Тема: методика підготовки та оформлення результатів наукової роботи

Метою роботи є опанування методами підготовки та оформлення результатів наукової роботи.

Завдання:

Ознайомитись з особливостями публікацій, монографій, наукових статей, тез наукової доповіді (повідомлення), реферату.

Опрацювати методику підготовки та оформлення публікації.

Навчитись визначати суть УДК та індексувати роботу за УДК

Термінологічний словник:

Монографія — це наукова праця у вигляді книги, яка містить повне або поглиблене дослідження однієї проблеми чи теми, що належить одному або декільком авторам.

Наукова доповідь — це публічно виголошене повідомлен­ня, розгорнутий виклад певної наукової проблеми (теми, пи­тання).

Наукова стаття — один із основних видів публікацій. Вона містить виклад проміжних або кінцевих результатів наукового дослідження, висвітлює конкретне окреме питан­ня за темою дисертації, фіксує науковий пріоритет автора, робить її матеріал надбанням фахівців.

Номенклатура (лат. – найменування) – система загальноприйнятих найменувань об'єктів, явищ і процесів.

Публікація (лат. publicatio — оголошую всенародно, оприлюднюю): доведення до загального відома за допомогою преси, радіомовлення або телебачення; вміщення в різних виданнях (газетах, журналах, книгах) роботи (робіт); текст, надрукований у будь-якому виданні.

Реферат (лат. referre — доповідати, повідомляти) — короткий виклад змісту одного або декількох документів з певної теми.

Тези (гр. thesis — положення, твердження) — це коротко, точно, послідовно сформульовані основні ідеї, думки, поло­ження наукової доповіді, повідомлення, статті або іншої нау­кової праці.

Тези доповіді — це опубліковані до початку наукової кон­ференції (з'їзду, симпозіуму) матеріали попереднього харак­теру, що містять виклад основних аспектів наукової доповіді.

Універса́льна десятко́ва класифіка́ція (УДК) — система класифікації інформації, широко використовується у всьому світі для систематизації творів науки, літератури і мистецтва, періодичного друку, різних видів документів і організації картотек. Розроблена Міжнародним бібліографічним інститутом у 1895—1905 рр. на основі «Десяткової класифікації» американського бібліотекаря Дьюї.

Публікація

Основні результати і положення дослідження мають бути опубліковані для ознайомлення з ними наукової громадськості.

Публікації виконують кілька функцій:

- оприлюднюють результати наукової роботи;

- сприяють встановленню пріоритету автора (дата підпи­сання публікації до друку — це дата пріоритету науковця);

- свідчать про особистий внесок дослідника в розробку наукової проблеми (особливе значення мають індивідуальні публікації, роботи у співавторстві потребують додаткових роз'яснень);

- слугують підтвердженню достовірності основних резуль­татів і висновків наукового дослідження, новизни і його наукового рівня (ос­кільки після виходу у світ публікація стає об'єктом вивчен­ня й оцінки широкого кола наукової громадськості);

- підтверджують факт апробації та впровадження резуль­татів і висновків наукового дослідження;

- фіксують завершення певного стану дослідження або роботи в цілому;

- забезпечують первинною науковою інформацією су­спільство, сповіщають наукове співтовариство про появу нового наукового знання:

- передають індивідуальний результат у загальне надбання та ін.

Особливе значення мають наукові публікації, що вийшли друком у формі видань.

ДСТУ 3017—95 "Видання. Основні види. Терміни та визначення" визначає видання як документ, який пройшов редакційно-видавниче опрацювання, виготовлений друкуванням, тисненням або іншим способом, містить інформацію, призначену для поширення, і відповідає вимогам державних стандартів, інших нормативних документів щодо видавничого оформлення і поліграфічного виконання.

Науковим вважається видання результатів теоретичних і (або) експериментальних досліджень, а також підготовлених науковцями до публікації історичних документів та літературних текстів. Воно призначене для фахівців і для наукової роботи. Серед наукових видань розрізняють дві групи: 1) науково-дослідні; 2) джерелознавчі.

До першої групи наукових видань належать: монографія (науково-книжкове видання повного дослідження однієї проблеми або теми, що належить одному чи кільком авторам); автореферат дисертації (наукове видання у вигляді брошури авторського реферату проведеного дослідження, яке подається на здобуття наукового ступеня); препринт (наукове видання з матеріалами попереднього характеру, які публікуються до виходу у світ видання, в якому вони мають бути вміщені); тези доповідей, а також матеріали науковоїконференції (неперіодичний збірник підсумків конференції, доповідей, рекомендацій та рішень); збірник наукових праць (збірник матеріалів досліджень, виконаних у наукових установах, навчальних закладах та наукових товариствах).

До другої групи наукових видань належать джерелознавчі видання, або документальні наукові видання, які містять пам'ятки культури та історичні документи, що пройшли текстологічне опрацювання, мають коментарі, вступні статті, до­поміжні покажчики та інші елементи науково-довідкового апарату видання.

За обсягом розрізняють два види наукових неперіодич­них видань: книга (книжкове видання обсягом понад 48 сторінок); брошура (книжкове видання обсягом від 4 до 48 сторінок). Статус наукового видання потребує суворого до­тримання видавничого оформлення видання.

Особливу складність викликає визначення наукового статусу статей. Слід враховувати, що газетні статті не кваліфікують як наукові. Крім того, проблематичним є віднесення до розряду наукових статей, опублікованих в громадсько-полі­тичних і науково-популярних журналах.

Статті наукового характеру друкуються переважно в нау­кових збірниках або журналах. Науковий журнал — журнал, що містить статті та матеріали досліджень теоретичного або прикладного характеру, призначений переважно фахівцям певної галузі науки. За цільовим призначенням наукові журнали поділяють на: науково-теоретичні, науково-практичні та науково-методичні.

Особливе значення наукові статті мають для здобувача наукового ступеня доктора чи кандидата наук. Крім зазначених, вони мають відповідати ще й таким вимогам.

1. Статті мають публікуватись у провідних наукових фа­хових журналах та інших періодичних наукових фахових виданнях. Їх перелік затверджу є ВАК України придотриманні таких вимог:

- наявність у складі редакційної колегії не менше п'яти докторів наук з відповідної галузі науки, серед яких обов'язково мають бути штатні працівники наукової установи, організації чи вищого навчального закладу, що видає журнал (періодичні видання);

- журнали підписуються до друку виключно за рекомендацією вченої ради наукової установи (організації чи вищого навчального закладу), що його видає, про що зазначається у вихідних даних;

- тираж не менше ніж 100 примірників;

- повне дотримання вимог до редакційного оформлення періодичного видання згідно з державними стандартами України;

- наявність журналу (періодичного видання) у фондах бібліотек України, перелік яких затверджено ВАК України

2. Публікація не більше однієї статті здобувача за темою дисертації водному випуску (номері) журналу (або іншого друкованого видання).

3. Не зараховуються праці, в яких немає повного опису наукових результатів, що засвідчує їх достовірність, або в яких повторюються результати, опубліковані раніше в інших наукових працях, що входять до списку основних.

Кожному науковцеві слід систематично вести облік влас­них публікацій у картотеці, списку або комп'ютерному бан­ку даних за особливими правилами бібліографічного списку або за схемою: назва праці; характер роботи; вихідні дані; обсяг в обліково-видавничих аркушах; співавтори. Слід також мати оригінали або копії власних публікацій. Про це слід завчасно подбати особливо здобувачам наукового ступеня, оскільки оригінали, відбитки або копії усіх перелічених в авторефераті праць мають бути подані до спецради.

