Правосуб'єктність

Становлення інституту міжнародної право- суб'єктності

Суб'єкт міжнародного права - це носій між­народних прав і обов'язків, які виникають від­повідно до норм міжнародного права.

Ще кілька десятків років тому вважалось, що єдиними суб'єктами міжнародного права є держави. На них поширювалась дія міжна­родно-правових норм, вони мали міжнародну правоздатність. Для позначення правосуб'єкт-ності вживався термін «регвопаШу» (особистість, правосуб'єктність), що підкреслював значен­ня носія прав — носія обов'язків, тобто тих прав суб'єктів, що склались історично. У XX ст. наголос переноситься на участь суб'єктів у міжна­родно-правовій системі.

Ще 1648 р. Вестфальський міжнародний конгрес, що ознаменував закінчення 30-літньої війни, констатував, що суверен певної терито­рії визначає і законно контролює релігію на­селення цієї території. Меншина на території держави не мала законного права на звернення по допомогу з приводу пору­шення права на сповідування своєї релігії. Таким чином, пра­вова система визначалась територіально. Після Вестфальсько-го договору на зміну містам-державам приходять національні держави.

Це була суттєва відмінність від правових систем середніх віків, коли право було персональним (регзопаі). Згадаємо Ьех Мегсаіогіа - право купців, для яких не існувало територіаль­ного права. Зараз ми намагаємось відтворити, відродити це право купців.

В цілому еволюція міжнародного права визначається по­шуками міжнародного правопорядку, що веде до стабільності. Також відбуваються такі важливі процеси, як персоніфікація держави (особа може нести відповідальність за дії держави) та поєднання ідеї держави з ідеєю народу. Останнє ускладнюється

тим, Щ°> якщо ми маємо справу з багатонаціональною держа­вою, складніше визначити поняття «народ».

Хоч думка, що міжнародне право існує для держав і про держави, все ще досить поширена, однак дедалі частіше чує­мо, що воно також є для народів, осіб та організацій. Тобто хоч безпосередніми суб'єктами міжнародного права є суверен­ні держави, у багатьох міжнародних договорах поняття су­б'єкта міжнародного права фігурує під різними назвами.

Так, Підсумковий акт НБСЄ 1975 р. вимагає від держав-учасниць діяти в «інтересах народів», роблячи внесок у «спри­яння основним правам, економічному і соціальному прогресу і благополуччю всіх народів». Підсумковий акт не тільки вима­гає від держав «поважати рівноправ'я і право народів розпо­ряджатись своєю долею», а й «підвищувати добробут народів і сприяти втіленню в життя їх надій» у всіх областях міжнарод­ного співробітництва.

Як правило, народи реалізують свої суверенні права і обо­в'язки не безпосередньо самі, що буває порівняно рідко (рефе­рендум, плебісцит), а через свої національні держави в особі їх вищих органів влади й управління, що займаються дипло­матичною діяльністю, тобто особливою державною діяльністю зі здійснення зовнішньополітичних функцій.

Підсумковий акт чітко формулює суть взаємовідносин між народом і державою: «Всі народи завжди мають право в умо­вах повної свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній політичний статус», а також «здій­снювати на власний розсуд свій політичний, економічний, со­ціальний і культурний розвиток». Незважаючи на те що суве­ренні права і обов'язки реалізуються через вищі державні ор­гани влади й управління, держави як «носії» суверенних прав підкоряються волі «володарів» цих прав — своїм народам, яким належать такі найважливіші права, як право на самовизна­чення, на суверенітет і невтручання, на територіальну недо­торканність, право на мир тощо.

Підтвердженням того, що суб'єктом міжнародного права може виступати народ, стало визнання сучасним міжнарод­ним правом за народами колоніальних і залежних держав най­важливішого права бути суб'єктом міжнародних правовідно­син, незалежно від того, що їхні національні держави ще не існували. У 1960 р. Генеральною Асамблеєю ООН було прийня­то Декларацію про надання незалежності колоніальним краї­нам та народам '. Ця декларація була прийнята 89 голосами за, жодного голосу проти, 9 держав утримались, а саме: Авст­рія, Бельгія, Домініканська республіка, Франція, Португалія,

'СА Кезоіиііоп 1514 (XV), 14 Вес. 1960.

