Компетенція Міжнародного Суду

Особенности переговоров

В сравнении с другими способами урегулирования и разрешения конфликта преимущества переговоров состоят в следующем:

· в процессе переговоров происходит непосредственное взаимодействие сторон;

· участники конфликта имеют возможность максимально контролировать различные аспекты своего взаимодействия, в том числе самостоятельно устанавливать временные рамки и пределы обсуждения, влиять на процесс переговоров и на их результат, определять рамки соглашения;

· переговоры позволяют участникам конфликта выработать такое соглашение, которое удовлетворило бы каждую из сторон и позволило избежать длительного судебного разбирательства, которое может закончиться проигрышем одной из сторон;

· принятое решение, в случае достижения договоренностей, нередко имеет неофициальный характер, являясь частным делом договаривающихся сторон;

· специфика взаимодействия участников конфликта на переговорах позволяет сохранить конфиденциальность. Место переговоров среди различных способов урегулирования и разрешения конфликтов, отличающихся степенью самостоятельности участников в принятии решения и степенью вмешательства третьей стороны, иллюстрирует на рисунке.

Компетенція Міжнародного Суду

Компетенція Міжнародного Суду визначена в главі II (статті 34-38), а також у главі IV (статті 65-68) Статуту Суду. Цього глави Статуту встановлює границі компетенції Міжнародного Суду

По-перше, компетенція Суду поширюється лише на суперечки між державами. Суд не може розглядати суперечки між приватними особами й державою й тим більше суперечки між приватними особами. Але й суперечки між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторін. Таким чином, компетенція Суду є для держави не обов’язкової, а факультативної. Рішення про надання Суду лише факультативної компетенції було прийнято після досить напруженої боротьби з досить численними прихильниками обов’язкової компетенції Суду на конференції в Сан-Франциско в першому комітеті 4-ой комісії більшістю голосів (31 проти 14).

Факультативний характер передачі державами споровши на дозволі суду проявляється, зокрема, у тім, що, відповідно до пункту 1 статті 36 Статуту Міжнародного Суду, “до ведення Суду ставляться всі дела, які будуть передані йому сторонами…”. Держави -учасники Статуту можуть, однак, визнати для себе компетенцію Суду обов’язкової по певних категоріях справ

В 70-их – 80-их роках на цілому ряді сесій Генеральної Асамблеї ООН двічі з інтервалом у кілька років обговорювалося питання про посилення ролі й впливу Міжнародного Суду за допомогою розширення його компетенції й введення обов’язкової юрисдикції. На рубежі 70-их років з подібною ініціативою виступили західні, на рубежі 80-их – країни, що розвиваються

У Статуті Міжнародного Суду закладені кілька варіантів визнання за ним обов’язкової юрисдикції. Так, держава може виступити з відповідною заявою або бути учасником двосторонньої міжнародної угоди, що містить положення про обов’язкову юрисдикцію. До числа таких договорів ставляться мирні договори, договори про світ і співробітництво, про спільну експлуатацію природних ресурсів, про розмежування морських просторів і деякі інші. Клаузулу про обов’язкову юрисдикцію Міжнародного Суду містять також численна група багатобічних і насамперед універсальних міжнародних угод. Їхніми учасниками є більшість держав

Таким чином, обов’язкова юрисдикція Міжнародного Суду в договірному плані зізнається державою або в цілому, або із застереженням, або по конкретних категоріях міжнародних споровши

Широко застосовувана практика застережень із заявою про визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду істотно звужує межі дії останньої. На це звертали увагу, зокрема, у радянській міжнародно-правовій літературі. Так, наприклад, Ф.И. Кожевников і Г.В. Шармазанашвили відзначають: “… Більшість держав, визнавши обов’язкову юрисдикцію Суду, зробили такі застереження, які значно обмежують її, викликаючи ускладнення в діяльності Міжнародного Суду”.