Наукова монографія

Розрізняють два види монографій — наукові і практичні,

Наукова монографія — це науково-дослідницька праця, предметом викладу якої є вичерпне узагальнення теоретичного матеріалу з наукової проблеми або теми з критичним його аналізом, визначенням вагомості, формулюванням нових наукових концепцій. Монографія фіксує науковий пріо­ритет, забезпечує первинною науковою інформацією суспіль­ство, слугує висвітленню основного змісту і результатів ди­сертаційного дослідження.

Слід розрізняти дисертації на здобуття наукового ступеня, виконані особисто у вигляді опублікованої індивідуальної наукової монографії, та наукові монографії як вид наукового видання. Перший тип монографії обов'язково має містити висунуті автором для прилюдного захисту науково обґрунтовані теоретичні або експериментальні результати, наукові положення автора, опубліковані раніше у фахових наукових виданнях України чи інших країн. Для такої монографії характерна єдність змісту; вона свідчить про особистий внесок здобувача в науку і розглядається як кваліфікаційна наукова праця. За цих умов здобувач не пише рукопис дисертації, його замінює монографія. Обсяг індивідуальної монографії здобувача науко­вого ступеня доктора наук, яка зараховується як дисертація, має становити не менше 10 авторських аркушів у галузі при­родничих та технічних наук і не менше 15 авторських аркушів у галузі гуманітарних і суспільних наук.

Другий тип наукової монографії — це наукова праця, яка є засобом висвітлення основного змісту дисертації і однією з основних публікацій за темою дослідження.

Якщо дисертацією, поданою на захист, є рукопис, а моно­графія є тільки однією з друкованих праць здобувача (а для суспільних і гуманітарних наук наявність серед друкованих праць здобувача монографії є обов'язковою), до неї висува­ються такі вимоги:

- обсяг монографії — не менш як 10 обліково-видавни­чих аркушів;

- наявність рецензій двох докторів наук за відповідною спеціальністю;

- наявність рекомендації вченої ради науково-дослідної установи або вищого навчального закладу з обов'язковим зазначенням на звороті титулу монографії повної назви установи (закладу) та її підпорядкованості;

- тираж не менше 300 примірників;

- наявність міжнародного стандартного номера ISBN.

Між дисертацією та монографією є певні відмінності. По-перше, у дисертації передбачається виклад наукових резуль­татів і висновків, отриманих особисто автором. Моногра­фія — це виклад результатів, ідей, концепцій, які належать як здобувачеві, так й іншим авторам. По-друге, дисертація містить нові наукові результати, висновки, факти, а моногра­фія може викладати як нові результати, так і методичні, тех­нологічні рішення, факти, які вже відомі. По-третє, дисерта­ція має визначену структуру і правила оформлення, яких необхідно обов'язково дотримуватися. До монографії таких чітких вимог не ставлять.

Дисертація — це рукопис, який зберігається в обмеженій кількості примірників у певних бібліотечних установах. Мо­нографія — це видання, яке пройшло відповідне редакцій­но-видавниче опрацювання, виготовлене друкарським або іншим способом, видане у фаховому видавництві України.

Дисертація містить призначену для поширення інформа­цію без надмірних подробиць, відповідає вимогам державних стандартів щодо видавничого оформлення і поліграфічного виконання. На ці особливості необхідно зважати, щоб не зби­тися на монографію при написанні дисертації.

Щодо композиції наукової монографії державний стандарт не встановлюється. Кожний її автор може вибрати будь-яку структуру і порядок організації наукового матеріалу, зважаючи на логіку викладу і повноту висвітлення основ­ного змісту дисертації. Традиційно склалася певна компо­зиційна структура наукової монографії, основними елемен­тами якої в порядку їх розміщення є такі: титульний ар­куш, анотація, перелік умовних скорочень (за необхід­ності), вступ або передмова, основна частина, виснов­ки або післямова, література, допоміжні покажчики, додатки, зміст.

Наукова монографія призначена передусім для вчених, фахівців певної галузі науки. Вона має відповідати за змістом і формою цьому жанру публікації. Особливо важливими є чіткість формулювань і викладу матеріалу, логіка висвітлення основних ідей, концепцій, висновків. Її обсяг — не менше 6 друкованих аркушів.

Титульний аркуш містить повну назву установи (закладу), де виконана робота, прізвище, ім'я, по батькові автора, назву роботи, місто і рік. Назва монографії має бути інфор­мативною(розкривати зміст книги, основні ідеї, новизну), чіткою(відбивати предмет і об'єкт дослідження, відмінність даної роботи від аналогічних), короткою (бажано до 7—8 слів). Саме за назвою монографії здійснюється її класифікація за УДК і ББК та реєстрація в систематичному або предмет­ному каталозі.

На звороті титульного аркуша монографії вказують відо­мості щодо її рекомендації вченою радою до опублікування. Після бібліографічного опису обов'язково розміщують анотацію — стислу характеристику змісту видання, призначен­ня, форми та інші особливості. Її обсяг становить приблизно 500 знаків (до 70 слів). Текст анотації має бути лаконічним, доступним читачам.

Умовніскорочення подаються перед вступом тоді, коли автор вживає маловідомі скорочення, що повторюються у тексті. Перелік треба друкувати двома колонками, в яких зліва за абеткою наводять скорочення, справа — їх розшифровку.

У вступі або передмові розкриваються значення пробле­ми, її актуальність, мета і завдання, які поставлені автором при написанні роботи, кому вона рекомендується, подаються огляд основних публікацій за темою, перелік використаних джерел, організацій та осіб, що сприяли виконанню роботи та ін.

Основна частина монографії залежить від змісту і струк­тури наукової роботи. Вона складається з розділів (глав), підрозділів (параграфів), пунктів, підпунктів. У логічній по­слідовності викладаються основні наукові положення, ідеї, концепції, експериментальні дані, наукові факти та виснов­ки. Вимоги до посилань, ілюстрацій, таблиць у цілому збіга­ються з відповідними вимогами до звіту.

У висновках або післямові наводяться узагальнення най­суттєвіших положень наукового дослідження, основні підсум­ки, доводяться достовірність і обґрунтованість нових науко­вих положень, визначаються проблеми, які потребують по­дальшого дослідження.

Література (список використаних джерел). Залежно відхарактеру роботи розрізняється і принцип розміщення літера­тури в списку. Він може бути алфавітним (прізвища авторів або назв робіт розміщують за алфавітом); хронологічним (за роками публікацій, за алфавітом у межах кожного року); тема­тичним (за розділами роботи або за окремими темами); в по­рядку згадування джерел у тексті. Список може включати всі джерела за темою; ті, що були використані автором; ті, на які в роботі є посилання; найцінніші праці з теми та ін. Архівні до­кументи в списку наводять після друкованих матеріалів.

У наукових монографіях інколи подають допоміжні по­кажчики, які полегшують роботу з монографією: іменні, те­матичні, предметні, географічні, хронологічні тощо.

В додатках розміщують матеріали, які доповнюють та ілюструють основний текст: копії документів, таблиці, мате­матичні розрахунки, формули, графіки, глосарії та ін.

Зміст подають на початку або в кінці монографії. Він містить найменування та номери початкових сторінок усіх розділів і підрозділів, що допомагає отримати повне уявлен­ня про зміст та структуру видання.

Наукова стаття

З метою оперативного інформування фахівців про резуль­тати виконаних досліджень, розробки рекомендацій з напрямів подальшої роботи з використання результатів у народному гос­подарстві організовуються різні наукові і науково-технічні конфе­ренції, з'їзди, семінари, симпозіуми тощо.

Для виступу на таких зборах фахівців готують доповіді, по­відомлення.

Інформація про підсумки проведення конференції (наради, семінару), як правило, публікується у відповідних журналах та інших періодичних виданнях.

