2015-06-30
614
Історія України (частина друга) - Рибалко
У першій частині видання «Історія України. Від найдавніших часів до кінця XVIII століття» розглядалася історія нашої держави від часу появи людини на українських землях, виникнення на них первісного суспільства і до кінця XVIII ст. Йшлося про Київську Русь, її роздроблення, перебування України в складі Литви і Польщі. Велика увага приділялася утворенню й боротьбі проти чужоземних поневолювачів українського козацтва, визвольній війні українського народу проти шляхетської Польщі, утворенню й трагічній історії Української козацької держави до ліквідації її залишків російським царизмом у другій половині XVIII ст.
Друга частина пропонованого підручника присвячена висвітленню досить складного і тяжкого періоду в історії українського народу — XIX — початок XX ст. (До Лютневої революції 1917 року). Протягом усього розглядуваного часу українські землі були роз'єднаними. Більша частина — Східна або Наддніпрянська Україна — перебувала в складі Російської імперії, а західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття під владою Австрійської (пізніше Австро-Угорської) монархії. Український народ не мав своєї державності і зазнавав гноблення від панівних верств названих держав. Російський та австро-угорський уряди проводили гнобительську політику не лише в політичному, соціально-економічному плані, вони прагнули денаціоналізувати, асимілювати українське населення, тобто привести його до загибелі як окремий народ, як окрему самобутню націю.
Автор прагнув висвітлити всі головні сторони історії України, розглянути соціально-економічний розвиток українських земель, розклад старої феодально-кріпосницької системи і розвиток нового капіталістичного, індустріального господарства, а на цій основі — зміни в соціальній структурі суспільства та становищі різних класів і верств населення.
Однією з провідних ідей книги є проблема становлення української нації, боротьба за її виживання в несприятливих умовах державних структур чужоземних держав, за відродження й утвердження національної самосвідомості українського народу, за відновлення української державності. Автор намагався послідовно простежити виникнення й розвиток українського національно-визвольного руху протягом усього зазначеного періоду.
Разом із тим у підручнику розглядається і загальноросійський та польський визвольний рух, який розвивався і в українських землях. Висвітлюється становище народних мас, передусім селянства й робітничого класу та їхні виступи проти поміщицько-буржуазної експлуатації й гніту. Значна увага приділена розвитку української культури у згаданий час.
Увесь виклад історії України в XIX — на початку XX століття має підвести читача до розуміння передумов, характеру та перебігу величних і трагічних подій 1917— 1920 років в українських землях.
| Історія України (частина друга) - Рибалко:РОЗДІЛ 1. УКРАЇНА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст. ПОЧАТКИ ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. |
| РОЗДІЛ 1. УКРАЇНА В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XIX ст. ПОЧАТКИ ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМОСВІДОМОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. |
| Історія України (частина друга) - Рибалко:1. Політичне становище українських земель у складі Російської держави. Українські землі наприкінці XVIII у першій половині XIX ст. та їх адміністративний устрій. Чисельність населення. |
| Наприкінці XVIII — у першій— половині XIX ст. переважна більшість українських земель —Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь входили до складу Російської держави. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — перебували під владою Австрійської монархії. У 60—80-х роках XVIII ст. царський уряд ліквідував залишки Української козацької держави. Було ліквідовано гетьманство, скасовано поділ на козацькі полки й взагалі козацько-старшинський та впроваджено новий адміністративний устрій за російським зразком, козацькі полки перетворені на регулярні полки російської армії. Водночас на Лівобережжі і Слобожанщині збереглася панівна верхівка — колишня козацька старшина, яка перетворилась на дворянство або шляхетство. Українські старшини дістали право на одержання загальноросійських цивільних або військових чинів, на зрівняння в правах із російськими дворянами. Разом з цим царський уряд продовжував посилювати своє панування й гноблення народних мас. У 1796 р. замість намісництв були створені губернії із звичайною для інших губерній Росії системою адміністрації: Малоросійська (Лівобережжя), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Південь і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Правобережжя). У першій половині XIX ст. утвердився такий адміністративний поділ Східної України: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. Для посилення своєї влади й проведення реакційної політики, боротьби проти прогресивних сил царський уряд систему управління будував за військовим зразком. Були утворені генерал-губернаторства: Малоросійське (1802 p.), з 1835 р. — Харківське й Чернігівське з губерніями Харківською, Полтавською і Чернігівською, Новоросійсько-Бессарабське з губерніями Херсонською, Катеринославською, Таврійською і Бессарабською областю, Київське з губерніями Київською, Волинською й Подільською. На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і з усіх сил проводили в життя гнобительську політику царизму. Протягом першої половини XIX ст., внаслідок природного приросту й швидкої колонізації малозаселених районів Півдня, зростало населення України. У 1795 р. у Східній Україні налічувалося 8,2 млн. чол. (по Росії в цілому 36 млн. чол.), а в 1858 р. стало 13,5 млн. чол. (із 67 млн.). Міське населення зросло з 5 до 11 %. У складі всього населення України частка окремих станів, за даними десятої ревізії (1857—1859 pp.), була такою: дворянство складало 2,01 %, духівництво — 0,97 %, міські стани (купці, міщани, цехові) —10,5%, сільський стан (кріпосні і державні селяни, колоністи, військові поселенці) — 80,99%, військовий стан — 4,19%, різночинці та ін. — 1,34%. Особливо швидко зростало населення Степової України. Якщо на початку XIX ст. ця територія була малолюдною, то напередодні реформи лише в двох південних губерніях — Херсонській і Катеринославській — налічувалося понад 2 млн. чол. Усього ж за 75 років, з 1787 р. по 1862 p., населення трьох степових губерній — Катеринославської, Херсонської й Таврійської — збільшилося, за рахунок природного приросту і припливу переселенців з інших українських і великоруських губерній, в чотири рази. Посилення гноблення народних мас. Наприкінці XVIII — першій половині XIX ст., коли в ряді країн Західної Європи після перемоги буржуазних революцій на зміну феодалізму прийшла капіталістична епоха, в Російській державі панівною залишалася феодально-кріпосницька система. Царський уряд, відображаючи інтереси дворянства, всіма силами й засобами намагався зберегти самодержавний лад і кріпосництво, не допустити розповсюдження передових, прогресивних ідей, зміцнити клас феодалів-кріпосників і посилити їхню владу над народними масами. Такою самою була політика царизму й в Україні, з тією відміною, що тут царський уряд одночасно з соціальним, поліцейсько-бюрократичним посилював і національний гніт, люто придушував національно-визвольний рух, проводив насильственну політику русифікації, перешкоджав розвиткові української мови й культури. За часів царювання Павла І (1796—1801) і Олександра І (1801—1825) уряд, спираючись на російське дворянство, продовжував проводити політику зміцнення абсолютизму, поліцейсько-казарменого режиму, дальшого закріпачення все нових груп селянства, посилення феодально-кріпосницької експлуатації, нещадного придушення революційного руху й передової суспільно-політичної думки як усередині країни, так і поза її межами. В Україні царський уряд, ліквідуючи залишки автономного адміністративного устрою і маючи своєю головною опорою насамперед російських поміщиків, яким він роздавав багато земель, разом з тим підтримував і захищав класові інтереси