Сни українських письменникі

СНОВИДИ

Серія «Доросла серія»

© «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», 2010

Ідея, упорядкування © Тарас Малкович Редактор-упорядник: Іван Малкович

Обкладинка © Рафал Ольбінський Усі фотографії надано авторами.

Ексклюзивне право на видання цієї книжки належить «Видавництву Івана Малковича «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»: Свідоцтво: серія ДК, № 759 від 2.01.2002 Адреса: 01004, Київ, вул. Басейна, 1/2 E-mail: ivan@ababa.kiev.ua Поліграфія: ВАТ ХКФ «Глобус». Зам. № 0-0910.

ISBN 978-617-585-017-6

www.ababahalamaha.com.ua

www.ababagalamaga.com.ua

сновиди

Сни українських письменників

Упорядник Тарас МалкоВич

Софія АНДРУХОВИЧ

Народилася 17 листопада 1982 року в Івано-Франківську. Навчалася у львівській Українській Академії друкарства. Письменниця, перекладачка, публіцистка.

Співредакторка часопису «Четвер».

Стипендіатка програми Вілли Деціуша у Кракові (2004). Авторка книг «Літо Мілени» (2002), «Старі люди» (2003), «Жінки їхніх чоловіків» (2005), «Сьомга» (2007).

Мешкає у Клавдієвому під Києвом.

СОН ПРО ПСА І ГУСАКА

Спала в ліжку з білим гусаком. На одній подушці — моя голова, на іншій — гусакова. Поряд з ліжком — плямистий пес, який облизував мені лице. Гусак ревнував.

СОН ПРО НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ

На пишному прийнятті танцювала з невисоким кун- делем. Показний красень-доґ підійшов і з-за спини мого партнера почав мене цілувати. Я відповідала взаємністю.

Сказала: «Чому мені ніколи не доводиться танцю-вати з високими псами?»

СОН ПРО ЛЮБОВ І ВТРАТУ

На ідеально підстриженому газоні мене вхопив зу-бами за ногу велетенський ящур. Намагалася вирва-тись, але не мала сил достатньо енергійно смикати ногою, кликати на допомогу теж не вдавалося, бо чомусь не відкривався рот. Ящура я майже не бачила — нездатна була розплющити очі, повіки здавалися наче змащені чимось липким.

У ящура були гострі зуби і страшна пащека. Нога пекла від його гарячого дихання. Мене охоплював жах через те, що ця істота — ззаду, тому я викрутилась і кинулася на нього обличчям униз, немов у прірву. Я обійняла його, а він обійняв мене, і тоді я побачила його очі.

У кімнаті панував напівморок, стелі були високі, як у палаці, з них звисало якесь шмаття, ліжко стояло на тонких підпорах. Внизу колихалася прозора вода — я бачила крізь неї дерев’яні дошки підлоги. Мені було солодко й спокійно, я подумала, що от, нарешті, так тепер буде завжди. Ми з ящуром були вже колись знайомі і близькі.

Прокинувшись, кілька днів мала гостре й щемке відчуття втрати.

СОН ПРО СЕКС І СМЕРТЬ

Я бачила їх згори і відчувала те, що й вони: водночас і її, і його відчуття. Вона лежала горілиць, зовсім гола, на зім’ятих світлих простирадлах. Тканина була слизька й лискуча. А шкіра дівчини — ще біліша, ніж постіль.

Дівчина збуджено постогнувала і звивалася, терлась обличчям об подушку, тілом об простирадло. Чоловік сидів дещо віддалік і дивився на неї. Усі троє знали, що він зараз її уб’є.

В моїй голові пульсували слова: «Death is sexy... Death is sexy...»

СОН ПРО ІМ’Я

Я спускалась додолу. Уздовж ескалатора погойдувалася на вітрі густа світло-зелена пшениця. Хотілось податися в поле, натомість крокувала просторим цехом — вікна від підлоги до стелі, стеля височенна, її майже не видно, під стелею літають, рухаються і туркочуть чорні крапки — голуби. Приміщення тепле й запилюжене, іржаво-коричневе. Старий лакований сервант з сервізом, дивани, м’які крісла, книжковий стелаж — усе, немов у помешканні велетня.

«Тут би я жила», — думаю я, йдучи повз дівчат-шва- чок, які працюють за швейними машинками. Дівчата вбрані в темно-сині фартухи, на головах у них зав’язані косинки.

«Чуєш, — каже одна з них, ловлячи мене за руку і широко посміхаючись; її посмішка груба й вульгарна, але дівчина начебто мені симпатизує, — тебе шукають».

І називає моє ім’я. Дуже красиве. Я повторюю його про себе, смакуючи. Рот наповнюється слиною. Стає затишно. Я думаю, що от, нарешті, і так тепер буде завжди.

Прокинувшись, імені пригадати не можу.

СОН ПРО УСВІДОМЛЕННЯ І ПРІРВУ

Я стою на початку короткої безлюдної вулички. Мені добре видно, де вуличка закінчується і вливається в ширшу, перпендикулярну їй. Кількаповерхові будинки, кремезне дерево посередині. Ймовірно, дуб. Усвідомлюю, що сплю. Відштовхуюсь від землі, підстрибую і здіймаюся в повітря. Лечу стилем брас. Праворуч — автобусна зупинка, пофарбована на зелено. Я підлітаю до дерева. У нього розкішна крона, я бачу кожен листочок, кожну прожилку. Ні — це не дуб, листя зовсім інакше, човниками. Тут я забуваю, що сплю, втрачаю впевненість, мене починає тягнути до землі. «Все гаразд, це мій сон», — нагадую я собі, і знову ширяю вгору. Наприкінці вулички приземляюся, переходжу дорогу, біля кам’яного муру зустрічаю знайомих. Я знаю, що за цим муром — провалля і круті кам’яні сходи додолу. Не зазираючи за мур, я бачу краєвид, що за ним ховається — каменюки й скелі, бурхливу зелень, дерева, кущі, траву, стежини, кільце колодязя, в’юнку річку, сонячні промені широкими напівпрозорими смугами пробиваються крізь рожево-білі хмари.

