Основні напрямки розвитку фахівцями психологічної реабілітації

Фахівець не в змозі змінити природні та соціальні умови життя особистості. Це завдання політиків, екологів, соціальних працівників та інших фахівців, що впливають на зміну середовища проживання людини. Сфера впливу психолога обмежена впливом на внутрішній простір життя окремої людини. При цьому центром цього внутрішнього простору є самосвідомість.

Ф. Месмер вважав, що в основі психічних порушень лежить нерівномірний розподіл в організмі особливого роду «тваринної енергії» - флюїду. Лікар шляхом спеціальних впливів на організм домагається гармонійного розподілу флюїду, що і веде до лікування.

З середини ХIХ століття термін «тваринний магнетизм» було замінено на більш адекватний термін, який характеризує психосоматичний стан, в як ий занурюється пацієнт під час взаємодії з лікарем, - гіпноз. Вперше цей термін ввів у науковий обіг Д. Брейді, який намагався виявити фізіологічні кореляти психологічного стану, що виникає під час гіпнотичного сну. Головними факторами в гіпнотичних явищах вважалися навіювання з боку лікаря і чутливість до нього з боку пацієнта (сугестивність). Роботи І. Бернгейма, Ж. Шарко та їхніх послідовників вийшли далеко за рамки гіпнотичних феноменів і підготували підґрунтя для виникнення психоаналізу.

Основоположник психоаналітичної теорії З. Фрейд був першим, хто побачив за феноменами гіпнозу психічну реальність внутрішнього світу людини і зумів теоретично обґрунтувати цілісну систему психологічної допомоги особистості. Результати його досліджень, присвячених цій темі, зробили справжню революцію в психологічній науці і вперше дали можливість психологам надавати практичну допомогу людям у вирішенні встають перед ними психологічних проблем.

Основним принципом психоаналітичної роботи з людьми З. Фрейд вважав принцип перекладу несвідомих потягів під контроль свідомості. Усвідомивши свої внутрішні конфлікти, особистість, на думку З. Фрейда, позбавиться від ілюзорних уявлень про себе і в світі і зможе самостійно вирішувати які постають перед нею життєві проблеми. На його думку, «психоаналітичне лікування є чимось на зразок«довоспітанія» і сприяє особистісному росту і розвитку. Але нове знання про себе і в світі не може бути передано людині «шляхом повідомлення, це не має ніякого успіху... Знання повинне бути засноване на внутрішньому зміну, що може бути викликано лише психологічною роботою з певною метою».

В якості такої мети для психоаналітика виступає пошук витіснених у несвідоме сексуальних потягів до батьків, розкриття перед пацієнтом опорів цим пошукам, подолання опорів, знищення витиснення й «перетворення несвідомого у свідоме». Психоаналітик в процесі взаємодії з пацієнтом оживляє старий конфлікт витіснення, «піддаючи перегляду завершився тоді процес», і, таким чином, допомагає людині взяти під свідомий контроль свої потяги.

На противагу класичному психоаналітичну методу, який можна назвати редуктівним, засновник «аналітичної психології» К. Юнг розробив так званий конструктивний метод.

К. Юнг в аналітичній роботі висуває на перший план допомогу особистості в усвідомленні закладених у самосвідомості особистості несвідомих орієнтацій на реалізацію в навколишньому світі своєю дійсної сутності, яка визначається км як самість».

Він надавав виключно важливе значення ролі фантазії у функціонуванні самосвідомості особистості: «фантазія є тим родючим ґрунтом, на яким виросло все, що коли-небудь рухало життям людини й розвивало її». У цьому його відмінність від З. Фрейда, який вважав фантазію лише символічним покривом, за яким ховається те, що є початковим... потягом». У процесі аналітичної терапії, як вважав К. Юнг, «якщо... тлумачити фантазії …, як справжні символи, то вони, поза сумнівом, допоможуть нам внести гармонію в наше життя і погодити її з внутрішніми запитами».

Заслугою А. Адлера є акцентування уваги на ролі власної активності особистості в подоланні відхилень, що мають місце у самосвідомості.

Він вважав, що індивід «є... і картиною, і художником. Він художник своєї власної особистості, але як художник він не є, ні працівником, що не робить помилок, ні особистістю, яка повністю розуміє розум і тіло; він слабкий,... здатний на помилки і представляє недосконалу людську істоту». Завданням психотерапії є допомога особистості в цій роботі. Фахівець допомагає людині усвідомити соціальні цінності і таким чином подолати властиве йому почуття меншовартості, реалізувати «індивідуально-особистісний план життя».

Важливий внесок у розуміння ролі переживань у психотерапії відхилень у самосвідомості особистості внесла К. Хорні.

Розділяючи методичні підходи З. Фрейда, вона акцентувала увагу на тому, що особистість повинна не тільки усвідомити, а й емоційно пережити в процесі аналізу мають місце відхилення у самосвідомості. На відміну від засновника психоаналізу, вона вважає завданням психотерапії не усвідомлення сексуальних потягів, а подолання «основного занепокоєння» за допомогою прийняття свого реального Я, в якому представлений дійсний життєвий досвід особистості. У кінцевому рахунку, за К. Хорні, фахівець повинен допомогти особистості реалізувати свої потенційні можливості, самореалізовуватися.

Величезний вплив на розвиток психологічної допомоги особистості надали теоретичні і практичні розробки засновника психодраматичної терапії Я.Л. Морено. Він першим із психологів почав використовувати методи групової роботи з пацієнтами.

