Регулювання міжнародної міграції робочої сили

Регулювання міжнародної міграції робочої сили (ММРС) здійснюється на різних рівнях за допомогою адміністративно-правових і економічнихметодів, міжнародними організаціями, міжурядовими угодами. Це дає змогу досягти мети, яку ставлять країни — експортери та імпортери робочої сил

До методів регулювання ММРС належать:

1) адміністративно-правові методи, які включають:

а) законодавство про юридичний, політичний і професійний статус іммігрантів;

б) національні служби імміграції, які проводять:

• контроль за в'їздом іммігрантів до країни;

• видають дозвіл на в'їзд на роботу;

• видають дозвіл на перебування іммігрантів у країні;

в) міжурядові угоди з регулювання міграції робочої сили;

2) економічні методи:

а) вербування іноземних робітників, що включає такі стимули для імміграції робітників:

• надання роботи;

• порівняно високий рівень заробітної плати;

• житлові умови;

• отримання кваліфікації й освіти;

• медичне обслуговування тощо;

б) залучення приватних посередників до вербування іммігрантів;

в) видача ліцензій, які дозволяють вербувати робітників за кордоном.

До рівнів регулювання ММРС належать:

1) національний — сукупність заходів окремої держави щодо здійснення міграційної політики у своїй країні;

2) міжнародний — система заходів міжнародних організацій щодо здійснення регулювання ММРС;

3) інтеграційний — методи, які застосовуються країнами — учасницями інтеграції щодо регулювання ММРС в рамках інтеграційного об'єднання.

На національному рівні, як правило, регулювання здійснюється шляхом прийняття і виконання державних міграційних програм, спрямованих на:

1) обмеження припливу іноземної робочої сили (імміграції);

2) стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції).

Більшість країн використовують селективний підхід до іммігрантів, тобто приймаюча країна відбирає ту робочу силу, яка їй найбільше потрібна:

1) працівники, готові за мінімальну оплату праці виконувати важку, шкідливу, брудну і некваліфіковану роботу, — будівельники, підсобники, шахтарі, сезонні робочі, некваліфіковані робітники нафтогазової сфери;

2) спеціалісти нових і перспективних галузей — програмісти, вузькоспеціалізовані інженери;

3) представники рідкісних професій — гранувальники діамантів, реставратори картин, вузькоспеціалізовані лікарі;

4) спеціалісти зі світовим ім'ям — музиканти, артисти, вчені, спортсмени, лікарі, письменники;

5) великі бізнесмени, які переносять свій бізнес у приймаючу країну.

Держава також застосовує квотування іноземної робочої сили залежно від потреб країни у додатковій робочій силі загалом та у розрізі окремих галузей економіки зокрема.

Законодавство приймаючої країни висуває переважно наступні вимоги до всіх іммігрантів:

1) належна професійна кваліфікація та досвід роботи (3—5 років);

2) відповідний стан здоров'я, вік та політико-соціальні погляди іммігранта;

3) зобов'язання повернутися на батьківщину через певний період часу.

Регулюванням трудової міграції займаються міністерство закордонних справ, міністерство юстиції (служба імміграції) та міністерство праці. В деяких країнах працедавець має отримати дозвіл на працевлаштування потенційного іммігранта в міністерстві внутрішніх справ та у відповідній профспілці.

Рееміграцію стимулюють і приймаючі країни, і країни походження мігрантів.

Приймаючі країни під тиском профспілок (які основну причину безробіття вбачають у великій кількості іммігрантів) впроваджують наступні програми:

1. Програми стимулювання рееміграції (широкий спектр заходів, від примусової репатріації нелегальних іммігрантів до надання матеріальної допомоги тим, хто бажає повернутися на батьківщину).

2. Програми професійної підготовки іммігрантів для того, аби вони могли на батьківщині влаштуватися на вище оплачувану і престижну роботу.

3. Програми економічної допомоги країнам масової еміграції.

Країни походження мігрантів застосовують заходи стимулювання рееміграції у випадку економічного зростання на тлі дефіциту робочої сили або в разі погіршення вікової структури населення (загострення демографічної кризи), що фактично ми й можемо спостерігати наразі в Україні та Російській Федерації.

