Предмет, структура і функції політології

Як будь-яка наука, політологія має свій об'єкт і предмет дослідження. Під об'єктом науки розуміються сторони об'єктивної реальності, що підлягають розгляду. Не виключено, що один і той самий об'єкт може вивчатися різними науками під особливим кутом зору, з позиції свого предмету та методів. Об'єктом політології є політична сфера суспільства і всі процеси, що в ній відбуваються. Але існує більше десяти гуманітарних та соціальних наук, що розглядають політику: наприклад, філософія, соціологія, теорія держави і права, історія. У зв'язку з цим виникає питання про специфіку предмету політології, тобто того кола проблем, яке підлягає всебічному дослідженню.

У вітчизняній політології склались дві позиції стосовно предмету політології. Згідно з першою, політологія - це цілісна й інтегративна наука про політику, яка включає в себе весь комплекс часткових політичних знань. Сама ж політологія виступає як міждисциплінарне знання, а її предмет складає сукупність закономірностей функціонування і розвитку різних сторін політичної діяльності, які досліджуються окремими субдисциплінами - політичною філософією, політичною соціологією, політичною психологією тощо.

Згідно з другою позицією, політологія - це загальна теорія політики, яка не намагається охопити всю політичну проблематику і має свій специфічний предмет дослідження: закономірності відносин соціальних суб'єктів з приводу влади і впливу, механізм владовідносин та взаємодій між владарюючими і підвладними, керованими і керуючими. При цьому влада розглядається як сутність феномену політики. Не вступаючи в дискусію про політологію, можна висловити думку, що "широке" і "вузьке" розуміння предмету політичної науки не суперечать одне одному, а співвідносяться як два "концентричні кола" накопичення політичного знання.

Більшість дослідників розглядають політологію як єдину інтегровану науку, хоча і внутрішньо диференційовану на субдисципліни.

Залежно від проблематики, що вивчається, вона містить у собі такі напрями:

політичну філософію, яка досліджує ціннісні аспекти політики, ідеали і норми, на основі яких функціонує політика та влада; крім того, політична філософія формує понятійний апарат науки, її методологічну базу;

теорію політики; це більш конкретна дисципліна, що вивчає політику і владу, механізми функціонування останньої, вона має свої внутрішні структурні ланки: теорія політичної системи, теорія влади, теорія демократії, теорія еліт тощо;

політичну соціологію, яка акцентує увагу на соціальному обґрунтуванні влади: вплив соціальних груп і в цілому громадянського суспільства на політику;

політичну психологію, котра досліджує роль установок, переконань, мотивів і несвідомих факторів на політичну поведінку; ця дисципліна розглядає як масові форми участі в політичних процесах, так і психологічні аспекти феномену лідерства;

історію політичних учень, що вивчає етапи еволюції уявлень про політичне життя і її компонентів у різні політичні епохи;

політичну антропологію, яка вивчає вплив соціобіологічних якостей людини на політику, а також зв'язок політики з культурою і національно-психологічними особливостями того чи іншого народу;

теорію міжнародних відносин, яка розглядає проблеми світової політики і взаємовідносин держав; всередині цього напряму виділяють геополітику, що розглядає використання державами просторових факторів для досягнення політичних завдань.

Це далеко не повний список субгалузей, що входять у структуру політології. За різними оцінками, в єдину систему політичної науки об'єднуються від двадцяти до сорока дисциплін, що відображають процес поглиблення спеціалізації політичного знання.

Друга структура політології передбачає розмежування фундаментальної теоретичної (часто її називають загальною) і прикладної політології. Один напрям відрізняється від іншого завданнями, дослідницькими процедурами і зв'язками з практикою. Теоретична політологія ставить своїм завданням отримання нового знання, пояснення і розуміння політичної реальності, розробку нових концептуальних моделей реальності. Але її вплив на практику носить опосередкований характер. Навпаки, прикладна політологія безпосередньо орієнтована на досягнення реального політичного ефекту. Вона вивчає і пропонує способи впливу на певні сфери політичної реальності. Кінцевою метою досліджень у цій сфері є прогнози, рекомендації, поради учасникам політичного процесу. Даний напрям політології має безпосередній зв'язок з практикою. Про практичний напрям прикладної політології свідчить і сфера її уваги: технології виборчих кампаній, вивчення суспільної думки, електоральна поведінка, технологія організації влади, прийняття політичних рішень, політичне прогнозування, моделювання політичних процесів тощо.

Два напрями політології доповнюють один одного. Теоретична політологія дає прикладній загальну концептуальну модель і методологію дослідження, але в той же час у своїх узагальненнях вона сама спирається на емпіричний матеріал, зібраний практиками-політологами.

Призначення політології для суспільства розкривається в її функціях.

Пізнавальна функція полягає у дослідженні багатогранності політичних явищ з метою отримання знання про їхню сутність, зміст і закономірності розвитку.

Аналітична функція - всебічний аналіз політичних процесів, оцінка діяльності інститутів політичної системи.

Прогностична функція - вироблення наукових прогнозів подальших змін у політичній сфері, виявлення тенденції розвитку суспільних процесів.

Інструментально-практична функція - розробка рекомендацій для удосконалення яких-небудь сторін політичної практики.

Політична соціологія - формування громадянської культури.

Політичне знання допомагає зрозуміти людині свою роль у світі політики, озброює її політичним досвідом і усвідомленням своїх прав та можливостей.

особливості розвитку політичної науки

Занепад греко-римської цивілізації й утворенняфеодальних держав у середньовічній Європі, де християнська Церква займала панівне становище, призвело до істотної зміни суті та змісту політичної думка.Вона у середньовічній Європі перебувала під впливом теології. Догмати Церкви виступали одночасно і політичними аксіомами і правовиминормами. Центральним пунктом середньовічних доктрин був принцип "нема влади невід Бога, існуюча влада Богом установлена". Найбільшогопоширення в ХІІ-ХШ ст.набула доктрина "двох мечів", якими володіла Церква. Один меч вона зберігала при собі, інший вручала володарям, щоб ті могли вершити земні діла і водночас виконувати волю Церкви. В епоху Нового часу, із зародженням капіталістичних відносин, політична філософія намагалася звільнитися від теології, раціонально пояснити природу політичних явищ. У рамках просвітницько-раціоналістичного періоду можна виділити такі основні політичні концепції: макіавеллізм, державний суверенітет, розподіл влади, правова держана і громадянське суспільство, марксизм.

Н.Макіавеллі у праці "Володар" заклав основи світського розуміння держави і політики. Він намагався звільнити політику від релігійних і моральнихоснов. Сутність всякого віровчення, на думку П.Макіавеллі, важлива не з точки зору його істинності, а з точки зору суспільної вигоди, використання з метою виконання рабської повинностічи для формування високих якостей вільної людини. Філософ відстоював гасло "мета виправдовує засоби", а це означає, що правитель задля слави і могутності держави може порушувати моральні норми. Н.Макіавеллі допускав аморальність правителя лише у випадку смертельної небезпеки для Вітчизни. В усіх інших випадках правитель повинен прагнути бути чесним і справедливим. Ідеалом державного правління для Н.Макіавеллі була змішана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноосібна диктатура для приборкання свавілля аристократів і наведення порядку. Основні принципи політики, обґрунтовані Н.Макіавеллі, можна узагальнити таким чином; для того, щоб управляти, треба знати істинні причини вчинків людей. їхні бажання н інтереси; в політиці треба завжди сподіватися гіршого, а не ідеально кращого; влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це породжує ненависть; правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою зламати ворогів, і лисиці, щоб уникнути хитро розставлених противниками пасток; правитель повинен вміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад у державі; народ, обираючи посадових осіб, здатний зробити кращий, ніж правитель, вибір; тиранія правителя значно страшніша, ніж тиранія народу.

