Чоловік і жінка як творці сім'ї

"Чоловік та жінка — найкраща спілка", "Чоловік та жінка — одне діло, одне ціле, один дух", — кажуть у народі. Українські народні казки та оповідання, особливо ті, в яких розповідається про родинні колізії, виховання дітей, здебільшого розпочинають­ся словами: "Були собі дід і баба" або: "Були собі чоловік і жін­ка". Зрідка в значенні "чоловік" вживається слово "муж" ("муж з жоною — що борошно з водою"), рідше — "супруг". Останнє сло­во в обіг народної педагогіки прийшло зі старослов'янської мови як ідеальне означення моногамної пари, бо "супруг" спочатку означало пару волів, запряжених в одне ярмо. Слово "жінка" має синонім "дружина" й діалектне слово "жона": "Де чоловік, там і дружина", "За мною будеш жоною, а за дукою будеш слугою". Дуже часто у значенні пари вживається слово "друг": "Нема кращого друга, як вірна подруга", "Три друга: батько, мати та вірна жінка". А словом "дружина" у живому спілкуванні можуть називати не тільки жінку, а й чоловіка. Згадаймо у Т. Г. Шевчен­ка:

Закувала зозуленька В зеленому гаю, Заплакала дівчинонька — дружини немає¹.

Розгляду взаємин "чоловік — жінка" народна педагогіка приділила велику увагу. І це не випадково, адже подружня па­ра — це вісь сім'ї, а кохання двох (чоловіка й жінки) веде до ви-

¹ Шевченко Т.Г.. Кобзар. — С. 354.

никнення третього, нового життя. Тому народна педагогіка у гід­них стосунках між чоловіком і жінкою бачить великий педагогіч­ний сенс. Добрі подружні взаємини, по-перше, служать надійним фундаментом створення міцної сім'ї зі здоровим мікрокліматом; по-друге, допомагають успішно розв'язувати виховні проблеми; по-третє, є тим взірцем для молоді, який найуспішніше формує майбутніх чоловіків і жінок, тобто кує потенційний резерв май­бутніх подружніх пар для створення нових сімей. Адже загаль­новизнаним є той факт, що діти, одружившись, будують свої шлюбні взаємини, як правило, за прикладом своїх батьків.

Зі взаємного щирого й світлого подружнього кохання народ­жується велика любов до дітей, запалюються добрі, чисті сер­дечні почуття. Про чоловіка і жінку, які живуть у любові й зла­годі, у народі кажуть: "Живуть між собою, як голубів пара", "Вони між собою — нерозлий вода". Ідеалом української народ­ної педагогіки здавна стала сім'я, де взаємини складаються на основі рівноправності чоловіка й жінки, на засадах взаємного ко­хання і поваги, духовної спільності, трудового співробітництва та взаємодопомоги у вихованні дітей.

Загальновизнаною є думка, що рівень культури кожного на­роду визначається ставленням до жінок. Виходячи з цього, мож­на сміливо стверджувати, що українці належать до висококуль­турних народів світу.

"Від давніх давен, — писав Іван Франко, — всі учені люди, котрі пильно придивлялися до життя руського народу, призна­вали, що русини обходяться з своїми жінками далеко лагідніше, далеко гуманніше й свобідніше, аніж їх сусіди. Свобідна воля женщини находить тут далеко більше пошанування, ніж, напр., у великоросів; в родині жінка займає дуже поважне і почесне ста­новище, ба, навіть веде своє окреме (жіноче, домашнє) хазяйство побіч мужичого, до котрого мужик рідко коли мішається. Ніякого важнішого діла мужик не робить без поради з жінкою, ба, дуже часто розумна і відважна жінка уміє у всім постати свою волю супроти мужикової. Що вже й говорити о тім, що через таке чес­не і людське держання жіноцтво руське мусило й само своїм ха­рактером вийти далеко краще, розвитіше, ніж се бачимо у сусідніх племен. Се також признали трохи чи не всі етнографи,

не кажучи вже о великій щирості і ніжності чуття, котре таким чистими перлами вилилося в незлічимих чудово гарних піснях жіночих; уже сама зверхня подоба руського жіноцтва — складна, свобідна, гарна; само його сміле та певне виступування супроти чужих жінок серед людського народу"¹.