«Де він?» — запитую я у знайомих. «Піднімається сходами», — відповідають мені. Я підходжу до початку

сходів і зазираю вниз. Його там немає. Я знаю, що чекати даремно — він не прийде. «Де він?» — знову запитую я. «Ящур помер, — кажуть вони. — Але два дні тому він бачив дуже важливий сон».

Це вони мене так намагаються підбадьорити.

Юрій АНДРУХОВИЧ

Народився 13 березня 1960 року в Івано-Франківську. Поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Патріарх Бу-Ба-Бу. Кандидат філології. Був співредактором часопису «Четвер» та віце-президентом АУП. «Ферментатор» т. зв. станіславського феномену. Поетичні збірки: «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рос-лини» (1991), «Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» (1997), «Пісні для мертвого півня» (2004). Романи: «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003), «Таємниця» (2007). Збірки есеїв: «Дезорієнтація на місцевості» (1999), «Диявол ховається в сирі» (2006). Переклав: В.Шекс- пір «Гамлет» та ін. Лауреат: премії ім. Гердера (Німеччина), премії миру ім. Е.-М. Ремарка; премії книжкового ярмарку в Ляйпціґу за європейське взаєморозуміння; літературної премії Центр. Европи ANGELUS. Входив до рейтингу журналу «Корреспондент» «100 най- впливовіших людей України». Мешкає в Івано-Франківську.

Безумовно, подібно до всіх, я також бачу сни. Ма-буть, вони здебільшого кольорові, хоча хто їх знає. Крім того, деякі з них є безглуздими, інші — пророчими, а ще інші — еротичними. Є ще, звичайно, кошмари.

Найцікавішим було би поєднання в одному всіх чотирьох різновидів. Такий комбі-варіант подати б до антології!

Я певен: щось таке мені справді сниться. От тільки як його позбирати, нанизати словами на якусь гідну читацької уваги історію?

Є два типи снів, які повертаються до мене з певною сталістю.

Перший: ніби мене знову забрали до війська і тепер мені ще півтора року віддавати невідомо кому й за що.

Другий: ніби я знову працюю в обласній друкарні на випуску газети і ця нічна зміна ніколи не закін-читься.

Віднедавна до цих двох приєднався третій.

З нахабною наполегливістю він навідує мене при-близно з того ж часу, коли й сама українська дійсність почала все більше нагадувати суцільний сон — той, що з нього неможливо прокинутись. Він триватиме щонайменше десять років, заявляють невиправні оптимісти.

Напевно, мені пора всерйоз перейнятися власного підсвідомістю. Мені дуже не подобаються мої сни про замах. Я виявляюсь останньою ланкою певного конспіративного ланцюга. У моєму розпорядженні снайперська гвинтівка і зручна оглядова позиція. Моїм завданням є поцілити в певного високопосадовця і тим самим урятувати країну. Це різкуватий крок, але в нас просто немає виходу — ані в мене, ані в країни.

Якісь іще деталі? Так: він являє собою дуже добру мішень — велику і вайлувату. Однак мені ще ніколи не вдавалося довести справу до кінця і натиснути на спуск.

Я згоден, що це недобре. Недобре, коли сняться такі сни. Недобре, що вони нічим не закінчуються. Мені за них соромно...

Ярослава Франческа БАРБ’БРІ

Народилася 4 вересня 1991 року в Кремоні (Італія). Авторка двох поки що неопублікованих повістей. Початкуючий психо-філософ.

Навчається в Римському університеті.

Мешкає в Римі, Кремоні, Києві.

ДОБРО І ЗЛО

7 років.

Стою на балконі і граю на флейті. Кличу своїх орлів. Одного звати Біле Око, а другого — Чорне Око...

МЕНЮ ПІТОНА: ШИПЛЯЧИЙ СТАЙЛ

9 років.

Пітон обвився круг вежі. Пітон закутаний у шарф і з перлами навколо шиї.

У вузькій старій вуличці на шпилях двох будинків висять кеди.

Того, кого з’їв пітон.

СОНАТА ДЛЯ СНІГОВОЇ КОРОЛЕВИ

13 років.

Граю на піаніно в лісі. Клавіші крижаніють. Зимова музика осипається кристалами з срібним дзвоном. Ноти вмерзають у кригу — мов бджілки у старий бурштин.

ПОДІУМ З МАГМИ

15 років.

Танцюю на вулкані. І лава, що вивергається, з чорної стає блакитною.

БЕЗСОННА ФІЛОСОФІЯ

18 років.

Цілу ніч сперечалася. З Кантом.

Олесь БАРЛІГ

Народився 2 червня 1985 року в Запоріжжі. Поет. Закінчив факультет журналістики Запорізького університету. Член запорізького літературного клубу «99». Редактор самвидавного літальманаху «Час'ник». Друкувався в літературних часописах та альманахах («ШО» і «Березіль», «Четвер» та інших). Мешкає в Запоріжжі.

ТРОХИ ПРО ЛЮСТЕРКО І БОГА

...Отож опинилися я і якийсь мій друг (з сюжету сну, ясна річ, — друг, але що це за людина — не знаю, вперше бачу — якийсь хлопчина одного зі мною віку і приблизно такої ж статури). Тож я і якийсь мій друг пробираємося довгою квартирою з багатьма кімнатами слідом за дівчинкою. «Пробираємося» тому, що всі ці кімнати завалені мотлохом — одежею, громіздкими побутовими дрібничками, великими червоними пакетами, набитими якимсь ганчір’ям. Це нагадало мені оселю божевільної старої, яка почала тягти до своєї хати усе, що знаходила на вулиці, і вже за рік її житло перетворилося на звалище (сюжет про неї показували якось у новинах).