Наукова стаття подається до редакції в завершеному ви­гляді відповідно до вимог, які публікуються в окремих номе­рах журналів або збірниках у вигляді пам'ятки авторам.

Оптимальний обсяг наукової статті — 6—12 сторінок (0,5—0,7 друк. арк.).

Рукопис статті, як правило, має містити повну назву робо­ти, прізвище та ініціали автора(ів), анотацію (на окремій сторінці), список використаної літератури.

Стаття має просту структуру, її текст, як правило, не поді­ляється на розділи і підрозділи.

Умовно в тексті статті можна виділити такі структурні елементи.

- Вступ — постановка наукової проблеми, її актуальність, зв'язок з найважливішими завданнями, що постають перед Україною, значення для розвитку певної галузі науки або практичної діяльності (1 абзац або 5—10 рядків);

- Основні (останні за часом) дослідження і публікації, на які спирається автор; сучасні погляди на проблему; труднощі при розробці даного питання, виділення невирішених питань у межах загальної проблеми, котрим присвячена стаття (0,5—2 сторінки машинописного тексту через два інтервали);

- Формулювання мети статті (постановка завдання) – висловлюється головна ідея даної публікації, яка суттєво відрізняється від сучасних уявлень про проблему, до­повнює або поглиблює вже відомі підходи; звертається увага на введення до наукового обігу нових фактів, висновків, рекомендацій, закономірностей або уточнення відомих раніше, але недостатньо вивчених. Мета статті випливає з постановки наукової проблеми та огляду основних публікацій з теми (1 абзац, або 5—10 рядків).

- Виклад змісту власного дослідження — основна частина статті. В ній висвітлюються основні положення і результати наукового дослідження, особисті ідеї, думки, отримані наукові факти, виявлені закономірності, зв'язки, тенденції, програма експерименту, методика отримання та аналіз фактичного матеріалу, особистий внесок автора в досягнення і реалізацію основних висновків тощо (5—6 сторінок).

- Висновок, в якому формулюється основний умовивід автора, зміст висновків і рекомендацій, їх значення для теорії і практики, суспільна значущість; коротко окреслюються перспективи подальших розвідок з теми (1/3 сторінки).

Жанр наукової статті вимагає дотримання певних правил:

- у правому верхньому куті розміщуються прізвище те ініціали автора; за необхідності вказуються відомості, що доповнюють дані про автора;

- назва статті стисло відбиває її головну ідею, думку (якомога менше слів, краще — до п'яти);

- ініціали ставлять перед прізвищем;

- слід уникати стилю наукового звіту чи науково-популярної статті;

- недоцільно ставити риторичні запитання; мають переважати розповідні речення;

- не слід перевантажувати текст цифрами 1, 2 та ін. при переліках тих чи інших думок, положень; перелік елементів, позицій слід починати з нового рядка, відокремлюючи їх одне від одного крапкою з комою;

- у тексті прийнятним є використання різних видів переліку: спочатку, на початку, спершу, потім, далі, нарешті; по-перше, по-друге, по-третє; на першому етапі, на другому етапі та ін.;

- цитати в статті використовуються дуже рідко; необхід­но зазначити основну ідею, а після неї в дужках указати прізвище автора, який уперше її висловив;

- усі посилання на авторитети подаються на початку статті, основний обсяг статті присвячують викладу власних думок; для підтвердження достовірності своїх висновків і рекомендацій не слід наводити висловлювання інших уче­них, оскільки це свідчить, що ідея дослідника не нова, була відома раніше і не підлягає сумніву;

- стаття має завершуватися конкретними висновками і рекомендаціями.

Рукопис статті підписується автором(ами) і подається до редакції у двох примірниках. У разі необхідності до неї до­дається дискета.

Особливо цінними є статті, опубліковані у фахових науко­вих виданнях, затверджених ВАК України. Статті, опубліковані до появи відповідних Переліків ВАК України, вважаються лише такими, що додатково відобража­ють наукові результати.

Тези наукової доповіді (повідомлення)

Формами висвітлення підсумків наукової роботи є також тези, доповіді, матеріали конференцій, конгресів, симпозіумів, семінарів, шкіл тощо.

Вони фіксують науковий пріоритет автора, містять матеріа­ли, не викладені в інших публікаціях.

Рекомендований обсяг тез наукової доповіді – 2-3 сто­рінки машинописного тексту через 1,5—2 інтервали. Можливий виклад однієї тези.

Схематично структура тез наукової доповіді має такий вигляд: теза – обґрунтування – доказ – аргумент – результат – перспективи.

При підготовці тез наукової доповіді слід дотримуватися таких правил:

- у правому верхньому куті розміщують прізвище автора та його ініціали; при необхідності вказують інші дані, які доповнюють відомості про автора (студент, аспірант, викладач, місце роботи або навчання);

- назва тез доповіді коротко відображає головну ідею, думку, положення (2—5 слів);

- виклад суті доповіді здійснюється за такою послідовністю тез: актуальність проблеми; стан розробки проблеми (пе­релічуються вчені, які зверталися до розробки цієї проблеми); наявність проблемної ситуації; необхідність у її вивченні, вдосконаленні з огляду на сучасний стан її розробки, втілення; основна ідея, положення, висновки дослідження, якими методами це досягається; основні результати дослідження, їх значення для розвитку теорії та (або) практики.

Посилання на джерела, цитати в тезах доповіді використовуються рідко. Допускається опускати цифровий, фактичний матеріал.

Формулювання кожної тези починається з нового рядка. Кожна теза містить самостійну думку, що висловлюється в одному або кількох реченнях. Виклад суті ідеї чи положення здійснюється без наведення конкретних прикладів.

Виступаючи на науковій конференції (з'їзді, симпозіумі), можна посилатися на опубліковані тези доповіді і спинити­ся на одній із основних (дискусійних) тез.

Реферат

Дослідник часто стикається з необхідністю написання ре­ферату. Реферати складають студенти вищих навчальних закладів, їх пишуть аспіранти і ті, хто готується до складання кандидатських іспитів з філософії, педагогіки, спеціальності (якщо немає публікацій).

Обсяг реферату визначається специфікою теми і змістом документів, кількістю відомостей, їх науковою цінністю або практичним значенням. Його обсяг коливається від 500-2500 знаків до 20-24 сторінок.

Є багато видів рефератів. Науковці найчастіше мають спра­ву з інформативними і розширеними, або зведеними, рефератами.

Інформативний реферат найповніше розкриває зміст документа, містить основні фактичні та теоретичні відомості. У такому рефераті мають бути зазначені: предмет дослідження і мета роботи; наведені основні результати; викладені дані про метод і умови дослідження; відбиті пропозиції автора щодо застосування результатів; наведені основні характери­стики нових технологічних процесів, технічних виробів, нова інформація про відомі явища, предмети та ін. Інформацій­ний реферат розміщують у первинних документах (книги, журнали, збірники наукових праць, звіти про науково-дослідну роботу та ін.) і у вторинних документах (реферативні журна­ли і збірники, інформаційні карти та ін.).

Розширений, або зведений (багатоджерельний, оглядовий), реферат містить відомості про певну кількість опублікова­них і неопублікованих документів з однієї теми, викладені у вигляді зв'язного тексту.

Реферат починається з викладу сутності проблеми. Слід уникати зайвих фраз.

У вступі обґрунтовуються актуальність теми, її особли­вості, значущість з огляду на соціальні потреби суспільства та розвиток конкретної галузі науки або практичної діяль­ності.