У юридичній літературі звичайно виділяються чотири види застережень, які, по суті справи, є звичайними нормами міжнародного права. Мова йде про вилучення з обов’язкової юрисдикції Суду споровши, що виникають із приводу ситуації або фактів, що мали місце до прийняття заяви; про умову взаємності; про непідсудність споровши, по суті вхідних у внутрішню компетенцію держави; про часткове вилучення з обов’язкової юрисдикції Суду споровши, пов’язаних з виконанням і тлумаченням багатобічних конвенцій

Всі інші діючі застереження можна підрозділити на п’ять видів. Найбільше значення мають застереження про те, що визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду ставиться до спор, із приводу яких сторони погодилися або погодяться вдатися до іншого способу мирного врегулювання. Даний вид застережень зустрічається особливо часто. Він включений у текст заяв переважної більшості держав. Положення про пріоритетне використання інших способів мирного врегулювання вкрай вагомо. Воно обмежує сферу дії обов’язкової юрисдикції тільки такими суперечками, у відношенні яких не є домовленості про використання інших мирних засобів, і вводить границі додатковості, субсидиарности обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду

Дуже важливу групу міжнародних конфліктних відносин виключають із компетенції Суду застереження, що стосуються подій, пов’язаних з воєнними діями, війною, станом війни, військовою окупацією, іншими актами збройного насильства, а дорівнює виконання рішень міжнародною організацією

Свого роду опосередкованої міжнародним договором є застереження, включена в заяву держав-членів Британської співдружності націй (Австралія, Великобританія, Гамбія, Індія, Канада, Кенія, Мальта, Нова Зеландія), про непокору споровши, що виникають між ними, юрисдикції Міжнародного Суду

Є кілька застережень, спрямованих проти підпорядкування обов’язкової юрисдикції Суду конкретної суперечки або споровши з окремими державами. Зокрема, Гватемала підкреслила, що її суперечка з Великобританією про Беліз носить непідсудний характер і може бути дозволений Судом тільки на основах справедливості

Також хотілося б привести приклад зі США. В 1946 році США виступили із заявою про визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН, що передбачається Статутом Міжнародного Суду ООН. Вони зробили застереження у відношенні споровши, які по суті входять в область національної компетенції, як вона визначається самими США. Формально визнавши обов’язкову юрисдикцію Суду, вони на ділі зберегли можливість за своїм розсудом ухилятися від судового розгляду в кожному конкретному випадку

Поряд із заявами держав обов’язкова юрисдикція Міжнародного Суду передбачається цілим рядом міжнародних конвенцій, що регулюють деякі спеціальні області міжнародних відносин. У них, як правило, досить жорстко фіксуються умови й порядок передачі на Суд розгляд споровши, що стосується тлумачення або застосування цих конвенцій. Я хотів би послатися як приклад на Факультативний протокол про обов’язковий дозвіл споровши до Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року. Стаття I протоколу говорить: “Суперечки по тлумаченню або застосуванню конвенції підлягають обов’язковій юрисдикції Міжнародного Суду й відповідно можуть передаватися в цей Суд за заявою будь-якої країни в суперечці, що є учасником теперішнього Протоколу”.

Таким чином, незважаючи на відносно низький рівень визнання обов’язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН, останній все-таки наділяється в ряді випадків досить широкими повноваженнями, які свідчать про більші потенційні можливості Суду в справі дозволу міждержавних споровши

Загальноприйнятим є положення, у відповідність із яким держава-позивач повинне обґрунтувати компетенцію Суду в розгляді даної суперечки по суті. Більше того, саме на цю державу покладає обов’язок довести факт існування суперечки і його юридичну природу. Порушення цього положення робить претензію безпредметної й, таким чином, неможливим застосування юрисдикції Міжнародного Суду ООН.

Крім властиво судових функцій, Суд має право давати консультативні висновки по будь-якому юридичному питанню, по запиті будь-якої установи, уповноваженого робити такі запити самим Уставом ООН або відповідно до цього Уставу. Це прямо треба зі статті 96 Уставу ООН і статті 65 Статуту Міжнародного Суду ООН. У відповідності зі статтею 96 Уставу право запиту в Міжнародного Суду консультативних висновків по будь-якому юридичному питанню належить Генеральній Асамблеї й Раді Безпеки. Інші органи ООН, а також і спеціалізовані установи ООН, яким Генеральна Асамблея може дати в будь-який час дозвіл на це, також можуть запитувати консультативні висновки суду по юридичних питаннях, що виникає у зв’язку з їхньою діяльністю. До їхнього числа ставляться: Економічна й Соціальна Рада, Рада по опіці, Міжнародна організація праці, ЮНЕСКО й багато хто др.

