Деякі штрихи до біографії В.В.Іваненка

1. Народився і виріс у родині прекрасних батьків: батька-українця, вихідця із селян Василя Івановича і мами-росіянки, із робітничої сім’ї, які усім своїм життям демонстрували взірець високої порядності, людяності, працелюбності, справляючи глибокий позитивний вплив на дітей (нас було троє: найстарша сестра Жанна (лікар за фахом, ще працює), мешкає зараз у батьківському будинку в с. Булахівка Павлоградського району Дніпропетровської області, середній брат В’ячеслав, який трагічно загинув в 1961 р. у 20-літньому віці, і я) та оточення. Булахівчани, та й не тільки вони, і досі шанобливо відносяться до пам’яті батьків, особливо батька, за часи господарювання якого на посаді голови колгоспу «Україна» село зазнало радикальних змін, ставши одним із зразкових господарств не тільки в районі, області, а й в Україні. Численні державні нагороди, у т.ч. ордени Леніна, Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора та ін., достойно вінчають звитяжну працю Василя Івановича попри всі ті гори бруду, що вилиті на нього як при житті, так і особливо після відходу у вічність. Я завжди пишався батьками, які для мене були й залишаються надихаючим прикладом і найточнішим життєвим барометром-дороговказом.

2. Глибокий вплив на формування особистості і визначення стратегічних основ мого життєвого поступу справила ціла плеяда непересічних, мудрих вчителів – професіоналів та інтелектуалів найвищого ґатунку, справжніх майстрів своєї справи, патріотів, просто надзвичайно цікавих людей, яких не можна було не поважати і не любити. Серед них: директор Булахівської СШ і вчитель історії Юхим Григорович Махрук (саме його закоханість у предмет і блискучий ораторський хист стали, напевно, ключовими чинниками у виборі моєї професії), фізик-фронтовик і класний керівник Віктор Петрович Рибіцький, математик від Бога, людина з неабияким почуттям гумору (позначалося, звісно, те, що закінчив Одеський університет) Валентин Михайлович Леонов, вчителі російської мови і літератури Раїса Опанасівна Бондар й німецької – Василь Ілліч Павлюк та ін. Таких висококласних кадрів, на жаль, нинішні сільські школи практично не мають.

Переконаний: без них, без їхніх знань і мудрих життєвих настанов мені навряд чи вдалося б вийти на нинішні параметри професійної й життєвої самореалізації та самоствердження.

3. Багато в чому саме завдяки моїм вчителям я однозначно визначився з місцем наступного навчання у Дніпропетровському держуніверситеті, а в ньому за спеціальністю «Історія», хоча батьки наполягали поступати на «модний» тоді фізико-технічний факультет, який багатьох приваблював до себе якоюсь таємничістю, секретністю, причетністю до створення суперновітньої ракетно-космічної техніки. Але я твердо сказав: буду істориком і став ним, успішно подолавши серйозні вступні випробування при надзвичайно гострій конкуренції (25 осіб на місце) – спеціальність «Історія» в ДДУ теж була до певної міри нова, оскільки набір на неї відновився після тривалої паузи з початку 50-х рр. лише у 1965 р., тобто роком раніше, а в 1966 р. до того ж було відразу 2 випуски – 11 клас (останній в нашій радянській освітній практиці, який і я закінчив) і 10-й.

Тільки через деякий час і батьки зрозуміли, що якраз історія – це і є моє покликання. Тому до останніх днів свого життя вони неприховано пишалися моїми успіхами у професійній науково-педагогічній діяльності (батька не стало у 1987-му, мами – у 2001-му).

Власне, все вищеозначене й стало тим визначальним генетико-соціокультурним підґрунтям у юнацькі роки, завдяки якому мною свідомо і однозначно була обрана професія історика, отримана на історичному факультеті ДДУ (закінчив з відзнакою у 1971 р.).

