Зміни радянського цивільного права у роки ІІ Світової війни

На окупованій у липні 1942 року території Української РСР продовжувало діяти радянське законодавство. Тому будь-які цивільно-правові угоди, укладені на тимчасово окупованій території з порушенням радянських законів, визнавалися недійсними.

Через необхідність збільшити випуск воєнної продукції, організувати перебазування промисловості на схід, а потім відбудови підприємств у визволених від окупантів районах нерідко доводилося перерозподіляти майно державних підприємств, насамперед фабрик і заводів. З огляду на це постановами Раднаркому СРСР про розширення прав республіканських народних комісарів в умовах воєнного часу, а також низкою інших нормативних актів було значно спрощено порядок передачі підприємств, устаткування та обладнання від одного суб’єкта господарювання до іншого.

У період війни 1941-1945 років було видано низку правових актів, які регулювали порядок обліку, передання і використання трофейного, націоналізованого, конфіскованого та безгосподарного майна.

Постанова Державного Комітету Оборони «Про здачу трофейного майна» від 16 січня 1942 року встановлювала, що все залишене супротивником – вогнепальна і холодна зброя, боєприпаси, обмундирування, автотранспорт, а також майно, яке належало частинам Червоної Армії, радянським державним і громадським організаціям, приватним особам підлягає здачі військовим частинам, органам НКВС або місцевим органам влади.

У директивному листі Раднаркому УРСР «Про повернення власникам худоби та іншого майна в місцевостях, визволених від німецько-фашистської окупації» від 20 серпня 1943 року, роз’яснювалося, що худоба та інше майно радгоспів, колгоспів, підприємств, організацій та установ, які опинилися через тимчасову окупацію місцевості в користуванні окремих громадян, підлягають негайній після визволення цієї місцевості здачі органам влади для повернення законним власникам за належністю.

Майно і товарно-матеріальні цінності, вивезені окупантами під час війни і повернені в УРСР, передавалися безоплатно тим підприємствам, установам і колгоспам, яким вони раніше належали. Предмети, що мали історичне, наукове та літературно-художнє значення, передавалися також безоплатно відповідним науковим і культурно-освітнім установам. У всіх інших випадках зазначене майно і товарно-матеріальні цінності передавалися відповідним організаціям з оплатою їхньої вартості.

Постановою РНК УРСР від 14 червня 1941 року зберігалася за всіма особами, які перебували в Червоній Армії, Військово-Морському Флоті та військах НКВС, їхня житлова площа на весь час війни. У разі, коли житлова площа військовослужбовця залишалася незаселеною, квартирна плата за неї не стягувалася.

Для осіб, які перебували в лавах Червоної Армії, строки позовної давності у справах цих осіб продовжувалися на весь час їх перебування у Збройних Силах СРСР.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 року було змінено спадкове право. По-перше, розширялося коло осіб – спадкоємців за законом, до яких додатково долучалися діти (зокрема усиновлені), дружина і непрацездатні батьки померлого, а також інші непрацездатні, які перебували на утриманні спадкодавця не менше як один рік до його смерті. По-друге, розширялося право спадкодавця. Йому дозволялося заповідати майно одній або декільком особам із спадкоємців за законом, а також державним органам, підприємствам чи громадським організаціям. По-третє, законодавець зобов’язав спадкодавця зберігати за непрацездатним його гарантовану частку.