Консультативний висновок Міжнародного Суду являє собою лише вираження думки міжнародних суддів по тому або іншому юридичному питанню міжнародного права. Воно не носить обов’язкового характеру й не зв’язує орган, що звернувся в Міжнародний Суд за консультативним висновком

Розгляд порушується одним з двох наступних способів:

1) За допомогою повідомлення про спеціальну угоду: спеціальна угода є двосторонньою за своїм характером, укладається державами, охочими спільно представити спір на розгляд Суду, і складається з одного тексту питань, які вони погодилися передати на розгляд Суду; будь-яка з цих держав може порушити розгляд, повідомивши Секретаріат про цю угоду;

2) За допомогою заяви: заява, яка є односторонньою за своїм характером, подається державою проти іншої держави на основі юрисдикційної статті в договорі або заяв в рамках системи «факультативної обмовки».

У документах, що супроводжуються листом міністра закордонних справ відповідної держави або його посла в Гаазі, має вказуватися точний предмет суперечки і назви сторін. Заява повинна бути докладнішою, ніж спеціальна угода: крім вищезазначених елементів, держава заявник повинно вказати підстави наявності, на його думку, у Суду юрисдикції. Воно повинне також вказати точний характер претензії і представити короткий виклад фактів і підстав, що лежать в основі цієї претензії.

Секретар негайно супроводить спеціальну угоду або заяву іншій стороні і суддям, а також Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй і всім державам членам, що мають право звертатися до Суду. Він включає справу в загальний список Суду і інформує пресу.

Рішення Суду є обов'язковим для відповідних сторін. У статті 94 Статути Організації Об'єднаних Націй передбачається, що «кожен член Організації зобов'язується виконати рішення Суду у тій справі, в якій він є стороною». Будь-яка держава, незалежно від того, чи є вона членом Організації Об'єднаних Націй чи ні, яка вважає, що інша сторона не виконала рішення Суду, може довести це питання до відома Ради Безпеки. Остання, якщо визнає це необхідним, може зробити рекомендації або вирішити про вживання заходів для виконання рішення.

Джерела права, що використовує Суд[ред. • ред. код]

При розгляді справи і винесення ухвал Суд застосовує джерела права, які визначені в статті 38 його Статуту, а саме:

·міжнародні конвенції і договори;

·міжнародний звичай;

·загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

·судові рішення і доктрини найкваліфікованіших фахівців з міжнародного права.

Крім того, у разі домовленості сторін суперечки, Суд може вирішувати справу на основі принципу ex aequo et bono, тобто по справедливості, не обмежуючи себе нормами міжнародного права, що діють.

В настоящее время в качестве универсального по юрисдикции действует Международный суд ООН в Гааге, Статут которого является неотъемлемой частью Устава ООН. Суд состоит из 15 членов, избираемых Генеральной Ассамблеей и Советом Безопасности ООН на срок 9 лет на основе принципа представительства от основных правовых систем Мира. В компетенцию Суда входит рассмотрение споров, передаваемых в Суд с согласия спорящих государств, а также вынесение консультативных заключений по запросам международных организаций.

Около 50 государств, однако, декларировали для себя обязательность юрисдикции Международного суда ООН по ограниченному кругу вопросов. Обязательная юрисдикция Суда предусматривается также в ряде многосторонних договоров.

Процесс в Суде состоит из 2 частей - письменной и устной. Решения его обязательны для сторон, но не могут служить прецедентом для других аналогичных дел. При невыполнении решения Суда заинтересованная сторона имеет право обращения в Совет Безопасности. На практике Суд используется в основном для рассмотрения территориальных споров. В среднем разбирается менее 2 дел за год.

Государства - не члены ООН могут особо принять Статут Международного суда участвовать в судебном деле на разовой основе (ad hoc).

Международный суд руководствуется международными конвенциями, признанными спорящими сторонами; международным обычаем; общими принципами права, признанными цивзованными нациями; а в качестве вспомогательных источников - судебными решениями, обязательными для участвующих сторон, и доктриной в трудах наиболее квалифицированных специалистов публичного права. При согласии сторон Суд может разрешать дело также "ex aequo et bono".