4. Саме тут, в університеті, я остаточно переконався, що не схибив у своєму виборі, що потрапив у «рідну стихію», в атмосферу творчості, високої вимогливості, доброзичливості. Безумовно, таку атмосферу створювала велика когорта маститих вчених, блискучих педагогів, імена яких були добре відомі в Україні та за її межами. Це, перш за все, доктори наук, професори Дмитро Павлович Пойда, Валентин Якович Борщевський, Федот Семенович Павлов, кандидати наук, доценти Ірина Федорівна Ковальова, Микола Федорович Карпенко, Дмитро Сергійович Шелест, Микола Павлович Ковальський, Володимир Володимирович Крутиков, які пізніше стали докторами наук, професорами, а також Валерій Андріянович Новодран, Фаїна Рувімовна Гольденберг, Віра Іванівна Михайлова, Олександра Федорівна Батаріна, Іван Кирилович Воропай та ін. Під керівництвом останнього, до речі, на другому курсі написав першу дослідницьку роботу для участі у конкурсі студентських наукових творів і посів на всеукраїнському турі друге місце, отримавши відповідний диплом Мінвузу України і ЦК ЛКСМУ.

По суті, саме тоді у мене й сформувався стійкий інтерес до наукового пошуку, який був підтриманий викладачами, в т.ч. молодими, такими, як Віталій Вікторович Стецкевич, Віктор Іванович Шевцов, Микола Дмитрович Мартинов. Слова особливої вдячності хочу сказати на адресу тодішнього аспіранта кафедри історії СРСР і УРСР, пізніше кандидата наук, професора, першого проректора Таврійського університету Віктора Федоровича Шарапи, який під час навчання на третьому – четвертому курсах запропонував мені одну «цілинну» тему (історія модрівського руху на Україні в 1930-ті роки), котра на довгі роки стала центральною, ключовою у моїх наукових студіях. Ніколи не забуду свою першу публікацію в рамках цієї теми «Премія імені Клари Цеткін», надруковану в обласній газеті «Зоря» 2.05.1970, коли я був на 4-му курсі. А на 5-му вже з’явилася стаття у чи не єдиному на той час в Україні профільному науковому, а відтак, найавторитетнішому часопису – «Українському історичному журналі» (1971, № 3), яка була написана у співавторстві з моїм ідейним наставником і учителем В.Ф.Шарапою.

Потім була аспірантура на кафедрі історії СРСР та УРСР, де завдяки високому професіоналізму і авторитету, уродженій життєвій мудрості завідувача проф. Д.П.Пойди була створена справді творча атмосфера і належні умови для наукового зростання молодих дослідників, дружно «уживалися» фахівці з російської, радянської і української історії аж до виділення кафедри історії України в самостійний підрозділ (1989 р.). Під керівництвом декана факультету доц. М.Ф.Карпенка я достроково завершив підготовку і успішно захистив в спецраді ДДУ кандидатську дисертацію на тему: «Діяльність радянської секції МОДР у 1933 – 1937 рр. (на матеріалах Української РСР)» (6.06.1974 р.), за що, між іншим, отримав і першу в своєму житті премію у розмірі стипендії (85 крб.).

5. З вересня того ж року починається моя трудова діяльність на рідній кафедрі на посаді викладача. Основний курс – історія України радянської доби – я читав на всіх формах навчання (денній, вечірній, заочній), причому на відміну від багатьох колег – українською мовою, що подобалося далеко не всім, а в аудиторії на перших порах взагалі сприймалося «в штики». Та згодом цей синдром було подолано і все встало, як то кажуть, на свої місця. Тим паче, що і у повсякденному спілкуванні з колегами та студентами я користувався здебільшого рідною українською мовою (з 1977 по 1983 р. був одночасно ще й заступником декана історичного факультету з навчальної роботи у проф. Черненка А.М., вихованця Львівського університету, колишнього ректора Дрогобицького і Запорізького педагогічних інститутів, тривала співпраця і дружба з яким багато чого мені дали корисного і як науковцю, і як управлінцю). І що цікаво: за це ніхто й ніколи мені не дорікав, на чому, до речі, всупереч правді, нерідко будують свої спогади-пасквілі деякі науковці, працівники культури, політичні та громадські діячі, намагаючись представити мовну ситуацію в українських університетах радянської доби так, що нібито адміністрація, парткоми, комітети комсомолу тільки тим і переймалися, щоб «у зародку нейтралізувати» будь-які порухи україністики, і щонайперше мову, традиції, обряди як основоположні ознаки нації.