Ідемо через ці завали повільно, часом доводиться повзти. От! — пам’ятаю, як посеред дороги стояла велика розкладена дошка для прасування. І ми, стоячи рачки, на неї повземо. І ось пробираємося до якогось п’ятачка — маленької «галявинки» плінтуса. Стоїмо і дивимось на дівчинку. А вона всміхається нам. Споглядає на нас маленькими оченятами. Бліда. З рум’яними щічками. Короткою стрижкою. Років з десять — не більше. І схожа вона — вельми схожа! — аж часом здається, що це вона і є, тільки на зріст менша, на Сьюзен Бойл. Це ота бабера, що у сорок сім років посіла друге місце у великобританському конкурсі талантів.

Ми з другом стоїмо непорушно. Відчуваємо — зараз щось відбуватиметься. Дівчинка нам каже, що читатиме вірш. Ми не заперечуємо, і вона починає. Як я потім злився на свою пам’ять, що вона не втримала в собі того тексту. Він видався мені неперевершеним. Здавалось, ніби нічого подібного я не чув і не читав ніколи. Ми стояли й слухали її. А з її обличчя не сходила ця посмішка і радість.

І ось десь уже ближче до кінця вірша трапляється рядок зі словами (це не дослівно, але дуже наближене до того):

Подивіться на ось це люстерко!

Подивіться на ось це люстерко!

Бачите, як мерехтить у ньому світло?

І голос такий, ніби наказує нам зробити це. А вона ще рукою показує кудись убік. Ми дивимось туди й бачимо, що на килимі висить маленьке дзеркало. Відображення в ньому не видно. Замість цього в дзеркалі виблискує якийсь промінчик, вихоплений чи то від запаленої лампи, чи від сонця у вікні.

Я розумію в цю мить, що у вірші ці слова були. Що це не експромт. Що дівчинка читає кимось колись написаний текст. І що вона не знала ще й п’ять хвилин тому, що опиниться саме тут, у цій кімнаті, і що тут висітиме люстерко. Я навіть не впевнений, чи знала вона, що під тим кутом, де ми стояли з тим хлопчиною, світло падало так, аби створювалося таке мерехтіння. І головне — я не впевнений, що вона взагалі бачила, що саме в цій кімнаті є те дзеркальце!

Прокинувшись, я аж до п’ятої чашки кави думав про те, чи не була це справжня «нова словесність»?..

А ще якось мені наснився Бог. Уві сні не уточнювалося, який саме. Просто було зрозуміло, що це саме Він. Ніби закадровий текст пролунав про це.

Уві сні я йшов з двома якимись людьми осіннім похмурим містом після дощу й розповідав їм, що мені наснилося, ніби ось за такої самої погоди я теж ішов з парою подорожніх. Базікав про щось незначне і повсякденне, йдучи слідом за ними. Й чомусь крадькома глянув убік і побачив під альтанкою двох. Русява симпатична дівчина з сумним обличчям і смаглявий чоловік з красивими рисами. Він був високий — здавалося, десь два з гаком метри. В ядучо-жовто-зеленому плащі з накинутим на голову каптуром. Попри арабську зовнішність він мав пряму й рівну форму носа. Це й був Бог. Мені здалося, ніби він чекав щось від тієї дівчини. Згоди на щось, а вона все ніяк не наважувалася відповісти «так».

...Якщо сон — це довготерміновий гуманітарний тренінг смерті, то ми можемо підходити до обителі Бога кожного разу після засинання, однак через те, що не померли остаточно, лише стоїмо на ґанку й чекаємо від нього метафор та янголів? Гм... може, Бог хотів сказати мені, що Аллах — це його метафора?

Наталка БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ

Народилася 8 листопада 1954 року в Куянівці на Сумщині. Закінчила філологічний факультет Київського держуніверситету ім. Тараса Шевченка. Поетка, культуролог.

Авторка поетичних збірок:

«Балада про нескорених» (1976), «У країні мого серця» (1979), «Підземний вогонь» (1984), «Листопад» (1989),

«Алергія» (1999); «Готель Централь» (2004); збірки літературно-критичних статей «У контексті епохи» (1989). Лауреатка премії Грузинської РСРім. В. Маяковського (1983), премії Міжнародного поетичного фестивалю в Словенії «Кристал Віленіци» (2001) та премії журналу «Сучасність» (2003). Мешкає в Києві.

КВАРТЕТ САКСОФОНІСТІВ

У певному віці на зміну дитячим снам з польотами прийшли інші — з еротичним підтекстом; хоча technically speaking (як говорив Біл Клінтон) сексу в тих моїх еротичних снах ніколи не було. А було почуття особливої, делікатної ніжності, котре лишалося певний час зо мною. Хотілося б знати, що подумали б герої тих моїх сновидінь (цілком реальні чоловіки, між іншим), якби раптом довідалися про свої ролі у тих снах і — опосередковано — у моїх віршах, тими снами спричинених?..

На жаль, з роками настрій моїх снів стає все сумнішим. Може, тому я їх так швидко й забуваю («витісняю», у термінах Фройда). Буває, сняться смерті рідних людей. До речі, народні сонники зовсім не вважають такі сни зловіс- пими, навпаки — це нібито символізує чиєсь довге життя. Але я завжди плачу в тих снах, і якщо і є в них щось добре, то це знов-таки перехід (витіснення) теми смерті в літературу... Утім, поїзд, один із моїх найулюбленіших поетич- 11 их образів, ніколи мені не снився, хоч у «Тлумаченні сновидінь» Фройда потяг якраз символізує смерть. (Мене завжди цікавили тлумачення снів: від наївних народних сонників до філософії сновидінь у Фройда-Юні'а).

На закінчення все ж згадаю один із недавніх снів — я його запам'ятала, бо він здався мені щасливим.

Отож, у мене ніби є ще одна дитина. Це чорношкірий хлопчик на ім'я Мартин (асоціація з Мартіном Лютером Кінгом?). Йому років шість, і я веду його до музичної школи. Мій маленький чорношкірий Мартин грає на саксофоні!

— От блін, — сказала моя доросла донька, коли я пере- новіла їй сон. — І ти не могла народити одразу чотирьох негренят? Ми б тоді мали власний джазовий квартет!

