2015-06-28
4286
Розділ 6
Право землекористування та його види
Питання до теми:
1. Поняття і принципи права землекористування.
2. Право постійного землекористування.
3. Право орендного землекористування.
4. Право концесійного землекористування.
5. Права і обов'язки землекористувачів.
Поняття і принципи права землекористування
Здійснення земельної реформи, перехід до ринкових умов господарювання на землі, законодавче закріплення різних форм власності на землю і розширення можливостей використання земельних ресурсів на підставі права власності значно звузили сферу застосування права землекористування. Але воно не втратило свого ^значення як передбачений законом спосіб добування корисних властивостей землі. Право землекористування в оновленому вигляді дістало закріплення в новому ЗК й успішно застосовується у сфері регулювання земельних відносин.
В юридичній літературі право землекористування розглядається насамперед як правовий інститут, що охоплює сукупність однорідних земельно-правових норм, які закріплюють і регулюють підстави, умови та порядок надання, зміни і припинення використання земельних ресурсів. Таким чином, право землекористування є системою закріплених у земельному законодавстві правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов 'язані з добуванням корисних властивостей земельних ресурсів.
|
|
|
Водночас право землекористування виступає як правомочність фізичної або юридичної особи щодо користування земельною ділянкою і є правовідношенням, що виникає у процесі використання земельних ресурсів. Воно дає його володарю можливість добування корисних властивостей конкретної земельної ділянки. Як правовідношення це право включає сукупність прав і обов'язків, пов'язаних зі здійсненням землекористування. Отже, право землекористування має комплексний характер, що систематизує законодавчі вимоги і об'єднує їх у земельно-правовий інститут, а також охоплює правомочності суб'єктів — користувачів конкретних земельних ділянок та регламентує права й обов'язки землекористувачів, які реалізуються у правовідносинах.
Право землекористування як важливий правовий інститут правомочності землекористувача і земельного правовідношення ґрунтується на фундаментальних конституційних положеннях та вимогах земельного законодавства. Йому притаманні певні принципи як основні засади його правового регулювання. Вони відображені у загальних принципах земельного законодавства, передбачених ст. 5 ЗК, закріплені в його нормах, присвячених правовому регулюванню використання окремих категорій земель, є складовою частиною змісту прав і обов'язків землекористувачів тощо.
|
|
|
Основними принципами права землекористування є: його похідність від права власності на землю; використання земельних ділянок за основним цільовим призначенням; раціональне використання й ефективна охорона земельних ресурсів; поєднання особливостей використання землі як основного засобу виробництва, просторово-територіального базису і природного ресурсу; пріоритетність екологічної безпеки при використанні земельних ресурсів; гарантованість прав на земельні ділянки і прав землекористувачів тощо. Не всі ці принципи належать до права землекористування, у зв'язку з чим вони не дістали повного відображення у земельному законі. Цим обумовлюється необхідність розгляду деяких з них стосовно до права землекористування.
Принцип похідності права користування земельною ділянкою від права власності на землю полягає в тому, що саме виникнення цього права залежить від особи, яка володіє правом власності на неї. Право користування власника землі є його правомочністю, на підставі якої він добуває корисні властивості земельної ділянки. А землекористувачі здійснюють право користування нею в обсязі й межах, визначених власником. Таким чином, правомочність землекористувача спирається на право користування власника. При цьому власник може передавати землекористувачу своє право користування як у повному, так і в обмеженому обсязі. Наприклад, держава як власник землі, що надає земельну ділянку в постійне користування через свої уповноважені органи, може передавати землекористувачу право користування в повному обсязі. Юридична або фізична особа — власник земельної ділянки, передаючи її у володіння і користування за договором оренди, може зробити в ньому застереження щодо обсягу прав орендаря, залишаючи окремі з них за собою.
Право на надання орендарем земельної ділянки в суборенду не змінює суті розглядуваного принципу, оскільки суборендний різновид землекористування також виникає на підставі згоди орендодавця, яким є власник земельної ділянки. Принцип похідності права землекористування від права власності дістає вияв й у тому, що власник земельної ділянки може вимагати припинення права землекористування на підставах і в порядку, передбачених законом.
Принцип використання землі за основним цільовим призначенням є надзвичайно важливим для використання земельних ресурсів.
4941 97
Незважаючи на його традиційне закріплення у нормах земельного права, у новому земельному законі цей принцип зазнав деяких змін. Так, згідно з ч. 1 ст. 19 ЗК землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико-культурного призначення; землі лісового та водного фондів; землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
Відмінність наведеного категоріального поділу земельних ресурсів від того, що існував раніше, полягає не тільки в розширенні самих категорій земель на підставі відособлення колишньої загальної категорії земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення у самостійні категорії, айв їхньому розмежуванні за основним цільовим призначенням. Якщо раніше землі поділялися за цільовим призначенням, яке передбачало лише їх категоріальне призначення, то нині вони поділяються за основним цільовим призначенням, яке передбачає їх використання й у супутніх цілях.
|
|
|
Законодавчий поділ земельних ресурсів за основним цільовим призначенням більш адекватно відображає здійснення права користування ними. Про це свідчать реальні обставини, коли, наприклад, землі сільськогосподарського призначення використовуються не тільки з метою виробництва сільськогосподарської продукції, а й для зведення внутрішньогосподарських споруд та дорожнього будівництва, а землі житлової та громадської забудови — не тільки у будівельних цілях, а й для прокладання комунікацій тощо.