Ж.Боден сформулював поняття суверенітету як істотної ознаки держави. Суверенітет держави він розумів як єдину, неподільну, вільну від обмежень і законів владу над громадянами і підданими. За Ж.Боденом, основними ознаками суверенітету є самостійність влади, яка зовнішньо виявляється у незалежності від інших держав, а внутрішньо – у незалежності від підпорядкування кому-небудь всередині держави; постійність і безперервність влади, яка у Франції, наприклад, виявлялася в офіційному повідомленні про смерть одного короля і вступ на престол іншого (король помер, хай живе король); не пов’язаність законами, оскільки вони є розпорядженнями тієї ж суверенної влади (влада може бути пов'язана правом як виявом загальної справедливості); не відчуженість і неподільність влади. Суверенна влада, на думку Ж. Бодена, має право видавати закони, оголошувати війну і мир, призначати чиновників, вчиняти вищий суд, милувати, чеканити монету, встановлювати міру і вагу, збирати податки.

Концепції природних прав і суспільної угоди були розроблені англійськими мислителями Т.Гоббсом і Дж.Локком, а також французьким мислителем Ж.Ж.Руссо. Сутність концепцій природних прав людини полягала у визнанні того, що людина від природи наділена правом на життя, свободу, власність та безпеку і ніхто не повинен зазіхати на природні, невід'ємні від самої сутності людини права. Цими правами люди були наділені в природному (тобто додержавному) стані. Його філософи розуміли по-різному: Т.Гоббс – як "війну всіх проти всіх", Дж. Локк, хоч і підкреслював мирний характер людейу природному стані, однак не виключав можливості виникненнязагрозиіснуванню природнихправ людей, а Ж.-Ж. Руссо трактував природний стан як найщасливіший період людства.

Суть суспільної угоди між владою і людьми ці мислителі пояснювали залежно від розуміння природного стану. На думку Т.Гоббса, люди повністю відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі (левіафанові), щоб позбутися постійного страху за власне життя. Дж. Локк вважав, що люди лише частково делегують права, обмежуючи таким чином владу, даючи їй "мінімальні" повноваження, зберігаючи при цьому індивідуальні особливості. Ж.-Ж.Руссо трактував суспільну угоду як обман бідних багатими, котрі створили для захисту своїх інтересів публічну владу,і тому пропонував таку угоду, за якою окремі індивіди, передаючи свої права спільноті, створеній ними, забезпечують собі громадянські права і свободи.

Ж.-Ж.Руссо вважають засновником концепції народного суверенітету, суть якої полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади.Суверенність народу,згідно з поглядами Ж.-Ж.Руссо, є невідчуженою і неподільною. Тому він критикував прихильників поділу влади, порівнюючи їх" з японськими штукарями, які розрізають дитину на частини, підкидають їх угору, а дитина залишається живою і неушкодженою. Ідеї поділу влади Ж.-Ж.Руссо протиставляв ідею розмежування функцій органів держави. Суверенітет народу здійснюється через участь усіх громадян у законодавчому процесі. Він був переконаний, що закони, встановлені народом, будуть корисні як для народу в цілому, так і для кожного громадянина зокрема. Ж.-Ж.Руссо як прихильник прямої демократії заперечував парламентаризм на тій підставі, що парламент, по-перше, відображає інтереси окремих партій і клік, по-друге, депутати не виражають прямо колективної волі, а є лише уповноваженими для обговорення законів.

Дж.Локк та Ш.Монтеск'є висунули концепцію розподілу влади. Згідно з ДжЛокком, влада поділяється на законодавчу, виконавчу і федеративну.Перша встановлює норми поведінки громадян, друга вживає заходів щодо застосування законів, а третя визначає відносини держави з іншими державами. Судову владу ДжЛокк не відмежовував від виконавчої. Розвиваючи вчення ДжЛокка. Ш.Монтеск'є виділив три види влади: законодавчу, виконавчу і судову. Принцип поділу влади передбачав, що вона належить різним органам, і закон встановлює прерогативу для кожного з її видів, кожна гілка влади взаємно обмежує і стримує одна одну (тобто існує механізм стримування і противаги).Зосередженість влади в руках однієї особи, на думку Ш.Монтеск'є, неминуче призводить до загибелі свободи, до зловживань чиновників.

Основні ідеї концепції правової держави містяться також у працях німецьких філософів І.Канта, Г.-В.-Ф.Гегеля.

І.Кант обстоював думку, що благо і призначення держави у досконалому праві, в максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права. Держава, за І.Кантом, – це об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Мета держави не в піклуванні про матеріальні і соціальні інтереси громадян, а в правовому забезпеченні індивідуальноїсвободи.

Отже, до основних компонентів концепції правової держави, опрацьованої філософами просвітницько-раціоналістичного напряму, відноситься ідея про неможливість відчуження головних природних прав людини, які не залежать від державного визнання, але мають бути узаконені державою і обмежувати її повноваження; про необхідність конституційних і судових гарантій прав особи; про верховенство права над державою.

Теоретичні засади концепції громадянського суспільства заклав Г.-В.-Ф.Гегель. На його думку, громадянське суспільство характеризується системою потреб, правосуддям і корпораціями, ґрунтується на приватнійвласності й загальній рівності. Головна функція громадянського суспільства, яке в своїх діях повністю покладається на правосуддя, – захист свободи і приватних інтересів громадян. Однак Г.-В.-Ф.Гегель розглядав громадянське суспільство крізь призму тогочасної соціально-станової структури і надавав пріоритет державі як уособленню "абсолютного духу" над громадськими інститутами.

Між княжою і козацько-гетьманськоюдобою Україна перебувала під владою Литви і Польщі. В той час політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції, яка простежувалася в працях Ю.Дрогобича та С.Оріховського,

Ю.Дрогобич – доктор філософії та медицини Болонського університету – займався політичним прогнозуванням, зокрема намагався передбачити становище Імператора Священної римської імперії Фрідріха III, а також ворогуючих сторін на Апеннінському півострові. Він був прихильником сильної королівської влади, визнавав зверхність світської влади над церковною.

С.Оріховський замолоду виступав проти божественного походження влади, відстоював принцип невтручання Церкви в державні справи. Держава, на його думку, подібна до живої істоти, яка має своє тіло (посполиті), душу (шляхетний стан), розум (король). Мета держави – збереження набожності, добробуту і свободи громадян. У праці "Про природне право" С.Оріховський одним із перших у Європі розробив концепцію природного права, відстоював пріоритетність закону над рішенням монарха чи інших посадових осіб. Проте за декілька років до смерті в праці "Польські діалоги політичні" він відійшов від передових поглядів, відстоював зверхність папської влади над королівською. Цей принцип письменник-публіцист застосував при розробці піраміди влади у Польщі, котра нагадувала трикутник, вершиною якого була духовна влада, у лівому куті – священо-служителі, а у правому – король.

