Структура договору купівлі-продажу

Форма зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які укладаються суб'єктами ЗЕД, затверджена наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 06.09.2001 р. № 201. Цей наказ визначає умови, які мають бути передбачені в договорі, якщо сторони такого договору не погодилися про інше щодо викладення умов договору і така домовленість не позбавляє договір предмета, об'єкта, мети та інших істотних умов, без погодження яких сторонами договір може вважатися не укладений, або його може бути визнано недійсним внаслідок недодержання форми згідно з чинним законодавством України. Реальні контракти, що укладаються суб'єктами ЗЕД, можуть містити, крім зазначених обов'язкових умов, і довільні умови, які не мають суперечити чинному законодавству. Розглянемо основні розділи зовнішньоекономічного контракту купівлі-продажу.
1. Назва, номер договору (контракту), дата та місце його укладення.
2. Преамбула. У преамбулі зазначається повне найменування сторін — учасників зовнішньоекономічної операції, під якими вони офіційно зареєстровані, із зазначенням країни, скорочене визначення сторін як контрагентів ("Продавець", "Покупець", "Замовник", "Постачальник" тощо), особа, від імені якої укладається зовнішньоекономічний договір (контракт), та найменування документів, якими керуються контрагенти при укладенні договору (установчі документи тощо).
3. Предмет договору (контракту). У цьому розділі визначається, який товар (роботи, послуги) один з контрагентів зобов'язаний поставити (здійснити) іншому із зазначенням точного найменування, марки, сорту або кінцевого результату роботи, що виконується. У разі бартерного (товарообмінного) договору або контракту на переробку давальницької сировини визначається також точне найменування (марка, сорт) зустрічних поставок (або назва товару, що є кінцевою метою переробки давальницької сировини). Якщо товар (робота, послуга) потребує детальнішої характеристики або номенклатура товарів (робіт, послуг) досить велика, то все це зазначається у додатку (специфікації), який має бути невід'ємною частиною договору (контракту), про що робиться відповідна примітка в тексті договору (контракту). Для бартерного (товарообмінного) договору (контракту) згаданий додаток (специфікація) крім того балансується ще за загальною вартістю експорту та імпорту товарів (робіт, послуг).
У додатку до договору (контракту) про переробку давальницької сировини зазначається відповідна технологічна схема такої переробки. Технологічна схема переробки давальницької сировини має відображати:
— усі основні етапи переробки сировини та процес перетворення сировини в готову продукцію;
Договори міжнародної купівлі-продажу
— кількісні показники сировини на кожному етапі переробки з обґрунтуванням технологічних втрат сировини;
— втрати виконавця переробки на кожному етапі переробки.

3. § 5. Віденська конвенція ООН «Про договори міжнародної купівлі-продажу товарів» 1980 року

Розбіжності в національному праві різних держав з пи­тань міжнародної торгівлі являють собою істотну перешко­ду на шляху її розвитку. Держави і міжнародні організації робили численні спроби уніфікації норм, що регулюють міжнародну купівлю-продаж товарів. Метою такої уніфі­кації мало стати скорочення юридичних перешкод на шля­ху міжнародної торгівлі.

1930 року Міжнародний інститут уніфікації приватного права приступив до розробки одноманітного закону про до­говори купівлі-продажу товарів. Кілька проектів були роз­роблені ще до другої світової війни (у 1935, 1936, 1939 рр.), а остаточний варіант проекту був підготовлений тільки в 1963 р. Гаазька конференція 1964 р. прийняла дві конвенції:

Одноманітний закон про міжнародну купівлю-продаж то­варів і Одноманітний закон про укладення договорів про міжнародну купівлю-продаж товарів. Ці конвенції не діста­ли широкого поширення — їх ратифікували усього кілька держав, головним чином західноєвропейських (першу — вісім, другу — сім).

1966 року було створено ЮНСІТРАЛ — Комісію ООН по праву міжнародної торгівлі, основною метою якої було здійснення уніфікації в області міжнародної торговельної діяльності. ЮНСІТРАЛ приступила до перегляду текстів Гаазьких конвенцій, для того щоб зробити їх більш «гнуч­кими», прийнятними для держав з різними правовими сис­темами.

1980 року на конференції Генеральної Асамблеї ООН за участю делегатів з 62 країн у Відні було прийнято Конвен­цію про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, яка набула чинності з 1 січня 1988 р. Умовою приєднання до Віденської конвенції є денонсування Гаазьких конвенцій 1964 р.

Віденська конвенція складається з чотирьох частин (101 стаття):

· — сфера застосування і загальні положення;

· — укладення договору;

· — купівля-продаж товарів;

· — заключні положення.