РОЗДІЛ 2

міжнародна правосуб' єктність

33.

Південна Африка, Іспанія, Велика Британія та СІЛА. У Деклара­ції, зокрема, ще раз згадується про проголошену в Статуті ООН віру в основні права людини, гідність і достоїнство людини, рівні права чоловіків і жінок, а також великих і малих наро­дів. У 1970 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла Програму дій з метою повної реалізації положень Декларації про надан­ня незалежності колоніальним країнам і народам.

Визнання

су б'

єктів

міжнародного права

Одним з інститутів міжнародного права є визнання держав. Визнання - це акт встано­влення міжнародних відносин з новими су­б'єктами міжнародного права, що необхідно для набуття ними дієздатності. Хоча кожен народ, створюючи свою національну незале­жну державу, утворює тим самим суб'єкт міжнародного права незалежно від визнання його з боку інших суб'єктів, для вступу його в міжнародне співтовариство, для встановлен­ня нормальних відносин з іншими суб'єкта­ми міжнародного права нова держава повин­на бути визнана ними як повноправний учас­ник міжнародних відносин.

Існує дві теорії визнання - конститутив­на і декларативна. Згідно з конститутивною теорією, держава існує, коли вона була визна­на іншими державами, тобто визнання є по­літичним актом. Відповідно до Конвенції Монтевідео про пра­ва та обов'язки держав¹ (1933), сторонами якої є СІЛА та 15 латиноамериканських держав (однак попри незначну кількість ратифікацій більшість держав світу розглядають цю конвен­цію як звичаєве право), ознаками держави як суб'єкта міжна­родного права, необхідними для її визнання, є: а) постійне населення; б) визначена територія; в) уряд, що здійснює вла­ду; г) здатність вступати в міжнародні зносини з іншими дер­жавами (ст. І)².

Щодо населення, то воно повинно бути постійним, хоч мі­німальних вимог не ставиться. Так, Канада визнала Науру, яка 1982 року мала населення 8421 осіб. Є ситуації, коли люди однієї національності проживають на території декількох дер­жав. Нацисти виходили з того, що оскільки на території

¹ Ь1\ГГ8.- V. 165.- 19.

² Мопїеуійео Сопуеп^іоп оп Кі§Ь1,5 апсі Виііез о£ Зіаїез (1933) // 165
ЬЇ-ІТЗ 19.

РОЗДІЛ 2

.34

Чехословаччини проживали німці, то це німецька територія. Однак повинні бути дотримані й інші вимоги.

Немає вимог і щодо мінімуму території. Це може бути ма­ленька територія, як, наприклад, Науру (21 кв. км). Не є обо­в'язковою умовою і територіальна єдність. Так, Пакистан до 1971 року існував у двох частинах. Держава може існувати незважаючи на територіальні спори, як-от Ізраїль.

Класичною справою, що стосується виключного права дер-даави на свою територію, є справа острова Палмас (Ізіапсі оі Раїтаз Сазе, Меіїіегіапсіз V. Ипііесі 8іа1ез)'. У 1898 р. згідно з Па­ризьким договором Іспанія уступила Філіппіни СІНА. У 1906 ро­ці офіційний представник США під час відвідин острова ви­явив там нідерландський прапор. Нідерланди і США зверну­лися з питанням щодо територіального суверенітету над Пал-масом до міжнародного арбітражу. Незалежність стосовно частини земної кулі, як зазначав арбітр Губер,- це право здій­снювати функції держави. Це ексклюзивна компетенція дер­жави на своїй території. Той факт, що функції держави мо­жуть виконуватись іншою державою, є ознакою такого право­вого стану території, подібно до відкритого моря чи не зайня­тої території, яка ще не є територією держави. Територіальний суверенітет включає виключне право держави виконувати свої функції та здійснювати контроль над своєю територією.