Полемічна література здебільшого торкалася питань релігійного життя, реформи Церкви, але в контексті цих проблем порушувались і політичні питання. Виявлялисядва напрями: перший був зорієнтований на унію православної й католицької Церков, другий тісно пов'язувався з анти уніатською боротьбою та реформою православної Церкви.

Головнимтеоретиком першого напряму вважають П.Скаргу, автора праці"Про єдність Церкви Божої". Він критикував православнуЦеркву за відступництво східної Церкви від апостольського Риму через пихатість константинопольських патріархів і тиранію візантійських імператорів; за шлюби духовенства; за вживання в літургії слов'янської мови; завтручання світської влади в церковні справи.Все це, на думку П.Скарги, згубно впливало на рівень християнської науки, розхитувало моральні устої духовенства. Єдиний порятунок для русинів він вбачав в унії Церков, можливій за таких умов: визнання православними влади папи; єдність віри; послух перед папою. Крім цього, П.Скарга виступав на захист централізму в церковному житті, за обмеження доступу до розглядупитань віри світських осіб і нижчого духовенства.

Серед яскравих постатей другого напряму можна виділити автора "Апокрисису"Х.Філалета. В полемічній боротьбі з П.Скаргоювін відстоював ідею демократизації Церкви, в дусі протестантського віровчення захищавправо світських людей на участь у церковних справах, на вибори духовної влади, був прихильником релігійної терпимості. Х.Філалет дотримувався думки, що відносини влади і народу ґрунтуються на суспільному договорі, згідно зяким король і підданіповинні суворо дотримуватися закону. Порушення прав і свобод підданих з боку як короля, так і шляхетного стану, підриває державу, спричинюється до її занепаду. Х.Філалет заперечував абсолютизм не лише монарха, а й Папи Римського, вважав незаконним його втручання у світські справи.

І.Вишенський – визначний український письменник-полеміст висунув концепцію колективної соборності правління християнською Церквою, засновану на ідеї рівності всіх людей перед Богом. Принцип соборності як вияв демократизму він відстоював також у відносинах між Церквами. В цьому ж контексті І.Вишенський заперечував не тільки абсолютизм духовної влади – Пани Римського, а й абсолютизм світської влади – королів і царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від Бога і не може використовувати її на свій розсуд.

історія розвитку української політології

Становлення політичної думки в Київській Русі теж відбувалося під впливом християнської релігії, яка з 988 р. стала державною. Про це свідчать перші літературні пам'ятки того часу. Основними творами того часу, в яких відображені політичні ідеї, були "Слово про закон і благодать" митрополита!ларіона, "Руська правда" Ярослава Мудрого, "Повчання дітям" Володимира Мономаха, "Повість минулих літ" літописця Нестора, 'Ізборник 1076 р." та ін.

Головними концепціями суспільно-політичної думки княжих часів була концепція "богоугодного володаря" і концепція "князівського єдиновладдя". Автори першої концепції, а саме ігумен Феодосій Печерський і літописець Нестор, сформулювали ідею "духовного приводу над світською владою", тобто ідею необхідності об'єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу, а також ідею божественної природи влади.

Представники другої концепції, зокрема митрополит Іларіон, вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави. На думку митрополита Іларіона, християнство повинно служити консолідації країни, а церква - державі та володарю.

В пам'ятках літератури Київської Русі знайшли відображення найгостріші проблеми соціально-політичного життя тогочасного суспільства: зміцнення державності, збереження єдності першої слов'янської держави, обстоювання її міжнародного авторитету, вирішення проблеми співвідношення церковної та світської влади.

Упродовж тривалого часу українському народові доводилось витримувати тяжкі випробування. Предки українців зазнали монголо-татарської навали, потім Україну захопила Литва, але найтяжчим виявився гніт Польщі, що супроводжувався релігійними утисками. Державною релігією в багатьох країнах Європи, зокрема у Польщі, до складу якої входила Україна, був католицизм, який мав на меті побороти православну церкву в українських землях.

Національно-релігійне поневолення негативно вплинуло на розвиток політичної думки в Україні. Та все ж таки в українських землях зародилася національна політико-правова ідеологія. Цьому сприяло те, що в XV-XVІ ст. в Україну через Польщу почали проникати із Заходу ідеї Реформації, спрямовані проти феодального ладу й католицизму, який контролював майже всі сфери життя.

Політична думка цього періоду представлена працями Юрія Котермак-Дрогобича та Станіслава Оріховського. Зокрема, ідеалом для С. Оріховського була освічена монархія, обмежена законом. Він виступав проти теологічної теорії про божественну основу держави і влади, вважав неприпустимою підлеглість світської влади духовній. Він зробив спробу розділити їхні функції: єпископ під час служби не є підданим короля; влада короля не поширюється на церкву; сфера впливу єпископа обмежується стінами собору.

Політичні погляди в Україні набули подальшого розвитку за часів Гетьманщини, яка існувала впродовж 116 років (16481764). Політична думка того часу розвивалась у контексті таких правових документів, як "Березневі статті", "Гадяцький трактат", "Конституція прав та свобод Запорізького війська" та ін.

Питання співвідношення церкви і держави знайшли відображення в політичних поглядах визначного діяча православної церкви Петра Могили (1596 або 1597 - 1647). Стосовно перспективи розвитку Української держави, можливої її самостійності П. Могила виклав концепцію ідеального володаря. Бачив його сильним, рішучим, доброчесним і вірним православній вірі правителем. Відносно походження влади П. Могила дійшов висновку, що вона дається від Бога, перед яким вона і підзвітна у своїх діях. Верховна державна влада діє у трьох напрямках: політичному, мирському та духовному. Політичні та мирські справи він ставив попереду. До них він відносив управління, суд, законодавство. Вважав за необхідне разом із внутрішніми політичними проблемами вирішення питань зовнішньої політики, захисту суверенітету країни.

Погляди П. Могили на співвідношення церкви і держави по-різному сприймали та розвивали діячі Києво-Могилянської академії. Зокрема, С. Яворський відстоював рівноправність світської та духовної знаті, намагався пристосувати ряд православних догм до католицьких схем. Мислитель захищав ідею сильної церковної влади, що не заважало йому водночас стверджувати, що "царі більше панують над тілом, ніж над душею людською".

Ректор Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович першим в умовах російської держави створив теорію освіченого абсолютизму, спираючись на теорії природного права та суспільного договору. На його думку, пріоритетною повинна бути світська влада, церква має підпорядковуватись державі. Носієм державної влади, за теорією Ф. Прокоповича, може бути лише освічений володар.

У XІX ст. розвиток політичної думки в Україні відбувався під впливом соціально-економічних відносин, які визначились занепадом феодалізму і зародженням капіталістичного ладу. Крім того, на становлення національної політичної ідеології значною мірою вплинули діяльність таємної політичної організації Північного та Південного товариств, повстання декабристів у Петербурзі й Чернігівському полку, що були придушені.

Вершиною розвитку політичної думки першої половини XІX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського товариства. Члени цієї організації, а саме, Т. Шевченко, М. Костомаров, Г. Андрузький, М. Гулак, М. Куліш та інші, згуртували довкола ідеї слов'янського об'єднання у формі слов'янської республіканської федерації.

Значний внесок у розвиток політичної та правової ідеології ліберального й демократичних рухів в Україні зробив М. Драгоманов (1841-1895) - талановитий філософ, публіцист, історик та вчений. Він створив концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особистостей. Реалізація цього ідеалу, вважав він, можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядування громад і областей. М. Драгоманов розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу.