Держави, що приєднуються до Конвенції, наділяються правом скасувати щодо себе дію частини 2 або 3, а також вне­сти застереження відносно обов'язковості письмової форми контракту. Частини 2 і 3 мають самостійне значення, тому кожна держава при ратифікації конвенції може заявити про те, що вона не пов'язана однією з цих частин (ст. 92).

Сфера застосування Конвенції. Конвенція застосовуєть­ся до договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, ко­мерційні підприємства яких розміщені в різних державах:

а) коли ці держави є учасницями Конвенції;

б) коли відповідно до норм МПП застосовується право
держави-учасниці Конвенції (ст. 1).

Стаття 2 Конвенції обумовлює, що норми Конвенції не застосовуються до продажу:

· товарів, що придбаваються для особистого, сімейного чи домашнього використання, окрім випадків, коли прода­вець у будь-який час до або в момент укладення договору не знав і не повинен був знати, що товари придбаваються для такого використання;

· з аукціону;

· у порядку виконавчого провадження або іншим спо­собом в силу закону;

· фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних документів і грошей;

· судів водного й повітряного транспорту, а також судів на повітряній подушці;

· електроенергії.

Стаття 3 виключає застосування Конвенції до дого­ворів підряду і договорів на надання послуг. Конвенція не регулює такі питання:

а) дійсність договору;

б) перехід права власності на товар;

в) відповідальність продавця за заподіяні товаром ушко-
дження здоров'я або смерть будь-якої особи.

На підставі ст. 6 Конвенції, сторони можуть виключити для себе застосування Конвенції цілком або в частині чи відступити від її положень, зазначивши про це в договорі. Таким чином, конвенція носить диспозитивний характерстосовно положень зовнішньоекономічного договору (кон­тракту): більшість її положень діє, якщо сторони не домо­вилися про інше. Однак спеціального посилання на Конвен­цію в тексті договору не потрібно — вона діє автоматично як частина національного законодавства країн, що її підпи­сали.

Правила тлумачення самої Конвенції та умов дого­ворів. При тлумаченні норм Конвенції варто враховувати її міжнародний характер і необхідність однакового застосу­вання.

Укладення договору. Конвенція докладно регулює поря­док укладення договору (частина друга): направлення офер­ти, акцепт, вступ договору в дію. Пропозиція про укладення договору є офертою, якщо вона (ст. 14):

1) адресована одному або кільком конкретним особам;

2) достатньо визначена, тобто вказано товар і прямо чи побічно встановлюються кількість і ціна або передбачається порядок їхнього визначення;

3) виражає намір оферента бути пов'язаним у разі акцепту. Стаття 19 закріплює принцип дзеркальності акцепту — він не повинен істотно змінювати умови оферти. Перелік умов, що істотно змінюють умови оферти: ціна, платіж, якість і кількість товару, місце й термін постачання, обсяг відповідальності, вирішення спорів.

Договір вважається укладеним з моменту одержання оферентом акцепту. Дане положення є важливим, оскіль­ки правові системи держав континентального й англо-аме-риканського права дотримуються різних позицій у цьому питанні: перші — «теорії одержання» (вступ акцепту в силу пов'язується з одержанням його оферентом), другі — «теорії поштової скриньки» (акцепт набирає сили після його від­правлення).

Купівля-продаж товарів. У частині третій Конвенції детально визначаються обов'язки продавця і покупця, а та­кож встановлюються засоби правового захисту у випадку порушення сторонами договору своїх зобов'язань. Визначаються також:

1. момент переходу ризиків від продавця до покупця;

2. поняття істотного порушення договору;

3. порядок відшкодування збитків від неналежного виконання або невиконання договору;

4. умови звільнення сторін від відповідальності;

5. наслідки розірвання договору.

При вирішенні питання про дію принципу реального виконання договору застосовують закон країни суду (ст. 28). Суд може винести рішення про виконання зобов'язання в натурі тільки за умови, що його національне законодавство передбачає це.

Стаття 55 містить положення про те, що ціна не є необ­хідною умовою договору¹: якщо ціна не зазначена в дого­ворі прямо чи непрямо і не встановлений порядок її визна­чення, то вважається, що сторони, у разі відсутності будь-якої вказівки про інше, мали на увазі посилання на ту ціну, яка на момент укладення договору звичайно стягувалася за такі товари, що продавалися при порівнянних обставинах у відповідній галузі торгівлі.

Поняття передбачуваного порушення договору не відо­ме вітчизняному праву — закріплюється у статтях 71, 72 Конвенції. Порушення є передбачуваним, якщо до настан­ня дати виконання договору стає ясним, що одна із сторін допустить істотне порушення договору (не виконає своїх зобов'язань). У такому разі контрагент вправі призупини­ти виконання своїх зобов'язань за договором або заявити про розірвання договору.