Третя ознака держави - наявність уряду, що здійснює пов­ну владу на території держави. Саме за цією ознакою участь УРСР та БРСР в ООН була цілком невиправданою, оскільки повної влади на території цих республік їх уряди не мали.

Четверта ознака держави - здатність вступати у міжнарод­ні зносини з іншими державами. Ця вимога є передумовою і наслідком державності. У справі СМогійе Іпйизігіаі Ваі.іегіез V. Г & \\г Ргеі^пі; І/Ьсі., (1991) було вирішено, що острів Джерсі не є незалежною державою, оскільки Сполучене Королівство відповідальне за його зовнішні та внутрішні зносини ². Однак Держави можуть дозволити іншим державам представляти їх в ООН чи інших міжнародних організаціях. Наприклад, Мар­шальські острови погодились, щоб Австралія представляла їх

інтереси в ООН.

Незалежність є також важливим чинником для державно­сті, її часто помилково ототожнюють із суверенітетом. Проте ЦІ поняття слід розмежовувати. Незалежність необхідна для набуття статусу держави (незалежність від), у той час як суве­ренітет є юридичне право, що випливає з незалежності (суве­ренітет над).

НА., (1991) // 86 ІЬЕ 152

¹ Ізіапсі оі Раїтаз Сазе // 4 ІЬК 3.

35.

міжнародна правосуб'єктність

² СНІогіае Іпаизїгіаі Ва«егіез V. Г &
№п_е1ащі С. А.)

Конститутивна теорія визнання держав не одержала під­тримки, оскільки визнання не може бути засобом створення держави. Інша теорія - декларативна теорія визнання, згідно з якою цей акт є чисто декларативним і жодним чином не впливає на існування держави. Однак питання, як реагувати на появу нових держав, стало знову дуже актуальним після розпаду Югославії та Радянського Союзу. У Паризькій хартії було зазначено, що нові держави будуть визнані, якщо вони дотримуватимуться принципів прав людини, демократії та ринкової економіки. Отже, визнання поставлено в залежність від політичних, соціальних та економічних цінностей.

Право-

наступництво суб'єктів міжнародного права

Іншим інститутом міжнародного права є правонаступництво суб'єктів міжнародного права. Під правонаступництвом держав розу­міють перехід прав і обов'язків однієї держа­ви до іншої в результаті настання певних по­дій і ситуацій. Правонаступництво держав ви­никає щодо міжнародних договорів, участі в міжнародних організаціях, міжнародних бор­гів тощо в результаті об'єднання, поділу дер­жав, при відокремленні частини держави та при переході частини території до іншої дер­жави.

Основні питання правонаступництва дер­жав врегульовано у двох багатосторонніх кон­венціях: Віденській конвенції про правонаступ­ництво держав щодо договорів 1978 р. та у Віденській конвенції про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів та державних боргів 1983 р. Ці конвен­ції набули чинності для України 26 листопада 1992 р. Зокрема, Постановою Верховної Ради України від 17 ве­ресня 1992 р. «Про приєднання України до Віденської кон­венції про правонаступництво держав щодо договорів» було схвалено погодитися з пропозицією Кабінету Міністрів Украї­ни і приєднатися від імені України до цієї Конвенції',

Одна з ключових норм Віденської конвенції 1978 р. закріп­лює принцип їаЬиіа газа, тобто принцип свободи нових неза­лежних держав від договорів, укладених від їх імені колишні­ми метрополіями, що відповідає загальновизнаній точці зору,