У державно-правовій концепції М. Драгоманова передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча і судова. Законодавча влада належала двом думам - державній і союзній. Головою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обраний голова Всеросійського державного союзу. Глава держави призначав міністрів, відповідальних перед обома думами. Своєю державно-правовою концепцією М. Драгоманов пропонував парламентську державу із засадами самоуправління, яка впливала б на соціальну та економічну сфери суспільства, надавала б великого значення просвітництву й законодавству, які уможливили б реформаційні зрушення.

Певний внесок у розвиток політичної думки належить філософу і письменнику І.Я. Франкові (1856-1916). У його політичній творчості знайшли відображення соціальні та економічні процеси, що мали місце на межі XIX -XX ст. у Галичині, яка зазнавала утисків з боку Австро-Угорської монархії, польських поміщиків і капіталістів. I. Франко був політичним діячем, і за підтримки М. Драгоманова став одним з організаторів радикальної партії з демократичною програмою. Серед проблем, які розглядалися I. Франком, були: аграрна проблема, загальні принципи розв'язання селянського питання, робітнича, національна проблема. I. Франко був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських вартостях. Мислитель виступав за рівність усіх націй і вважав, що найкращим вирішенням національної проблеми було б утворення державних об'єднань змішаного типу, які опиралися б на солідарність інтересів.

Подальшому розвиткові політичних ідеологій в Україні (кінець XIX - початок XX ст.) значною мірою сприяли М. Грушевський та В. Винниченко.

Основою політичних концепцій М. Грушевського було українське питання. Він вважав, що основою входження України в Росію була автономія, але цим принципом знехтували. Можливість вирішення цієї проблеми він бачив у випадку децентралізації влади в Росії та утворення федерації, під якою розумів об'єднання в одній державі декількох.

Разом з М. Грушевським в Україні працював відомий політичний діяч, один з керівників Української Центральної Ради В.Винниченко. Він брав участь у розробленні проекту Конституції, яку мали затвердити Установчі збори. Але через те, що воєнні дії перешкодили проведенню Установчих зборів по всій Україні, проект Конституції було розглянуто 29 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради. Цей документ увібрав у себе основні політико-правові погляди М. Грушевського та В. Винниченка, яких вони додержувались останнім часом.

Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М. Міхновський. Він пропонував йти до незалежності протореними шляхами західних країн, використовуючи творчі потенціали націоналізму європейського типу.

У політичній думці в Україні 20 - 30-х рр. ХХ ст. виділяють кілька напрямків, зокрема, консервативний (В. Липинський, С. Томасівський, В. Кучабський), державницький націоналізм (С. Дністрянський, В. Старосольський, С. Рудницький), інтегральний націоналізм (Д. Донцов, М. Міхновський, С. Бандера, Я. Стецько).

Суть українського консерватизму зводиться до таких основних положень:

1) політичним ідеалом для України є спадкова монархія, яка очолюється гетьманом;

2) класократія, особливий політичний режим влади, є противагою республіканській парламентській демократії;

3) суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих людей;

4) реалізація доктрини консерватизму детермінується поширенням консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму.

Д. Донцов увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології "інтегрального" націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:

1) вольовий принцип;

2) постійне прагнення до боротьби;

3) романтизм і фанатизм у національній боротьбі;

4) синтез національного та інтернаціонального;

5) необхідність виховання нової політичної еліти;

6) орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.

соціальні групи як основні суб єкти і об єкти політики

Будь-яка політика стає зрозумілою, коли ясно, хто здійснює її і на що вона спрямована, тобто визначені суб'єкти й об'єкти політики у суспільстві на тому чи іншому етапі історичного розвитку. Таке визначення дасть можливість підійти до з'ясування сутності політичних відносин між суб'єктами, суб'єктами і об'єктами політики, розкрити форми їхньої політичної поведінки, способи політичної діяльності, засоби перетворення політичного середовища.

Суб'єкт і об'єкт політики — обов'язкові елементи політичних відносин, тому вони повинні розглядатися в єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності, однак кожен з цих елементів має свої властиві йому ознаки.

Суб'єкти політики — це соціуми, а також створені ними установи, організації, чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних об'єктів політики.

Суб'єкт політики, таким чином, передбачає: наявність самих соціумів та їх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою; певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність; виявлений інтерес; взаємозв'язок, взаємодію з об'єктом політики.

Об'єкти політики — явища політичної сфери в їх різноманітних проявах і зв'язках з усім громадянським суспільством. На них спрямована діяльність суб'єктів політики. Об'єкт політики дає уявлення всього того, на що суб'єкт політики спрямовує свою перетворюючу або руйнівну політичну діяльність.

Об'єкти політики — це реальна політична дійсність, характерні для неї суспільні відносини, насамперед політичні, політична система суспільства в цілому, її елементи, форми політичного життя, сфера політичних інтересів, суперечності політичного процесу як у вітчизняних межах, так і в регіональному або світовому просторі.

У суспільстві суб'єктом і об'єктом політики можуть бути людина, соціальні верстви, групи, організації, рухи, колективи, держави, суспільство в цілому.

Відповідно до визначення поняття суб'єкта й об'єкта політики розглянемо їх основні характеристики.

Суб'єктом політики є кожний соціум, здатний творити політику. Це означає відтворення набутого, усталеного в політиці, виробленого попередніми поколіннями в процесі історичного розвитку, підтримання реального політичного стану в усій системі його залежностей, закладення в реалії політики імпульсів її майбутнього розвитку, внутрішніх пружин політичного руху. Отже, суб'єкт політики є активним за своєю природою. Рушійною силою такої активності, цілеспрямованої політичної діяльності є наявність політичного інтересу. Обсяг активності зу-. мовлений здатністю суб'єкта впливати на поведінку людей (взаємодіяти з іншими суб'єктами політики), підпорядковувати політичні дії виробленим цілям, викликати зміни у політичному стані, впливати на політичний процес. Ця здатність визначається як "політична суб'єктність".

Суб'єкти політики також визначають, хто є головною дійовою особою, хто другорядною, а хто й масою, натовпом, пасивним об'єктом маніпулювання.

Суб'єкт політики, впливаючи на інших людей, які стають для нього об'єктами політики, здатний також до самотворення, самоорганізації, самовдосконалення.

Здатність суб'єкта політики до творення, організації, управління та іншої діяльності значною мірою зумовлена такими обставинами.

1. Суб'єктивні здібності, що визначають здатність впливати на політичний процес, а саме: знання, вміння діяти, послідовність діяльності, мотивація, емоційний стан, воля та ін.

2. Об'єктивні можливості для політичних дій (досягнутий рівень зрілості суб'єкта політики, наявність політичних сил, з якими об'єднується або бореться суб'єкт, їх розгалуженість, зріле політичне середовище та ін.).

Розвиток політичного життя світового співтовариства збагачується різноманітністю суб'єктів політики, їх можна певним чином класифікувати як первинні і вторинні.

До первинних суб'єктів політики належать індивіди та соціально-історичні спільноти: світове співтовариство, громадянське суспільство, народи, етнічні й соціальні групи. Ці спільноти формують певні об'єднання, які відображають їхній інтерес і дають змогу втілити його у життя.

До вторинних суб'єктів політики належать політичні інституції і політичні організації — держава, партії, громадськополітичні об'єднання. Отже, вторинні суб'єкти політики є похідними від первинних.