українських і польських феодалів. У І796 р. указом Павла І кріпосне право було поширено на Південну Україну, Крим, Дон і приєднані райони Кавказу. Селянам було заборонено переходити з місця на місце, і вони були закріплені за поміщиками. На Правобережній Україні, яка після другого (1793 р.) і третього (1795 р.) поділів Польщі ввійшла до складу Російської держави, царський уряд урівняв місцевих поміщиків у правах з російським дворянством, зокрема надав їм право засилати непокірних кріпаків у Сибір на поселення та на каторжні роботи. Павло І широко роздавав поміщикам державних селян. Із 600 тис. державних селян, розданих ним поміщикам Росії за 4 роки його царювання, 150 тис. чол. припадало на Україну. Крім того, царський уряд роздавав поміщикам багато земель. На 1800 рік на півдні України було роздано близько 8 млн. десятин. Царський уряд всіляко сприяв поміщикам у посиленні експлуатації селян. Дедалі сильнішою ставала панщина, збільшувалися грошові й натуральні податки. Надзвичайно тяжкою для селян була рекрутська повинність. У рекрути брали переважно найбідніших селян, козаків, міщан. За 25 років підневільної служби солдати зазнавали тяжкої муштри, знущання, побоїв офіцерів-дворян. Великих тягот зазнавало населення України в час численних воєн, що їх вела на початку XIX ст. Російська держава. Україна в російсько-турецькій війні1806—1812 pp. Російський царизм брав участь у коаліціях європейських держав (Англія, Австрія, Швеція, Пруссія), спрямованих проти Франції, його армії воювали проти наполеонівських військ. Він вів війни і з Іраном (1804—1813 pp.), зі Швецією (1808—1809 pp.) і Туреччиною (1806—1812 p.). У цій російсько-турецькій війні Україна була найближчим тилом російської армії. У Київській, Чернігівській, Полтавській, Харківській, Херсонській і Катеринославській губерніях (по Росії в цілому —в 31 губернії) було проведено набір земського ополчення. Селяни мусили давати для армії велику кількість волів, коней, возів, погоничів, фураж, провіант. Лише з Лівобережної України до армії було відправлено 6 тис. возів, 7 тис. пар волів, понад тисячу коней, близько 4 тис. погоничів. Російські війська, якими командував М. Кутузов, здобули на Дунаї ряд перемог. Унаслідок цього 16 травня 1812 р. у Бухаресті між Росією і Туреччиною був укладений мирний договір, за яким до Росії відійшла частина Молдови (між Дністром і Прутом), яка стала називатися Бессарабією. Тут, поряд з територіями, населеними в основному молдаванами, були й землі, де переважало українське й російське населення (Ізмаїльський, Хотинський і Аккерманський повіти). Переможне завершення війни з Туреччиною забезпечило Росії південні тили, вивільнило Дунайську армію й полегшило боротьбу проти Наполеона, який у цей час робив останні приготування до нападу на Росію. Участь українського народу у війні Росії проти наполеонівської Франції. Генерал Наполеон Бонапарт, захопивши в 1799 р. у Франції владу і проголосивши себе «імператором усіх французів», підкорив багато народів Європи і тепер поставив за мету завоювати Росію, розчленувати її, перетворити на свою колонію, добитися світового панування. «Через п'ять років я буду володарем світу,— висловлювався Наполеон у 1811 році, — залишається одна Росія, але я роздавлю її». 12 червня 1812 р. наполеонівська армія переправилася через Німан і розгорнула наступ на Москву і Петербург. Чільне місце в планах Наполеона займала Україна. Наполеон передбачав відірвати українські землі від Росії, щоб цим послабити Російську державу. Після цього Україна мусила стати колонією Франції. Крім того, Наполеон збирався українськими землями розплачуватися з своїми союзниками за їх участь у загарбницьких походах: польським магнатам на чолі з Понятовським він обіцяв повернути Правобережну Україну, австрійському імператорові — віддати Волинь і залишити Галичину, а турецький султан, якщо він вестиме війну з Росією, — мав дістати Крим і Причорномор'я. Інші завойовані українські землі Наполеон сподівався розділити на кілька військово-адміністративних областей — «наполеонідів» — на чолі яких стояли б його маршали й генерали і звідки він міг би викачувати для французької армії фураж, коней, волів, інші матеріальні ресурси. Ще до початку війни!8!2 р. в Україну засилалися наполеонівські агенти, диверсанти, з завданням влаштовувати диверсії, знищувати бази російської армії, а також підбурювати і піднімати українське населення на повстання проти Росії. Але якщо магнатська верхівка Польщі прислужувала Наполеонові і сформувала для нього 70-тисячний корпус військ Понятовського, український народ залишився вірним Росії. Разом з російським, білоруським та іншими братніми народами він виступив проти наполеонівських військ. Шестисоттисячним військам Наполеона, які розгорнули наступ у глиб Росії, протистояло три західні російські армії, що налічували трохи більше як 200 тис. чол. і були розтягнуті на 600 з лишком км із розривами в 100—200 км. 1-ша армія під командуванням військового міністра М. Барклая-де-Толлі дислокувалася впродовж Німану з центром у м. Вільно. 2-га армія, якою командував генерал П. Багратіон, розташувалася в Південній Литві між Німаном і Західним Бугом в районі міста Волковиська. 3-тя резервна армія генерала О. Тормасова стояла на Волині, маючи головним пунктом м. Луцьк. Розгортаючи наступ, Наполеон ставив своєю метою розбити російські армії кожну окремо, до того, як вони з'єднаються. Одночасно з боями в Литві, Білорусі, в Центральній Росії влітку 1812 р. наполеонівські війська і австрійський корпус Шварценберга (35 тис. чол.) і польсько-саксонський корпус графа Реньє (17 тис. саксонських і польських солдатів) — мали захопити Правобережжя з Києвом та інші українські землі. Після кровопролитних боїв і відходу 3-ї російської армії на р. Стир їм удалося на середину серпня 1812 р. зайняти західну частину Волинської губернії — Ковельський, Володимирський, Луцький і частину Лубенського повітів. В окупованих місцевостях наполеонівські війська — німецькі, австрійські і польські — встановили жорстокий терористичний режим. Вони грабували населення, убивали ні в чому не винних людей, спалювали села, глумилися над релігійними почуттями українців. Лише матеріальні збитки, що їх завдали окупанти населенню зайнятих ними районів Волині, становили 2,5 млн. крб. Не менше, ніж наполеонівські війська, завдали горя жителям Волині польські феодали. Як писав до синоду волинський єпископ Даніїл, вони «не тільки перейшли на бік ворога і брали участь разом з ним у грабежах і руйнуваннях, але навіть перевершили його в жорстокості». Населення Волині піднялося на боротьбу проти ненависних загарбників. Селяни й міщани не давали їм продовольства й фуражу, виловлювали шпигунів, не сплачували податків і контрибуцій, створювали дружини самозахисту, які чинили збройний опір окупаційним військам. Організовувалися партизанські загони, що нападали на офіцерів і солдатів наполеонівських військ, знищували їх, захоплювали ворожі обози, переривали лінії зв'язку, вели розвідку і її дані передавали російському командуванню. Високо оцінив патріотичну діяльність населення Волині командуючий 3-ю армією генерал Тормасов. 