¹ ВВР.- 1992.- № 41.- Ст. 61-62.
_______ 36 РОЗДІЛ 2

згідно з якою нова держава не пов'язана договорами поперед­нього суверена в силу принципу правонаступництва держав. Щодо інших держав-правонаступниць діє принцип континуі-_тету. Очевидно, що проблемним питанням є визначення по­няття «нова незалежна держава». Прибалтійські республіки проголосили, що не є правонаступниками жодного договору, укладеного СРСР, оскільки відновили свою незалежність, втрачену в результаті окупації Радянським Союзом 1940 р. Комісія міжнародного права ООН та багато держав вислови­ли пропозицію, що слід вважати території, які набули неза­лежності за умов, наближених до тих, за яких утворились нові незалежні держави, також вільними від зобов'язань дер-жав-попередниць. Данія, Нідерланди, Австрія та інші дер­жави також вважають, що практика держав за останні роки свідчить про те, що всі нові держави підтверджують принцип іаЬиіа газа у питанні правонаступництва щодо договорів. Разом з тим низка новоутворених держав ратифікували Кон­венцію 1978 р., зокрема Словенія, Боснія-Герцеґовина, Хор­ватія, Естонія, Словаччина. Відповідно до Закону «Про пра­вонаступництво» 1991 р. Україна підтвердила свої зобов'я­зання за міжнародними договорами, укладеними УРСР до про­голошення незалежності України, та за тими міжнародни­ми договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції

України (ст. 6, 7)¹.

Що ж до міжнародних договорів з прав людини, ірзо {"асію вважається, що існує континуітет міжнародних договірних зобов'язань у сфері прав людини. Ці договори становлять особ­ливий інтерес, оскільки саме в перехідні періоди політичної нестабільності мають місце масові грубі порушення прав лю­дини ². Особлива природа договорів, спрямованих на захист прав людини та основних свобод, неодноразово підкреслюва­лась в резолюціях Комісії ООН з прав людини (1993, 1994, 1995 р.). Однак в самій практиці держав-правонаступниць не прослідковується чіткої лінії в бік визнання континуітету до­говірних зобов'язань у сфері прав людини ³. Практика 23 дер­жав, які утворились після розпаду Югославії, Радянського Союзу та Чехословаччини, щодо правонаступництва стосовно міжнародних договорів виявилась дуже різною.

Так, жодна держава-правонаступниця колишнього Радян­ського Союзу не стала учасницею Пакту про громадянські

¹ Закон «Про правонаступництво України» // ВВР. - 1991.- № 46.- Ст. 617.

Каттіпда М. Ь.- 1996.- V. 7.- Р. 469-470. Гусейнов Л. Г. Відповідальність держав за порушення міжнародних зобов'язань у галузі прав людини: Автореф. дис.... докт. юрид. наук.- К., 2°00.- с. 50. міжнародна О "Т правосуб'єктн'їсть О / _______________

² Каттіпда М. Т. 8їаі,е Зиссеззіоп іп Кезресї ої Нитап Кі^Мз Тгеаііез //

7 Р 469470

та політичні права в порядку правонаступництва, а всі (окрім Казахстану і Таджикистану, які по сьогодні не визначили сво­єї позиції тим чи іншим чином) надали документи про приєд­нання. З іншого боку, Україна як один з фундаторів 00Н вже була стороною основних міжнародних договорів з прав люди­ни згідно зі ст. 80 Конституції СРСР 1977 р.

Словенія, як і Боснія-Герцеґовина, Хорватія, Македонія, у 1991 та 1992 рр. повідомили Генерального секретаря ООН, що вважають себе пов'язаними шляхом правонаступництва дер­жав договорами, стороною яких була Соціалістична Федера­тивна Республіка Югославія. Це пояснювалось тим, що ці дер­жави в минулому як складові частини Югославської федерації дали свою згоду на ратифікацію договорів щодо правонаступ­ництва. Згідно зі ст. 271 Конституції СФРЮ, міжнародні до­говори укладались за погодженням з республіканськими та провінційними органами, які були наділені відповідною ком­петенцією. Щодо Словенії, то, окрім згоди бути пов'язаною зобов'язаннями за договорами колишньої Югославії, вона та­кож повідомила Комітет ООН з прав людини, що жертви по­рушень прав людини, вчинених попереднім режимом, мають право на відшкодування шкоди державою-правонаступни-

цею '.