Між суб'єктами політики існує динамічна система взаємовідносин — залежності, підпорядкування, супідрядності, відносної автономності. Місце і роль того чи іншого суб'єкта політики у цій системі визначаються його готовністю впливати на політичні процеси, тобто наявністю необхідних політичних якостей, політичної культури. Охарактеризуємо первинні і вторинні суб'єкти політики.

Первинні суб'єкти є вихідними у формуванні політики. Вони є носіями політичних інтересів, потреб, на яких ґрунтується свідома і несвідома політична діяльність. Саме інтереси і потреби спонукають до політичних дій різні соціально-політичні спільноти.

Головним суб'єктом політики є людина. Саме завдяки активній діяльності її діють соціально-політичні спільноти і створені ними організації.

Ідеї щодо ролі особи як суб'єкта політики посідають в історії політичної думки чільне місце. Ще Платон і Арісто-тель підкреслювали значення людини та її політичної діяльності у житті суспільства. Платон прагнув визначити типи людей і відповідно політичні позиції. Арістотель виходив з того, що людина за своєю природою є істотою політичною. Період Відродження і наступні століття показали, що політична особа посідає дедалі вагоміше місце у політичному житті та в системі поглядів на нього. У XX ст. активізація політичного життя у світі загострила увагу до місця, ролі, значення особи як суб'єкта політики, утвердила принцип людського виміру політики.

Підвищення ролі політики у суспільному житті зумовлене активізацією діяльності особи як її суб'єкта, прискоренням процесу соціалізації, зростанням рівня її політичної культури. Саме особа є носієм політичних уявлень, орієнтирів, настанов, мотивів і навичок політичної діяльності. Вона виступає як громадянин — носій політичних прав і обов'язків.

Стабільний розвиток політичної сфери може бути лише в такому суспільстві, де існує механізм політичної соціалізації людини як процес набуття і реалізації її політичної культури. Саме за такої умови особа поступово оволодіває реаліями політичного життя, формами і методами впливу на нього, певними організаційними структурами, ідентифікує себе з іншими суб'єктами політики, входить до різних соціально-політичних спільнот.

Людина включається і реалізує себе у політичному житті як громадянин, політичний діяч, політичний лідер. Політичний вплив кожного з них безперечний, проте за обсягом і за силою він неоднаковий.

Так, політична влада може використовуватись особами і в егоїстичних цілях, як втілення індивідуального політичного інтересу.

До таких політичних діячів XX ст., які керувались устремліннями до влади в ім'я самої влади, приховували справжній їх зміст й антинародну спрямованість, можна віднести Сталіна й Гітлера, Чаушеску і Пол Пота, Хомейні й Мао Цзедуна, Енвера Ходжу та ін.

Суттєвою передумовою політичної суб'єктності особи є реалізація певних чинників — матеріальних, соціально-культурних, політико-правових. Матеріальні означають: чим багатше суспільство, тим більше шансів для демократичних форм політичної діяльності особи. Соціально-культурні чинники забезпечують включення особи у певні спільноти, ідентифікацію її із соціально-класовими, етнічними структурами і через них виявлення, осмислення, здійснення політичних інтересів і політичних потреб. Політико-правові — це існуючий політичний режим, політична система суспільства, особливості їхнього функціонування. Зазначені чинники дають змогу розкрити потенційні характеристики особи як політично свідомого громадянина, активного політичного діяча або людини, відчуженої від політики, індиферентного споглядача політичних подій.

Особа бере участь у політиці безпосередньо або опосередковано. Безпосередня участь здійснюється через форми прямої демократії: референдуми, вибори, згбори тощо. Представницькі форми демократії — парламент, місцеві органи влади, представницькі органи партійних та інших громадських організацій — забезпечують опосередковану діяльність особи у політичній сфері. У цих органах власне політичну діяльність здійснюють особи як політичні діячі, політичні лідери, політичні керівники. Світовий політичний процес свідчить про розширення й урізноманітнення форм політичної діяльності особи. А це, в свою чергу, означає, що роль людини як суб'єкта політики в світовому співтоваристві безперервно зростатиме, набуватиме нового змісту.

Соціально-політичні спільноти як суб'єкти політики — це цілісні соціальні утворення, що формуються на основі певних соціально-політичних і культурно-економічних зв'язків, тенденцій і перспектив розвитку.

Основні характерні ознаки соціально-політичних спільнот як суб'єктів політики:

> соціально-політичні спільноти є рушієм суспільно-політичного прогресу;
> без активної діяльності соціально-політичних спільнот, розвинених відносин між ними, їхньої свідомої поведінки, політичної волі прогресивні соціальні зміни не
можливі;
> від характеру соціально-політичних спільнот, а також якості функціонування створених ними політичних інституцій залежить стан об'єкта політики — політичної
сфери суспільства;
> від характеру політичної діяльності суб'єктів політики залежать тип суспільства, його суспільно-політичний та державний устрій.

Наприклад, відповісти на запитання, чи були СРСР та інші країни Східної Європи суспільствами соціалістичними, можна, якщо визначити характер суб'єкта політики.

Кожна соціально-політична спільнота як суб'єкт політики діє лише їй властивим чином.

Дедалі більшої упорядкованості політичних, економічних та інших відносин набуває особлива спільнота — світове співтовариство. Світове співтовариство має через відомі і новостворені організаційні структури утвердити універса-лістські, загальноцивілізаційні засади ідеї демократії в міжнародній системі, що створюється, відкрити демократичну перспективу розвитку для світової популяції в цілому, для громадянського суспільства кожної з країн світу, творити, за висловом І. Канта, "загальний всесвітньо-громадський стан як лоно, в якому набудуть розвою усі первинні задатки людського роду"1.

Світове співтовариство, яке у повоєнний час звикло до певної стандартності, зрозумілості ситуацій, штучної упорядкованості, жорсткого силового дуалізму, сьогодні набуло якостей політичного плюралізму і багатокритеріальності. Зникла субординація, що трималась на глобальних ідеологіях та силі, а з нею й уніфікованість, детермінованість позицій та дій держав. У колишнього світоустрою було фактично кілька співавторів — великих держав. Саме їхні інтереси тоді визначали політичні правила на міжнародній арені. Решта членів світового співтовариства узгоджувала свої інтереси з інтересами великих держав.

З крахом комуністичної системи світове співтовариство дедалі більше гармонізує сучасне політичне життя, забезпечує волевиявлення національних інтересів усіх держав, що раніше підпорядковували свою політику "системній дисципліні". Внутрішня плюралізація світового співтовариства характеризується виникненням нових держав на терені колишніх СРСР та СФРЮ, зміною політичних обрисів і формуванням нових субрегіонів (країни Балтії, субрегіон Північної Європи та ін.). А це, у свою чергу, розкриває можливості внутрішнього політичного самотворення, саморозвитку світового співтовариства. Суттєвою закономірністю його є багатоманітність, творення загальнолюдської політичної філософії, розбудова світового правоустрою, світоустрою в цілому, творення нової динамічної рівноваги, утвердження світових політичних цінностей та інтересів. Все це, однак, не звільняє світове співтовариство від незбалансованості світових стратегічних інтересів, рівневих розбіжностей у потенціалі регіонів та ін.

Розвиненою спільнотою є громадянське суспільство кожної країни. Воно не тільки є носієм предметно-практичної діяльності та пізнання у царині політики, а й самозалучається до політичної діяльності або відчужується від неї.