Яскравим підтвердженням рівності в правах осіб обох статей серед українців може бути також давній звичай в Україні, коли ініціатором сватання виступає не тільки парубок, а й дівчина. На це свого часу звернув увагу французький військовий інженер Боплан, який, перебуваючи на службі польського уряду, у 1630— 1648 рр. керував будівництвом фортець в Україні й на основі своїх вражень і спостережень склав і видав у Руані надзвичайно цікавий "Опис України" (1650). У ньому він зафіксував український звичай, коли дівчина першою сватається до парубка, якого собі сподобала. За описом автора, це відбувається так, Закохана дівчина йде до хати парубка, якого любить, у той час, ^; коли сподівається застати вдома батька, матір і свого судженого. Привітавшись і сівши в хаті, дівчина береться вихваляти того,; хто припав їй до серця. Далі звертається до нього словами: "Бачу з твого обличчя, що ти людина добра, будеш дбайливим і любитимеш свою жінку. Сподіваюсь, що з тебе вийде добрий господар. Ці твої гарні якості змушують мене уклінно просити взяти мене за жінку". Мовивши це, вона звертається з подібними словами до батька й матері парубка, покірно прохаючи згоди на їхній шлюб. А якщо ж дістане відмову чи одговірку, буцімто парубок ще молодий і не готовий до одруження, то дівчина відповідає, що не залишить їхньої хати, поки він її не пошлюбить і не візьме за. жінку. Мовивши це, дівчина вперто стоїть на своєму і не виходить з кімнати, поки не дістане того, що вимагає. Через кілька^; тижнів батьки змушені не тільки погодитись, а й намовляють сина, щоб той пильніше придивлявся до дівчини, як до своєї майбутньої жінки. А парубок, бачачи, як завзято дівчина бажає йому добра, відтепер починає дивитись на неї, як на свою майбутню володарку. Наполегливо просить у батьків дозволу її покохати.

1 Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних. // Зібр. творів: у 50 т. — Т. 26. — С. 210

Ось як закохані дівчата в нашому краї влаштовували свою долю, змушуючи батьків і суджених виконати їхнє бажання¹.

Погляди народної педагогіки на шлюбні взаємини в своїй здоровій основі пройняті ідеями гуманізму і в теоретичному плані не завжди збігаються, а то і йдуть врозріз з практикою одруження і подружніми взаєминами в реальному житті.

Іван Франко в дослідженні "Жіноча неволя в руських піснях народних" писав: "Ми вже не раз в протягу свого досліду мали нагоду переконатись, що неволя тота основана не на грубих та варварських обичаях народних, що щастя і здоровий розум на­роду супротивляється їй, що особливо жіноцтво дуже живо і ви­разно почуває всю ненормальність свого положення, але її викликує не що друге, як тиск поганих обставин на життя ро­динне..."²

Питання "чоловік — жінка" в народній педагогіці найсклад­ніше і найважче як у соціальному, так і в психолого-педагогічному аспектах. Мабуть, жодна раціональна педагогічна думка в історії людства не народжувалася у таких тривалих пекельних муках, як та, що стосується справедливого розв'язання проблеми взаємин між чоловіком і жінкою. Мабугь, у висвітленні жодної проблеми педагогіки, а тим більше філософії чи соціології, немає стількох різних тлумачень і нашарувань, як у проблемі "чоло­вік — жінка".

У народу виробився демократичний погляд на подружні взаємини. Протягом віків життя щоденно переконувало, що пов­нокровна виховна функція сім'ї забезпечується спільною діяль­ністю як чоловіка, так і жінки. У народній педагогіці знаходимо немало похвальних слів, сказаних на адресу чоловіка й жінки ("Нема вірнішого приятеля, як добра жінка", "Чоловік у домі го­лова, а жінка — душа", "Без хазяїна двір, а без хазяйки хата плаче", "Хазяйка в дому — покрова всьому", "Жінка за три угли хату держить, а чоловік — за один").