27 серпня 1812 р. у листі Барклаю-де-Толлі він писав: «Край цей переходом австрійських та саксонських військ зовсім пограбований, все порожньо; жителі... сховались у лісах та в болотах, де, перебуваючи, перетинають сполучення між військами, нападають на транспорти і партії, схоплюють кур'єрів». Активна боротьба населення Волині, опір російських військ 3-ї армії, прибуття на початку вересня в район Луцька Дунайської армії під командуванням адмірала П. Чичагова, внаслідок чого сили цих двох армій зросли до 55 тис. чол. — все це не дало змоги наполеонівським військам просунутися далі в глиб України. З'єднані 3-тя й Дунайська армії під командуванням Чичагова незабаром визволили Волинь і в жовтні основною масою своїх військ рушили до Березини, щоб взяти участь у розгромі залишків наполеонівської армії. Нещадну боротьбу проти наполеонівських загарбників зело не лише населення Волині та інших районів, що стали безпосередніми театрами воєнних дій. Патріотичним піднесенням був охоплений весь український народ. Про це Т. Г. Шевченко у своїй повісті «Близнецы» писав так: «Наконец, разрешился от бремени своими чудовищными чадами страшный 12-ый год. Как жертва всесожжения, вспыхнула святая белокаменная, и из- конца в коней, по всему царству раздался клич, чтобы выходил» и стзр и млад заливать вражескою кровью великий пожар московский. Достиг этот судорожный клич и до пределов нашей мирной Украины. Зашевелилась ока, моя родная маты; зашевелилось охочекомонвое и охочепешее ополчение малороссийское». Багато українських козаків, селян і міщан прагнули зі зброєю в руках взяти участь у боротьбі проти ненависного ворога. Оскільки наполеонівські війська мали велику чисельну перевагу, а рекрутська система не могла швидке дати необхідних поповнень регулярній армії, царський уряд змушений був піти назустріч народній ініціативі і дозволити в ряді губерній, у тому числі й українських, створення ополчень. В Україні ополчення було козацьке й селянське. До кінних козацьких полків, які за своєю структурою були подібними до кавалерійських частин регулярної армії, закликалися люди козацького стану і не на основі рекрутського набору, а на вільну козацьку службу. Оскільки, як писав поет І. П. Котляревський, що формував у містечку Горошині, Хорольського повіту, 5-й Полтавський козацький полк, люди вступали «у козаки з задоволенням, охотніетю і без будь-якого смутку», формування козацьких полків відбувалося з великим успіхом. За короткий час влітку 1812 р. в Україні було сформовано 22 козацьких полки загальною чисельністю близько 24500 чол. Лівобережна Україна дала 15 полків (9 полтавських і 6 чернігівських), які налічували 18 тис. чол., Правобережна Україна — 4 полки (3 київських і 1 подільський), що мали 4800 чол. З Бузьких козаків було сформовано три кінні козацькі полки кількістю 1650 чол. Крім того, для проведення розвідувальної, конвойної, караульної служби і служби зв'язку з лісових наглядачів і нічних сторожів північних губерній — Київської, Подільської, Волинської були створені загони «лісової варти» або, як їх стали називати, «лісових козаків». Ці загони налічували понад 1000 чол. Одночасно з козацькими полками на Україні було сформовано 20 піших і кінних ополченських полків, які майже повністю складалися з селян. На Чернігівщині в ополчення пішло 26 тис, на Полтавщині — 16 тис. чол., із них 6500 кінних. В числі цих ополченців-захисників було близько 32 тис. поміщицьких і 10 тис. державних селян. Отже, в цілому для боротьби проти наполеонівських загарбників Україна виставила, крім солдатів регулярної армії, 70 тис. чол. Український народ піклувався також про матеріальне забезпечення фронту й тилу російської армії та будівництво оборонних споруд. Лише на роботах по зміцненню Києво-Печерської фортеці, Звіринецького укріплення і будівництву моста через Дніпро в Києві працювало близько 12 тис. чол. Продовольчо-фуражні бази України повністю постачали 3-ю й Дунайську армії і посилали багато провіанту й фуражу 1-ій і 2-ій арміям та іншим військовим з'єднанням. Військові заводи України — Шосткинський пороховий, Луганський ливарний, Київський арсенал збільшували виробництво гармат, стрілецької зброї і боєприпасів. За 1812 р. вони дали армії 90 тис. пудів боєприпасів, 25 тис. пудів пороху, 92 тис. рушниць, карабінів, пістолетів і багато холодної зброї. Крім того, українське населення жертвувало на задоволення потреб армії і ополчення коней, волів, засоби транспорту, продовольство, фураж, грошові кошти. Тільки грошима в Україні для цієї мети було зібрано близько 10 млн. крб. Перевезенням військового спорядження займалися 23 тис. погонщиків, 25 тис. підвід, для цього було використано 34 тис. коней і 13 тис. волів. У той час, коли в тилу відбувалася мобілізація нових людських і матеріальних ресурсів, на фронті російські армії з тяжкими, впертими боями відступали на схід, вимотуючи сили ворога. 22 липня 1-ша і 2-га армії з'єдналися під Смоленськом, і плани Наполеона про їх розгром поодинці зазнали краху. 8 серпня на вимогу громадськості головнокомандуючим буэ призначений М. Кутузов. Із зайняттям наполеонівською армією Білорусі і виходом її на Смоленщину (Смоленськ був залишений російськими військами 24 липня) частина французьких військ стала просуватися на південь і наприкінці липня розпочала безпосередньо загрожувати північним повітам Київщини й Чернігівщини. Російські війська, що прикривали підступ до України з півночі спиралися на Мозир і Бобруйську фортецю. Але оскільки їх було недостатньо, на відсіч ворогові піднялося місцеве селянське й ремісниче населення. У селах і містечках створювалися дружини самооборони по 100—150 чол. На північ Чернігівщини були підтягнуті Чернігівське ополчення й козацькі полки, а на північ Київщини — Полтавське ополчення. Внаслідок цього на кінець серпня — початок вересня був створений так званий «кордонний цеп», який тягся на 700 км від Брянська й Рославля, де українське ополчення взаємодіяло з ополченням Калузьким, по північній межі Чернігівської й Київської губерній майже до м. Овруча на Волині. «Кордонний цеп», в якому головними силами були українські ополченські й козацькі полки, разом з регулярними військами перегородив французьким військам з північного заходу шлях в Україну і, нависаючи на їхньому правому фланзі, відіграв певну роль у досягненні перемоги. 26 серпня під селом Бородіно, за 12 кілометрів на захід від Можайська, сталася вирішальна битва, в ході якої наполеонівські війська зазнали величезних втрат і не змогли здобути перемогу. І хоч Кутузов наказав своїм військам відступати, сили французьких військ були підірвані. У Бородінській битві, разом з російськими солдатами, героїчно билися з ворогом і воїни-українці (понад 10 тис. чол.). Високі зразки мужності показали бійці Охтирського гусарського, Чернігівського та Київського драгунських полків, сотні рядових солдатів, унтер-офіцерів і офіцерів. Зокрема відзначилися своїм героїзмом і воїнським умінням вихідці з України — командири 27-ї піхотної дивізії Дмитро Петрович Невєровський, 1-го єгерського полку Мойсей Іванович Карпенко і гвардійської кінно-стрілецької роти Василь Григорович Костенецький. Залишивши 2 вересня Москву, російська армія рушила Рязанським шляхом, а потім, повернувши на старий Калузький шлях, вийшла до Тарутіно, де й отаборилася. Поповнивши й зміцнивши армію, Кутузов підготував контрнаступ. 7 жовтня Наполеон змушений був із своєю стотисячною армією залишити Москву й почати відступ, який під ударами регулярних російських військ, ополченців і партизанів незабаром переріс у безладну втечу. У складі російських військових частин, зокрема в полках легкої кінноти, у козацьких і ополченських полках, сформованих на Україні, в. партизанських загонах Д. Давидова, О. Сеславіна, О. Фігнера та інших вірні сини українського народу пліч-о-пліч з росіянами, білорусами та синами інших народів громили й виганяли ненависних загарбників. Вони билися під Малоярославцем, Красним, Вязьмою, визволяли Білорусь, брали участь у боях під Могильовом, Пінськом, Бобруйськом, Мозирем, на Волині та в інших місцях. Солдати й офіцери кінних і піхотних полків — Київського, Полтавського, Ізюмського, Катеринославського, Сумського, Харківського, Волинського, Чугуївського, Маріупольського та інших виявили високі зразки мужності й героїзму, за що багато з них були нагороджені військовими орденами. Серед видатних організаторів і керівників партизанських загонів є імена й уродженців України. Найбільш відомі серед них Єрмолай Четвертак (Четвертаков), Федір Потапов, який дістав прізвисько Самусь, і Степан Єремієнко. Єрмолай Васильович Четвертак походив з кріпаків с. Нефедівки Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії. Будучи рядовим Київського драгунського полку, він від самого початку війни 1812 року брав участь у боях у складі 1-ї Західної армії. 