Громадянське суспільство суверенної країни як суб'єкт політики може бути "відкритим" і "закритим".

"Відкрите суспільство" — це такий стан і форма суспільної організації життя людей, за яких соціальні структури історично і реально спроможні до самоактивності, інституційного і правового самозабезпечення, самовдосконалення і модернізації на ґрунті толерантності й критичного мислення, добровільного прагнення до втілення в життя всього нового, перевіреного світовою практикою, коли створено умови для самовираження і самореалізації особистості, захисту її прав.

"Відкрите" громадянське суспільство має зрілі демократичні інституції, механізми впровадження демократичних процедур, оприлюднення всіх владних дій, вольових актів, утвердження прав і свобод особистостей, їх об'єднань і асоціацій, не є комунікативно обмеженим, передбачає повагу до державного, національного і народного суверенітету. І. Кант такий стан відкритості громадянського суспільства назвав "резонуючою публічністю".

Поняття "відкрите суспільство" введено у науковий обіг англійським філософом К. Поппером.

"Закрите суспільство" — це стан і форма суспільної організації, за яких соціальні інституції ізольовані від зовнішнього світу, жорстко зафіксовані і опираються будь-яким змінам, засновані на пануванні мовчазної політичної стратегії, міфоло-гемах, які не потребують доведення, не відображають реальних потреб, інтересів, об'єктивних законів розвитку суспільства.

На відміну від "відкритого суспільства" "закрите суспільство" примітивне й безперспективне у своєму політичному розвитку. Вичерпавши ресурси, воно об'єктивно має стати на шлях переходу до "суспільства відкритого". Такий перехід означає еволюційний поступ від спрощеної форми організації суспільного життя до складної. Цей рух не є прямим. Він проходить через кризові ситуації, політичні сплески протягом тривалого політичного часу.

Розвиток політичного життя значною мірою зумовлений тим, наскільки активний такий суб'єкт політики, як народ. Політичне життя тим активніше, організованіше, цілеспрямованіше, чим глибше народ усвідомлює себе як спільнота, чим сильніші соціально-політичні зв'язки, які конституюють його як цілісну систему.

Поняття "народ" як певна соціальна спільнота, що історично склалася, є найбільш прийнятним з точки зору розгляду народу як суб'єкта політики. Так, у Декларації про державний суверенітет України, яка прийнята 16 липня 1990 p., підкреслюється, що Верховна Рада виражає волю народу України, має за мету утвердити суверенітет і самоврядування народу України, що народ України — єдине джерело влади в Республіці, а повновладдя народу реалізується на основі Конституції. Від того, наскільки народ склався як спільнота, а не просто населення країни, залежить характер політичних зв'язків, організаційних структур, а отже, і діяльність його як суб'єкта політики.

Суб'єктами політики виступають нації як соціально-етнічні спільноти. У XX ст. розпалася колоніальна система, фундаторами якої були класичні колоніальні імперії: Британська, Французька, Російська, Оттоманська, Австро-Угорська, Німецька, Португальська. У колоніях і напівколоніях проживала переважна більшість населення — 1367 млн чоловік (79 %), площа загарбаних територій становила 106 млн кв. км (станом на 1914 p.). Незалежні демократичні держави, такі як Швейцарія, Швеція, Норвегія, деякі латиноамериканські країни були острівцями незалежності в колоніальному світі. Перша світова війна, немов глобальний землетрус, розхитала світову колоніальну систему. У XX ст. людство викинуло на смітник історії як непотріб імперсько-колоніальний принцип державотворення. Голос національних спільнот заявляє про національний принцип державотворення, про те, що нація є найдосконалішою формою суспільно-політичної організації людства.

За тоталітарних режимів нації фактично усунуті від політичної діяльності. У сталінській системі політичного гноблення соціально-класова єдність абсолютизувалася, а національна спільнота нівелювалася.

Сучасний стан посткомуністичних суспільств на величезному просторі від Дубровника до Курил дає матеріал для етносоціологічних і політико-етнологічних досліджень. "Союз непорушний", Югославія, режим якої був декорованою зовнішнім лібералізмом мікромоделлю радянської імперії, з ліквідацією тоталітарного режиму розпалися. Відчуття етнічної єдності вирвалося із столітнього, а в окремих випадках і тривалішого ув'язнення, спонукаючи національний організм до дій. Історія засвідчує: чим сильніші примусове з'єднання і його утримування, тим страшнішою буде майбутня розплата за роз'єднання.

У міру демократизації суспільства, розпаду імперій нові соціальні сили прагнуть заявити про себе як суб'єкти політики. Якщо найбільш пригнобленими були нації, то у процесі демократизації активну політичну позицію займають національні рухи як виразники свідомості етносу, його потреби у докорінних політичних змінах. За словами колишнього Генерального секретаря ООН Бутроса Бутроса Галі, близько 500 націй ведуть боротьбу за своє самовизначення і побудову власних держав. За прогнозами багатьох політологів, через 30 — 40 років на планеті утвориться ще близько 100—110 нових національних держав.

Розвиток національних рухів і дедалі виразніше становлення націй як суб'єктів політики — природна реакція на розклад тоталітарного суспільства. Нація як суб'єкт політики прагне до власної державності, створення інфраструктури національної влади, розвитку контактів з іншими націями. Політична суб'єктивність націй виявляє себе у різних видах.

Однак за умов, коли країну населяє значна кількість представників різних націй, етнонаціональна спільність сьогодні не може слугувати за єдину основу демократичного розвитку. Ідея демократичної побудови суспільства невід'ємно пов'язана з перспективою подолання національних обмежень і міжнаціональних суперечностей. Громадянське суспільство становить необхідну демократичну умову для досягнення міжнаціонального, міжнародного миру, для творення і розвитку демократичної держави. Державно-громадянська модель ґрунтується на засадах соціально і політично стратифі-кованого суспільства з розвиненими демократичними інституціями. На демократичному грунті етнонаціональних традицій — життя мови, звичаєвого життя — створюються сучасні державно-громадянські спільноти — політичні нації.

Важливе місце належить політичній суб'єктності таких великих соціальних груп, як класи. Останні особливу активність виявляють під час завоювання та утримання влади в суспільстві, створення політичних організацій, формування політичних сил. У економічно розвиненому суспільстві основними соціальними групами є такі, які за чисельністю і впливом найбільші. Вони не належать ні до найбагатших, ні до найбідніших. У такому суспільстві немає матеріальних полюсів, а найбільш впливовим виявляється середній клас. У політиці він є опорою демократичного режиму.

Давні мислителі стверджували, що соціальним фундаментом країни є середні класи. Афінське суспільство являло собою єдність, зумовлену існуванням середнього класу. Тут досягалася внутрішня стабільність, рівновага, конфлікти тривалий час не доходили до соціальних потрясінь. Лише тоді, коли середній клас становить більшість населення і здатний виявити себе як суб'єкт політики, республіка має тверду основу для існування. Влада багатих — це олігархія, влада бідних — охлократія. Опорою парламентаризму в країнах Заходу став середній клас. У нашому суспільстві з розвитком ринкової економіки він теж формує новий тип політики.

Крім класів, суб'єктність яких найвпливовіша у політиці, її суб'єктами прагнуть стати й інші соціальні групи.