Проблемним залишалось питання щодо статусу Федера­тивної Республіки Югославії. У Преамбулі до Конституції ФРЮ 1992 р. проголошується континуітет Югославії щодо СФРЮ, в той час як інші республіки колишньої СФРЮ вважа­ли Федеративну Республіку Югославію новою державою. Арбі­тражна комісія мирної конференції в Югославії (Вайіпіег Соттіззіоп) вирішила, що ФРЮ - це нова держава, яка не може розглядатись як єдина правонаступниця СФРЮ. Рада Безпеки також вирішила, що держава, відома як СФРЮ, пе­рестала існувати і що нова держава не може автоматично на­бути членства в ООН.

Отже, практика нових держав, утворених на теренах ко­лишніх Радянського Союзу та Югославії, з одного боку, під­тверджує, що на зобов'язаннях, які випливають з договорів щодо прав людини, не відбивається правонаступництво дер­жав. Це стосується всіх зобов'язань держави-попередниці, у тому числі застережень, декларацій тощо. Континуітет цих зобов'язань застосовується ірзо іасїо. З іншого боку, маємо під­твердження того, що держави надають документи про приєд­нання до міжнародних договорів, включаючи договори з прав людини.

Бос. ССРК/С/79/Аа.40.рага.6

.38

РОЗДІЛ 2

Правонаступництво держав існує і щодо активів та пасивів попередньої держави. Активи включають золотий, валютний запас, закордонну власність (посольства) та борг цій державі з боку інших держав. Пасиви - це борги попередньої держави. Так, розподіл боргів та активів Чехословаччини було проведе­но у співвідношенні 2 до 1 (Чехія - Словаччина), оскільки Чехія має вдвічі більше населення. Нерухомість була поділена за територіальним принципом, а інші активи та зобов'язання -залежно від кількості населення.

Борги Радянського Союзу на кінець 1990 р. оцінювались в $54 млрд, а на кінець 1991 р. в $66 млрд. На думку Великої сімки, загальна вартість активів була меншою, ніж величина боргу. 4 грудня 1991 р. у Москві було підписано Договір про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу і ак­тивів Союзу РСР. Згідно зі ст. 1 активи СРСР - це нерухома і рухома державна власність СРСР за межами його території, золотовалютні фонди і резерви СРСР, інвестиції за кордоном, будь-які фінансові зобов'язання щодо СРСР іншої держави, міжнародної організації чи будь-якого іншого іноземного де­бітора. Згідно з договором, частка кожної зі сторін у заборго­ваності на 1 січня 1991 р. і в активах на момент правонаступ­ництва визначається на основі узгодженого сторонами єдино­го агрегованого показника. Частку України було визначено

як 16,37 %.

ЗО грудня 1991 р. було підписано Угоду глав держав СНД щодо власності колишнього Союзу РСР за кордоном, згідно з якою було створено Міждержавну комісію з вироблення критеріїв і принципів розподілу власності за кордоном. За Угодою про доповнення до Договору про правонаступництво Щодо зовнішнього державного боргу і активів Союзу РСР, підписаною в Москві 13 березня 1992 р., повноваження зга­даної вище Міждержавної комісії перейшли до Міждержавної ради. 20 березня 1992 р. у Києві Рада глав держав - учасниць СНД прийняла рішення про створення Комісії з повноваж­них представників для проведення переговорів і підготовки пропозицій щодо вирішення питань боргів і активів СРСР, однак вже 9 жовтня цього ж року роботу комісії було призу­пинено.

6 липня 1992 р. в Москві було підписано Угоду про розпо-Діл всієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном. Су-^кУпна частка Грузії, Латвії, Литви та Естонії цією угодою не Розглядається. Угоду не підписали Азербайджан та Грузія. Узбекистан підписав із застереженням про необхідність пере­гляду своєї частки.