19 серпня у бою під Царево-Займище він потрапив до полону, звідки незабаром утік. З'явившись у с. Басмани Смоленської губернії, Четвертак закликав селян до боротьби. Спочатку створений ним партизанський загін налічував близько 50 чол., потім близько 300 чол., а іноді доходив до 3000 чол. Партизани знищували французьких фуражирів, солдатів-мародерів, нападали на дрібні загони ворожих військ, виводили з ладу "їхні лінії зв'язку, мости й шляхи, захищали населення від пограбування й знущань окупантів. У районі села Семенівки загін Четвертака розгромив цілий батальйон військ Наполеона. Дістаючи підтримку місцевого населення, загін тримав під своїм контролем значну територію окружністю в 35 верст. Коли у листопаді до Гжатського повіту підійшли регулярні війська, загін Четвертака очистив весь повіт від французьких окупантів. Четвертак знову повернувся до регулярної армії, за бойові заслуги отримав звання унтер-офіцера і був нагороджений відзнакою військового ордена, який йому вручено в Парижі, куди він увійшов у складі російських військ, беручи участь у їхньому закордонному поході. Рядовий Єлисаветградського гусарського полку Самусь, будучи в Бородінській битві пораненим, потрапив у полон. Втікши з полону, він в околицях Колоцького монастиря створив селянський партизанський загін, який спочатку нападав на обози і невеликі команди ворожих військ. А коли, — писав у спогадах один із офіцерів Єлисаветградського полку, — «зброї і патронів було достатньо, t загін його виріс до 3000 ратників, — то він, зосереджуючи свої війська по калатанню дзвонів, нападав уже на значні команди і один раз розбив вщент цілий батальйон». Всього загін Самуся знищив 3 тис. ворожих солдатів і офіцерів. За бойові заслуги Самусь дістав офіцерське звання і військовий орден. Степан Єремієнко, стрілець 1-ї гренадерської роти Московського піхотного полку, був поранений у бою під Смоленськом і опинився у ворожому тилу. Вилікувавшись, він створив партизанський загін, який і знищував наполеонівських солдатів. За наказом М. Кутузова, Єремієнко за хоробрість і «истинное усердие к службе» дістав унтер-офіцерське звання і був нагороджений відзнакою військового ордена. У спільній боротьбі проти наполеонівської навали спільно з російським, білоруським та іншими народами український народ вніс і свій вклад у захист Російської держави. Аракчеєвщина. Військові поселення. Після нелегкої перемоги у війні 1812 року і остаточного розгрому наполеонівських армій у 1813—1814 pp. дворянсько-аристократичні уряди Європи, в першу чергу Росії, Австрії і Пруссії, у 1815 р. створили «Священний союз» монархів Європи для боротьби проти революційних ідей і народних рухів. Російський царизм, який став жандармом Європи, вів реакційну як зовнішню, так і внутрішню політику, спрямовану на збереження кріпосництва, зміцнення самодержавно-поліцейського апарату, придушення визвольного руху, вільнолюбства, утисків преси, освіти, насадження казарменого режиму і військової муштри. Найближчим помічником царя Олександра І у насадженні цього деспотичного, поліцейського режиму став Аракчеев, який спочатку був військовим міністром, а потім начальником військового департаменту Державної ради і головним начальником військових поселень. Від його прізвища режим палочної дисципліни й безмежного свавілля дістав назву аракчеєвщини. Одним із найбільш огидних проявів аракчеєвщини було створення військових поселень, яке мало на меті, з одного боку, організацію ізольованої від народу касти солдатів для боротьби проти революційних рухів, і, з другого боку, зменшення витрат на армію, перекладення утримання її на самих солдатів-селян, які одночасно з військовою муштрою мусили займатися й сільським господарством. До кінця царювання Олександра І в 1825 р. на військових поселенців було переведено 375 тис. державних селян. В Україні протягом 1817—1825 pp. у Слобідсько-Українській (Харківській), Катеринославській і Херсонській губерніях було розміщено як військових поселенців 16 кавалерійських і 3 піхотних полки. Ліквідовані військові поселення були в 1857 p., коли військові поселенці були переведені на становище державних селян. Військові поселенці, що ставали довічними солдатами, жили в умовах надзвичайно жорстокого казарменого режиму, тяжкої муштри й дріб'язкової регламентації. За командою вони вставали, працювали в полі, марширували, їли, лягали спати, під невсипущим оком начальства проходило все їхнє життя. За найменшу провину їх немилосердно карали різками. Дітей поселенців із семи до 12 років зараховували в кантоністи і муштрували у військових школах, із 12 років зачисляли в резервні, а з 18 років — у військові частини. Миколаївська реакція, Посилення гніту царизму в Україні У другій чверті XIX ст. в ряді країн Європи прокотилася хвиля революцій. У Росії наростала боротьба селянських мас, поширювалися визвольні ідеї, поглиблювалася криза феодально-кріпосницької системи. Микола І (1825—1855), який почав своє царювання з придушення повстання декабристів, всіма силами прагнув зберегти й зміцнити самодержавно-поліцейський режим, владу дворян-кріпосникІв. Упертий, жорстокий і полохливий, деспот від природи, «фельдфебель-цар», який над усе ставив військову муштру, Микола І розглядав усю країну як величезну казарму, а народ як підпорядковану йому «команду». Життя всієї країни було поставлено під пильний контроль створеного в 1826 р. III відділу «власної його величності канцелярії» і корпусу жандармів, керівництво якими було доручено генералові з прибалтійських німців графові Бенкендорфу. Переслідувались преса, освіта, наука. Ідеологічною підвалиною миколаївської реакції стала висунута міністром народної освіти графом С. Уваровим теорія «офіційної народності» з її формулою «православ'я, самодержавства й народності», якою виправдовувалось і освячувалось як вічне й непорушне існування самодержавно-поліцейського, кріпосницького ладу і доводилось, начебто «народність наша полягає в безмежній відданості і покірності самодержавству». В Україні царський уряд Миколи І посилав своїх чиновників зі свого бюрократичного державного апарату. Разом з тим, не визнаючи українського народу окремим народом, царизм здійснював в Україні політику національного гноблення. Особливо ця політика посилилася на Правобережжі після поразки польського повстання 1830—1831 pp., яке частково охопило й Правобережну Україну. Україна була віддана під управління генерал-губернаторів: Правобережжя — Д. Бібікова, Лівобережжя — М. Долгорукова, Південна Україна, Бессарабія і Крим — М. Воронцова. Про їх діяльність в Україні в поемі «Юродивий» Т. Г. Шевченко писав: Во дні фельдфебеля-царя Капрал Гаврилович Безрукий Та унтер п'яний Долгорукий Украйну правили. Добра Таки чимало натворили, Чимало люду оголили Оці сатрапи ундіра... Царизм намагався ліквідувати навіть назви «Україна» і «Малоросія». З цією метою Слобідсько-Українська губернія була перейменована в Харківську (1835), а Малоросійське генерал-губернаторство — в губернаторство Полтавське і Чернігівське. Для посилення своєї влади й гніту в Україні Микола І збільшував кількість розташованих там військ. У Київській і Подільській губерніях у 1837 р. було створено п'ять нових округів військових поселень. До Києва з Могилева було переведено штаб 1-ї армії. Під особистим наглядом Миколи І в Києві, на Печерську, від початку 30-х до 1852 р. будувалася фортеця. Київ мав стати оплотом самодержавства у так званому Південно-Західному краї. Після придушення польського повстання 1830—1831 pp. царський уряд піддав репресіям значну частину польських шляхтичів — учасників повстання і посилив русифікаторську політику на Правобережній Україні. Багато польських повстанців було віддано в рекрути або заслано у Сибір. Маєтки шляхтичів, які брали участь у повстанні, були конфісковані. Понад 80 тис. дрібних шляхтичів Правобережжя, переважно польських, було виключено з дворянських списків. У 1831 р. на Правобережжі були закриті польські школи і відкриті російські, а в 1832 р. російська мова була оголошена мовою діловодства в усіх адміністративних установах. Польський Кремінецький ліцей було закрито, а замість нього у 1834 р. в Києві відкрито університет, що, на думку Миколи І, мав стати цитаделлю обрусіння України. «...