Світлана БОГДАН

Народилася 27 січня 1985 року в Києві.

Поетка. Аспірантка «Києво-Могилянської академії». Авторка поетичної збірки «Коли ще автомобілі були людьми». Друкувалася в поетичних антологіях «Дві тонни», «Літпошта» та на літературних інтернет- ресурсах. Мешкає в Києві.

СОН З БАГАТЬМА СОНЦЯМИ

Я стояла на березі моря і споглядала захід багатьох сонць. Овид горів червоним золотом, кладучи відблиски на водну широчінь, яка від того також ставала малиново- золотою.

— Яка краса! — сказала я своєму другові. Він завмер поруч і теж дивився на сонця. — Ніколи такого не бачила! Десять сонць відразу!

— Ти можеш побачити все, що схочеш сама, — спокійно відповів він, не повертаючи до мене обличчя.

— Навіть ангела?

— Навіть ангела.

— Навіть ангела, — повторив ангел, що був за моєю спиною. Я озирнулася: він увесь сяяв білим і золотим, мав золоте волосся й очі, біле лице, білий одяг із золотим оздобленням, крила з білих і золотих пір’їн.

Я почала читати молитву (не пам’ятаю, яку саме), ангел погладив мене по голові (долоня в нього тепла- тепла), поцілував у чоло (уста ніжні-ніжні) і полетів над морем до сонць.

Він губив пір’їни, вони падали у воду, колихалися на хвилях, ставали золотими рибками, пірнали в глибину, а тоді зринали знов, дивилися добрими очима й усміхалися.

— Риби всміхаються! — засміялась я. — Може, вони ще й танцюють?

Тоді рибки взялися водити хоровод, кружляючи по воді і створивши невеличкий вир, що відкрив нам дно моря: там блищали різнокольорові круглі камінчики й цвіли небачені водорості — синіми й червоними квітами.

Сонця сідали за обрій по черзі: одне, потім друге, далі третє... Тому золота ставало все менше, а більше — синіх і чорних барв.

— Що б ти ще хотіла побачити? — спитав друг і подивився мені в очі (у нього тихий ясно-блакитний погляд).

— Не знаю, — знизала я плечима. — У мене все є: ти, море і сонця... Велика радість у моєму серці.

Друг узяв мене за руку і пригорнув до себе (в його обіймах так тепло, затишно, і спокійно-спокійно: він великий, я йому ледве сягаю плеча).

— Ну ось, — промовив лагідно. — Я ж казав, що все буде добре.

Коли сіло останнє сонце і мільярди зірок засвітилися над нами, я заснула у нього на руках.

І прокинулась.

Андрій БОНДАР

Народився 14 серпня 1974 року в місті Кам'янці-Подільському. Закінчив Києво-Могилянську академію. Поет, перекладач, публіцист. Автор поетичних збірок «Весіння єресь» (1998), «Істина і мед» (2001), «Примітивні форми власності» (2004). Автор багатьох статей та есеїв в українській і зарубіжній періодиці. Головний редактор газети АУП «Література плюс» (1998-2000), редактор і колумніст «Книжкової лавки» у «Дзеркалі тижня» (2001-2007). Переклав: роман В.Ґомбровича «Фердидурке» (2002). Лауреат літературної премії вид-ва «Смолоскип» (1997). Учасник численних літературних акцій і фестивалів в Україні та закордоном. Брав участь у пан-європейському проекті Literaturexpress Europa 2000 та фестивалю Poetry International 2005 у Роттердамі (Голландія). Стипендіат Міністра культури Республіки Польща (2003). Мешкає у Клавдієвому під Києвом.

СУЧОК І ЗАДОРИНКА

Якось в одеському готелі «Зирка» мені наснився сон.

Я — молодий «начинающий» поет із «робкими черными усиками» — видав свою першу поетичну збірку. Незабаром до міста має приїхати Олександр Пушкін, і я просто мушу подарувати йому цю книжку. Уві сні в мене реально ейфорія, передчуття свята. Я подарую книжку самому Пушкіну!..

І ось настає ця мить. Я стою за дверима кімнати, в якій поселився Пушкін, тримаючи у спітнілих руках свою збірку. Й раптом ракурс і точка зору, як то іноді трапляється у снах, змінюється на 180 градусів. І тепер уже я — Пушкін, який лежить у своїй кімнаті на ліжку з якимись рококовими набалдашниками. Я реально втомлений після довгої і виснажливої дороги цими кре- тинськими аккерманськими степами, але мене попросили прийняти молодого поета. Я — україномовний Пуш-кін. Бо думаю українською. Сам собі я більше схожий на Боба Марлі, ніж на Пушкіна, але жену цю думку геть.

Кричу просто з ліжка до молодого поета: «Заходьте, будь ласка». Поет заходить під акомпанемент скрипу дверей. Він дуже неприємний, в окулярах і чомусь на плечі йому накинута черкеска. У руках він тримає книжку, і я, хоч і не надто приховую свою зневагу і зверхність, намагаюся боковим зором вихопити її назву. На книзі зображено фото братів Капранових — Дмитра й Віталія — у гімнастичних трико в позі канатоходців, що йдуть один одному назустріч. А назва книги така; «СУЧОКЪ І ЗАДОРИНКА».

Христя ВЕНГРИНЮК

Народилася 10 вересня 1987 року в Чернівцях. Письменниця, літературознавець.

Здобувай кафедри української літератури Чернівецького університету ім. Ю. Федьковича, пише кандидатську з літературознавства.

Авторка збірок прози «Катарсис» (2005),

«Голий нарКОТИК» (2006) та поетичної збірки «Богу стіні» (2008).

У тандемі з Сашком Горським займається відео- та кінопоезією і прозою.

Мешкає в Чернівцях.

СНИ ПОЕТІВ

[Я бачу себе (чи не себе?) у сні. Чоловічої статі. Мені два роки. Я сиджу в кімнаті і мрію вирости.]