Если при рассмотрении дела не участвует судья от спорящей стороны, она может дополнительно назначить судью ad hoc.

Решения Суда окончательны и обязательны.

Расходы по делу несет каждая сторона свои, если Суд не решит иначе.

Международным судом ООН за все время было рассмотрено всего лишь 3 дела экономического характера. Вряд ли в целом можно считать, что опыт Международного суда оказался успешным. Споров в мире между государствами несть числа, но Суд остается по сути невостребованным.

Процес «Румунія проти України» [ред. • ред. код]

Одразу після підписання українсько-румунського Договору про відносини добросусідства та співробітництво у 1997 році сторони розпочали переговори про розмежування морських просторів у Чорному морі. Однак після 24-х раундів переговорів, які тривали до 2004 року, згоди так і не дійшли. Україна вважала доцільним продовжувати переговори, але Румунія вирішила звернутися до Міжнародного Суду ООН, оскільки про таку можливість сторони домовились при підписанні Договору 1997 року. Причиною міждержавної суперечки став острів Зміїний. Острів розташований в Чорному морі на відстані 35 км на схід від узбережжя в територіальних водах України, він входить до складу Кілійського районуОдеської області. Його площа 0,17 км². Головною проблемою в делімітації шельфу і виняткових економічних зон України і Румунії в Чорному морі є юридичний статус острова Зміїний.

Питання про статус острова Зміїний постало в 2001 році. Тоді українська компанія «Чорноморнафтогаз» виявила в шельфі поклади нафти і газу за 40 кілометрів від острова. Статус самого острова визначає і порядок розмежування територіальної зони навколо нього.

Румунська сторона стверджує, що Зміїний — не острів, а скеля, акваторія навколо якої не може розглядатися як прибережна економічна зона. Український уряд, зі свого боку, категорично не згодний з позицією Бухареста.

Румунія порушила справу проти України в Міжнародному суді 16 вересня 2004 року.[1]

Після висунення претензій Україна стала активніше розвивати інфраструктуру острова. Острів неодноразово відвідували президенти Леонід Кучма та Віктор Ющенко. Як підтвердження статусу острова в 2007 році на острові офіційно було засновано українське селище Біле. На час початку розгляду справи на території острова Зміїний постійно проживає близько 80 чоловік — працівників маяка, гідрографів, іхтіологів, геофізиків, прикордонників.

Початок розгляду[ред. • ред. код]

Позиція Румунії[ред. • ред. код]

2 вересня 2008 року у Міжнародному суді ООН у Гаазі розпочалися слухання справи щодо українсько-румунської територіальної суперечки довкола острова Зміїний[2].

На першому засіданні слово було надано румунській стороні. Представник МЗС Румунії Богдан Аурескузаявив, що Україна намагається розширити свої кордони у Чорному морі усупереч міжнародним нормам. За словами офіційного речника, для обґрунтування своїх претензій Київ використовує острів Зміїний, який був незаконно відібраний у Румунії Радянським Союзом і розташований лише за кілька кілометрів від сухопутної румунської території. Одним із центральних аргументів румунської делегації є твердження про те, що нібито ще з 1949 року між СРСР та Румунією існувала домовленість про обмеження належних Україні морських просторів 12-ма милями територіальних вод навколо острова Зміїний. Водночас, жодного доказу на підтримку цієї тези немає. Не на користь України свідчить і той факт, що на Зміїному немає джерел прісної води. А саме ця особливість часто використовується як основна відмінність скелі від острова. Майже половину свого часу румунська делегація присвятила питанню острова Зміїний, хоча воно не є предметом судового розгляду.

Крім того, Румунія наполягає на тому, що при делімітації суд не повинен враховувати значну частину узбережжя України від Одеси до мису Тарханкут (Крим) довжиною майже 630 кілометрів. Без урахування острова Зміїний лінія розмежування континентального шельфу і виключної економічної зони зміщується таким чином, що до Румунії має відійти кілька тисяч квадратних кілометрів шельфу.