Назначение университета, — говорив міністр народної освіти Уваров, — распространять русское образование и русскую народность в ополяченном крае Западной России». У 1835 р. у Києві було скасовано магдебурзьке право. В 1840—1843 pp. в Україні було ліквідовано чинність Литовського статуту і в судах запроваджено загальноім-перські закони. 1839 р. на Правобережжі було ліквідовано церковну унію і царським указом силою обернено 130 тис. уніатів у православ'я. Ставлячи метою збільшити число «умственных плотин» і «отодвинуть Россию на 50 лет от того, что говорят ей теории», царський міністр освіти Уваров робив усе для того, щоб не допустити розширення освіти народу. За новим шкільним статутом 1828 р. у середні й вищі учбові заклади приймали лише дітей дворян і чиновників. Уся справа освіти була підпорядкована генерал-губернаторам. У їх відання були передані учбові округи: в 1847 р.— Харківська, а в 1848 р.— Київська. В учбових закладах запроваджувався режим суворої регламентації й муштри. За студентами й учнями був влаштований пильний нагляд, в гімназіях учнів били різками. Війна Росії з Туреччиною1828—1829 pp. У 1828 р. турецький султан, підбурюваний Англією, почав війну проти Росії. Воєнні дії відбувалися на Дунаї і на Кавказі. Російські війська, долаючи опір турків, форсували Прут і Дунай, ввійшли в Молдову і Валахію, перевалили через Балкани, зайняли Адріанополь і викинули за 60 км від Константинополя свої авангарди. На Кавказі вони взяли Ерзерум і прямували до Трапезунда. Зазнавши поразки, Туреччина 14 вересня 1829 р. в Адріанополі підписала з Росією мирний договір. Росія одержала острови в гирлі Дунаю і східний берег Чорного моря від гирла Кубані до північних меж Аджарії. Було підтверджено право Росії вільно торгувати на всій території Туреччини і свободу плавання комерційного флоту по Чорному й Середземному морях і в протоках. Турецький уряд підтвердив автономію Молдови, Валахії та Сербії і незалежність Греції. Повернення запорожців з-за Дунаю й утворення Азовського козацького війська. Коли в 1828 р. почалася російсько-турецька війна, козакам Задунайської Січі турецький уряд наказав виступити разом з турецькими військами проти російської армії. Тоді на заклик кошового отамана Задунайської Січі Йосипа Михайловича Гладкого і за його таємною домовленістю з російським командуванням 1500 козаків перейшли під Ізмаїлом на 42 човнах на бік російських військ. З них було сформовано Дунайський козацький полк, який узяв активну участь у боях проти турків, особливо при здобутті фортеці Ісакчі. Задунайська Січ турками була зруйнована, а задунайське військо ліквідоване. Після закінчення російсько-турецької війни задунайські козаки, що перейшли в межі Росії, були поселені царським урядом на північно-західному узбережжі Азовського моря між Бердянськом і Маріуполем. Цим було покладено початок Азовському козацькому війську, до якого незабаром було включено частину місцевих державних селян. Азовські козаки жили станицями, займалися землеробством і рибальством, виконували військову службу, зокрема служили у військовій флотилії, яка охороняла східне узбережжя. Зберігався козацько-старшинський устрій. Кошовим отаманом до 1853 р. був й. Гладкий, який цього року пішов у відставку в чині генерал-майора. Старшини збагачувалися, серед козаків посилювалось майнове розшарування. Гладкий поселився в м. Олександрівську (тепер — Запоріжжя), у 1866 р. помер і похований там же, в Олександрівську. У 1862—1864 pp. 1000 сімей азовських козаків за наказом царських властей насильно були переселені на Північний Кавказ в станиці Анапського округу та Закубанської області. Азовці підняли повстання, яке було придушено. В 1865 р. за царським указом Азовське козацьке військо ліквідовано. Старшини-офіцери були включені до складу дворянства, а рядові козаки перетворені в селян. |
| Історія України (частина друга) - Рибалко:2. Економічний розвиток українських земель у складі російської держави. Криза кріпосництва. | |
| На початок XIX ст. економіка України залишалася феодально-кріпосницькою. Економічну основу феодально-кріпосницької системи становила приватна власність поміщиків на землю. В середньому по Україні напередодні скасування кріпосного права в 1861 р. у власності поміщиків перебувало понад 70 % всієї землі. По окремих місцевостях частка поміщицьких земель була такою: на Правобережжі — в Київській, Подільській ї Волинській губерніях поміщикам належало 3/4 всіх земель, а орних ще більше, на Лівобережжі — у Полтавській і Чернігівській губерніях у руках поміщиків було 70 %, а в Харківській губернії — 68 % всієї землі, на півдні — в Катеринославській і Херсонській губерніях — поміщицьких земель було понад 68 %. Для Правобережжя й Південної (Степової) України характерною була наявність великих поміщицьких латифундій. Так, на Правобережжі 34 % кріпосних селян належало 240 найбільшим магнатам. На Лівобережжі поміщицьке землеволодіння було більш роздробленим. На Правобережжі графам Браницьким, наприклад, належало близько 300 тис. десятин, князю Лопухіну — 100 тис. десятин. Багато земель роздав царський уряд поміщикам і великим урядовцям на півдні України. Так, барон Штігліц мав 126 тис. десятин, князь Воронцов — 100 тис, князь Лопухін — 100 тис, графиня Скавронська — 55 тис, князь Кочубей — 47 тис. і т. п. Селяни, які сиділи на поміщицькій землі і були прикріпленими до неї, залишалися, як і раніше, власністю поміщиків, їх кріпаками. Всі поміщицькі землі розподілялися на дві частини: на одній частині велося власне поміщицьке господарство, другу частину становили селянські наділи, і перебували в користуванні селян і за які вони змушені були відробляти на поміщика панщину або платити оброк. Була й друга велика група селян — державні селяни. Розклад феодально-кріпосницької системи і розвиток капіталістичних відносин. У першій половині XIX ст. відбувався інтенсивний розклад феодально-кріпосницької системи. Він полягав, насамперед, у розвитку товарно-грошових відносин — розширенні обміну, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, у перетворенні, продуктів праці на товар і підриві натурального характеру господарства. А коли на товар стала перетворюватися і робоча сила, товарне господарство почало переростати в капіталістичне. Розклад феодально-кріпосницької системи переріс на середину XIX ст. у глибоку кризу, що виявлялася одночасно з товаризацією й руйнуванням натурального характеру господарства також у розвиткові капіталістичної й занепаді поміщицької промисловості, у розшаруванні селянства і дедалі ширшому застосуванні вільнонайманої праці та машин, у поступовому складанні нових класів — найманих робітників і буржуазії. Стан сільського господарства Провідною галуззю економіки України в першій половині XIX ст. залишалося сільське господарство. Його розвиток дуже гальмувався наявністю кріпосництва. Володіння поміщиків більшістю земель і селян, підневільна кріпацька праця, відстала система господарювання, низький і рутинний стан техніки — все це затримувало піднесення продуктивних сил. Відсталою, екстенсивною залишалася система ведення господарства. На Лівобережжі і Правобережжі, як і раніше, панівним було трипілля, часто з неправильним чергуванням озимих, ярих та пару і недостатнім угноєнням полів. У Південній Україні, де було багато неосвоєних земель, переважала перелогова система землеробства. Найбільш поширеними знаряддями обробітку ґрунту були плуг, соха, рало, борона (здебільшого з дерев'яними зубцями). Орали ґрунт переважно важким двоколісним плугом, у який впрягали волів або коней. Сіяли зерно в основному вручну, скошували хліба серпами й косами, а обмолочували ціпом або котками. Відстала система землеробства, рутинна техніка, нестача в селян тягла, стихійні лиха (посухи, заморозки, град, сарана та ін.) зумовлювали низьку врожайність, особливо на селянських полях, і часті неврожаї. Середнім вважався урожай сам-4, а вище —добрим. За час з 1799 по 1856 р. Україна зазнала 28 повсюдних або часткових неврожаїв. Нові явища в розвитку сільського господарства. Хоча феодально-кріпосницькі відносини гальмували розвиток сільського господарства і прирікали його на відсталість, в ньому протягом першої половини XIX ст. відбувалися серйозні зміни й народжувалися нові прогресивні явища, які вели до певного