У XX ст. у політичній науці гостро постала проблема груп, які керують. У межах їх вивчення з'явилися такі теорії: теорія еліт, біля витоків якої стояли видатні політологи В. Паре-то й Г. Моска, а також теорія бюрократії, яку вперше всебічно проаналізував М. Вебер. Еліта і бюрократія — дві основні соціальні групи, які концентрують у своїх руках владу і виступають суб'єктами політики. Джерело їхньої сили і впливу полягає в тому, що вони певною мірою є стійкими і стабільними групами.

Виділяють різні типи еліт. За змістом діяльності й функцій виокремлюють такі види еліт: адміністративна (об'єднує вищих державних чиновників), партійна, військова, ідеологічна та ін.

Правляча еліта як суб'єкт політики — це та частина еліти, яка прийшла до державного владарювання шляхом виборів. Співвідношення між правлячою елітою і адміністративною в різних країнах різне.

Крім того, є еліти закриті і відкриті. Еліта закритого типу неохоче допускає у свої ряди нових членів, утверджує жорсткі критерії відбору. І хоча вона може проіснувати досить значний час, згодом все ж втрачає політичну підтримку і вироджується. Еліта відкритого типу інтенсивно оновлюється, вміло пристосовується до політичної системи.

При всій згуртованості й цілісності еліти всередині неї точиться постійна боротьба за розподіл влади між окремими групами. Для еліти характерні конкуренція тенденцій, що персоніфікуються в окремих керівниках та їхньому оточенні, наприклад, між "радикалами" і "консерваторами", "шуліками" і "голубами", "хрестоносцями" і "прагматиками", між представниками різних поколінь, кланів і корпоративних груп. Як суб'єкт політики еліта виконує такі функції: приймає рішення з найважливіших питань, визначає цілі, орієнтири і пріоритети в політиці, виробляє стратегію і тактику, створює ідеологічні концепції, що обслуговують її політичний курс, консолідує навколо себе політичні сили, керує політичними структурами й організаціями.

Посередником між елітою і суспільством виступає така соціальна група, як бюрократія. Бюрократія має подвійну природу, що яскраво виражено у двох найбільш відомих концепціях бюрократії. Так, згідно з теорією М. Вебера, бюрократія втілює найбільш ефективні і раціональні способи управління. Вона компетентна, кваліфікована, побудована на принципі ієрархії, має чітко визначені права й обов'язки, а отже, найбільш дисциплінована і законослухняна, одержує фіксовану платню і не володіє тими ресурсами, якими розпоряджається, що сприяє зменшенню корупції.

У 40-ві роки XX ст. американський соціолог Р. Мертон піддав різкій критиці веберівську теорію бюрократії. Він показав, що ті риси бюрократії, які описував М. Вебер, розмиті і дисфункціональні, що бюрократія служить не суспільству, а собі, що орієнтацію на загальні інтереси бюрократія підмінює орієнтацією на власні корпоративні інтереси, що для неї є характерними антиінтелектуалізм, вороже ставлення до науки, відсутність об'єктивного аналізу, догматизм, секретність, що доцільна ієрархія підміняється культом начальства, кор-поративізмом, неформальними зв'язками.

У сучасній політології ці концепції розглядаються як крайні. Проте обидві вони вбачають у бюрократії самостійну соціальну групу, що має великий вплив на політику. І у вітчизняній, і у західній політології досить поширена точка зору, згідно з якою бюрократія є самостійним класом. Саме так розглядали бюрократію російський філософ М. Бердяев, сучасний російський соціолог С. Андреев, югославський політолог М. Джилас та ін.

Бюрократія є необхідною у демократичному суспільстві як сила, що забезпечує і сприяє його самозбереженню. У такому суспільстві бюрократія як суб'єкт політики, виражаючи інтереси народу, свою політичну діяльність спрямовує на самозбереження і розвиток суспільства, його політичної системи. Бюрократія як суб'єкт політики забезпечує додержання демократичних принципів функціонування суспільства, надає владу своєму представникові, який обирається й наділяється необхідними повноваженнями, створює можливість переобрання його або звільнення обраного керівництва на основі реального, а не декларованого волевиявлення знизу або за рішенням вищої державної влади, суворо дотримується законодавства. У разі порушення цих норм з боку бюрократії вона перетворюється на панівну силу незалежно від конкретної форми влади. Такий суб'єкт влади відчужується від решти суспільства, створює бар'єр між народом і владою, свою субкультуру, спосіб життя і політичну поведінку. З бюрократії рекрутується нова еліта.

Клас бюрократії як самостійний суб'єкт політики — породження авторитарно-централістського стилю керівництва суспільством. Він будує політику, спрямовану на згортання всіх демократичних форм функціонування і поступове утвердження себе як єдиного суб'єкта влади. Так, характерною рисою радянської бюрократії було те, що вона являла собою суб'єкт самодержавної політики. Бюрократичний режим сталінського самодержавства не передбачав незалежного законодавства. Бюрократія виступала і законодавцем, і виконавцем, і власником апарату державної влади. Вона була єдиним роботодавцем у країні, правителем, контролером, повелителем культури, промисловості, сільського господарства, єдиним банкіром, торговцем. У такій ситуації практично все в країні залежало від цього суб'єкта внутрішньої і зовнішньої політики. Якщо в умовах екстенсивного розвитку економіки існування політичної суб'єктності бюрократії було цілком можливим, то за умов інтенсивного розвитку попередня політична суб'єкт-ність виявилась неприйнятною. Сучасне політичне життя вимагає усунення бюрократії як монополіста на владу і функції управління й створення апарату, вихованого на основі нового мислення.

Політичне життя суспільства зазнає впливу і таких соціальних груп, як люмпенство, маргінали, які прагнуть виявити себе як суб'єкти політики.

Люмпенство — це лінива, пасивно-заздрісна частина населення, яка ладна жити будь-як, нездатна добре працювати ні за яких умов чи стимулів. Прагнення реалізувати свою політичну суб'єктність у люмпена виявляється в тому, що він успішно експлуатує соціально-політичні "завоювання" (ліквідацію приватної власності на робочу силу і талант, "безплатність" соціальних благ і ресурсів, несправедливість зарплати, поширення спекуляції та корупції тощо). Люмпени не-задоволені державними структурами, бо розуміють свою непотрібність і нездатність до такої роботи. Проте вони більше, ніж інші групи, прагнуть до бунтів, мітингів, легко піддаються провокаціям, створюють ідолів для поклоніння, жадають тиранів. Натовп як об'єкт чиєїсь політики зосереджує увагу винятково на негативному, створює образ ворога. Люмпени — захисники "люмпенського соціалізму". Вони проголошують боротьбу за справедливість, ототожнюючи її із загальною злиденністю й зрівнялівкою.

Люмпенство — база демократії в її незрілих, первісних формах, що має популістське забарвлення і тяжіє до охлократії. Така демократія веде до дестабілізації та розвалу політичного організму.

Не сприяє політичній упорядкованості суспільства і така група, як маргінали. Вони не здатні до самостійної політичної суб'єктності, проте своєю деструктивною поведінкою впливають на політичні процеси і як такі є об'єктом політики.

Маргінали — це особи або групи, які або самі нехтують суспільством, або суспільство зневажає їх, внаслідок чого вони перебувають на "узбіччі" або за рамками характерних для даного суспільства структурних підрозділів, норм і традицій. Маргінальність є виразом специфічних відносин з існуючим суспільним ладом. До маргіналів належать жебраки, нероби, повії, божевільні, особи без житла та ін. Це психологічно слабкі типи. Активним стимулятором маргіналізації є страх. Маргі-налам притаманна охлократична свідомість, вони є руйнівниками правового і морального клімату, носіями тоталітаристської і людиноненависницької ідеології.