Навіть такі на перший погляд негативні афоризми, як "Муж і жона — одна сатана", "З бабою і дідько справу програв", "Де

¹ Див.: Мицик Ю. Л-, Плохій С. М. Стороженко І. С. Як козаки воювали: Іст. розповіді про запорізьких козаків. — Дніпропетровськ, 1990 — С. 114—145

² Франко І. Зібр. Творів: у 50 т — Т. 26. — С 224.

чорт не зможе, там баба поможе", по суті виражають захоплення жінкою. Адже такий мовний прийом у практиці живого спілку­вання досить поширений.

Побудувати гарну сім'ю з добрим моральним мікрокліма­том — це справжнє мистецтво подружжя. Виконувати цю місію не просто, бо вона багатогранна й копітка. Подружність знаменує собою новий, відповідальний етап у житті чоловіка і жінки ("Людина тричі людиною буває: як родиться, жениться і вми­рає"). На цьому наголошують і весільні пісні. А обряд знімання вінка з молодої і пов'язування її хусткою яскраво символізує "перетворення" на жінку, а молодого — на чоловіка. У народі так і кажуть: "Женись — перемінись", "Оженися — перемінися". Це означає нагальну потребу організувати своє життя і поведінку по-новому, юнакові назавжди відмовитись від парубоцтва і під­порядкуватися статусу чоловіка, а дівчині — забути про діву­вання, прийнявши статус жінки. Порушення цього усталеного порядку народна педагогіка розглядає як зло, що шкодить сім'ї, дітям і суперечить загальноприйнятим нормам. Та й молодь їх до себе вже не кличе:

— Гуляй, донечко, скільки хочеш,

Двічі молодою не будеш!

Як заміж вийдеш — забудеш,

Як старо станеш — згадаєш!¹

Одружені групуються між собою, бо єднають їх спільні інте­реси й сімейні обов'язки. І найголовніший серед них — вихован­ня дітей. Цей статус заміжньої молодої жінки яскраво вираже­ний словами народної пісні:

Місяць над водою, дівки на вулиці,

А я молода крізь тин поглядаю,

— Свекруху батеньку! Пусти на вулицю.

Хоч свекорко пустить, свекруха не пустить,

Хоч свекруха пустить, діверко не пустить,

Хоч діверко пустить, зовиця не пустить,

¹ Максимович Н. Малороссийские» песни — Спб., 1827. — С. 130.

Хоч зовиця пустить, милий не пустить,

Хоч милий пустить, дитя не пустить*.

Коли поберуться двоє, відразу ж постає проблема взаємин між ними. Розраховувати, що все буде добре, особливо в перші роки, не доводиться: ламається усталений до одруження спосіб життя, народжуються діти, на плечі лягають нові сімейні обо­в'язки. Все це може спричинити певні непорозуміння поміж мо­лодими. І треба бути готовому витримати цей іспит, який може тривати кілька років. Тому й кажуть: "Не хвалися жінкою в сім день, а в сім літ". Труднощі долаються спільними зусиллями, ко­ли чоловік і жінка вміють, при потребі, йти на взаємні поступки. До речі, народна педагогіка не схильна вважати, що чоловік і жінка обов'язково повинні мати схожі характери ("Різні на вда­чу — міцні на любов").