Важливою формою регулювання міграції з боку держави є встановлення кількісних квот на в'їзд іммігрантів до країни. Сенс кількісних обмежень полягає в тому, що за їхньою допомогою забезпечується поступовість напливу іммігрантів до країни, виключається їх безконтрольний в'їзд, а отже, зводяться до мінімуму можливі негативні зовнішні ефекти. Так, згідно з законом про імміграцію США, починаючи з 1995 р., в'їзд до країни для осіб, які шукають роботу, обмежується 140 тис. осіб на рік. Ускладнюється імміграційне законодавство і в європейських країнах. Наприклад, у 1993 р. Франція обмежила в'їзд нових іммігрантів, а Німеччина прийняла рішення не надавати свідоцтво на проживання претендентам на в'їзд і не визнавати права громадянства за дітьми іммігрантів, які працюють за контрактом.

Крім того, у межах встановленої квоти країни, які приймають робочу силу, діють вибірково, відбираючи іммігрантів для допуску у країну. Перевага надається мігрантам, які володіють значним людським і фінансовим капіталом.

Для іммігрантів існують також певні обмеження за станом здоров'я. Так, багато країн відмовляють у в'їзній візі хворим на СНІД, особам з психічними захворюваннями, наркоманам та ін. Ускладнено або заборонено імміграцію і для людей, які мають кримінальне минуле, членів екстремістських політичних і чи релігійних організацій тощо.

Квотування імміграції, як правило, поєднується з суворим контролем за строками перебування мігрантів у країні, яка їх приймає. З цією метою у всіх промислово розвинених країнах створені державні органи, яким доручено вирішення питань, пов'язаних з переміщенням іноземної робочої сили через національні кордони.

Одним із важливих методів регулювання імміграції працівників є укладання міжнародних угод, які можуть бути дво- і багатосторонніми. Основна їх мета полягає у тому, щоб ввести кількісні обмеження в процес трудової міграції. Так, у січні 1991 р. на Віденській конференції було прийнято спільне комюніке з метою нейтралізації хвилі неконтрольованої еміграції з країн колишнього СРСР.

На вказаних рівнях регулювання ММРС міграційна політика здійснюється відповідними органами.

I. На національному рівні регулювання ММРС до них належать:

• міністерство праці;

• міністерство юстиції;

• міністерство внутрішніх справ;

• національні міграційні служби;

• посередники міграційної фірми.

II. На міжнародному рівні діють міжнародні організації:

• Міжнародна організація праці (МОП);

• Міжнародна організація з міграцій (МОМ).

МОП створена у 1919 р. З 1946 р. це спеціальна установа ООН, членами (170 країн) якої є:

• уряди країн-учасниць;

• профспілки;

• організації підприємців.

Основні завдання МОП:

• регламентація робочого часу;

· регламентація набору робочої сили;

· боротьба з безробіттям;

· гарантії заробітної плати, які забезпечують нормальні умови життя;

· захист робітників від професійних захворювань і нещасних випадків на підприємстві;

· захист дітей, підлітків і жінок;

· регламентація питань соціального страхування і соціального забезпечення;

· організація професійно-технічного навчання.

Саме завдяки діяльності МОП пом'якшилась і ослабла дискримінація труящих-мігрантів. Більшість держав світу в тій чи іншій формі включили до своїх законів положення, які відповідають духові конвенції МОП.

Основні функції МОМ (1949-1989 рр. - Міжнародна організація у справах біженців; 81 країна – 46 членів, 35 спостерігачі):

1) розробка довгострокових програм у сфері регулювання міграційних процесів;

2) надання допомоги у питаннях організації міграції;

3) розвиток технічного співробітництва в області міграції;

4) запобігання імміграції та рееміграції;

5) надання експертних послуг.

· Комісія ООН з народонаселення — володіє коштами спеціального фонду, який частково використовується для субсидування національних програм міграції.

· Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) — розробляє, зокрема, документи щодо освіти мігрантів та членів їхніх сімей.

· Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) — спеціалізована структура ООН, яка розробляє спеціальні норми щодо охорони здоров'я мігрантів.

· Управління верховного комісара ООН у справах біженців - в ирішує питання захисту прав біженців, їх репатріації тощо.

· Міжнародний комітет з питань міграції (CIME) — сприяє захисту прав мігрантів у країнах Західної Європи.

Регулювання ММРС на інтеграційному рівні здійснюється за допомогою угод, договорів, правил, які приймаються країнами-учасницями з питань:

а) безвізового пересування їх населення в рамках інтеграційного угруповання;

б) створення загальних інформаційних систем з міграції робочої сили;

в) укладання спільних угод щодо боротьби з нелегальною міграцією;

г) прийняття спільних технічних проектів для провадження контролю над іммігрантами.