У розділі І наводяться основні теоретичні, експеримен­тальні дослідження з теми, зазначається, хто з учених мину­лого вивчав дану проблему, які ідеї висловлював. Визнача­ються сутність (основний зміст) проблеми, основні чинники (фактори, обставини), що зумовлюють розвиток явища або про­цесу, який вивчається. Наводиться перелік основних змісто­вих аспектів проблеми, які розглядалися вченими. Визнача­ються недостатньо досліджені питання, з'ясовуються причи­ни їх слабкої розробленості.

У розділі II дається поглиблений аналіз сучасного стану процесу або явища, тлумачення основних поглядів і позицій щодо проблеми. Особлива увага приділяється виявленню нових ідей та гіпотез, експериментальним даним, новим ме­тодикам, оригінальним підходам до вивчення проблеми. У цьому розділі подається аналіз практики. Висловлюються власні думки щодо перспектив розвитку проблеми.

У висновках подаються узагальнені умовиводи, ідеї, дум­ки, оцінки, пропозиції науковця.

До списку літератури включають публікації переваж­но останніх 5-10 років. Особливу цінність мають роботи останнього року.

У додатках наводяться формули, таблиці, схеми, якщо вони суттєво полегшують розуміння роботи.

Вибір теми реферату слід узгоджувати з кафедрою і нау­ковим керівником. Тема має допомогти молодому науковцю у визначенні методології свого дослідження.

Виклад матеріалу в рефераті має бути коротким і стис­лим. Слід використовувати синтаксичні конструкції, власти­ві мові наукових і технічних документів, уникати складних граматичних зворотів.

У рефераті слід використовувати стандартизовану термі­нологію, уникати незвичних термінів і символів або поясню­вати їх при першому згадуванні в тексті. Терміни, окремі слова і словосполучення можна замінювати абревіатурами і прийнятими текстовими скороченнями, значення яких зро­зуміле з контексту.

Реферат рецензується і оцінюється, за умови позитивного відгуку здобувач (студент) допускається до іспиту.

Рецензія (відгук) на реферат має об'єктивно оцінювати по­зитивні і негативні його сторони. В рецензії тією чи іншою мірою слід оцінити вміння поставити проблему, обґрунтува­ти її соціальне значення; розуміння автором співвідношен­ня між реальною проблемою і рівнем її концептуальності; повноту висвітлення літературних джерел, глибину їх аналі­зу, володіння методами збору, аналізу та інтерпретації емпі­ричної інформації; самостійність роботи, оригінальність в осмисленні матеріалу; обґрунтування висновків і рекомен­дацій.

Стиль рецензії має відповідати нормам, прийнятим для наукових відгуків, тобто бути доброзичливим, але принципо­вим. Відносно до автора роботи речення слід будувати в третій особі минулого часу ("студент поставив..., розкрив..., довів..."); до самої роботи — в теперішньому часі ("реферат містить..., розкриває..." та ін.).

Рецензію не слід завершувати оцінкою; вона має виплива­ти зі змісту документа.

Доповідь (повідомлення)

Найбільш поширеною формою усного оприлюднення нау­кових результатів є доповідь та повідомлення.

Розрізняють такі види доповідей:

- звітні (узагальнення стану справ, ходу роботи за певний час);

- поточні (інформація про хід роботи);

- на наукові теми.

Структура тексту доповіді практично аналогічна плану статті. Вона включає:

I. Вступ. Зазначають підстави, причини, проблемну ситу­ацію, що зумовили необхідність написання доповіді.

II. Основна частина. Аналізується нинішній стан проб­леми, наводяться аргументи, обґрунтовується основна ідея (ідеї) автора.

III. Підсумкова частина містить висновки, рекомендації, пропозиції.

Методика підготовки доповіді на науково-практичну кон­ференцію є дещо іншою, ніж статті.

Є два методи написання доповіді. Перший полягає в тому, що дослідник спочатку готує тези свого виступу, на основі тез пише доповідь на семінар або конференцію, редагує її і готує до опублікування в науковому збірнику у вигляді доповіді чи статті. Другий, навпаки, пов'язаний з повним написан­ням доповіді, а потім у скороченому вигляді ознайомлен­ням з нею аудиторії. Вибір способу підготовки доповіді за­лежить від змісту матеріалу та індивідуальних особливостей науковця.

Специфіка усного виступу має суттєві відмінності від дру­кованого змісту і форми. При написанні доповіді слід зважа­ти на те, що суттєва частина матеріалу опублікована в тезах доповіді. Крім того, частина матеріалу подається на плака­тах (слайдах, моніторі комп'ютера, схемах, діаграмах, табли­цях та ін.). Тому доповідь повинна містити коментарі, а не повторення ілюстративного матеріалу. Можна зупинитися лише на одній (найсуттєвішій, дискусійній) тезі доповіді, зро­бивши посилання на опубліковані тези. Це дозволить на 20— 40 % скоротити доповідь. Добре коли доповідач реагує на попередні виступи науковців з теми своєї доповіді. Доціль­ним є полемічний характер доповіді: це викликає інтерес слухачів.

При написанні доповіді слід зважати на те, що за 10 хви­лин людина може прочитати матеріал, що надруковано на чотирьох сторінках машинописного тексту (через два інтер­вали). Обсяг тексту доповіді становить 8-2 сторінок (до 30 хви­лин). Якщо доповідь складається з 4-6 сторінок, вона нази­вається повідомленням.

Доповідь — це одна з багатьох форм оприлюднення ре­зультатів наукової роботи, можливостей за короткий термін "увійти" в наукове товариство за умови яскравого виступу.

Методика підготовки та оформлення публікації

Кожний дослідник прагне довести результати своєї праці дочитача. Підготовка публікації — процес індивідуальний. Одні вважають за необхідне лише коротко описати хід дослідження і детально викласти кінцеві результати. Інші дослід­ники поступово вводять читача у свою творчу лабораторію, висвітлюють етап за етапом, докладно розкривають методи своєї роботи. Висвітлюючи весь дослідницький процес від творчого задуму до заключного його етапу, підбиваючи під­сумки, формулюючи висновки і рекомендації, учений розкри­ває складність творчих пошуків. При першому варіанті ви­кладу автор зважає на порівняно вузьке коло фахівців. Він користується ним при написанні монографії, статті. Дру­гий варіант використовується при написанні дисертації. Він дає змогу краще оцінити здібності науковця до самостійної науково-дослідницької роботи, глибину його знань та еру­дицію.

Суттєвою допомогою в підготовці публікацій стане володіння дослідником певною сумою методичних прийомів викладу наукового матеріалу.

Використовують такі методичні прийоми викладу науко­вого матеріалу:

- послідовний;

- цілісний (з наступною обробкою кожної частини, роз­ділу);

- вибірковий (частини, розділи пишуться окремо за будь-якою послідовністю). Залежно від способу викладу різним буде темп і кінцевий результат.

Послідовний виклад матеріалу логічно зумовлює схемупідготовки публікації: формулювання задуму і складання попереднього плану; відбір і підготовку матеріалів; групу­вання матеріалів; редагування рукопису. Перевага цього спо­собу полягає в тому, що виклад інформації здійснюється в логічній послідовності, що виключає повтори та пропуски.

Його недоліком є нераціональне використання часу. Доки автор не закінчив повністю черговий розділ, він не може перейти до наступного.

Цілісний спосіб— це написання всієї праці в чорновому варіанті, а потім обробка її в частинах і деталях, внесення доповнень і виправлень. Його перевага полягає в тому, що майже вдвічі економиться час при підготовці білового варі­анта рукопису. Разом з тим є небезпека порушення послідов­ності викладу матеріалу.

