Право власності на інформацію

Право власності на інформацію - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження інформацією.

Інформація є об'єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об'єктом права власності як у повному обсязі, так і об'єктом лише володіння, користування чи розпорядження.

Власник інформації щодо об'єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії.

Підставами виникнення права власності на інформацію є:

· створення інформації своїми силами і за свій рахунок;

· договір на створення інформації;

· договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.

Інформація, створена кількома громадянами або юридичними особами, є колективною власністю її творців. Порядок і правила користування такою власністю визначаються договором, укладеним між співвласниками.

Інформація, створена організаціями (юридичними особами) або придбана ними іншим законним способом, є власністю цих організацій.

Інформація, створена на кошти державного бюджету, є державною власністю. Інформацію, створену на правах індивідуальної власності, може бути віднесено до державної власності у випадках передачі її на зберігання у відповідні банки даних, фонди або архіви на договірній основі.

Власник інформації має право призначати особу, яка здійснює володіння, використання і розпорядження інформацією, і визначати правила обробки інформації та доступ до неї, а також встановлювати інші умови щодо інформації.

(ст. 38 Закону України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 року)

Право власності належить до немайнових прав, адже інформація є документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Як зазначено в постанові Пленуму Верховного Суду України та Інформаційному листі Вищого Господарського Суду України немайнові права супроводжують спірні правовідносини цивільно-правового характеру, тому всі справи, пов'язані з цим правом, підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства. Захист права власності людини і громадянина на інформацію підпадає під юрисдикцію цивільного судочинства.

З моменту, коли особа набула права власності на створену інформацію своїми силами і за власний рахунок, саме тоді на її захист стає держава (частина 1 статті 386 [6]). Крім того, власник інформації, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутись до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (частина 2, стаття 386 [6]). Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди (передбачено частиною 3, статті 386 [6]).

29 питання

За своєю загальною спрямованістю загрози інформаційній безпеці України можна поділити на такі види:

• 1. Загрози конституційним правам і свободам людини і громадянина у сфері духовного життя й інформаційної діяльності, індивідуальній, груповій і суспільній свідомості, духовному відродженню України.

• 2. Загрози інформаційному забезпеченню державної політики України.

• 3. Загрози розвиткові вітчизняної індустрії інформації, включаючи індустрію засобів інформатизації, телекомунікацій і зв'язку.

• 4. Загрози безпеці інформаційно-телекомунікаційних систем на території України, як діючих, так і тих, що створюються.

• Загрозами конституційним правам і свободам людини і громадянина у сфері духовного життя й інформаційної діяльності, індивідуальній, груповій і суспільній свідомості, духовному відродженню України можуть бути:

• * прийняття органами державної влади нормативних правових актів, що обмежують конституційні права громадян у сфері духовного життя й інформаційної діяльності;

• * створення монополій на формування, отримання й поширення інформації в Україні, в тому числі з використанням телекомунікаційних систем;

• * протидія, зокрема з боку кримінальних структур, реалізації громадянами своїх конституційних прав на особисту і сімейну таємницю, таємницю листування, телефонних переговорів і інших повідомлень;

• * нераціональне, надмірне обмеження доступу до суспільно необхідної інформації;

• * протиправне застосування спеціальних засобів впливу на індивідуальну, групову і суспільну свідомість;

• * невиконання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, організаціями і громадянами вимог українського законодавства, що регулює відносини в інформаційній сфері;

• * неправомірне обмеження доступу громадян до відкритих інформаційних ресурсів органів державної влади України, органів місцевого самоврядування, відкритих архівних матеріалів, іншої відкритої соціально значущої інформації;

• * дезорганізація і руйнування системи накопичення, збереження й охорони культурних цінностей, включаючи архіви;

• * порушення конституційних прав людини і громадянина у сфері засобів масової інформації;

• * витіснення українських інформаційних агентств, засобів масової інформації з внутрішнього інформаційного ринку й посилення залежності духовної, економічної і політичної сфер громадського життя України від закордонних інформаційних структур;

• * девальвація духовних цінностей, пропаганда зразків масової культури, заснованих на культі насильства, духовних і моральних цінностях, що суперечать цінностям, прийнятим в українському суспільстві;

• * зниження духовного, морального і творчого потенціалу населення України, що істотно ускладнює підготовку трудових ресурсів для впровадження і використання новітніх технологій, зокрема інформаційних;

• * маніпулювання інформацією (дезінформація, приховування або перекручування інформації).