4. Правила ІНКОТЕРМС – загальна характеристика.

9.2.4. Загальна характеристика Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів Інкотермс". "Інкотермс" - це типові умови договору купівлі-продажу. Правила "Інкотермс" застосовуються у всіх випадках, коли сторони зробили посилання на них у договорі. "Інкотермс" можуть використовуватися при укладанні договорів купівлі-продажу, які вимагають від продавця транспортування товару будь-яким видом транспорту, а також для договорів, де покупець одержує товар на складі продавця. Правила ІНКОТЕРМС відомі в усьому світі і широко застосовуються в практиці міжнародної торгівлі. ІНКОТЕРМС — скорочення від англ. International commercial terms — міжнародні торгові терміни. Повна назва — Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів. Правила видаються Міжнародною торговою палатою й уперше були опубліковані 1936 року. У дальшому до них уносилися зміни і доповнення 1953, 1967, 1976, 1980, 1990 та 2000 років. За своєю суттю Правила є систематизованим збірником міжнародних торгових звичаїв. Хоч вони мають лише рекомендацій характер, це, як свідчить світова практика, не зменшує їхньої важливості і значення. Застосування Правил ІНКОТЕРМС спрощує складання і погодження договорів, сприяє однаковому розумінню і тлумаченню контрагентами різних країн умов поставки, оскільки вони застосовуються в зовнішньоекономічній діяльності суб’єктами господарювання більшості країн світу. Указом Президента України від 04.10.1994 № 567/94 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» з метою однакового тлумачення комерційних термінів суб’єктами підприємницької діяльності України за укладання договорів, а також учасниками відносин, що виникають у зв’язку з такими договорами, установлено, що під час укладання суб’єк­тами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою 1953 року. Суб’єкти підприємницької діяльності України під час укладання договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), повинні забезпечувати додержання Правил IНКОТЕРМС. На Кабінет Міністрів України покладене завдання: а) опублікувати у двотижневий строк державною мовою України в газеті «Урядовий кур’єр» Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою 1953 року (у редакції 2000 р.); б) забезпечувати опублікування державною мовою України наступних змін до Правил IНКОТЕРМС. Такі зміни застосовуються через десять днів після їх опублікування в газеті «Урядовий кур’єр» до відносин, що виникають у зв’язку з договорами, у тому числі зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладеними після опублікування відповідних змін. «ІНКОТЕРМС-2000» були опубліковані в числах «Урядового кур’єра» № 63 від 3 квітня та № 68 від 10 квітня за 2002 р. Отже, суб’єкти підприємницької діяльності — резиденти України можуть посилатися в зовнішньоекономічних контрактах, що укладаються ними, на правила ІНКОТЕРМС в редакції 2000 р. Посилання на ІНКОТЕРМС-2000 в договорі купівлі-продажу чітко визначає відповідні обов’язки сторін та зменшує ризик юридичних ускладнень. Слід підкреслити, що сфера дії ІНКОТЕРМС обмежується питаннями, пов’язаними з правами та обов’язками сторін договору купівлі-продажу відносно поставки товарів (під словом «товари» тут розуміються «матеріальні речі», а «нематеріальні товари», такі як комп’ютерне програмне забезпечення, виключаються). У тлумаченні й застосуванні комерційного договору можуть виникати труднощі, як у силу неоднозначності тих або інших його положень, так і в силу того, що деякі питання в ньому просто не передбачені. "Інкотермс" містить декілька варіантів вирішення таких типових питань, що викликають труднощі при тлумаченні і застосуванні договору: - коли переходить право власності на товар; - коли переходить ризик випадкової загибелі товару; - хто зобов'язаний застрахувати товар і заплатити за страховку; - хто зобов'язаний організувати транспортування товару і заплатити за транспортування; - хто зобов'язаний сплатити мита, податки, збори. На сьогодні існує декілька редакцій "Інкотермс". Розбіжності між ними не дуже суттєві. Будь-яку з цих редакцій можна використовувати. Останньою є редакція "Інкотермс" 2000 р. "Інкотермс" містить тринадцять типових умов купівлі-продажу товарів: 1) EXW (із заводу); 2) FCA (вільний перевізник); 3) FAS (уздовж борту судна); 4) FOB (на борту); 5) CFR (вартість і фрахт); 6) CIF (вартість, страховка, фрахт); 7) СРТ (перевезення сплачені до); 8) СІР (перевезення і страховка сплачені до.); 9) DAF (поставлено на кордон); 10) DES (поставлено із судна); 11) DEQ (поставлено з причалу); 12) DDU (поставлено без сплати мита); 13) DDP (поставлено зі сплатою мита). Ці умови можна класифікувати за декількома ознаками. По-перше, існує