«Вдома пахне сестриними місячними, я хочу їй сказати про це, але вона здивується, що я про це ВЖЕ знаю, я можу відповісти, що їй варто радіти, що не вагітна після того незахищеного сексу на кухні зі своїм хлопцем, коли мама залишила її доглядати мене».

Тато б’є молотком м’ясо, а вночі — маму. На ранок вона залишається живою, і тоді мені здається, що я все вигадав, щоб виправдати своє безсоння. Якщо я не можу до світанку заснути, то залізаю в бабусину шухляду і витягую звідти кулачок конопель і розгризаю їх, висмоктую молочко і засинаю. Бабуся сама так часом робить. Лиш кулачок у неї більший».

[Чи то, може, Я чоловічими кроками ходжу своїми снами? Якщо ні, то він наче насміхається з мене, що може жити в моїх снах і керувати ними.]

«Я чую, як усі сусіди з усіх квартир вночі кохаються. О, Боже, наче це їхня єдина нічна справа, навіть телевізори ніхто не дивиться, не запрошує друзів, які могли б затриматися до ночі. Не спиняються. З усіх боків. Зверху. Знизу. І навіть через квартиру. Я знаю, як крих- котить від задоволення тьотя Міла з п’ятої, а вона живе аж в кінці коридору. І як мені спати, коли тато б’є маму, баба ходить по коноплі, а весь під’їзд стогне?

Мені не подобається наш президент. Я не слухаю, що він там говорить, але він мені не подобається. Я хочу домалювати роги на екрані телевізора, коли бачу його. Але тато сваритиме, може, навіть зруйнувати мій картковий будиночок, який я складаю усе своє життя. Я ходжу завжди тихо.

Я взагалі люблю, коли тихо. Я навіть люблю, коли інструменти грають тишею. Я вирвав органи нашому фортепіано, і тепер воно грає мовчанням. А ніхто про це не знає, бо від смерті дідуся не відкривали його, щоб пил протерти. Я вмираю від задоволення чути тишу свого фортепіано. Воно ніколи не втомлюється співати.

Я не можу знати, коли щось втомлюється, коли щось втомлене...»

[Він говорить мені так часом у снах, сидячи на паркеті у білих трусах.]

«Собака у сім’ї, яка мешкає над нами, мочиться за-вжди в одне місце, і наша стеля посіріла там і покрилася мохом. Я не кажу своїм, бо будуть крики, а собака ж не винна. Її не навчили. Вчора навіть відпали перші шматочки вапна зі стелі. Отже, завтра впаде ще. Отже, будуть крики. Отже, собака таки буде бита».

«Я люблю все жовте. Підсвічник у коридорі. Олію. Мило, яке тримаю у прозорому мішечку на столі, бо воно змилювалося. Любив дуже очі сестри, але вони виявилися хворими. І потім перестали бути жовтими, коли вона вилікувалася. А мама казала, що якщо вона не вилікується, то вся буде така жовта. Я не знаю добре це чи погано, але я цього так і не побачив. Вона досі живе і не збирається вмирати».

«У нас є кіт. Я думав, що то кіт, але коли в його черево набилася ціла купа малечі, то я зрозумів, що то киця, і почав приносити їй квіти, замість тягти за хвіст. Вона їсть завжди на столі і з усіх тарілок. Ми всі звикли. Ніхто не сварить Мурчика. Ми так і не назвали його жіночим іменем».

[Він став частиною мого життя. Мого тіла. Я знаю, що він є, бо він таки є. Часом уявляю, що він і вдень сидить в моїй голові.]

«Я не люблю свою голову, бо вона кругла. Я не люблю нічого круглого. Воно лякає мене, бо я бачу, як Бог може створити ідеальне коло. Ідеальне коло. Круглі апельсини. Найбільше я не люблю апельсини. Круглі і майже жовті. І сонце міг би не любити, я знаю, що воно теж кругле, але я просто не дивлюся на нього, і так здається легше... Бо це — СОНЦЕ. А не моя голова і не помідори. З місяцем простіше, він змінний — отже, не круглий».

[Очі має такі... очі на колір, ніби насипали пилу з натертого каміння...]

«Я завжди знаю, як через вентиляційну сітку йдуть до нас таргани. Я приходжу, коли це знаю, а вони йдуть. А вони сунуть. Довгими дорогами під кухонні меблі, і лиш так вусами, і лиш так вусами».

[Я завжди, коли бачу його в моїх снах, то наче дивлюся через лупу чи через вічко дверей. Малий має м’ячеголовий вигляд і раз у сні обов’язково розповідає щось без крапок та ком, приблизно так:]

«Я бачив море в книжці дуже хочу торкнутися його воно напевно таке густе як полуничний джем лиш а хвостами риби я би дуже вже пішов до моря але мене не відпустять вони всі кажуть що я малий хоч я ходжу їм думаю змиваю за собою воду готую їсти вживаю снодійні та депресанти я живу як Людина а мене не випускають за двері навіть принести програму з пошти ти розумієш мене ти розумієш скажи їм щось я не можу жити у цій в’язниці серед здегенерованих людей вони всі надто довго росли

Вони всі надто довго росли Вони всі І ти І вони І ти І вони

Надто довго Росли Ви Всі

Ви чверть життя вчитеся ще чверть здобуваєте якийсь «ріст» Втомлюєтесь Йдете на пенсію в кращому випадку І здихаєте Нікому не потрібні і жирні

Ви всі смієтеся чуючи це але самі так продовжуєте жити і не думаєте що можна по-іншому бо даєте дітям читати «Колобка» і «Вінні-Пуха» а давайте Джойса і Мо- ріака! А давайте а чого б ні? Діти ж не знатимуть що таке казки і не хотітимуть їх читати Вони ж не знатимуть що вчитися треба з п’яти років а не з п’яти місяців... Вони ж не знають, що замість класичної музики І року є дитячі дебільні пісеньки... Вони ж не знають...»

| Отак лягаю спати, а мене у снах завжди він вчить. Я не знаю, за кого він має себе і мене, і що робить у моїй голові, але він мені перед прокиданням завжди каже

про виховання дітей, а потім ловить мене за палець і так напівголосно кричить: «Прокидайся». Востаннє наснився, сказавши мені два рядки, і все. Більше нема. Рядки були такі:]

«На вулиці хлопці коляться під гаражами. Я теж скоро буду. Бо що робити в цьому світі, коли мені майже три, а я вже майже все пережив...»