39_

міжнародна правосуб'єктність

З жовтня 1992 р. між урядами Російської Федерації та України було підписано Комюніке за результатами перегово­рів щодо врегулювання питань обслуговування зовнішнього державного боргу і управління активами колишнього Союзу РСР. Уряд РФ запропонував уряду України варіанти обслу­говування зовнішнього боргу, а саме - переоформити на РФ зобов'язання України з обслуговування зовнішнього державного боргу колишнього СРСР перед зарубіжними кредиторами. Од­ночасно Україна делегує РФ право управління зовнішніми борговими активами колишнього СРСР. 23 листопада 1992 р. було підписано Протокол між урядом України та урядом РФ з питань зовнішнього боргу та активів колишнього СРСР, згідно з яким Україна передає РФ права та функції щодо управління зовнішнім боргом та фінансовими активами СРСР в частині, що припадає на частку України, до укладення міждержавної Угоди. Згідно з п. 2 всі питання правонаступництва стосовно боргів і активів СРСР вирішуються на двосторонній основі шляхом укладення окремого міждержавного договору.

16 січня 1993 р. було знову підписано Протокол між Ро­сією та Україною про схему обслуговування зовнішнього бо­ргу СРСР, згідно з яким Росія та Україна визнають відпові­дальність за борг колишнього СРСР і будуть окремо відпові­дальні за обслуговування зовнішнього боргу колишнього СРСР у відповідних долях, які ще мають уточнюватися. У світлі тако­го розвитку подій несподіваним було укладення 9 січня 1994 р. Угоди між Україною та РФ про врегулювання питань право­наступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР, згідно зі ст. З якої Україна передає, а Російська Федерація бере на себе зобов'язання з виплати ча­стки України у зовнішньому державному борзі колишнього Союзу РСР за станом на 1 грудня 1991 р. Відповідно до ст. 4 для виплати частини зовнішнього боргу, закріпленого за Укра­їною, Україна передає, а Російська Федерація приймає част­ку України в активах колишнього Союзу за станом на 1 груд­ня 1991 року. Цей так званий нульовий варіант ще не рати­фіковано Верховною Радою України і визнається досить не­вигідним для України. Найчастіше наводять аргументи про те, що ще не відома доля золота комуністів, яке може бути знайдено; не підраховано вартості посольств колишнього СРСР; борг Радянського Союзу буде реструктуровано, отже, чи так важливо його позбавлятись; передати свої активи та пасиви РФ - означає визнати її регіональний гегемонізм. Зрештою, прецеденти вирішення проблеми розподілу колиш­ніх активів та пасивів є, зокрема шляхом створення Міжна­родної арбітражної комісії, як це було щодо колишньої Юго­славії.

ІНШІ суб'єкти міжна­родного права

Крім держав можна виділити державопо-дібні утворення, наприклад, вільне місто Дан-піг, котре мало певну автономію, фіксовану територію та населення і певну юридичну пра­воздатність. Політично, однак, такі утворен­ня не є суверенними державами. Щодо Данці-_га, то воно було утворене згідно з Версальсь-ким договором, ст. 100-108 якого визначали спеціальні відносини Данціга з Лігою Націй та Польщею. Ліга Націй виконувала наглядо­ві функції, а Польща контролювала зовнішні зносини Данціга, що дуже нагадувало протек­торат. 1947 р. згідно з Італійським мирним договором утворювалась Вільна територія Трі­єсту, дуже подібна за статусом до вільного міс­та Данціг, однак перебувала вона під прямим контролем Ради Безпеки ООН.

Наступне державоподібне утворення — кон­домініум - об'єднане здійснення державної вла­ди на певній території засобами автономної місцевої адміні­страції. Кілька держав беруть участь в кондомініумі.