Вибірковий викладматеріалу часто використовується до­слідниками. В міру готовності матеріалу над ним працюють у будь-якій зручній послідовності. Необхідно кожний розділ доводити до кінцевого результату, щоб при підготовці всієї праці її частини були майже готові до опублікування.

Кожний дослідник вибирає для себе найпридатніший спосіб для перетворення так званого чорнового варіанта рукопису у проміжний або біловий (остаточний).

У процесі написання наукової праці умовно виділяють такі етапи: формулювання задуму і складання попереднього плану; відбір і підготовка матеріалів; групування матеріалів; опрацювання рукопису.

Формулювання задуму здійснюється на першому етапі. Слід чітко визначити мету даної роботи; на яке коло читачів вона розрахована; які матеріали в ній подавати; яка повнота і ґрунтовність викладу передбачається; теоретичне чи практичне спрямування; які ілюстративні матеріали необхідні для розкриття її змісту. Визначається назва праці, яку потім можна коригувати.

На етапі формулювання задуму бажано скласти попередній план роботи. Інколи необхідно скласти план-проспект, який вимагають видавництва разом із замовленням на видання. План-проспект відбиває задум праці і відтворює структуру майбутньої публікації.

Відбір і підготовка матеріалів пов'язані з ретельним добором вихідного матеріалу: скорочення до бажаного обся­гу, доповнення необхідною інформацією, об'єднання розріз­нених даних, уточнення таблиць, схем, графіків. Підготовка матеріалів може здійснюватися з будь-якою послідовністю, окремими частинами, без ретельного стилістичного відпра­цювання. Головне – підготувати матеріали в повному об­сязі для наступних етапів роботи над рукописом.

Групування матеріалу – вибирається варіант його по­слідовного розміщення згідно з планом роботи.

Значно полегшує цей процес персональний комп'ютер. Набраний у текстовому редакторі твір можна необхідним чином структурувати. З'являється можливість побачити кожну з частин роботи і всю в цілому; простежити розвиток основних положень; домогтися правильної послідовності викладу; визначити, які частини роботи потребують допов­нення або скорочення. При цьому всі матеріали поступово розміщують у належному порядку, відповідно до задуму. Якщо ж комп'ютера немає, то рекомендується кожний розділ (підрозділ) писати на окремих аркушах або картках з однієї сторони, щоб потім їх можна було розрізати і розмістити впевній послідовності.

Паралельно з групуванням матеріалу визначається руб­рикація праці, тобто поділ її на логічно підпорядковані еле­менти — частини, розділи, підрозділи, пункти. Правильність формулювань і відповідність назв рубрик можна перевірити на комп'ютері. За інших умов це можна зробити через напи­сання заголовків на окремих смугах паперу. Спочатку вони розкладаються в певній послідовності, а потім приклеюють­ся до відповідних матеріалів.

Результатом цього етапу є логічне поєднання частин ру­копису, створення його чорнового макета, який потребує по­дальшої обробки.

Опрацювання рукопису складається з уточнення його змісту, оформлення і літературної правки. Цей етап ще нази­вають роботою над біловим рукописом.

Шліфування тексту рукопису починається з оцінки його змісту і структури. Перевіряється і критично оцінюється кожний висновок, кожна формула, таблиця, кожне речення, окреме слово. Слід перевірити, наскільки назва роботи і на­зви розділів і підрозділів відповідають їх змісту, наскільки логічно і послідовно викладено матеріал. Доцільно ще раз перевірити аргументованість основних положень, наукову новизну, теоретичну і практичну значущість роботи, її ви­сновки і рекомендації. Слід мати на увазі, що однаково недо­речними є надмірний лаконізм і надмірна деталізація у ви­кладі матеріалу. Допомагають сприйняттю змісту роботи таб­лиці, схеми, графіки та ін.

Наступний етап роботи над рукописом — перевірка пра­вильності його оформлення. Це стосується рубрикації поси­лань на літературні джерела, цитування, написання чисел, знаків, фізичних і математичних величин, формул, побудови таблиць, підготовки ілюстративного матеріалу, створення бібліографіч­ного опису, бібліографічних покажчиків та ін. До правил оформ­лення друкованих видань висуваються специфічні вимоги, тому слід керуватися державними стандартами, довідниками, підруч­никами, вимогами видавництв і редакцій.

Заключний етап — це літературна правка. Її складність залежить від мовностильової культури автора, від того, як здійснювалася попередня підготовка рукопису. Одночасно з літературною правкою автор вирішує, як розмістити текст і які потрібні в ньому виділення.

Для привернення уваги читачів у тексті прийнято вико­ристовувати різноманітні виділення (розрядка, курсив, пе­тит, напівжирний шрифт, підкреслювання та ін.). Вибрана система виділень має бути єдиною для всієї роботи; надмірне їх використання, як і недостатнє, може ускладнити сприй­няття тексту.

Підготовлений для передачі у видавництво рукопис має відповідати певним вимогам, зумовленим процесом його по­дальшої підготовки до друку.

Загальна інформація про УДК

Універсальна десяткова класифікація (УДК) є міжнародною системою класифікування документів. Вона відповідає найістотнійшим вимогам до класифікації (міжнародність, універсальність, мнемонічність) та надає можливість відображати новітні досягнення науки й техніки без будь-яких суттєвих змін в її структурі. Такої гнучкості не має жодна з існуючих систем класифікації.

Наявність детально розробленої системи допоміжних таблиць визначників, здатність відображати нові поняття за допомогою розподілу рубрик від загального до окремого також роблять систему УДК гнучкою. Це дає змогу багатоаспектно розкривати зміст матеріалів за допомогою комбінування індексів. Застосування визначників безмежно розширює можливості класифікації та відкриває нові для детального класифікування матеріалу.

УДК використовується для організації як вузькоспеціалізованих довідково-інформаційних, так і багатогалузевих фондів. Можливість єдиної систематизації інформаційних матеріалів робить систему УДК найзручнішою у процесі обміну інформацією між країнами.

УДК охоплює всі галузі людських знань. Її розділи органічно пов’язані між собою, і зміни одного розділу вимагають змін в інших розділах.

В основі структури УДК — принцип десяткових дробів. Для позначення рубрик застосовують арабські цифри, зрозумілі в усіх країнах, що робить УДК загальнодоступною міжнародною системою. Десятковий принцип структури дає змогу безмежно розширювати її за допомогою приєднання нових цифрових позначень до існуючих, не змінюючи системи загалом.

Індекси УДК побудовані так, що кожна наступна цифра, що приєднується до індексу, не змінює попереднє значення, а лише уточнює, позначаючи конкретніше поняття.

Наприклад, індекс поняття "система PAL" 621.397.132.125 будують так:

6 Прикладні науки. Медицина. Техніка

62 Інженерна справа. Машинобудування. Техніка в цілому

621 Загальне машинобудування

621.3 Електрика. Електротехніка

621.39 Телекомунікація

621.397 Телевізійна техніка

621.397.1 (вільний)

621.397.13 Телебачення

621.397.132 Кольорове телебачення

621.397.132.1 Системи з одночасною передачею кольорів

621.397.132.12 Із спільним каналом для передачі сигналів основних кольорів

621.397.132.125 Системи зі зміною фази за рядками (PAL)

За таким самим ієрархічним принципом побудовано і допоміжні таблиці загальних та спеціальних визначників.

Таблиці УДК розподілені на основні та допоміжні. Крім того, до УДК належать алфавітно-предметний покажчик, методичні вказівки до багатьох розділів, а також знаки, за допомогою яких здійснюється побудова індексу.

Розподіл таблиць на основні та допоміжні базується на особливостях понять, які у них відображені.

Основна таблиця містить поняття з усіх галузей науки, техніки, мистецтва тощо.