умова про продаж товарів, що не потребує участі перевізника (EXW), і інші дванадцять умов, що потребують участі перевізника. По-друге, є шість типових умов продажу (FAS, FOB, CFR, CIF, DES і DEQ), що передбачають перевезення морським транспортом, і шість інших умов, що можуть бути застосовані до продажу, які включають перевезення будь-яким видом транспорту, у тому числі декількома видами (FAC, СРТ, СІР, DAF, DDU, DDP). Дванадцять умов купівлі-продажу, що передбачають транспортування товару, також можна розділити на "контракти відвантаження" і "контракти поставки". В контрактах відвантаження продавець передає товар у руки перевізника й організовує його транспортування, але саме перевезення товару здійснюється за рахунок покупця і на його ризик. У контрактах поставки продавець відповідає за передачу товару перевізнику і організацію перевезення, причому перевезення здійснюється за рахунок продавця і на його ризик. Сама Міжнародна торговельна палата пропонує поділяти всі умови поставки на чотири групи, причому до кожної групи входять умови, в скороченій назві яких перша буква відповідає назві групи. В кожну групу входять умови, що за головними положеннями схожі між собою: 1. Е - EXW. Товар передається покупцеві, але використання послуг перевізника прямо не передбачене. 2. F - FCA, FAS, FOB. Покупець несе всі витрати і ризики до передачі товару перевізнику. 3. С - CFR, СІF, СРТ, СІР. Покупець повинен здійснити поставку товару до перевізника, за свій рахунок забезпечити транспортування товару перевізником, і, за деякими типовими умовами, застрахувати товар. Покупець не бере на себе ризики, пов'язані з подіями, що мають місце після передачі товару перевізнику. 4. D - DAF, DES, DEQ, DDU, DDE. Покупець повинен передати товари перевізнику, забезпечити їхнє транспортування і нести всі ризики і витрати до прибуття товарів у країну призначення. В ІНКОТЕРМС-2000 терміни для полегшення розуміння згруповані в чотири категорії, відмінні між собою по суті, починаючи з терміна, згідно з яким продавець тільки забезпечує покупцю доступ до товару на власних площах продавця («E»-термін — Ex Works); далі йде друга група, в рамках якої продавець зобов’язаний доставити товар перевізнику, призначеному покупцем («F»-терміни — FCA, FAS і FOB); далі «C»-терміни, відповідно до яких продавець повинен укласти договір на перевезення, не беручи, проте, на себе ризик втрати чи пошкодження товару або додаткові витрати внаслідок подій, що мають місце після відвантаження та відправлення товару (CFR, CIF, CPT і CIP); і, нарешті, «D»-тер­міни, за яких продавець має нести всі витрати та ризики, необхідні для доставки товару до місця призначення (DAF, DES, DEQ, DDU і DDP). «E»-термін покладає на продавця мінімальні зобов’язання: продавець повинен лише надати товар у розпорядження покупця в узгодженому місці — звичайно на власних площах продавця. З іншого боку, як часто відбувається на практиці, продавець може допомагати покупцю завантажити товар на транспортний засіб, наданий останнім. «F»-терміни вимагають від продавця доставки товару для перевезення відповідно до вказівок покупця. У разі якщо місцем, названим у договорі як місце доставки, є площі продавця, поставка є завершеною, коли товар завантажений на транспортний засіб, наданий покупцем, а в інших випадках — коли товар наданий у розпорядження покупця без розвантаження з транспорт­ного засобу продавця. «C»-терміни вимагають від продавця укласти договір перевезення на звичайних умовах за власний кошт. Тому пункт, до якого він повинен оплачувати транспортні витрати, обов’яз­ково має бути зазначений після відповідного «C»-терміна. За умовами термінів CIF і CIP продавець також повинен застрахувати товар і нести витрати щодо страхування. Необхідно зауважити, що «C»-тер­міни відрізняються від усіх інших термінів тим, що вказують на дві «критичні» точки. Перша — це точка, до якої продавець повинен організувати перевезення й нести витрати за договором перевезення, а друга — це точка переходу ризиків. Сутність «C»-тер­мінів полягає у звільненні продавця від будь-яких дальших ризиків і витрат після належного виконання ним договору купівлі-продажу способом укладення договору перевезення та передавання товару перевізникові, а також забезпечення страхування за термінами CIF і CIP. «D»-терміни відмінні за своєю природою від «C»-термінів, тому що відповідно до «D»-термінів продавець відповідає за прибуття товару в узгоджене місце чи пункт призначення на кордоні або всередині країни імпорту. Продавець зобов’язаний нести всі ризики й витрати щодо доставки товару до цього місця (пункту). Отже, «D»-терміни позначають договори прибуття, тоді як «C»-терміни — договори відвантаження (відправлення).