Позиція України[ред. • ред. код]

Українські чиновники вважають, що Міжнародний суд ООН не ухвалить рішення, яке шкодило б територіальній цілісності держави. Очолює українську делегацію в суді Уповноважений України в Міжнародному Суді ООН, Надзвичайний та Повноважний Посол України, професор Володимир Василенко.

«В Україні не існує юридичної компанії, яка могла б витягнути такого роду справу. Тому в Гаазі працюють іноземні юрисконсульства, які спеціалізуються на такого роду справах», — повідомили в МЗС України[3]. Крім української частини, в делегації України працюють[4]: адвокати Родман Банді та Лоретта Малінтоппі з відомої юридичної компанії Фрер Шольмелей/Евершедс (Eversheds), Жан-П'єр Кенедек, професор міжнародного права Університету Париж-І (Пантеон-Сорбона), сер Майкл Вуд, член Британської колегії адвокатів, член Комісії міжнародного права ООН.

Хід процесу

Рішення Суду ухвалюються більшістю голосів. Тут правило консенсусу не працює. Суд складається з 15 суддів, але оскільки Україна і Румунія не мають в складі Суду своїх громадян, то обидві сторони скористалися правом призначити спеціально для слухань цієї справи по одному додатковому судді. Україна обрала американського юриста, професора права Університету Маямі, співредактора міжнародно-правового видання American Journal of International Law Бернарда Оксмана, а Румунія обрала професора міжнародного права Університету Париж-І (Пантеон-Сорбона) П'єра Котта. Обидві кандидатури відповідають всім вимогам суддів вищого юридичного органу ООН і разом з основним складом Суду мають об'єктивно і неупереджено розглянути справу. Разом з тим, у слуханнях не бере участь німецький суддя Б.Сімма, який заявив самовідвід. Таким чином, рішення ухвалюватимуть 16 суддів.

Судове рішення

Вивчивши аргументи сторін та історію питання, а також можливі прецеденти, 3 лютого 2009 року суд прийняв одноголосне рішення, що є надзвичайно рідкісним в практиці Міжнародного суду.[5]

Щодо острова Зміїний, суд підтвердив українську приналежність самого острова та наявність українських територіальних вод навколо острова, однак разом з тим вирішив що цей острів не є складовою частиною берегової лінії. Суд виходив з того що острів Зміїний розташований відносно далеко від берегу та є дуже маленьких розмірів.[6] Тому суд прийшов до висновку що острів Зміїний «не повинен впливати на делімітацію у цій судовій справі, окрім 12-мильноїсмуги територіальних вод навколо острова» (параграф 188).[7] Суд також не враховував Сулинську дамбу як пропонувала румунська сторона. Суд визнав що дамба не є частиною порту, а тому не є складовою берегової лінії (параграфи 138—140).[7]

Суд вирішив що лінія морського кордону, що розділяє континентальний шельф та виключні економічні зони Румунії та України в Чорному морі, починається з точки 1, що визнана сторонами в статті 1 Договору між Україною та Румунією про режим українсько-румунського державного кордону від 2003 року[8], проходить по дузі радіусом 12 морських миль, що відмежовує територіальне море навколо острова Зміїний, до точки 2 з координатами 45°03'18.5'' північної широти та 30°58'37.3'' східної довготи, де ця дуга перетинається з лінією, проведеною на рівних відстанях від континентального узбережжя Румунії та України. Від точки 2 лінія кордону проходить по рівновіддаленій лінії через точки 3 (координати 44°46'38.7'' північної широти та 30°58'37.3'' східної довготи) та 4 (координати 44°44'13.4'' північної широти та 31°10'27.7'' східної широти) до точки 5 (координати 44°02'53.0'' північної широти та 31°24'35.0'' східної широти). Від точки 5 морський кордон проходить по рівновіддаленій від румунського та українського узбережжя лінії напрямком на південь, починаючи від геодезічного азимуту 185°23'54.5'' і до точки, де він перетинається з виключними економічними зонами інших держав.[7] Таке проходження лінії розмежування практично точно відтворює лінію, запропоновану радянською стороною на переговорах про розмежування з Румінією в 1987 році.[5]

Після позитивного для Румунії рішення румунська влада звернула свій погляд на гирло Дунаю. Зокрема, було висловлено претензії на український острівМайкан.[9]