До допоміжних таблиць належать поняття, що повторюються, спільні для всіх чи багатьох розділів (загальні визначники), або ті, що застосовані лише в одному розділі (спеціальні визначники).

Визначники використовують для подальшої деталізації індексу, відображаючи якісні характеристики документів або властивості предмета з певної точки зору, вони уточнюють, звужують ту чи іншу тему. Визначники приєднують до основного індексу за допомогою знаків (символів), характерних для конкретного визначника (крапка, дужки, дефіс, лапки тощо).

Основна таблиця УДК

За десятковою системою всю сукупність знань розділено на десять основних класів:

0 Загальний відділ

1 Філософія. Психологія

2 Релігія. Теологія

3 Суспільні науки

4 (вільний з 1961 р.)

5 Математика та природничі науки

6 Прикладні науки. Медицина. Техніка

7 Мистецтво. Декоративно-прикладне мистецтво. Фотографія. Музика. Ігри. Спорт

8 Мова. Мовознавство. Художня література. Літературознавство

9 Географія. Біографії. Історія

Кожен з цих класів поділено на десять розділів, які, у свою чергу, поділяються на десять підрозділів тощо (див. додаток).

Для полегшення читання і для кращої наочності після кожного третього знака ставиться крапка.

Клас 0 Загальний відділ групує матеріали з питань організації наукової роботи, науково-технічної інформації, писемності, інформаційних технологій, бібліографії й бібліотечної справи, журналістики тощо. Індекси цього класу використовуються для систематизації матеріалів загального характеру, що не належать до конкретної галузі.

У класі 1 Філософія. Психологія згруповано матеріал щодо історії філософії, сутності предмета, методів, категорій філософії, філософських систем і концепцій (ідеалізму, матеріалізму, соціалістичних учень, утопічного соціалізму, марксизму). Він компонує літературу з питань загальної психології, психології окремих видів діяльності, віку та статі, парапсихології, гіпнотизму, навіювання, психотехніки. Крім того, у класі 1 розміщено літературу з питань окультизму (алхімії, магії, астрології, гороскопів, спиритизму тощо), хоча частково ці поняття також відображено у класі 2.

Клас 2 Релігія. Теологія містить матеріали з питань теорії, філософії, природи релігії, релігійної практики окремих релігій та релігійних систем від доісторичних до сучасних. Документи щодо релігійного права необхідно групувати в 2-74, а літературу про відносини між церквою та державою — в 2-67 та 322. Посилання до розділів класів 1, 3 не поодинокі й демонструють тісний зв’язок класів у висвітленні певних проблем (див. Основні таблиці).

Клас 3 Суспільні науки… слугує для групування матеріалів щодо теорії та методології суспільних наук, статистики, демографії, соціології, політики, економіки, права, державного адміністративного управління, військової справи, соціальної допомоги та страхування, освіти та етнографії тощо.

Історія та історичні науки, економічна географія належать до класу 9, філологія — до класу 8, мистецтво та мистецтвознавство — до класу 7, філософія і філософські науки, що мають загальне методологічне значення, — до класу 1.

Клас 5 Математика та природничі науки відображає науки, об’єктом дослідження яких є природа, з метою подальшого практичного використання результатів цих досліджень.

У більшості природничих наук є загальновизнані традиційні класифікації, такі, як періодична система хімічних елементів Д. І. Менделєєва або систематика в ботаніці та зоології. Оскільки ці системи мають не тільки суто наукову цінність і значення, а й широко застосовуються для систематизації документів, їх використовують і в УДК.

Клас 5 висвітлює питання теоретичного характеру, дослідження загальних законів фізики, хімії, біології тощо. Дослідження явищ природи може відбуватись у вигляді поставленого експерименту, але його здійснюють не у виробничих умовах, а в межах плану науково-дослідних робіт інститутів або інших наукових організацій.

Клас 5 тісно пов’язаний з класом 6.

Клас 6 Прикладні науки. Медицина. Техніка відображає питання технології різних галузей промисловості, виробничі процеси, конструкцію обладнання, роботу транспорту і транспортних засобів, сільське господарство. У цьому класі згруповано матеріали щодо практичного використання загальних законів фізики, хімії, біології тощо з метою отримання необхідних для життя людини матеріалів і продуктів, використання природних багатств та інше. Коли за змістом та характером документа неможливо визначити, з якої точки зору (наукової чи прикладної) розглянуто питання, необхідно керуватися методичними вказівками, наведеними у відповідних розділах таблиць. У суперечливих питаннях рекомендується дублювати документ.

Класи 7/9 об’єднують мистецтво та гуманітарні науки: філологію (мовознавство, література, літературознавство), географію, історію.

Розділи класу 7 Мистецтво. Декоративно-прикладне мистецтво. Ігри. Спорт тісно пов’язані з іншими класами і розділами. Так, розділ 72 Архітектура — з розділами 624/628 та 69 Будівельна промисловість. У 72 групують матеріали з проектування споруд у поєднанні їхнього внутрішнього змісту та призначення з мистецтвом зовнішнього оформлення. Техніка будівельних робіт, будівництво загалом до розділу 72 не належить.

Клас 8 Мова. Мовознавство. Художня література. Літературознавство складений відповідно до Таблиці Іс Загальні визначники мови. Відсутні в класі 8 індекси створюють за допомогою визначників з Таблиці Іс із заміною знака рівності крапкою.

Клас 9 Географія. Біографії. Історія містить матеріали з питань археології, географічних та історичних наук тощо.

Допоміжні таблиці УДК

В УДК, крім основної, є допоміжні таблиці визначників, які використовують для подальшої деталізації індексу. Наявність визначників, які надають системі гнучкості та багатоаспектності, є головним надбанням УДК. Комбінуючи індекси основної таблиці з визначниками, можна отримати велику кількість складних індексів, що розширює діапазон класифікації загалом.

Визначники поділяються на дві групи: загальні та спеціальні (аналітичні).

Загальні визначники (розділ І) відображують загальнопоширені характеристики, тобто ті, що застосовуються в усіх або багатьох розділах таблиць.

Загальні визначники можна приєднувати до будь-якого індексу основної таблиці УДК.

Існує дві групи загальних визначників: незалежні та залежні. У разі необхідності незалежні визначники, а саме визначники мови, форми, місця, народів та часу, можна використовувати як самостійні індекси, зокрема, якщо потрібно визначити тільки аспекти місця під час складання картотеки. Наприклад:

(477) Україна

Залежні визначники завжди мають приєднуватись до індексу.

Загальні визначники мови (Таблиця Іс) містять класифікацію мов. Їх використовують також для позначення багатомовних документів і перекладів з різних мов. Їх розпізнавальний символ =… (знак рівності), наприклад:

=161.2 Українська мова

398=133.1 Фольклор французькою мовою

53(035)=111=161.2 Англо-український довідник з фізики

Загальні визначники рас, народів та етнічних груп (Таблиця Іf) створюють із загальних визначників мови, взятих у круглі дужки, та використовують для позначення національностей, народностей або етнічних груп. Наприклад:

=111 Англійська мова (=111) Англійці

=161.2 Українська мова (=161.2) Українці

=133.1 Французька мова 398(=133.1) Фольклор французів

Загальні визначники форми документів (Таблиця Іd) мають символ (0…). Їх застосовують для класифікування документів за формою і характером викладу: підручник, стаття, довідник, словник, звіт, патент тощо. Наприклад:

54(075.8) Підручник з хімії для ВНЗ

77(091) Фотографія, історія питання

331(094.4) Кодекс законів про працю

Загальні визначники місця (Таблиця Іе) мають символ (1/9). Їх застосовують для відображення географічного або територіального аспекту, в якому розглядається тема. Вони дають змогу позначати місце і простір взагалі, фізико-географічні області та зони, ріки, моря, океани, країни й території сучасного та стародавнього світу тощо.