Звісно, загальна русифікаторська політика передусім щодо національних культур (в т.ч. України), особливо в 70-ті – на початку 80-х років, була вельми відчутною, жорсткою, мала чимало негативних, руйнівних наслідків. Згадаймо хоча б публічні виступи наших «шестидесятників», дисидентів, про утиски української мови, духовності та культури, в т.ч. у системі освіти, що пролунали тоді немов грім з ясного неба в ряді західних ЗМІ (радіостанції «Свобода», «Голос Америки», часописи «Сучасність», «Вільне слово» та ін.), а також у публікаціях вітчизняного «самвидаву». Проте й тотального пресингу, репресій держави та правлячої компартії щодо носіїв «українського духу» в освітніх закладах, зокрема, як це мало місце у сумновідому епоху сталінського «великого терору» 30-х років, вже теж не було. Придушувалися в основному найбільш активні провідники українознавства на всіх рівнях суспільного життя, які кидали справжній виклик системі, захищаючи і обстоюючи свої національні коріння та святині.

Були, звичайно, такі борці і в нашому університеті (наприклад, поети Іван Сокульський, Віктор Корж та ін.), але абсолютна більшість викладачів та студентів не дуже «висовувалися», пам’ятаючи, мабуть, не такі вже й віддалені часи «розстріляного відродження» і вдовольняючись можливістю слухати лекції українською мовою (у нас на курсі читалося кілька дисциплін), читати (україномовної художньої літератури, зокрема, випускалося тоді набагато більше, аніж зараз), говорити, спілкуватись під час навчання, в процесі науково-педагогічної, адміністративної чи громадської роботи, на побутовому рівні. І я, напевно, в цьому плані не виняток, а скоріше, «типовий продукт часу».

6. Серйозною школою професійного і життєвого гарту, інструментом кращого пізнання сутнісних рис людини, проникнення у таїни людських взаємовідносин стала для мене восьмирічна звільнена робота у партійному комітеті університету, спочатку на посаді заступника секретаря з ідеології (з 1983 р.), а з 1988 р. і до 1991 р. – секретаря. Водночас на умовах штатного сумісництва я залишався доцентом кафедри історії СРСР та УРСР (розділена у 1989 р.), виконуючи навчальне навантаження в межах 0,5 ставки.

Відразу хочу наголосити (всупереч розхожим нині твердженням про компартію радянського зразка як про якусь «імперію зла»): на рівні трудових колективів парткоми були не тільки і не стільки ідеологічними осередками, скільки організаційними центрами розв’язання назрілих виробничих й соціальних питань. Саме вони найчастіше ініціювали і виступали безпосередніми організаторами новаторських ідей та починань в інтересах розвитку трудового колективу, успішного вирішення тих завдань, що стояли перед ним.