Водночас реалізація розглядуваного принципу здійснюється й на рівні визначення основного цільового призначення конкретної земельної ділянки. Це передбачається у рішенні про надання земельної ділянки в постійне користування та дістає вияв у державному акті, обумовлюється в договорі оренди земельної ділянки та фіксується у державному реєстрі. Відхилення землекористувача від основного цільового призначення земельної ділянки є правопорушенням і може бути підставою для припинення права землекористування. Тому актуальною є проблема законодавчого розмежування ознак основного та супутнього цільового призначення земельної ділянки.
Принцип раціонального використання та ефективної охорони земельних ресурсів також є традиційним принципом земельного законодавства. Проте правові вимоги щодо раціонального використання й ефективної охорони земельних ресурсів не містять законодавчих критеріїв. Через це вони мають юридичне невизначений характер, що ускладнює раціональне використання та ефективну охорону земельних ресурсів правовими засобами.
Гостра необхідність раціоналізації землекористування у нашій країні виникла у зв'язку з розширенням екстенсивного викорис-
тання земельних ресурсів. Водночас раціональне землекористування є реальним засобом їх ефективної охорони. У зв'язку з цим звертає на себе увагу постанова Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. "Про основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки", в якій раціональне природокористування розглядається поряд з охороною довкілля. Більше того, основні пріоритети охорони навколишнього природного середовища визначені через раціональне використання природних ресурсів. До них, зокрема, віднесено формування збалансованої системи природокористування та адекватної структурної перебудови виробничого потенціалу економіки й екологізація технологій у сільському господарстві, промисловості, енергетиці, будівництві та на транспорті. Реалізувати ці пріоритети передбачається за допомогою охорони земельних ресурсів від забруднення та нераціонального використання, а також збереження та розширення територій з природним станом ландшафту.
|
|
|
Принцип раціонального використання та ефективної охорони земельних ресурсів під час здійснення землекористування реалізується в двоєдиному нерозривному процесі. Він являє собою економічно необхідне й екологічно обґрунтоване використання земельних ресурсів, за якого одночасно враховуються економічні та екологічні інтереси людини і суспільства1. Тому правовими критеріями раціонального використання й ефективної охорони земель є додержання вимог щодо забезпечення їх родючості та екологічно обґрунтованого використання.
Законодавчі вимоги до раціонального використання земельних ресурсів досить різноманітні. До них, зокрема, належать вимоги щодо забезпечення максимального виходу продукції в результаті використання конкретної земельної ділянки, застосування передових, апробованих і науково обґрунтованих технологій під час освоєння земельних площ тощо. Так, раціональним використанням земельної ділянки, наданої в користування, може вважатись одержання максимальної кількості продукції з кожної одиниці земельної площі, зосередження внутрішньогосподарських будівель та інших засобів виробниче-господарської діяльності на мінімальних земельних площах тощо. Особливо жорсткими є вимоги земельного закону до використання техногенне забруднених земель. Так, відповідно до ч. 1 ст. 170 ЗК техногенне забруднені землі сільськогосподарського призначення, на яких не забезпечується одержання продукції, що відповідає встановленим вимогам (нормам, правилам, нормативам), підлягають вилученню із сільськогосподарського обігу та консервації.
Більш конкретними є законодавчі вимоги до охорони земельних ресурсів. Згідно з ч. 1 ст. 164 ЗК охорона земель, зокрема, включає:
1 Див.: Бринчук М. М. Зкологическое право (право окружающей средьі): Учебник для вьісших юридических учебньїх заведений. — М., 1998. — С. 208-210.
4 99
захист їх від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами й від інших несприятливих природних і техногенних процесів; запобігання погіршенню естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів; консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь.
Особливі вимоги передбачені для охорони ґрунтового шару земельних ділянок. Так, відповідно до ч. З ст. 168 ЗК при здійсненні діяльності, пов'язаної з порушенням поверхневого шару Грунту, землекористувачі повинні здійснювати зняття, складування і зберігання поверхневого шару ґрунту та нанесення його на ділянку, з якої він був знятий (рекультивація), або на іншу земельну ділянку для підвищення її продуктивності та інших якостей. Додержання зазначених вимог у процесі землекористування забезпечує досягнення максимальних економічних результатів та ефективну охорону земель від негативного виробничо-господарського та іншого шкідливого впливу.