Первинні суб'єкти політики є соціальною базою творення вторинних суб'єктів, тобто різноманітних політико-органі-заційних структур. Це політична система суспільства та її елементи — держава, політичні партії, організації. Всі вони забезпечують тісні зв'язки між суб'єктами, а також між суб'єктами й об'єктами політики. Вторинні суб'єкти є інструментом формування інтересів, виявлення волі суб'єктів політики, досягнення компромісів, підтримки політичного і правового порядку. Саме через них формулюються політичні цілі, визначаються орієнтації, напрями політичної діяльності.

Усі вказані суб'єкти політики історично зумовлені. Впливаючи на об'єкти політичної діяльності, вони повинні відповідати вимогам часу. Доки суб'єкт здатний впливати на об'єкти політики, а його вплив забезпечує прогресивний суспільний розвиток, доти його політичний час не є вичерпаним, в іншому ж разі він має зійти з політичної арени, і тоді настає час іншого суб'єкта політики.

Суб'єкт політики характеризується певним рівнем політичної культури. Це передбачає вміння володіти об'єктивними законами розвитку, знання сутності політики як специфіч-ного суспільного явища, здатність вести політичну боротьбу, виявляти політичну волю, здійснювати політичний вплив. Такий вплив може бути прямим або непрямим, відкритим чи прихованим, з використанням засобів насильства (включаючи й воєнно-політичні) або ненасильницьким, короткочасним або тривалим. Рівень політичної культури суб'єкта політики визначає прогресивність програмних цілей і настанов, правильність політичної стратегії і тактики, а отже, в цілому здатність сприяти соціально-політичному прогресу.

Суб'єкти політики значною мірою впливають на хід і результати політичного процесу, однак останній має об'єктивну природу. Політичне життя залежить також від інших сфер суспільного розвитку, від світового політичного, інформаційного, економічного порядку. Якщо суб'єкт політики не розуміє такої об'єктивної залежності й стверджує, що всі політичні процеси та їхні наслідки залежать від волі, прагнень, інтересів, настроїв окремих осіб та соціальних спільнот, то такий підхід є суб'єктивістським. Крайнім виявом суб'єктивізму в політиці є волюнтаризм.

Волюнтаризм (від лат. voluntarius — залежний від волі) — це позиція суб'єкта політики, згідно з якою головним чинником досягнення поставленої мети є воля і особисті устремління, наміри суб'єкта.

І суб'єктивізм, і волюнтаризм у політиці абсолютизують активну роль суб'єкта у політичному житті, свідчать про невисоку політичну культуру суб'єкта політики, часто пов'язані з лицемірством, маніпулюванням, політичними махінаціями, тобто всім тим, що деформує політичний процес.

Суб'єкти політики в процесі здійснення впливу на об'єкти політики вступають у певні відносини: суб'єктно-суб'єктні і суб'єктно-об'єктні. Суб'єктно-суб'єктні виступають як відносини між соціальними спільнотами та особами. Суб'єктно-об'єктні відносини мають свої характерні риси, що визначаються особливостями як суб'єкта, так і об'єкта політики.

Діяльність суб'єктів політики різноманітна, що зумовлено багатогранністю самого нолітичного життя. Проте така діяльність не безмежна. У сферу впливу суб'єкта політики включаються такі явища і процеси, що роблять об'єкти політики осмисленими, практично значущими. А тому об'єкт політики є передумовою діяльності суб'єкта, визначає час, простір, обсяг, методи дії останнього. Отже, взаємозалежність, взаємозумовленість суб'єкта і об'єкта політики у суспільному житті, а також специфіка кожного з них є об'єктивно реальними.

На відміну від суб'єкта об'єкт політики є підвладною ланкою єдності "суб'єкт — об'єкт політики", однак це не робить об'єкт пасивним, невпливовим. Його активність виявляється вже в тому, що він обмежує, вимальовує потенційний простір політики, у рамках якого діє суб'єкт. Реалії політичного життя свідчать, що суб'єкт і об'єкт політики часто міняються місцями. Це доводить рухомість політичних відносин "суб'єкт — об'єкт політики". Зміни в них впливають на розв'язання суперечностей між суб'єктом і об'єктом, сприяють виникненню нових якостей, розширенню цілей. Зміни у функціонуванні суб'єкта й об'єкта політики забезпечують перехід суб'єктно-об'єктної взаємодії у нову систему зв'язків і залежностей.

Об'єктом політики є різні феномени суспільно-політичного буття. Серед них чільне місце посідає громадянське суспільство. Воно є сферою спонтанного самовиявлення вільних громадян та добровільно створених ними об'єднань, яка захищена відповідними законами від прямого втручання і сваволі державної влади. Це не означає, що суб'єкти політики не впливають на громадянське суспільство: цей вплив полягає у створенні таких політичних умов, які забезпечили б вільний розвиток громадянського суспільства.

Політичне життя суспільства в цілому також є об'єктом політики. Суб'єкт політики прагне внести в нього цілеспрямованість, організованість, забезпечити консолідацію навколо себе, мирне функціонування. Це досягається шляхом урегулювання питань влади, визначення ролі та місця її суб'єктів і механізму владарювання, гармонізації та оптимізації відносин між масами і політичними лідерами, організаційними структурами і силами, що беруть участь у політиці. Об'єктом регулювання стає внутрішнє і зовнішнє політичне життя, державне і партійне, формальне і неформальне, урегулювання їхніх зв'язків, принципів функціонування. Організуючи політичне життя, спрямовуючи його відповідно до певних цілей і напряму розвитку, суб'єкт політики формує об'єкт власної політики — політичну систему, її структури — владу, політичні відносини, політичну організацію суспільства, політичну культуру.

Окрім діяльності в політичному просторі своєї держави суб'єкт політики будує політичні відносини з іншими народами, їх політичними системами. Отже, об'єктом політики стають світова політична система, світовий політичний порядок, відносини між політичними системами різних країн світу, а також між їхніми політичними об'єднаннями.

Зміни у розвитку об'єктів політики зумовлюють певні зрушення у функціонуванні суб'єктів політики. Оновлені риси суб'єктів і об'єктів змінюють і зміст зв'язків між ними. Такі зв'язки можуть набирати вигляду координаційних, субординаційних, управлінських тощо. Розвиненість їх визначається рівнем розвитку як суб'єкта, так і об'єкта політики.

Зміст, структура і характерні особливості політичних відносин, які виникають при цьому, розкривають політичну атмосферу, в якій здійснюється політичний процес.

Демокра́тия (др.-греч. δημοκρατία — «власть народа», от δῆμος — «народ» и κράτος — «власть») — политический режим, в основе которого лежит метод коллективного принятия решений с равным воздействием участников на исход процесса[2] или на его существенные стадии[3]. Хотя такой метод применим к любым общественным структурам, на сегодняшний день его важнейшим приложением является государство, так как оно обладает большой властью. В этом случае определение демократии обычно сужают до одного из следующих признаков:

Назначение лидеров управляемыми ими людьми происходит путём честных и состязательных выборов[4][прим. 1]

Народ является единственно легитимным источником власти[5][6]

Общество осуществляет самоуправление ради общего блага и удовлетворения общих интересов