Наш партком якраз так і функціонував, тісно взаємодіючи з адміністрацією, профкомом, комітетом комсомолу та іншими громадськими організаціями й працюючи насамперед задля створення належних умов трудової діяльності професорсько-викладацького корпусу, співробітників, життя та навчання студентства. Відтак, ми не були чиновниками-партократами в класичному розумінні цього слова, як дехто намагається сьогодні представити нас, працівників парткому, а чесно виконували, по суті, функції менеджерів, організуючи спільно з ректоратом все багатогранне, часом суперечливе, неоднозначне життя університетської громади. Втім, як і в цілому у тогочасному житті. Адже ми жили й працювали не у якомусь вакуумі чи на окремо взятому «острові», а в реальній державній і суспільній системі, з її «правилами гри», принципами, цінностями, пріоритетами, причому далеко не гіршого ґатунку, особливо на рівні моралі, етики, духовності…

Тому, зрозуміло, не можу не пишатися своєю особистою причетністю до цієї важливої справи, до процесів розбудови університету, створення в ньому сприятливої, високопродуктивної морально-психологічної атмосфери, зміцнення іміджу і авторитету як провідного ВНЗ регіону й одного з найпотужніших в Україні, СРСР. Зауважу принагідно, що усвідомлення моєї скромної ролі в тодішніх процесах завжди асоціювалося у мене з благородними помислами та ділами, які випали на долю мого покоління, вузівських колективів, з вірністю вибору навчального закладу, професії, життєвого вектору, надихало і надихає на нові кроки в ім’я й на благо рідної Alma mater. Вочевидь, це і є патріотична позиція щодо неї.

Отже, я вдячний долі за те, що привела мене в ті роки на партійну роботу, завдяки якій багато в чому я навчився слухати і розуміти людей, знаходити справедливі, компромісні рішення у спірних ситуаціях між ними, визначати в кожній дорученій справі головне, конструктивне, перспективне, брати відповідальність на себе за вирішення того чи іншого питання, потрібного людям, університету, державі. Спасибі моїм вчителям, колегам, соратникам по «партійному цеху», в першу чергу таким, як Євген Романович Абрамовський, Григорій Іванович Щербаков, Петро Панфілович Падун, які в різні часи очолювали партком ДДУ, їх заступники Віктор Григорович Жук, Олександр Григорович Хмельников, Людмила Інокентіївна Бакіна, мої заступники (коли я був на посаді секретаря) Олександр Олексійович Незнайко, Володимир Іванович Свір, Наталія Петрівна Олійник, Ірина Степанівна Попова, секретарі партійних бюро підрозділів Микола Дмитрович Мартинов, Володимир Петрович Клюєв, Олексій Борисович Мурзін, Вольєн Григорович Мусіяка, а також проректори Віктор Михайлович Чернишенко, Михайло Федорович Носовський, Мартирос Степанович Зураб’янц, Анатолій Сергійович Зав’ялов, декани Іван Юхимович Губа, Анатолій Михайлович Черненко, Євген Олексійович Джур, Валерій Михайлович Долгов, Юрій Михайлович Лошкарьов, Микола Вікторович Поляков, Олександр Миколайович Вінниченко, лідери профспілкового і комсомольського комітетів та багато інших.

Значною мірою саме завдяки постійним контактам з ними, їх підтримці і порадам у мене поступово виробився «смак» до управлінської, організаторської роботи з людьми (мабуть, якраз тоді виникло й закріпилося дотепер, прямо скажу, приємне для мене прозвище «комісар»), з’явився певний досвід, елементи життєвої мудрості та, власне, й домігся я завдяки цьому всього того, що маю.

Одне слово, час роботи в партійному комітеті ДДУ, як, до речі, й нинішня діяльність в ректораті, викликає у мене незабутні враження-спогади, бо то справді ключові, фундаментальні віхи мого становлення як менеджера університетського рівня. І я, безумовно, радий і щасливий, що за ці роки мені вдалося дещо зробити помітного і для рідного вузу, і для себе особисто. Остання фраза пов’язана, звісно, з науковими здобутками – це мої учні, книги, важливі державні та регіональні проекти, реалізовані під моїм керівництвом.

