделены на две части: к первой относятся основополагающие принципы общие для всех правовых систем, а ко второй части относятся правила о заключении и исполнении международных коммерческих договоров и последствия их неисполнения, сформулированные в виде предоставления потерпевшей стороне различных средств защиты. Необходимо иметь в виду, что Принципы содержат ряд положений, не совпадающих с законодательством. Например, они не содержат ограничений по форме договора (п.1.2.), в отличие от Гражданского кодекса, устанавливающейго обязательный перечень сделок, подлежащих заключению в письменной форме. Кроме того, в законодательстве нет такого понятия, как договор с умышленно открытыми условиями (contract with terms deliberately left open), а ст. 2.14. Принципов указывает, что такой договор возможен и открытые условия будут в дальнейшем согласованы или определены третьим лицом. Если даже эти условия не будут согласованы или определены, то это не может повлиять на действительность договора. Характерной для Принципов, явившимися стабилизатором правовых систем, является статья 3.10., определяющая понятие «существенного неравновесия сторон». Эта норма о том, что сторона может отказаться от договора, если другой стороной была недобросовестно использована зависимость или экономическая слабость, а так же недостаточная информированность или неопытность. Явная мера защиты участников международной торговли из слаборазвитых государств, Аналогичная мера, правила «contra proferentem», установленные ст.4.6. Принципов. Суть их в том, что если условия договора, выдвинутые стороной, являются неясными, то предпочтение отдается другой стороне. 24.Регулювання в системі СОТ заходів держав-членів проти субсидованого імпорту

Значення тарифів в системі регулювання міжнародної торгівлі віддзеркалює як назва основної угоди — Генеральна угода з тарифів і торгівлі, так і тематики раундів багатосторонніх торговельних переговорів, більшість з яких була повністю присвячена питанням зниження тарифів. Не дивлячись на значний прогрес, досягнутий в зниженні ставок мита, СОТ продовжує приділяти цьому питанню значну увагу, концентруючи зусилля на тих сферах діяльності, де ставки мита, а отже і доступ до ринків не відповідають тенденціям лібералізації торговельних режимів. В першу чергу це стосується сільського господарства, текстиля та одягу. Тому можна констатувати, що одна з основних цілей ГАТТ, яка полягає в максимальному зменшенні або скасуванні тарифів та інших торговельних бар’єрів ще не досягнута.

Зменшення та скасування торговельних бар’єрів в рамках ГАТТ є наслідком проведення дво- та багатосторонніх переговорів. Результатом таких переговорів, як правило, є досягнення домовленості щодо зменшення тарифів. Зменшені тарифи зазначаються у Розкладах поступок кожної країни.

Розклади поступок є одночасно як переліком узгоджених під час переговорів ставок тарифів по товарних позиціях, так і зобов’язанням не перевищувати в майбутньому реальні ставки понад фіксовані. Зафіксовані в Розкладах поступок тарифні ставки прийнято називати “зв’язаними”.

Країни можуть порушити свої зобов’язання, підвищивши тариф понад “зв’язаний” рівень. Однак при цьому, вони повинні провести переговори з найбільш зацікавленими партнерами, і в кінцевому підсумку відшкодувати їм завдані збитки.

Узгоджені договірними сторонами ГАТТ під час проведення торговельних переговорів тарифні та інші поступки зазначаються у їхніх Розкладах, які згідно Статті ІІ ГАТТ “Розклади поступок” є невід’ємною частиною Угоди [1, с.441]

Структурно розклади поступок поділяються на чотири частини:

· Частина І — тарифні зобов’язання стосовно товарів, які походять з території інших договірних сторін і на які розповсюджується загальний режим найбільшого сприяння; [1. с.440]

· Частина ІІ — тарифні зобов’язання стосовно товарів, які походять з території тих договірних сторін, на які розповсюджується преференційний режим; [1. с.440]

· Частина ІІІ — поступки щодо нетарифних заходів; [4. с.33]

· Частина IV — зобов’язання щодо внутрішньої підтримки та експортних субсидій на сільськогосподарські товари відповідно до Угоди про сільське господарство. [5, с.37]

Кожна країна має індивідуальний (окремий) Розклад поступок і зобов’язана не накладати тарифи або інші мита та збори за ставками, які “перевищують ті мита та збори, що були встановлені” у відповідному Розкладі. [1, с.439]

Прийняття такого зобов’язання називається “зв’язуванням” тарифної позиції, а митні ставки, стосовно яких було здійснено “зв’язування”, називаються зв’язаними митними ставками.

Договірні сторони ГАТТ повинні надавати одна одній режим не менш сприятливий, ніж це передбачено в їх Розкладах, звільняючи при цьому одна одну від мит, які перевищують ті, що визначені Розкладом, з урахуванням термінів, умов та застережень, які були передбачені в ньому. [1, с.439-440]

Разом з цим, згідно статті ІІ — Розклади поступок (п.2) при імпорті сторонам дозволяється накладати на товари одна одної:

“ — збір, еквівалентний внутрішньому податку, який накладається відносно аналогічного товару вітчизняного виробництва чи товару, з якого імпортований товар був повністю або частково виготовлений”;

- будь-яке антидемпінгове чи компенсаційне мито;

- плату або інші збори, що відповідають вартості наданих послуг”; [1. с.440]

Компенсаційне мито. Застосовується у випадку ввезення на територію України товарів, при виробництві та експорті яких використовуються субсидії, якшо подібний імпорт заподіює шкоду вітчизняним виробникам подібних товарів; у випадку експорту з території України товарів, при виробництві, експорті яких використовувалася субсидія, якщо експорт суперечить державним інтересам України. Ставка компенсаційного мита не може перевищувати виділеного розміру субсидії. Спеціальні, антидемпінгові і компенсаційні мита вводяться тільки після спеціального розслідування, проведеного Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі України за заявкою українських чи іноземних зацікавлених державних органів.

25. Цілі, принципи і загальна характеристика Віденської конвенції ООН з міжнародної купівлі-продажу товарів 1980

Віденська конвенція складається з чотирьох частин (101 стаття):

— сфера застосування і загальні положення;

— укладення договору;

— купівля-продаж товарів;

— заключні положення.

Сфера застосування Конвенції. Конвенція застосовуєть­ся до договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, ко­мерційні підприємства яких розміщені в різних державах: а) коли ці держави є учасницями Конвенції; б) коли відповідно до норм МПП застосовується право
держави-учасниці Конвенції (ст. 1).

Стаття 2 Конвенції обумовлює, що норми Конвенції не застосовуються до продажу:

· товарів, що придбаваються для особистого, сімейного чи домашнього використання, окрім випадків, коли прода­вець у будь-який час до або в момент укладення договору не знав і не повинен був знати, що товари придбаваються для такого використання;

· з аукціону;

· у порядку виконавчого провадження або іншим спо­собом в силу закону;

· фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних документів і грошей;

· судів водного й повітряного транспорту, а також судів на повітряній подушці;

· електроенергії.

Стаття 3 виключає застосування Конвенції до дого­ворів підряду і договорів на надання послуг. Конвенція не регулює такі питання: а) дійсність договору б) перехід права власності на товар; в) відповідальність продавця за заподіяні товаром ушкодження здоров'я або смерть будь-якої особи.

Конвенція носить диспозитивний характер стосовно положень зовнішньоекономічного договору (кон­тракту): більшість її положень діє, якщо сторони не домо­вилися про інше.

Укладення договору. Конвенція докладно регулює поря­док укладення договору (частина друга): направлення офер­ти, акцепт, вступ договору в дію. Пропозиція про