Народна педагогіка висунула такі ідеали чоловіка й жінки, які заслуговують найвищої оцінки. Причому ідеал чоловіка най­частіше подається крізь призму мрій жінки, а ідеал жінки — з погляду чоловіка. Жінка мріє, щоб чоловік шанував, захищав і поважав її, був сильним і гарним, розумним і щирим, працьови­тим, добрим господарем, дбав про сім'ю, любив і виховував дітей, не пив і не гуляв ("На красивого чоловіка дивитись гарно, а з ро­зумним жити легко", "Хто п'яницю полюбить, той вік собі загу­бить", "За ледачим чоловіком жінка марніє, за хорошим — мо­лодіє", "Коли ти мені муж, то будь мені дуж", "Чоловік як воро­на, а все жінці оборона", "Я за мужа затулюсь, та нікого не бо­юсь"). Чоловік прагне, щоб дружина була вродливою, ніжною, чепурною, роботящою, веселою, розумною господинею і ласкавою матір'ю для дітей ("Як з красною жінкою оженитися, то є на кого дивитися", "Жона ладна всюди зарадна", "Краще чорта тримати, ніж ледачу жінку мати", "Краще жінка сварлива, ніж дурна","Жінка-ледащо в хаті нінащо", "Добра жінка — мужеві своєму вінець, а зла — кінець").

Спільним ідеалом чоловіка й жінки є взаємне кохання і по­дружня вірність, гарне виховання дітей. Кохання і взаємоповага

¹ Костомаров Н. И. Семейный быт в произведениях южнорусского народного творечства //. Собр. соч — Спб., 1906. -- Т. XXI. — С. 841.

надають подружнім взаєминам оптимістичної тональності ("Як чоловік жінку любить, то й лиха жінка доброю буде").

Народна педагогіка вимагає, щоб взаємини між чоловіком і жінкою, а отже, і педагогічна атмосфера для виховання дітей бу­ли найкращими. Побутує чимало педагогічних висловів, які спо­нукають до зміцнення шлюбного союзу, до сумлінного виконання батьківського обов'язку ("Як сорочка біла, то й жінка мила", "Батьки берегли дочку до вінця, а чоловіку берегти її до кінця", "Люльки та жінки нікому не позичай", "Гарна пава пером, а жін­ка норовом", "З ким жити, того не гнівити", "Покинь норови бать­кові та материні, а бери чоловікові"). Висунуто навіть альтерна­тиву, хто для жінки наймиліший — мати, батько чи чоловік? І всупереч величезному авторитетові матері та батька жінка нази­ває чоловіка. Така ж відповідь дається і чоловіком^-.

Голуб сизий, голуб сизий —

Голубка сивіша;

Батько милий, мати мила

— Дружина миліша¹.

"Боже, Боже, що та жінка може: як її взяти, то лучше, як мати", — кажуть у народі. У цьому ж руслі сприймається і та­кий народний вислів". "Мені батько не рідня, мені мати не рідня, мені теща родина — мені жінку родила". Звідси бачимо, що доля новоствореної сім'ї, а отже, і доля дітей, для народної педагогіки є найважливішою.

Щоправда, у реальному житті не все йде гладко. Потреба вирішувані складні проблеми й переборювати суспільні труд­нощі нерідко спотворювала ці взаємини, штовхала чоловіка на несправедливість щодо жінки. "Чоловік на кобилу розсердився, а жінку б'є", — говорить народна приказка. І як виправдання . "Не вір жінці вдома, кобилі в дорозі", "Як чоловік жінку не б'є, то в ній утроба гниє", "Коса неклепана, жінка не бита — все одно", "Жінку люби, як душу, а тряси, як грушу".

Патріархальщина всіляко обмежувала права жінки. "Жінці дорога — від печі до порога", в багатьох випадках становище її було нестерпним, про що широко йдеться в українському фольк­лорі.

¹ Українські народні пісні'. Родинно-побутова лірика. — Т. 1. - С. 421.