Термін «міжнародні території» стосується декількох пра­вових режимів. Наприклад, виключне управління територією міжнародною організацією. Такий режим був запропонований місту Єрусалиму Радою Опіки ООН 1950 р., однак цей режим так і не був запроваджений.

Існують також особливі види правосуб'єктності. Наприклад, утворення зиі £епегіз. у договорі і Конкордаті 1929 р. Італія визнала суверенітет Святого престолу у міжнародній сфері та його виключний суверенітет і юрисдикцію над містом Вати-кан. Низка держав визнали Святий престол і встановили з ним Дипломатичні зв'язки. Святий престол є стороною міжнарод­них договорів.

Як зазначалось вище, ідея міжнародної правосуб'єктності за останні десятиліття розширилась і включає також міжна­родні організації, народи, які борються за незалежність, транс­національні корпорації, індивідів.

Міжнародні організації зазвичай не підписують договорів і не ратифікують їх, хоч міжнародне право і передбачає таку можливість (Віденська конвенція про право міжнародних до­говорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р.). Вони безпосеред­ньо не творять міжнародне право за єдиним винятком — Рада Безпеки може приймати резолюції, які є обов'язковими для всіх.

.40

РОЗДІЛ 2

міжнародна правосуб'еістність

А 1

Статус міжнародної організації визначається тим, чи може вона представляти свої інтереси в міжнародному праві, чи може звертатися з позовом до Міжнародного Суду. Міжнародний Суд Справедливості в консультативному висновку у справі Репа­рацій 1949 р.^! розглянув це питання. Справа пов'язана з убив­ством громадянина Швеції, представника ООН у Єрусалимі, що перебував у володінні Ізраїлю. Представник ООН був уби­тий членом угруповання, яке протистояло мандатові Палести­ни в Єрусалимі. Ізраїль ще на той час не був членом ООН.

Згідно з традиційним міжнародним правом оскаржити цю справу в Міжнародному Суді повинна була Швеція. Однак ООН вирішила сама подати скаргу проти Ізраїлю, а тому зверну­лась до МСС за консультативним висновком. Суд вирішив, що ООН має паралельне право звернутись до Міжнародного Суду. Звичайно, різні суб'єкти міжнародного права мають різну пра-восуб'єктність. Суб'єкти інші, ніж держави, можуть мати об­межену правоздатність. ООН має досить велику міжнародну правоздатність на відміну від інших міжнародних організа­цій, які мають вужчу правоздатність. При цьому Швеція та ООН повинні погодити між собою, хто буде звертатись до МСС. У 1950 р. Ізраїль добровільно сплатив компенсацію ООН, яку передали сім'ї загиблого.

Інше питання стосувалось того, чи міжнародна організація може оскаржувати дії держав, які не є членами ООН. Суд дав ствердну відповідь. Такий консультативний висновок МСС змінював всю теорію міжнародного права - було визнано, що міжнародні організації мають об'єктивну правосуб'єктність. По-перше, міжнародні організації мають правосуб'єктність до тієї міри, як цього вимагають функції, які вони виконують, і, по-друге, їх правосуб'єктність є об'єктивною і поширюється також на нечленів цієї організації.

Що ж до правосуб'єктності неурядових міжнародних орга­нізацій, як, наприклад, Міжнародна Амністія (Атпезіу Іпіегпаііопаі), вони майже не мають її, тобто не наділені жод­ними правами та обов'язками в міжнародному праві, але вони можуть бути досить впливовими при прийнятті рішень. Особ­ливий правовий статус має Міжнародний Комітет Червоного Хреста - він утворений з внутрішньодержавних організацій, які є квазіурядовими (нібито урядовими).

За ст. 71 Статуту ООН один з основних органів ООН - ЕКО-СОР має право надавати консультативний статус неурядовим організаціям, тобто право безпосередньо брати участь у між­державних обговореннях. Так, на засіданнях Комісії ЕКОСОР з прав людини (54 держави) близько 120 неурядових організа-

. Ор. [1949] І.СІ. Кер. 174.