Загальна характеристика методології персоналістичної філософії

Тема 3. ІДЕЙНО–МЕТОДОЛОГІЧНА ОСОБЛИВІСТЬ РЕЛІГІЙНОГО ПЕРСОНАЛІЗМУ

(2 год)

1. Загальна характеристика методології персоналістичної філософії

2. Джерела християнського персоналізму: проблема особистості у творах А. Бергсона та М. Шеллера

3. Г. Марсель та початок французького персоналізму

4. Журнал «Дух» та розквіт теорії французького вчення про особистість у ХХ столітті (Е. Муньє та Ж. Лакруа)

Ключові поняття: персоналізм, гуманістичні цінності, самість, емерджентна еволюція, етичний персоналізм, ресентемент, ангажування в таїні, персоналістське співтовариство, соціальна залученість

Мета лекції: дати логіко-історичний аналіз становлення ідей персоналізму, вказавши на аксіологічну та методологічну значущість філософських систем А.Бергсона та М.Шелера для становлення християнського персоналізму в Америці та Франції; розкрити специфіку діяльності журналу «Esprit» у Франції та порушення ним соціальної проблематики, аспектів суспільної комунікації; вказати на рецепцію поглядів Г.Марселя в працях Е.Муньє та Ж.Лакруа.

Література:

1. Бергсон А. Здравый смысл и классическое образование // Вопросы философии. – 1990. – № 1. – С. 163-168.

2. Бергсон А. Творческая эволюция. – М.: ТиМ, 2006. – 356 с.

3. Блауберг И. И. Анри Бергсон. – М.: Прогресс-Традиция, 2003. – 672 с.

4. Блауберг И. И. Социально-этическое учение А. Бергсона и его современные интерпретаторы // Вопросы философии. – 1979. – № 10. – С. 130-137.

5. Зотов А.Ф. Современная западная философия: Учеб. / А.Ф. Зотов. – 2-е изд., испр. – М.: Высш. шк., 2005. – С.93-108; С.112-117.

6. Куренной В. Метафизика моралей и общностей // Новое литературное обозрение. – 2001. – № 48. – С. 387-401.

7. Лакруа Ж. Избранное: Персонализм. – М.: РПЭ, 2004. – 608 с.

8. Марсель Г. Метафизический дневник / Пер. с фр. В. Ю. Быстрова. – СПб.: Наука, 2005. – 592 с. – (Слово о сущем).

9. Марсель Г. Ответственность философа в современном мире

// Путь в философию. Антология. – М., 2001. – С. 254-267.

10. Мунье Э. Манифест персонализма. – М.: Республика, 1999. – 597 с.

11. Мунье Э. Надежда отчаявшихся. – М.: Искусство, 1995. – 237 с.

12. Роинашвили Д. И. Антропологическая революция Макса Шелера // Cпектр антропологических учений. – 2011. – № 1.

13. Чёрная Л. А. «Новая философская антропология» Марка Шелера и история культуры // Вопросы философии. – 1999. – № 7. – C. 127-139.

14. Шелер М. Человек и история // THESIS: Теория и история экономических и социальных институтов и систем. – 1993.– Т. 1, № 3. – С. 132-154.

Загальна характеристика методології персоналістичної філософії

Персоналізм (від лат. persona – особистість) як філософський напрям виник на межі XIX – XX ст., насамперед, у США (Ернст Брайтмен, Роберт Флюєллінг) і у Франції (Едмунд Муньє, Жан Лакруа, Жан Недонсель) та ін. Їх світоглядна настанова – це примирити релігію, переважно християнський теїзм, з деякими західними гуманістичними цінностями. В основі персоналістського світогляду лежить переконання в субстанціональності особистого початку, джерела його у людині і в бутті.

Основне питання філософії вирішується персоналістами у традиціях суб'єктивного ідеалізму. Висхідний пункт їх філософствування – людська індивідуальність, яка усвідомлює сама себе. Ця індивідуальність багато в чому близька до поняття Я в класичному суб'єктивному ідеалізмі, проте не тотожна йому. Більш того, персоналізм свідомо прагне подолання суб'єктивістського тлумачення людського Я для того, щоб розширити і наповнити ціннісно–світоглядним змістом. У традиційному суб'єктивному ідеалізмі суть суб'єкта, як правило, вичерпується гносеологічною спроможністю: це насамперед величина, що пізнає, свідомість і самосвідомість, які раціонально діють. Такому суб'єкту, зведеному до однієї зі складових, а саме до раціональної діяльності мислення, персоналісти протиставляють живу людину, ще не розтяту на елементи і часткові функції. Основу особи, як її зображує у «Маніфесті персоналізму» Едмунд Муньє, становить концентрована і нерозкладна на частини цільність, її абсолютна і суверенна самість, яка виявляє себе, насамперед, у безпередумовній і нічим не обмеженій свободі.

Найвища цінність особи – її апріорна продуктивна активність, здатність до вдосконалення. Зображуючи безпередумовну активність особи, французькі персоналісти запозичують поняття життєвий порив у Анрі Бергсона. Поняття творча самодіяльність особи постає ірраціональною, безпричинною, а тому її неможливо пояснити. Стосовно об'єктивної реальності активність Я є первинною, зумовлює існування її і сенс. Світ речей виникає як продукт об'єктивності іманентних можливостей особи, як речове втілення її безкінечних творчих потенцій. Однак при всій унікальності особи Я, з точки зору персоналістів, не ізольоване у своїй одиничності і подане у нерозривному зв'язку з іншими ж такими Я. Персоналісти називають цю комунікативну здібність особи апріорним міжособовим зв'язком (інтероб'єктивністю), який не має ніяких стосунків до соціальної людини. Комунікативна якість особи – це відкритість у бік подібних до неї осіб за своєю природою не соціальна, а релігійна. І тут з'ясовується перехід персоналізму з позицій суб'єктивного ідеалізму на позиції ідеалізму об'єктивного, спорідненого із християнським теїзмом.