зростання продуктивних сил і настійно вимагали ліквідації кріпосництва. Працею й потом трудящих мас економічно освоювались і розорювалися нові, раніше не оброблювані земельні простори, особливо на Півдні України. Від 1778 по 1851 р. посівні площі Півдня України зросли в 25 раз і становили на початок 60-х років XIX ст. понад 6 млн. десятин. Унаслідок розширення внутрішнього й зовнішнього ринку стала збільшуватися товарна частина продукції сільського господарства, в першу чергу поміщицьких економій. Розпочалася спеціалізація землеробства, розвивалися поміщицьке торгове землеробство й тваринництво, стали появлятися нові галузі сільського господарства, такі як тонкорунне вівчарство, цукрове бурякосіяння, збільшувалися посіви пшениці, розгорталося вирощування технічних культур (коноплі, тютюну, льону) для продажу. В поміщицьких господарствах з'являлися нові промислові підприємства, дедалі ширше, особливо на Півдні, застосовувалася вільнонаймана праця й сільськогосподарські машини, окремі поміщики починали переходити до більш удосконалених, багатопільних сівозмін. Товаризація поміщицького господарства. Посилення суспільного поділу праці, розвиток промисловості й торгівлі, поступове відокремлення міста від села і збільшення чисельності міського населення вело до зростання попиту на сільськогосподарські продукти і. отже, розширення внутрішнього ринку. Поряд з цим розширювався і зовнішній ринок. Це створювало сприятливі умови для збуту продукції, що вироблялася на селі, передусім у поміщицьких маєтках. Унаслідок цього посилювалися зв'язки поміщицьких економій з ринком, зростала товарна частина їх продукції. Цей процес товаризації поміщицького господарства найінтенсивніше відбувався у Степовій Україні, і повільніше — на Правобережжі і найслабше — на Лівобережжі. Найраніше й найширше працювати на ринок починали великі поміщицькі маєтки, за ними йшли середні. Дрібні ж господарства поміщиків пристосуватися до ринкових умов здебільшого не могли. Дедалі ширше втягуючись у товарно-грошові відносини, поміщицькі господарства передусім збільшували виробництво та продаж хліба і особливо пшениці. У середині XIX ст. вони давали 90 % товарного хліба, на селянські ж господарства його припадало лише 10 %. Основна частина товарного хліба йшла на внутрішній ринок. Так, у середині XIX ст. з щорічного врожаю хліба, збираного в Україні, 97,5 % споживалося всередині країни і лише 2,5% вивозилося за кордон. Але й вивіз хліба за кордон, особливо через чорноморсько-азовські порти — Одесу, Бердянськ, Маріуполь, Миколаїв, Таганрог також зростав. З 1815—1819 pp. до кінця 50-х років середньорічний вивіз чотирьох основних хлібів (пшениці, жита, ячменю й вівса) з чорноморсько-азовських портів збільшився майже втричі і в 1856—1859 pp. становив понад 4 млн. четвертей (четверть — міра сипучих тіл — дорівнювала залежно від виду злаку 6—10 пудам). Перше місце займала Одеса, через яку в 50-х роках вивозилося 4/5 всієї кількості хліба, який експортувався з чорноморсько-азовських портів. Якщо до кінця XVIII ст. поміщики південних і західних губерній вивозили на захід продукцію своїх маєтків здебільшого через Ригу і Гданськ, то в першій половині XIX ст. основними центрами експорту стали чорноморсько-азовські порти. Найбільш інтенсивно, особливо починаючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалося на півдні, в губерніях: Херсонській, Катеринославській і Таврійській. Широкі родючі простори, близькі до чорноморсько-азовських портів, що давало змогу поміщикам легко експортувати хліб та інші сільськогосподарські продукти за кордон, наявність великих поміщицьких маєтків, мала кількість кріпаків і значний приплив не закріпаченого населення, більш широке застосування машин і вільнонайманої праці,— все це сприяло розвиткові торгового землеробства. Велику кількість товарного хліба на внутрішній і зовнішній ринок давали також правобережні губернії — Київська, Волинська і Подільська. Так, наприкінці першої половини XIX ст. 40 % всього хліба, що експортувався з Одеси за кордон, давала Правобережна Україна. Поміщики лівобережних губерній — Полтавської, Харківської й Чернігівської, віддалених від Чорного та Азовського морів і центральних промислових районів Росії, при тодішньому бездоріжжі і відсутності інших засобів перевезення, крім гужового транспорту, а також через вузькість місцевого внутрішнього ринку,— не мали належних умов для продажу хліба, значна частина якого не знаходила збуту. У зв'язку з цим лівобережні поміщики, шукаючи виходу з тупика, переробляли хліб на горілку, змушуючи селян купувати її в своїх шинках, а також збуваючи її на різних ринках. У цілому ж збільшення поміщиками виробництва хліба на продаж, тобто розвиток товарного землеробства, підривало натуральний характер господарства і було одним з важливих елементів розкладу фєодально-кріпосницької системи. Пристосовуючи свої господарства до потреб ринку, поміщики збільшували земельні площі під посівами технічних культур: у Полтавській і Чернігівській губерніях — під тютюном і коноплями, у Катеринославській і Херсонській — під льоном. З другої половини 20-х років, після заснування перших цукрових заводів, на Правобережжі і Лівобережжі стали швидко розширюватися плантації цукрових буряків, що зайняли значне місце в площах, зайнятих під цією культурою в цілому по Росії. З 36 500 десятин, засіяних у 1848—1849 pp. у Росії, 27 700 десятин, або 75,8 % загальної площі було в Україні. Поряд з торговим землеробством поміщики розвивали й торгове тваринництво. Не тільки для потреб своїх господарств, а й для продажу на внутрішньому і зовнішньому ринках вони розводили й випасали дедалі більшу кількість коней і великої рогатої худоби. Але особливо швидко, зважаючи на безперервно зростаючі потреби у вовні російської суконної промисловості і збільшення на неї попиту за кордоном, розвивалося в першій половині XIX ст. вівчарство, зокрема тонкорунне. У 1850 р. кількість овець в Україні досягла майже 10 млн. голів, з них тонкорунних було близько половини. Найширше тонкорунне вівчарство розвивалося на Півдні України і в Бессарабії. Якщо в 1823 р. у великих поміщицьких господарствах Катеринославської й Херсонської губерній було понад 300 тис. мериносових овець, то в 1848 р. їх стало близько 2 млн. голів. Чимало отар доходили до 50—75 тис. голів кожна, а у найбільших власників, таких, як німецькі колоністи Філіберт і Фейн, було по 100 тис. овець. Багато вовни з України, передусім південної йшло на суконні фабрики всередині країни, але значна її частина вивозилася й за кордон. Лише за 10 років, протягом 1843—1853 pp., з чорноморських та азовських портів і через сухопутні митниці в Бессарабії було вивезено понад 4 млн. пудів вовни. В останні роки цього періоду чорноморсько-азовський експорт вовни становив 70—72 % всього її вивозу з Росії. За ЗО—50-і роки було вивезено вовни близько 8 млн. пудів на загальну суму понад 125 млн. крб. Однією з ознак товаризації поміщицьких господарств і розкладу феодально-кріпосницької системи було заснування й розширення поміщиками промислових підприємств, які, хоч і ґрунтувалися на праці кріпаків, але їх продукція переважно йшла на продаж. Це були борошно, крупи, горілка, сукно, полотно, залізо, чавун, мило, шкіри, цукор, скло та інші вироби. Найбільше місце поміщицькі підприємства займали у винокурній (ґуральництві), суконній, цукровій і селітряній галузях промисловості. В інших галузях: залізоробній, порцеляновій, паперовій, скляній, шкіряній і т. п. — поміщицькі підприємства відігравали менш істотну роль. Загальною тенденцією розвитку промисловості в першій половині XIX ст. було поступове витіснення поміщицьких, вотчинних підприємств купецькими, Капіталістичними. Розширення внутрішнього й зовнішнього ринку і зв'язана з ним товаризація поміщицького господарства викликала в поміщиків намагання збільшити кількість вироблюваної продукції для продажу, а звідси — зацікавленість в інтенсифікації виробництва і підвищенні продуктивності своїх маєтків. У зв'язку з цим стає більш розповсюдженим вживання найманої праці й застосування машин, що було також однією з рис розкладу