[більше не приходив, або я більше не спала.]

Л

Юрій ВИННИЧУК

Народився 18 березня 1952 року в Івано-Франківську. Письменник, редактор, журналіст. Автор збірки поезій «Відображення», збірок прози: «Спалах», «Вікна застиглого часу», «Місце для Дракона», «Ги-ги-и», «Груші в тісті», повістей: «Ласкаво просимо в Щуроград», «Діви ночі», «Житіє гаремноє», романів «Мальва Ланда», «Весняні ігри в осінніх садах»; краєзнавчих книг: «Легенди Львова», «Кнайпи Львова», «Таємниці львівської кави», міфологічної енциклопедії «Книга бестій». Упорядник антологій «Чорт зна що», «Огненний змій», «Срібна книга казок», серії «Юрій Винничук презентує» та ін. Автор книг для дітей («Історія одного поросятка», «Гопля і Піпля» та ін.), за казками знято два мультфільми. Твори перекладалися у багатьох країнах світу.

Мешкає у Львові.

МАЛЮКИ

1984 року мені наснилося, що я йшов полем і побачив гурт людей, які скидалися на циганів. Старий чоловік, певно, їхній проводир, сидів на землі біля двох немовлят, закутаних у пеленки. З уривків фраз, які вдалося виловити в гучному гаморі, я зрозумів, що ці люди хочуть якимсь чином позбутися немовлят, але не знають, як. Вони усі з надією дивилися на старого й чекали. Нарешті той кивнув головою, даючи знак, що знайшов вихід.

Старий вирвав стеблину і кінчиком її став водити по очах дітей. Виступила кров, діти не плакали, а кров розтікалася по очах і мала дуже ясний колір. Потім він позагортав їх в одне велике полотно і сказав:

— Зараз вони помруть.

Мене охопив страх. Я кинувся тікати, вибіг на дорогу, і раптом побачив під кущем над ровом ще двох немовлят. Я озирнувся — далеко позаду сунула валка людей. Я злякався, бо коли вони натраплять на цих дітей, то зроблять з ними те саме.

Я узяв їх попід пахви, наче оберемки, й побіг, мене весь час підстьобувала думка, що ті люди подумають, ніби це мої діти. Вони можуть мене наздогнати. Я забіг у якийсь гайок і там поклав дітей на траву. Що мені з ними тепер робити? Вони ж їх однаково знайдуть. Треба цих дітей позбутися. Я вже був упевнений, що коли ті люди їх знайдуть, то обов’язково вирішать, що це мої діти, і це мене так жахало, що я, не довго думаючи, вдався до того ж способу, що і їхній проводир.

Я зірвав стебло і почав ним дряпати дитячі очі, але кров чомусь не виступала. Тоді я вхопив скалку і по-пробивав їм зіниці. Пішла кров. Її поява мене заспо-коїла. Хутенько загорнув дітей у свою сорочку, взяв під пахви і пішов собі дорогою.

Пройшовши добрий шмат шляху, я відчув утому. Поклав пакунок при дорозі і сів зверху. Діти ще не померли, але не ворушилися. Я відчував тільки, як вони дихають. Чому вони не помирають? Лють охопила мене і я став гамселити по згорткові кулаками, але це не помогло.

Тим часом якийсь інший гурт людей з’явився з-за закруту дороги. Я почав хутенько запорпувати паку-нок у порох, притрусив землею і травою. Люди наблизились і спитали, що я роблю. У мене цокотіли зуби. Я відповів, силувано усміхаючись, що оце саме пообідав, а недоїдки закопав.

Люди кинулися до мене, обступили з усіх боків і почали благати, аби я не закопував недоїдків, а віддав їм, бо вони дуже голодні. Я відмовлявся, як міг, але намарно. Врешті мені нічого не лишилося, як таки погодитися, але за умови, що вони розгорнуть пакунок лише отоді, як я відійду так далеко, аж мене не буде видно.

Вони дуже втішилися й закивали головами. їхні жадібні очі горіли, а з вуст текла слина.

Я побіг дорогою, часто озираючись. Люди чекали, але все тісніше й тісніше обступали те місце.

Коли я озирнувся востаннє, то побачив, як вони гарячково розгрібають землю, жінки вищали, відпихаючись та лізучи одна на одну, топталися й ревіли, ревіли, наче дикі свині. Я побіг щодуху і зник їм з очей.

їхні маленькі пампулясті личка несподівано вигулькнули на закруті сходової клітки. Я зупинився. Вони стояли внизу і мовчки дивилися на мене. Двоє малих дітей у плетених шапочках.

У їхніх очах була тільки ненависть. Я впізнав їх.

Не знати навіщо, я озирнувся. Але більше ніхто не спускався по сходах, і весь будинок, наче вимер. Стояла сира важка тиша.

А вони не зводили з мене очей.

— Чого витріщилися?! — гаркнув я і ступив на нижчу сходинку.

Та малюки й оком не змигнули.

Тепер мені ставало страшно. Я був упевнений, що вони проти мене щось затіяли.

Вони стояли під вікном. Шиби тут давно хтось повибивав і тепер звідти просочувалася холодна й сіра днина.

— Якщо ви не вступитесь, я вас повбиваю!

Ні, вони не вступляться — про це говорили їхні очі.

Тоді я, палаючи люттю, збіг униз і по черзі викинув їх через вікно восьмого поверху. Руки в мене тряслись. Там за вікном хтось розпачливо заверещав. Завищали гальма. Це все.

Я, намагаючись зобразити на обличчі суцільний спокій, продовжив своє сходження. Верхотяг не працював. Коли я зійшов уже на третій поверх, то знову побачив їх.