• Загрозами інформаційному забезпеченню державної політики України можуть бути:

• * монополізація інформаційного ринку України, його окремих секторів вітчизняними і закордонними інформаційними структурами;

• * блокування діяльності державних засобів масової інформації з інформування української і закордонної аудиторій;

• * низька ефективність інформаційного забезпечення державної політики України внаслідок дефіциту кваліфікованих кадрів, відсутність системи формування і реалізації державної інформаційної політики.

• Загрозами розвитку вітчизняної індустрії інформації, включаючи індустрію засобів інформатизації, телекомунікацій і зв'язку, можуть бути:

• * протидія доступу України до новітніх інформаційних технологій, взаємовигідній і рівноправній участі українських виробників у світовому поділі праці в індустрії інформаційних послуг, засобів інформатизації, телекомунікацій і зв'язку, інформаційних продуктів, а також створення умов для посилення технологічної залежності України в галузі сучасних інформаційних технологій;

• * закупівля органами державної влади імпортних засобів інформатизації, телекомунікацій і зв'язку за наявності вітчизняних аналогів, що не поступаються за характеристиками закордонним зразкам;

• * витіснення з вітчизняного ринку українських виробників засобів інформатизації, телекомунікацій і зв'язку;

• * відтік за кордон кваліфікованих фахівців.

• Загрозами для безпеки інформаційно-телекомунікаційних систем на території України, як діючих, так і тих, що створюються, можуть бути:

• * протиправні збирання та використання інформації;

• * порушення технології обробки інформації;

• * впровадження в апаратні і програмні вироби компонентів, що реалізують функції, не передбачені документацією на ці вироби;

• * розробка і поширення програм, що порушують нормальне функціонування інформаційно-телекомунікаційних систем, зокрема систем захисту інформації;

• * знищення, пошкодження, радіоелектронне придушення або руйнування засобів і систем обробки інформації, телекомунікацій і зв'язку;

• * вплив на парольно-ключові системи захисту автоматизованих систем обробки і передачі інформації;

• * компрометація ключів і засобів криптографічного захисту інформації;

• * витік інформації по технічних каналах;

• * впровадження електронних пристроїв для перехоплення інформації в технічні засоби обробки, збереження та передачі інформації, а також у службові приміщення органів державної влади, підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності;

• * знищення, пошкодження, руйнування або розкрадання машинних та інших носіїв інформації;

• * перехоплення інформації в мережах передачі даних і на лініях зв'язку, дешифрування цієї інформації і нав'язування помилкової інформації;

• * використання несертифікованих вітчизняних і закордонних інформаційних технологій, засобів захисту інформації, засобів інформатизації, телекомунікації і зв'язку під час створення й розвитку української інформаційної інфраструктури;

• * несанкціонований доступ до інформації, що знаходиться в банках і базах даних;

• * порушення законних обмежень на поширення інформації.

• Основні шляхи і напрями реалізації концептуальних положень інформаційної безпеки держави мають бути зазначені в науково обґрунтованій доктрині інформаційної безпеки, якої на сьогодні в Україні немає. Вона, як правило, розробляється на визначений період. Доктрина інформаційної безпеки держави є не тільки системою офіційно прийнятих поглядів щодо інформаційних та інших питань. Вона насамперед є керівництвом до дії. На основі доктринальних положень здійснюється широке коло політичних заходів і дій у зовнішній і внутрішній політиці держави. Доктрина інформаційної безпеки, будучи логічним продовженням Стратегії національної безпеки, розробляється законодавчими органами і політичним керівництвом держави. Її основні вимоги деталізуються в законодавчому й іншому нормативно-правовому актах, висвітлені в стратегії розвитку держави у вигляді цільових державних програм і проектів.

• Аналіз теоретико-методологічних основ явища інформаційної безпеки держави в умовах сучасного стану і перспектив розвитку української державності, а також результати історичного розвитку суспільства дають підставу зробити такі висновки:

• 1. Інформаційна безпека держави являє собою такий стан інститутів держави і суспільства, за якого забезпечується надійний захист національних інтересів країни і її громадян в інформаційній сфері.

• 2. Обов'язок забезпечення інформаційної безпеки як невід'ємної складової національної безпеки покладається на інформаційну організацію держави.

• 3. Інформаційна організація держави повинна бути гарантом інформаційної безпеки держави та її інститутів, суспільства і громадян, стабільності політичного режиму в умовах процесів глобалізації, зростання загроз з боку міжнародного тероризму, ескалації діяльності екстремістських і сепаратистських рухів і організацій як усередині країни, так і за її межами.

• 4. Актуальним науковим і практичним завданням у сфері забезпечення інформаційної безпеки України є досягнення єдиного підходу до визначення оптимальних моделей і шляхів забезпечення інформаційної безпеки держави на основі виявлення найважливіших якісних і кількісних властивостей та параметрів цього явища.