Як вказує К. Рудестам, «класична психодрама це терапевтичний груповий процес, в якому використовується інструмент драматичної імпровізації, для вивчення внутрішнього світу клієнта... Вона ґрунтується на припущенні, що дослідження почуттів, формування нових відносин і моделей поведінки більш ефективно при використанні дій, реально наближених до життя в порівнянні з використанням вербалізації».

Я.Л. Морено вважав, що відтворення під час групового заняття в драматичній формі ситуації з реального життя клієнтів допомагає їм заново в відстороненої формі драматичної імпровізації пережити негативний досвід, усвідомити причини конфліктів та знайти шляхи їх подолання в реальному житті.

Я.Л. Морено вважав найважливішим завданням психолога створення атмосфери довіри та емоційного комфорту, в якій члени групи можуть вільно ділитися переживаннями і уявленнями, пов'язаними зі значимими подіями їхнього життя.

К. Роджерс, в розробленій їм клієнт-центрованої терапії, відмовився від найважливішого поняття психоаналізу - перенесення. Він вважав, що воно не відображає психологічної сутності взаємодії психотерапевта і клієнта. На місце цього поняття він ввів поняття емпатічного слухання, що полягає в зосередженості психотерапевта на «позитивному сприйнятті внутрішнього світу пацієнта». Він вважав, що «особистісному розвитку сприяє відчуття того, що тебе розуміють».

Іншим важливим чинником психотерапії, згідно К. Роджерсу, є, безумовно, позитивне ставлення до клієнта. Воно базується на переконанні К. Роджерса в тому, що «у кожної людини є потенційні можливості для розуміння та зміни себе в позитивному напрямку». Зовнішніми проявами, безумовно, позитивного ставлення є інтонація психотерапевта, вираз його обличчя та очей.

К. Роджерс обов'язковим вважав також щирість психотерапевта, непідробне вираз ним своїх реакцій на думки і почуття клієнта: «Я можу бути самим собою і... дозволяю іншій людині бути самим собою».

Важливим представляється розгляд поглядів на психотерапію Ф.С. Перлза. У розробленому ним методі гештальттерапії за допомогою спеціальних психотехнічних прийомі людини актуально, тобто «тут і тепер», переживає і усвідомлює свій зовнішній і внутрішній досвід.

Як вважав Ф.С. Перлз, в цьому процесі особистість повинна виявити у своїх переживаннях і уявленнях кордон між собою і навколишнім світом, між собою та іншими людьми, між своїм минулим, сьогоденням і майбутнім. Головною метою гештальттерапії Ф.С. Перлз вважав допомогу особистості в досягненні психологічної зрілості, коли вона, завдяки структуруванню у самосвідомості переживань і уявлень про себе у співвіднесеності з навколишнім світом, стає здатної взяти на себе відповідальність за своє життя.

Довгий час вважалося, що психотерапія є виключною прерогативою медичних працівників, тому дослідження психологів на цю тему були присвячені вивченню медичних аспектів психотерапії. Був навіть запропонований спеціальний термін, що описує роботу психолога - психологічна корекція.

Як відзначає А.С. Співаковська, різниця психотерапії від психологічної корекції полягає в тому, що психотерапія - це метод лікування, а психологічна корекція - метод профілактики. У розробленій нею системі психологічної корекції дітей, схильних до неврозів, корекція розглядається «як особливим чином організоване психологічний вплив, здійснюване по відношенню до груп підвищеного ризику, спрямоване на перебудову, реконструкцію тих несприятливих психологічних новоутворень, які визначаються як психологічні фактори ризику, і на відтворення гармонійних відносин дитини».

Цікавим видається поуровневий підхід до психологічної допомоги В. В. Лебединського. Він справедливо вважає, що такий підхід «дозволяє, по-перше, точно визначити обсяг і завдання корекційної роботи: виявити вражений або несформований рівень, визначити психологію в системі міжрівневих зв'язків або констатувати певний тип дисбалансу.... По-друге,... прицільно вибирати прийоми психокорекції та визначати послідовність їх застосування. І, по-третє, у кожному конкретному випадку можна... передбачити динаміку... стану і поведінки в цілому під впливом корекційних впливів».

Під час реабілітаційного процесу здійснюється психологічна допомога особистості. В.В. Столін виділяє два види психологічної допомоги: психологічне консультування і нелікарську психотерапію. На наш погляд, це штучне поділ, так як в психологічному консультуванні необхідно психотерапевтичний вплив, а психотерапія немислима без консультування. У той же час здається зовсім правильним положення В.В. Столина про те, що при дії психологічних методів на самосвідомість особистості «терапевтичний ефект буде проявлятися в тій мірі, в якій психотерапевтичний процес зміцнює або добудовує структури самосвідомості і тим самим активізує і оптимізує його роботу».

Існує достатньо велика кількість різнобічних видів тренінгів.

У розробляємого Л.А. Петровської перцептивно-орієнтованого тренінгу - основна увага приділяється підвищенню компетентності у спілкуванні. Л.А. Петровська вважає, що в цьому процесі важливе значення мають переживання і уявлення особистості, пов'язані з відносинами з іншими людьми. Вона відзначає «глибинне суб'єктивне спілкування, що базується на суб'єктивних принципах, складає і основну середу, в якій протікає робота групи перцептивно-орієнтованого тренінгу, і основний засіб впливу цієї групи на своїх учасників, і, нарешті, основний результат такого впливу у вигляді відповідних нових знан, умінь і досвіду в області спілкування зазначеного типу».