Загальні визначники місця приєднуються до індексу будь-якого розділу, якщо необхідно відобразити матеріал в зазначеному аспекті. Наприклад:

55(477) Геологія України

69(213.5) Будівництво у тропіках

913(100) Регіональна географія світу

Загальні визначники часу (Таблиця Іg) мають символ "…". Їх застосовують для створення підрозділів за хронологічним принципом.

Тисячоліття позначається однією цифрою, століття - двома, десятиліття - трьома, рік - чотирма. Перше століття нашої ери позначено двома нулями "00", тому кожне цифрове позначення визначника є на одиницю меншим за цифрове позначення століття. Наприклад:

"16" XVII століття

61(52)"08" Японська медицина у ІХ столітті

Для позначення періоду часу вказуються роки початку і кінця періоду через навскісну риску. Наприклад:

"04/14" період з V по ХV століття

"1941/1945" період з 1941 по 1945 рік

Загальні визначники з дефісом (Таблиця Іk) мають символ -0. Існує чотири види таких визначників:

-02 Властивості

-03 Матеріали

-04 Процеси

-05 Особи. Особисті характеристики

Таблиця-02 Загальні визначники властивостей загалом замінює вилучену Таблицю Іі Загальні визначники точки зору. Вона містить групи властивостей існування, відношення, простору, якості, походження, величин, розмірів, форми, руху, розвитку, послідовності тощо.

Наприклад:

-027.2 Властивості функції

-027.22 Прикладний

51-027.22 Прикладна математика

-022.5 Властивості розміру

-022.51 Маленький

81’24-022.51(076.3) Малоформатні розмовники

Визначники -03 Матеріали застосовують для позначення матеріалів або компонентів, з яких виготовлено предмети або вироби. Їх використовують в усіх розділах УДК, коли аспект матеріалу є другорядною ознакою щодо змісту предмета. Наприклад:

621.798.1 Тара

621.798.1-033.5 Скляна тара

621.798.1-036.5 Пластмасова тара

Визначники -04 Процеси містять часто вживані загальні поняття, які поки що розміщені в усіх розділах класифікації у вигляді спеціальних визначників з дефісом та з крапкою нуль, наприклад:

-047.44 Аналіз 681.5.012 Аналіз (автоматика)

-049.5 Безпека 62-785 Безпека (техніка), 621.039.68 Безпека (ядерна техніка)

-047.64 Контроль 334.02 Контроль (економіка)

Визначники -05 Особи містять характеристики осіб залежно від посади, роду діяльності, віку, статі тощо. Наприклад:

24-05 Буддисти

616-083-055.1 Санітари-чоловіки

Загальні визначники -05 не можна використовувати як видоутворювальний засіб. Наприклад:

Індекс 687-055.2 може мати тільки одне значення — Жінки у швейній промисловості, але ні в якому разі не Жіночий одяг (це поняття має індекс 687.12).

Індекс 82-053.2 може мати тільки одне значення — Дитяча літературна творчість (або діти-письменники), але ні в якому разі не Дитяча література (індекс 82-93).

Спеціальні визначники (розділ ІІ) відображають локально розповсюджені характеристики, тобто ті, що застосовані в одному або кількох розділах основної таблиці.

Спеціальні визначники розрізняють за їхніми символами:

-1/-9 - визначники з дефісом (крім -0 - Загальні визначники з дефісом);

.01/.09 - визначники з крапкою нуль;

’1/’9 - визначники з апострофом.

Для наочності спеціальні визначники виокремлюють вертикальною рискою на полях таблиць.

Спеціальні визначники найчастіше розробляються і використовуються в основній таблиці та наводяться безпосередньо у розділі, в якому застосовуються. У допоміжних таблицях загальних визначників спеціальні визначники розробляються та застосовуються рідше, переважно їх використовують у визначниках форми та місця.

Спеціальні визначники з дефісом та крапкою нуль виконують подвійну роль:

1) спеціальний визначник у поєднанні з індексом розділу, в якому його наведено, позначає загальне поняття певної галузі знання, якщо це поняття відсутнє серед основних індексів розділу, наприклад:

62-66 Тверде паливо як джерело теплоти машин та установок

66.022 Технологічні методи обробки

2) той самий визначник як переміщувана частина індексу (у поєднанні з будь-яким індексом певного розділу) виконує аналітичну функцію, уточнюючи конкретне поняття, яке позначено цим індексом, наприклад:

621.43-66 Двигуни внутрішнього згоряння на твердому паливі

664.78.022 Технологічні методи обробки зернових

Предметна деталізація, запозичена з інших джерел (не УДК) (Таблиця Ih) визначає засоби приєднання до індексу УДК запозичень з інших систем позначень за допомогою * (зірочка-астериск) та алфавітних підрозділів. Наприклад:

546.42.027*90 Стронцій 90 (атомне масове число ізотопу)

597.53 Hipрocampus Морський коник

821.133.1 Мольєр Твори Мольєра

Знаки УДК

УДК має великий набір знаків (символів). Їх основне призначення - фіксування відношень між поняттями, що відображені у документах, і утворення правильного пошукового образу, що забезпечує повноту і точність пошуку інформації.

Знак приєднання + (плюс) означає наявність в документі двох і більше незалежних одна від одної тем або формальних особливостей. Його застосовують для об’єднання як основних індексів, так і визначників. Знак має властивість зворотності. Це означає, що індекси зі знаком "плюс" можна писати у будь-якому порядку. Знак приєднання потребує дублювання у каталозі. Наприклад:

622+669 Гірнича справа та металургія

669+622 Металургія та гірнича справа

669(44+460) Металургія Франції та Іспанії

Знак приєднання не можна замінювати ні знаком поширення, ні знаком відношення. Індекси, утворені знаком приєднання, називаються складеними.

Знак "плюс" застосовують в усіх розділах таблиць УДК.

Знак поширення / (навскісна риска) призначений для скорочення нотації (умовних позначень) зі збереженням логічності поділу і для узагальнення ряду послідовних індексів, які не мають у таблиці загального (родового) індексу. Застосування знака поширення призводить до розширення значення індексу УДК. Завдяки цьому знаку відбувається злиття кількох окремих понять, розміщених одне за одним, у загальне. Наприклад:

011/016 Бібліографії

011 Універсальні і загальні бібліографії

012 Бібліографії творів окремих авторів і окремих творів невідомих авторів

014 Бібліографії праць за певними особливостями

015 Бібліографії за місцем видання

016 Галузеві бібліографії

017/019 Каталоги

Знак поширення часто зустрічається в самій таблиці, а також може застосовуватись на розсуд систематизатора. У разі самостійного використання знака необхідно переконатись в наявності такої умови: загальної побудови ряду індексів, які об’єднуються. Після індексу зі знаком / (навскісна риска) можна використовувати загальні та, за необхідності, спеціальні визначники, а також знаки: (двокрапка) та + (плюс) за загальними правилами.

Цей вид об’єднання індексів є незворотним. Індекс зі знаком поширення називається складним.

Знак відношення: (двокрапка) об’єднує між собою індекси двох понять (предметів, тем), взаємопов’язаних за суттю; при цьому утворюється складений індекс зі значенням, яке не збігається зі значенням кожного з них окремо, — якісно новий індекс.