феодально-кріпосницької системи. Оскільки в південних губерніях — Херсонській і Катеринославській кріпаків було мало, а торгове зерноробство там розвивалося дуже інтенсивно, отже, робочих рук не вистачало, південні поміщики уже в першій половині XIX ст. раніше й ширше від поміщиків інших місцевостей вдавалися до найманої праці (селян-втікачів, оброчних селян, що йшли сюди на заробітки, тощо). Однак і поміщики всіх інших губерній теж наймали робітників, особливо в час сінокосу й збирання врожаю, а також на підприємства, де була потрібна кваліфікована робоча сила. Крім того, для підвищення продуктивності свого виробництва поміщики, особливо в Степовій Україні, стали дедалі ширше застосовувати в своїх маєтках сільськогосподарські машини — сіялки, віялки, косилки, молотарки та ін. Ці машини вони здебільшого довозили з-за кордону або купували на місцевих і російських заводах, які стали засновуватися в цей час. Шукаючи шляхів до підвищення продуктивності сільськогосподарської праці і прибутковості своїх маєтків, деякі поміщики робили спроби раціоналізувати своє господарство, упровадити досягнення агрономії. Окремі поміщики розпочали сіяти поліпшені сорти зернових культур, краще вести обробіток ґрунту, переходити від трипілля до багатопілля. Розгортали діяльність сільськогосподарські товариства, такі, як Вільне економічне товариство, засноване ще в 1765 р. в Петербурзі, Московське товариство, яке виникло в 1819 p., Товариство сільського господарства Південної Росії, що утворилося в 1828 р. в Одесі, видавалися «Труды Вольного экономического общества», «Земледельческий журнал», «Земледельческая газета» та ін. Члени товариств, автори публікованих праць, піклуючись про збільшення прибутків, вишукували шляхи інтенсифікації й кращої організації поміщицького господарства. Одним із поміщиків того часу, який виступав за раціональне ведення сільського господарства, був Василь Назарович Каразін (1773—1842) — учений, винахідник, засновник Харківського університету, видатний громадський діяч. Він виступав за більш раціональне ведення сільського господарства. Його зусиллями в 1811 р. в Харкові було засновано Філотехнічне товариство, яке об'єднало близько 100 членів і закликало поміщиків переходити до кращих методів господарювання. Сам Каразін у своєму маєтку в с Кручик на Харківщині створив хімічну лабораторію, метеорологічну станцію і дослідне поле. Звертаючись до поміщиків із закликом раціоналізувати своє господарство, Карамзін писав: «Час порушити нашу солодку дрімоту. Вже стає очевидно, що доходи, які ґрунтуються на господарстві наших предків, недостатні для задоволення наших витрат, що дедалі зростають». Але більшість спроб передових поміщиків раціоналізувати своє господарство закінчувалася крахом, оскільки вони ґрунтувалися на основі кріпосницької системи, зокрема на підневільній кріпацькій праці. Проте в цілому зростання поміщицького торгового землеробства й тваринництва, заснування в поміщицьких маєтках підприємств, що працювали значною мірою на ринок, застосування машин і вільнонайманої праці,— все це підривало натуральний, самодостатній характер поміщицьких господарств, свідчило про розклад феодально-кріпосницької системи і формування нових, капіталістичних відносин. Посилення й становище експлуатації поміщицьких селян. У першій половині XIX ст., як і раніше, феодальна економіка ґрунтувалася на праці селянства. Селянство не було однорідним як за своїм правовим становищем, так і за майновим станом, заможністю. Селяни поділялися, передусім, на дві великі групи: 1) поміщицькі, що були власністю поміщиків, їхніми кріпаками; 2) державні (казенні), які були власністю держави, а не окремих поміщиків. Напередодні реформи (1857 р.) в Україні серед усієї маси селянства, поміщицькі селяни-кріпаки становили понад 50 %. У цілому їх було близько 5,3 млн. чол., в тому числі на Правобережжі понад 3 млн. чол., або 58 % загальної кількості населення, на Лівобережжі — 1,7 млн. чол., або 35 % і на Півдні України — 600 тис, або 25 % усього населення. Оскільки в Україні були родючі землі, у ряді районів зручні умови для експорту продукції і, отже, сприятливі можливості для ведення власного господарства поміщиків, основною формою експлуатації селян-кріпаків була панщина, відробітна рента. На оброці тут було лише трохи більше 1 % кріпаків, решта — майже 99 % — відробляли панщину. Зі збільшенням на внутрішньому й зовнішньому ринках попиту на хліб та інші сільськогосподарські продукти, поміщики, щоб якнайбільше виробити цих продуктів для продажу, посилювали феодальну експлуатацію своїх селян, часто доводячи її до крайніх, нелюдських меж. Насамперед, розширюючи свою власну ріллю й пасовища, поміщики зменшували або й зовсім відбирали в селян їхні надільні землі, переводили їх на віддалені або неродючі грунти. Ще в другій половині XVIII ст. на Лівобережжі в користуванні селян перебувало 75 % всієї поміщицької землі (без лісу), а наприкінці 50-х років XIX ст.— лише 39 %. Напередодні реформи 1861 р. селянськими наділами було зайнято на Правобережжі 37 % поміщицьких земель, а на Півдні, в Новоросії —14,3%. Багато селян були зовсім позбавлені наділів (халупники), інші мали тільки садибу (городники). Значну частину обезземелених селян поміщики переводили в число дворових людей, які постійно жили й працювали в панському маєтку. Якщо за дев'ятою ревізією (1850—1852 pp.) на Україні дворових налічувалося 56,5тис.чол. (по Росії — 519,4 тис), то за десятою ревізією (1857—1859 рр.) їх уже числилося 180 тис.чол. (по Росії — 723,7 тис.чол.). Крім того, поширювалася місячина, коли поміщик зобов'язував селянина постійно, щоденно працювати на панщині, а за це видавав місячне утримання натурою (місячину). Прагнучи діставати якнайбільше зиску, поміщики примушували працювати своїх кріпаків на панщині 4—5— 6 днів на тиждень, а то й у неділю. Щоб зацікавити селян працювати інтенсивніше, вони вдавалися до урочної системи, при цьому часто визначали такі на день «уроки», що їх треба було відробляти по 2—3 дні. У народній пісні про це говориться так: Молотив я в понеділок, Молотив я і в вівторок, Обмолотив я в вівторок, Лишилося снопів сорок, А в середу докінчив — День панщини одробив. Крім відробляння панщини, поміщики змушували селян виконувати різноманітні інші повинності — рубати ліс, перевозити поміщицькі продукти на ринок, вартувати маєток, прясти нитки, вибілювати полотно, а також платити різні грошові й натуральні побори (приносити панові мед, курей, качок, яйця тощо). Нарешті, поміщик повністю розпоряджався особою селянина-кріпака — він міг його продати, подарувати, програти в карти, віддати в рекрути. Поміщики жорстоко знущалися з селян, катували їх, забирали до себе й ґвалтували жінок та дівчат, розлучали батьків і дітей, одним словом, фактично були повними господарями особи й життя селянина і його сім'ї. Великий український поет Т. Г. Шевченко, викриваючи поміщицьке гноблення селян, так малював кріпосницький «рай»: Он глянь: у тім раї, що ти покидаєш, Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть Княжат недорослих; а он розпинають Вдову за подушне, а сина кують, Єдиного сина, єдину дитину, Єдину надію! в військо оддають! Бо його, бач, трохи! а онде під тином Опухла дитина, голоднее мре, А мати пшеницю на панщині жне. Спроби царського уряду врегулювати відносини між поміщиками й селянами. Невпинне посилення феодальної експлуатації й поміщицької сваволі викликало рішучий протест і зумовлювало зростання селянських рухів. Щоб хоч у якійсь мірі послабити селянське невдоволення, царський уряд, беззастережно захищаючи інтереси кріпосників, протягом першої половини XIX ст. робив окремі спроби врегулювати відносини між селянами та поміщиками. 20 лютого 1803 р. уряд Олександра І видав указ про «вільних хліборобів», за яким поміщики діставали право відпускати за викуп селян (за взаємною згодою) на волю з наділенням їм у власність землі. Однак цей указ реального значення не мав, бо на кінець 50-х років в Україні було тільки 11 тис. «вільних хліборобів» (всього по Росії 153 тис. чол.). До того ж вони, крім викупу поміщикам, платили подушну подать, відправляли рекрутську і земські повинності, не відчуваючи, отже, істотного полегшення. 