Пара малюків, тримаючись за руки, чекала на мене.

Доки я можу викидати їх з вікна?

Я заплющив очі...

Все це зі мною повторюється уже, мабуть, з місяць... що я викину їх на вулицю, то вони знову вертаються. Який жах. Я розвертаюся й біжу назад, вбігаю, трясучись, до квартири і замикаю двері на ключ.

У цей мент дзеленчить телефон.

Коли я підношу слухавку до вуха, то знаю, що там почую: дитячий сміх. Але ж я цих дітей не знаю! Чому вони вибрали саме мене?

Ось я чую, як вони шкребуться в двері, як запихають якісь шпички в щілину, і чую цей ненависний сміх.

Тоді я відчиняю вікно і впускаю до кімнати галас вулиці. Шемрання й сміх за дверима стихають. Малюки завмерли. Я знаю чому: чекають, що зараз я вистрибну з вікна. Під вікном на трамвайній зупинці гурма народу. Коли я вистрибну, то впаду їм на голови і покалічу. Правда, я можу кричати. Летіти й кричати, мов птах.

Щойно я зачиняю вікно, як малюки знову невдово- лено шарудять за дверима.

Тоді я впускаю їх досередини. Вони заходять — такі чемні, тримаючись за ручки, — і прямують відразу до вікна, впевнені, що я їх зараз відкину.

Я таки відчиняю вікно і висаджую їх на підвіконня.

Після цього приношу трилітровий слоїк гасу і дбайливо їх поливаю.

Вони ані мрукнуть. Нічого не тямлять і тоді, коли я підпалюю їх і скидаю шваброю з підвіконня.

Обидва палаючі смолоскипи, дриґаючи ногами й руками, падають на трамвайну зупинку. Саме відійшов трамвай і юрба розсоталася. Нікого не було травмовано.

Як вони там горіли, мене вже не цікавило.

Я зачинив вікно і заходився мити підвіконня, щоб затерти сліди від гасу. Фарба здулася й облущилась. Довелося ще й перефарбовувати вікна. Але це виявилося куди приємнішим заняттям, аніж знищувати малюків. І коли задзвонив телефон і я приклав слухавку до вуха, то не почув уже сміху, а тільки плач. Він був нешкідливий. Бо лунав з тамтого світу.

Станіслав ВИШЕНСЬКИЙ

Народився 24 серпня 1944 року в Переяславі на Київщині. Закінчив Київський педагогічний інститут.

Поет, редактор. Належить до Київської школи поезії.

Автор поетичних збірок: «Симфори» (1975, у самвидаві), «Світотвір» (1987), «Альта» (1989), «Колекція снігів» (1991), «Альпініст на міражі» (1993), «Синус покутя» (1999), «Перевтомлені скафандром» (2001), «Змова дзеркал» (2005); книжки прози «Метастази» (2003); книги вибраного «Полювання на мисливця» (2007).

Мешкає в Києві.

ДЗЕРКАЛЬНА ДОРОГА

То був, сказати б, невідчепний сон. Він почав сни-тися мені одразу після повернення з Совєтської армії, власне, з прикордонної застави, що, либонь, і досі Сіріє своїм черепичним дахом у видолинку між мадярськими селами Дідове й Велика Бігань. Там, у закарпатській глушині, я служив майже два роки, після чого мене було комісовано. Тобто перед достроковим дембілем у мене був ще шпиталь, де я пролежав з місяць чи, може, й трохи більше. Звісно, в тому лікувальному закладі лікувалися справді хворі люди, одначе якась кількість пацієнтів належала до, так би мовити, групи ризику: вони в той чи той спосіб симулювали найрізноманітніші недуги, аби тільки позбутися осоружної військової повинності та не виконувати так званий почесний обов’язок. Імітували різні болячки — від виразки шлунку до божевілля. Діагноз моєї недуги був обнадійливий — гострий панкреатит. З таким, зазвичай, комісовували без особливих зволікань. І я не став винятком. Відтак навесні 1965 року мене комісували й відправили в запас. Із шпиталю я ще повернувся на заставу, зібрав свої речі, попрощався з хлопцями, а відтак у плацкартному вагоні потяга Чоп-Київ відбув туди, звідки й пішов на військову службу, себто у своє княже місто І Іереяслав.

І ось, коли я був уже вдома, сталося щось дивне. Здавалося б, людина нарешті позбулася виснажливої муштри, майже повсякденних, як це ведеться на кордоні, дозорів, секретів, зрештою КҐБістської опіки (прикордонні війська в ті часи належали до військ цього відомства), чого тобі ще треба, чоловіче: живи та радій.