621.384.634:621.318.3 Сінхротрони — електромагніти (Електромагнітні сінхротрони)

635.965:632.38 Кімнатні рослини — вірусні хвороби (Вірусні хвороби кімнатних рослин)

678.01:536 Властивості високомолекулярних речовин — теплота (Теплові властивості високомолекулярних речовин)

821.111:27-23 Англійська література — Біблія (Вплив Біблії на англійську літературу)

"Двокрапка" є потужним інструментом, проте досить невизначеним, бо вказує, що відбувається зв’язок, але не вказує ні на тип зв’язків, ні на їх послідовність.

Складені індекси з двокрапкою можуть бути зворотні (інверсовані).

Методи утворення складених індексів зі знаком відношення детально викладені у шостому правилі індексування.

Знак подвійного відношення:: (подвійна двокрапка) закріплює певний порядок двох і більше компонентів у складеному індексі, що робить його незворотним. Він має важливе значення для машинного пошуку, централізованої каталогізації. Наприклад:

575::576.3 Цитогенетика

Квадратні дужки […] - знак, який використовують в складних та складених індексах усіх розділів УДК. За квадратні дужки виносять визначники, що є спільними для двох і більше індексів, а також виносять індекс, який повторюється. Наприклад:

[622+669](477) Гірнича справа та металургія України

[004.42:7.05]-051 Комп’ютерні програми — дизайн — особа (програміст-дизайнер)

Квадратні дужки використовуються також для запобігання непорозумінь у деяких комбінаціях з двокрапкою. Наприклад:

27:24(540) "Християнська релігія" щодо "Буддизму в Індії"

[27:24](540) "Християнська релігія щодо буддизму" в Індії

Коли в індексі є два й більше знаки відношення, і необхідно показати, що один з індексів стосується сукупності інших, теж використовують квадратні дужки. Наприклад:

004:[621.771.016.3:669.14] Застосування ЕОМ при холодній прокатці сталі

Якщо індекс зі знаком відношення або зі знаком приєднання не можна вмістити в один рядок, то необхідно перенести його на наступний, при цьому обов’язково повторювати знак + або:, який стоїть перед наступним індексом.

Апостроф ’ розглянуто в характеристиці спеціальних визначників (розділ ІІ).

Паралельне підрозділяння

В УДК є ще один засіб деталізації - це підрозділяння за аналогією, тобто паралельне підрозділяння. У таблицях воно позначається "підрозділяти як". Застосування такого виду підрозділяння базується на формальному збігу основи двох і більше розділів. Паралельне підрозділяння подано як примітку до багатьох розділів основних і допоміжних таблиць. Наприклад:

611.2 підрозділяти як 616.21/.26, тобто підрозділи 616 є вихідними індексами, закінчення яких можна приєднувати до потрібних індексів у розділі 611

611.21 Ніс відповідає 616.21 Ніс

.22 Гортань —"—.22 Гортань

.23 Трахея —"—.23 Трахея

.24 Легені —"—.24 Легені

.25 Плевра —"—.25 Плевра

.26 Діафрагма —"—.26 Діафрагма

Різниця полягає лише у тому, що індекси у лівому стовпчику означають поняття анатомії, а у правому — патології.

Досить часто паралельне підрозділяння зустрічається в індексах різної довжини. Наприклад:

611.81 підрозділяти як 616.831

611.813 Передній мозок —"— 616.831.3

.814 Проміжний мозок —"—.4

.815 Середній мозок —"—.5

.817 Задній мозок —"—.7

.818 Довгастий мозок —"—.8

.819 Мозкові оболонки —"—.9

Застосовують ряд видів паралельного підрозділяння. Воно може бути представлене основними індексами (611.81 підрозділяти як 616.831), індексами зі спеціальними визначниками (675.025 підрозділяти як 675.055), загальними визначниками ("511" підрозділяти як "411"); допоміжні визначники можуть утворюватися від основних індексів (-036.4 підрозділяти як 678.4) або навпаки. Індекс може бути джерелом для паралельного підрозділяння одного з його власних підрозділів (659.28 підрозділяти як 659.2). Все це не має викликати ніякої плутанини, оскільки у кожному випадку, де дозволене паралельне підрозділяння, цей факт чітко визначений методичними вказівками з наведеними прикладами.

Підрозділяння за аналогією значно скорочує обсяг таблиць та зумовлює використання в УДК мнемоніки.

Методика індексування за УДК

Можливості УДК дають змогу систематизатору перейти від пасивного відшукування у таблицях індексу, який є адекватним для змісту документа, до активного створення індексів за допомогою вільного комбінування елементів основної і допоміжних таблиць відповідно до специфічного профілю бібліотеки, інформаційного центру або роботи, яку вони здійснюють. Правильність цього процесу регламентується методикою.

Методика індексування — це сукупність заходів та правил побудови індексів УДК для понять, які відображають основний зміст документа або запиту.

Основним завданням методики є забезпечення одноманітності підходів до створення індексів.

Для виконання цього завдання розроблено правила індексування за УДК.

Правило перше

Індексувати документ за його основним змістом.

Наприклад, заробітна плата на будь-якому підприємстві буде 658.32 щодо конкретної галузі.

Правило друге

Враховуючи багатоаспектність УДК, необхідно чітко визначити предмет та аспект його розгляду.

Наприклад:

Канали

— (аеродинаміка) 533.697.3

— (гідродинаміка) 532.537

— (гідрологія) 556.53

— (гідротехніка) 626

— кабельні будівництво) 692.77

тощо

Правило третє

Загальні визначники з дефісом -02, -03, -04 і -05 не можуть використовуватись як самостійні індекси.

Загальні визначники мови, форми, місця, народів та часу також не рекомендується використовувати як самостійні індекси. Проте для організації спеціальних каталогів та картотек можливо використовувати їх як основні індекси, зокрема в картотеці за формою видань.

Спеціальні визначники можна використовувати як самостійні індекси лише у поєднанні з індексами основної таблиці. У цьому випадку їх застосовують як основні індекси за умови, що для певного поняття індекс в основній таблиці відсутній.

Наприклад:

62-192 Надійність

616-001 Травми

Правило четверте

Під час індексування документів рекомендовано дотримуватись такої послідовності пошуку складових індексу:

0/9 (індекс основної таблиці)

’1/’9 (спеціальні визначники з апострофом)

.01/.09 (спеціальні визначники з крапкою нуль)

-1/-9 (спеціальні визначники з дефісом)

-02 (загальні визначники властивостей)

-03 (загальні визначники матеріалів)

-04 (загальні визначники процесів)

-05 (загальні визначники осіб)

інші загальні визначники

Правило п’яте

Утворення складних індексів. Складні індекси — це індекси, що утворюються сполученням основного індексу із загальним або спеціальним визначником, а також індекси, що утворюються за допомогою "навскісної риски" (/). Для побудови складних індексів застосовують таку послідовність приєднання визначників до основного індексу або до спеціального визначника, який використовують як основний індекс:

’1/’9;.01/.09; -1/-9; -02, -03, -04, -05; (0…); (1/9); "…"; =…; (=…).

Наприклад:

622.341.1’17(477)"18"=112.2 Залізорудна гірнича промисловість — відходи — Україна — 19 сторіччя — німецька мова

Якщо зміст документа вимагає цього, то послідовність приєднання визначників може бути порушена.

Наприклад:

622.33(477) Вугільна промисловість України

(477)622.33 Україна. Вугільна промисловість

Правило шосте

Утворення складених індексів. Складені індекси утворюють із двох і більше простих або складних індексів за допомогою знаків відношення та подвійного відношення. Значення складеного індексу завжди вужче, ніж значення його основних складових частин. На перше місце виноситься індекс, який відображає основну тему документа. Індекси, що приєднуються за допомогою двокрапки, тільки уточнюють, деталізують основне поняття, відображене у першому індексі.

Наприклад:

---

Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями:  

---

2345678