2 квітня 1842 р. було видано царський указ про зобов'язаних селян. Він надавав поміщикам право укладати з селянами, за взаємним погодженням, договори про наділення їх землею за певні повинності — відробляння панщини або сплату грошового оброку. Після укладення й затвердження договору такі селяни називалися зобов'язаними селянами. їх становище нічим істотно не відрізнялося від звичайних кріпаків, оскільки вони залишалися прикріпленими до землі поміщика, мусили виконувати на його користь повинності, а він зберігав за собою повне право власності на всі землі, право управління всіма селянами й право вотчинної поліції. До того ж на 1855 р. зобов'язаними в Україні, в основному в Подільській губернії, стали всього приблизно І0 тис.чол. Інвентарна реформа на Правобережній Україні. Однією зі спроб розрядити напруженість селянської боротьби було проведення царським урядом у 1847—1848 рр. так званої інвентарної реформи на Правобережній Україні. Проводячи цю реформу, царизм мав на меті видати себе за захисника інтересів місцевих українських селян і використати їх у боротьбі проти польського національно-визвольного руху, в якому брала участь значна частина правобережних польських поміщиків. На Правобережній Україні ще з XVI ст. поміщики складали описи своїх маєтків, які називалися інвентарями (лат. inventarium — опис). До них заносилися відомості про кількість землі, її розподіл на поміщицьку й селянську, число селянських дворів, їх інвентар, у них визначався розмір панщини та інших повинностей, що їх мали виконувати селяни на користь поміщиків. Інвентарі складалися з волі самих поміщиків, самі ж вони визначали розміри селянських, наділів і повинностей. Царський уряд, щоб певною мірою регламентувати відносини між поміщиками й селянами й цим залучити на свій бік селян, запровадив обов'язкове складання інвентарів. З цією метою в травні 1847 р. були опубліковані «Правила для управления имениями по утвержденным для оных инвентарям в Киевском генерал-губернаторстве». 29 грудня 1848 р. було видано ці інвентарні правила в новій редакції, що для селян була гіршою за першу. За інвентарними правилами вся земля, яка перебувала на час їх запровадження в життя у користуванні селян, мала залишатися у них без усякої зміни, тобто формально поміщики не мали права її зменшувати. За цю землю, в залежності від розмірів ділянок, селяни мусили виконувати на поміщика повинності: тяглові — по три дні тяглових з упряжкою і по одному — жіночому на тиждень, напівтяглові (мали 1/2 наділу) — по два дні піші і по одному жіночому. Городники за користування садибою й городньою землею платили оброк або відробляли панщину 24 дні на рік. Всі селяни, крім того, відбували на користь поміщика додаткові повинності: 8 днів будівельних на рік, 12 літніх згінних днів, два рази в місяць іти в нічний караул до поміщика і т. д. Практично селяни не дістали полегшення, а часто їх становище навіть погіршувалося, бо інколи визначені за інвентарями повинності були більшими, ніж вони були раніше, а наділи меншими. Селяни залишилися у повній владі поміщиків. «Поміщик, — говорилося в інвентарних правилах, — є безпосередній господар в маєтку і наглядач за порядком та спокоєм між селянами». Крім того, контролю за здійсненням інвентарних правил встановлено не було, і поміщики робили все, що хотіли. Про це в народній пісні співається: Зразу добре радилися; Заповняли «йовантарії», А там стали шкуру дерти Як і спершу дерли,— Цілий тиждень верзувати, Як і верзували,— А в неділю ранесенько До випасу гнати; Отамани з батогами, 3 нагаем — гуменний, На роботу цілий тиждень Гонять, мов скажених. Отже, всі заходи царизму по врегулюванню відносин між поміщиками й селянами не приносили реального поліпшення життя експлуатованим селянам. Царський уряд робив усе для збереження влади кріпосників і посилення гноблення народних мас. Погіршення становища державних селян. Великою й неоднорідною за своїм складом була група державних (казенних) селян. У 1857 р. державних селян на Україні було понад 5,2 млн. чол. або близько 50 % селянського населення, в тому числі на Лівобережжі — 53%, на Правобережжі — 22% і на Півдні — 51 % (всього по Росії було понад 16 мли. чол. державних селян). До числа державних селян належали селяни, що жили на казенних і власних землях, козаки Чернігівської й Полтавської губерній, селяни-однодвірці (походили з російських служилих людей і здебільшого мали лише двір), кіннозаводські селяни, вільні хлібороби, іноземні колоністи, колишні старостинські, коронні й монастирські селяни, селяни, приписані до казенних промислових підприємств, євреї-землероби, вільні матроси, нижні військові чини і їхні діти та ін. Значна частина державних селян України (на середину 50-х років 674 тис. чол.) була на становищі військових поселенців. Сидячи на державній (казенній) землі, будучи власністю держави (казни) і вважаючись особисто вільними, державні селяни за характером відбування повинностей розпадалися на дві групи. Одна група — це селяни, які платили на користь держави, в казну оброк (податки грошима й натурою) і перебували, отже, на оброчному становищі. На оброчному становищі була більшість державних селян Лівобережної й Південної України. Друга група — це селяни, які перебували на так званому господарському становищі. Села, в яких жили ці державні селяни, віддавалися казною на певний час поміщикам-посесорам в оренду. Селяни мусили виконувати на них панщину та інші повинності. Фактично вони були в такому ж тяжкому становищі, як і поміщицькі селяни-кріпаки. На господарському становищі перебувала переважна частина державних селян Правобережної України, Білорусі і Прибалтики. Як і поміщицькі селяни, державні селяни зазнавали дедалі більшого гноблення й експлуатації від феодальної держави та поміщиків. Особливо тяжким було становище державних селян Правобережної України, які перебували на господарському становищі. Взявши в тимчасову оренду казенний маєток, поміщик-посесор ставав повним його господарем і намагався дістати від державних селян, які там жили, якнайбільше зиску. З цією метою він зменшував селянські наділи і за цей рахунок розширював свої власні ґрунти, збільшував розміри панщини, чиншу й натуральних данин. Крім постійної панщини (не менше 2—3 днів на тиждень), орендар змушував селян відбувати й численні додаткові повинності: ґвалти або згони (гуртові сільськогосподарські роботи), шарварки (гуртові будівельно-ремонтні роботи), варту, подорожчизну та ін. Разом з панщиною селяни мали давати орендареві натуральні данини — хлібом, яйцями, птицею, медом та іншими продуктами, а також платити різні грошові збори. Хоча розміри повинностей і фіксувалися в люстраціях, інвертарях, контрактах, але фактично вони залежали від волі поміщика-посесора, бо ніякого контролю з боку царських властей не було. До того ж селяни мусили ще платити на користь держави подушний податок та різні земські збори, які весь час зростали. Державні селяни Лівобережної й Південної України, які були прикріплені до землі й перебували на оброчному становищі, платили в казну великі податки: подушне, оброк, земські й мирські збори, відбували рекрутську, гужову, шляхову, будівельну та інші повинності. В цілому розміри податків державних селян трохи більше, ніж за століття, від 20-х років XVIII ст. до 30-х років XIX ст., зросли в 9—10 разів. На податки в селянина ішло не менше 40 % річного доходу. Дедалі зростаюча експлуатація державних селян — відбирання в них поміщиками земель, зростання панщини та інших повинностей, невпинне збільшення податків і поборів, нестримне знущання й сваволя орендарів та урядовців — вели до розорення, фізичного вимирання державних селян, до різкого падіння платоспроможності казенного села, зростання недоїмок і зменшення доходів казни, а також до посилення невдоволення селян і піднесення селянських рухів. Реформа управління державними селянами. Щоб послабити гостроту селянської боротьби
Понравилась статья? Добавь ее в закладку (CTRL+D) и не забудь поделиться с друзьями:
 Сейчас читают про:
  6186 5910 |