7. Цікавим і вельми насиченим з точки зору мого науково-педагогічного зростання й громадянського мужніння був теж майже 8-літній період безпосередньої роботи на кафедрі історії СРСР (з 1992 р. – російської історії) в якості завідувача з повним обсягом виконання навчально-методичного та наукового навантаження у розмірі ставки після повернення з парткому і до переходу на посаду проректора з гуманітарних питань та виховної роботи (травень 1999 р.). З одного боку, це був час помітної інтенсифікації моїх наукових досліджень, започаткування та реалізації низки серйозних наукових проектів і програм, таких, приміром, як: «Реабілітовані історією», «Українське питання в Російській імперії та Радянському Союзі», «Державницькі ідеї в українській суспільно-політичній думці першої половини ХХ ст.», «Радянська державність в Україні: пріоритети і особливості розвитку у ХХ ст.» та ін. Всього за цей період було надруковано особисто і в співавторстві близько 150 праць, у т.ч. 6 книг, навчальний посібник, ініційовано і організовано низку наукових конференцій, зокрема, започатковано і проведено 3 наукових читань з аграрної історії України та Росії (XVIII – ХХ ст.), присвячених світлій пам’яті багаторічного завідувача нашої кафедри професора Д.П.Пойди (з перервами він очолював її майже три десятиліття), з виданням їх матеріалів окремим збірками. Крім того, під моїм науковим керівництвом було видано 5 наукових збірників, захищено 6 кандидатських дисертацій і 1 докторська (А.І.Голуб, 1999 р., нині, на жаль, покійний, помер у поточному, 2007, році – мій перший і найталановитіший учень) з української історії та історіографії.

Пояснюючи такий «сплеск» моєї наукової активності, доходжу висновку, що не в останню чергу він пов’язаний з тим, що чи не вперше за час своєї університетської кар’єри я, не обтяжений формальними зобов’язаннями щодо підготовки кандидатської, докторської дисертацій чи якихось робіт на замовлення властей, з головою, як то кажуть, поринув у процес наукового пошуку, працював з величезним ентузіазмом і внутрішнім задоволенням, щоденно, з ранку до пізньої ночі, на кафедрі і вдома, а відтак, і отримав подібний результат. Ось чому не буде, певно, перебільшенням сказати, що це був один з найплідніших періодів моєї наукової діяльності.

З іншого боку, то був час активних публіцистичних студій, своєрідного дисидентства по відношенню до влади, породжених глибокою системною кризою, валом усіляких негараздів, зокрема, наростаючою морально-духовною деградацією суспільства, стрімкою його диференціацією на багатих і бідних, різким падінням соціального статусу освітян, науковців. Пригадую, що в середині 90-х років на мою професорську зарплату можна було придбати 1,5 каністри (30 л) бензину. А ще ж треба було їсти, одягатися, утримувати родину, платити комунальні послуги тощо. «Маразм крепчает» - висловився тоді якось з приводу наших бід відомий український історик, завідувач кафедри історіографії та джерелознавства ДДУ професор Микола Павлович Ковальський (нині, на жаль, покійний).

У відповідь на це я виступив з серією гостро полемічних статей в центральній та регіональній пресі, різко критикуючи незграбну політику і практику властей, їх неспроможність чітко визначити стратегію соціально-економічних і політичних перетворень, подолати кризу і вивести країну на шлях цивілізованого, динамічного поступу. Причому в них була не тільки критика, а й конкретні пропозиції щодо пошуку оптимальної моделі нашого розвитку. Ось лише деякі промовисті заголовки цих публікацій, які говорять самі за себе:

- Наш паровоз вперед летит?;

- Социализм и «смутное время»;

- На распутье: между прошлым и будущим;

- Коли гору беруть амбіції…;

- Експеримент на виживання;

- Что день грядущий нам готовит?;

- Влада і суспільство: протистояння триває;

- Нехай буде опозиція, але ж розумна!;

- Когда сыр во рту, каркать не хочется та ін.

Судячи по численним відгукам читачів у вигляді телефонних дзвінків та