Водночас прогресивне ядро родинної педагогіки визнавало за жінкою рівноправне становище у сім'ї ("Жінка чоловікові подру­га, а не прислуга", "Не по правді жиє чоловік з жоною" (після "Ой там за горою та за кам'яною"). Ідеал подружніх взаємин на­родна педагогіка вбачає у любові й злагоді, піклуванні одне про одного та про дітей. Такі умови породжують сприятливу атмо­сферу для подружнього життя, виховання дітей. Останнім по­трібна дружня, щаслива сім'я ("Як батьки дружненькі, то й діти чемненькі"). Слід зазначити, що життєва організація взаємин між членами української родини відзначається традиційною злагод­женістю; природність, глибина й сердечність стосунків між чо­ловіком і дружиною швидко проклали собі дорогу саме в трудо­вих родинах. "У простій селянській родині, — писав К. Ушинський, — де чоловік вибирав у дружині тільки робітницю, а вона шукала в ньому годувальника і хазяїна, ви знайдете часто далеко більше й почуття, і спільної подружньої прихильності... їх об'єднує праця, яка виникає щодня, і саме вона свято підтримує слабу іскру взаємного співчуття та проводить її безпечно крізь усі сварки й навіть пороки та злочини, які можуть бути зроблені подружжям одно проти одного, — проводить від вівтаря до тру­ни..."¹ Ті чоловік і жінка, які вміють творити велике, безцінне ду­ховне "багатство подружнього життя — взаємну повагу й любов, мають у своєму домі найсприятливіший для виховання дітей мікроклімат — незмінне кредо народної педагогіки.

В українському фольклорі є немало пісень про тяжке стано­вище невістки й зятя, про конфлікти й чвари між невісткою і свекрухою (свекром), між зятем і тестем (тещею), що зумовлені побутовими суперечками і непорозуміннями, які, в свою чергу, пов'язані з процесом створення родинного гнізда, формуванням нової сім'ї, соціальними суперечностями. Про невістку, свекруху, свекра, зятя, приймака, тестя, тещу різних висловів створено чимало.

З поєднанням сватів та появою зятів, невісток, приймаків створюється великий колектив людей різного віку, неоднакових характерів, інтересів, смаків, уподобань. Майнові чвари нерідко роз'єднували свояків, робили їх ворогами. Типову картину саме

Див.; К. Д. Ушинський про сімейне виховання. — С. 71

таких взаємин у селянській родині реалістично описав І, Нечуй-Левицький у повісті "Кайдашева сім'я". Взаємини у сім'ї, де були невістка, свекруха, свекор, зять, приймак, тесть, теща, нерідко ставали нестерпними і доводили до відчаю. З'являлися такі вис­лови: "Ані на селі, ані в місті не вір невістці", "Свекруха лихая на піч лізе — бурчить і на печі гарчить", "Хочеш зятечка прид­бати — мусиш з хати утікати ", "Як єсть, то й єсть — лучшє со­бака, як тесть", "Тещиного язика аршином не зміряєш", "Хліб приймацький - собацький".

Народна педагогіка засуджує все, що шкодить добрим взаєминам між чоловіком і жінкою та псує атмосферу сім'ї. Це стосується пияцтва і ледарства, образ, брехні і лицемірства, сва­рок, бійок і чвар, несправедливості й грубості, ревнощів, подруж­ньої зради і статевої розпусти ("І в лиху годину не кидай дру­жину", "Жінка не черевичок, з ноги не скинеш", "Не заглядай на чужих жінок, бо свою загубиш", "Коли п'яниця в шинку скаче, то жінка вдома плаче", "Пий пиво, та не лий, люби жінку, та не бий", "Ревнивий чоловік — що полохливий злодій", "Не дай Боже коня лінивого, а чоловіка ревнивого").

Вкрай негативно ставиться народна педагогіка до розлучен­ня, яке особливо болісно травмує дітей. Перші жінки Й чоло­віки — найкращі ("Хто перший, той ліпший", "Перша жінка від бога, друга - від людей, а третя — від чорта"). А звідси й за­стереження: "Жінка не рукавиця, мінять жінку не годиться", "Той сім'ю губить, хто чужу жінку любить", "Драний кожух — не одежа, чужий чоловік — не надежа".

Добровільне об'єднання у шлюбі— це лише початок, а не сім'я у повному розумінні цього слова. Повноцінною вона стає лише з народженням дітей. Отже, справжній сенс подружнього життя — діти.