Так воно нібито й було, але тільки вдень. А ночі перетворилися на нескінченну, ба навіть моторошну подорож... додому. І вже не в плацкартному вагоні, а з дещо іншими вигодами... Варто мені було заснути, як починався один і той самий сценарій сну. Я ніби знову у Закарпатті на якійсь відстані від своєї застави. Посеред рівнини височіють дві, суціль порослі виноградною лозою, сопки. А між тими сопками геть розгрузла осіння дорога, земля, як вороняче крило, правдивий чорнозем, що його насправді в тих краях я ніколи не бачив. Грязюка непролазна, але я знаю, що мушу йти саме цією дорогою. Маю поспішати, таке враження, що за мною хтось женеться, аби повернути на заставу, тож треба налягати на ноги, аби бути якомога далі від цих місць. Я майже голий. На мені, крім білих солдатських кальсонів, нічогісінько. На дорозі ані лялечки. Аж ось грузька дорога, що по ній я ледве плетуся, ніби кінчається і вже замість неї, як її продовження, стелиться міст, вузький, гладенький, ще ніби й полакований. Міст добре освітлений, напрочуд добре освітлений, і мені, майже голому й босому, стає страшенно ніяково ступати на нього. Хоча я знаю: треба неодмінно перейти цей міст, пройти під цим освітленням, адже назад вороття немає. Повагавшись, нарешті ступаю на ту гла-деньку поверхню і йду по залитому сяйвом коридору між двома стінами непроглядної темряви. Я знаю, що мені не слід не те, що озиратися, а й дивитися обабіч на прямовисні стіни темряви. Одначе спокуса роззирну- тися величезна. Щоправда, я не озираюся, але, не дивитись по обидва боки від мосту мені несила. І я, поглядаючи то в той, то в той бік, завважую, що міст з обох боків обставлений великими, отак як на людський зріст, дзеркалами. Квадратовими й овальними. Причому впереміш тими й тими. Вони, ті глибокі й чисті дзеркала, розташовані одне від одного приблизно на однаковій відстані. І мені лячно глянути в будь-яке з них, аби не бачити своєї голизни, а водночас мені страшенно кортить зійти, збочити з цього напрочуд добре освітленого мосту і зайти в одне з дзеркал. І ось я, скоряючись спокусі, зупиняюся перед одним із них і, якийсь час потупцювавши перед дзеркалом, входжу в нього. Там простора зала, в ній накритий стіл і за ним якісь на- півупізнавані люди. Самі чоловіки. їх багато, їх не злічити. Вони розмахують руками, про щось гомонять, але мене геть не помічають. Вільних місць за тим столом немає. Тож я, марно намагаючись знайти місце за столом, зрештою, полишаю свої невдалі спроби і хочу вийти з цього приміщення, але виходу немає. На моє намагання покинути залу від людей за столом жодної реакції. Страшенна задуха, в повітрі тютюновий дим і знайомий мені ще з застави сморід казарми. Сюжет сну кінчається одним і тим самим: просинанням у холодному поту. Спочатку сон повторювався чи не щоночі, тож чи не щоночі я опинявся на тій самій сльотавій дорозі додому. І я завважив: по добре освітленому мосту з кожним наступним повторенням сну я все ж просуваюся вперед. Щоночі просуваюся на одне, а то й кілька дзеркал. Хоча кінця тому мосту я не бачив. З часом сон снився все рідше, ставав усе менш моторошним, хоча виходу з дзеркала, куди щоразу потрапляв з якоїсь невідчепної цікавости, я не знаходив. Та десь за рік, може, трохи більше, коли я вже виїхав з Пере-яслава, перебравшись до Києва, перебіг сну змінився. Закарпатські реалії, себто порослі виноградом сопки й розгрузла осіння дорога, геть зникли. Залишився міст, як завжди, добре, напрочуд добре освітлений міст. Уздовж нього виставлені ті ж дзеркала, і я, ніби з тим-таки хвилюванням, повагавшись, власне потупцювавши перед їхньою глибиною, заходив до одного з них. Але в кожній наступній залі кожного наступного сну щораз убуває стола, він убуває потроху, мов шагренева шкіра, убуває й завсідників трапези, причому вони також за «шагреневим» принципом щораз дрібнішають, ніби даленіють, а в задзеркальному повітрі вже не чути ні тепер уже солодкого запаху тютюнового диму, ні так само незабутнього, рідного, духу солдатської казарми. І я вільно виходжу з дзеркала на міст через оббиті чорним дермантином двері. Від якогось часу сон уже не повторювався. Здавалося б, нарешті я вирвався з того пекла, себто остаточно повернувся додому. А набагато пізніше, уже через якісь десятки років, мені пощастило (саме так — пощастило) ще раз побувати у тому сні. Я був пристойно зодягнений і йшов під звичним яскравим освітленням без ніякого хвилювання. Я йшов, а пообіч мосту стояли ті ж таки дві стіни темряви і на них ледь видніли, вмонтовані в пітьму, овали й квадрати тих-таки дзеркал. І мені здалося, а може, саме так воно й було: усі ті дзеркала понакривано чорною матерією. Мені так кортіло зняти з котрогось із них жалобний крам і спробувати ввійти... Одначе я прокинувся, можливо, й на краще, не встигши вчинити святокрад- ство.

Тимофій ГАВРИЛІВ

Народився 18 вересня 1971 року в Івано-Франківську.

Поет, прозаїк, літературознавець, перекладач. Доцент кафедри німецької філології Львівського університету ім. І. Франка.

Автор поетичних збірок: «Арабески пам'яті» (1995), «Закони географії» (1997), «Година самотніх» (1998); «Повертаючись до сказаного» (2002), «Конспект екскурсії» (2006); книжок есеїстики «Знаки часу. Спроби прочитання», «Текст між культурами. Перекладацькі студії» (2005), збірки оповідань «Щоденник Одіссея» (2003), роману «Де твій дім, Одіссею?» (2006). Перекладав твори Тракля, Бернарда, Рота, Брехта, Целяна.

Дописував, зокрема, для Frankfurter Rundschau.

Мешкає у Львові.

МІСТО БЕЗ ТРОТУАРІВ

Я визирнув надвір і... не побачив тротуарів. Не здивувався б, якби всупереч прогнозу погоди випав сніг, — навесні таке часто трапляється. Але зникнення тротуарів...

Ніщо не розраджує так, як усталений плин. Почувши, як забулькотіла кавоварка, сказав собі: «Ось бачиш, усе стає на свої місця». У прозорий кавник скрапувала брунатна рідина. Знайомий аромат поширювався навколо.

Горнятко спорожніло, на тарелі лишилися крихти житнього хліба — а я й досі незрушно сидів. Мій організм нагадував літак, який не може злетіти через помилково увімкнений реверс.

Я довго не наважувався підійти до вікна. Перспек-тива, що відкривалася з-за столу, мене влаштовувала, бо давала змогу бачити лише верхню половину дійсності — крону єдиного дерева, дахи й димарі, осяяні вранішнім сонцем. На одній з гілок паразитувала омела, вона ніколи не скидала листя, і тепер нагадувала кулю, що зачепилася й не змогла полетіти вище.

Краще б я не зазирав! Адже мені не відкрилося нічого іншого, ніж те, що я вже бачив з кімнати. Не допомогла й кава, на яку я покладав велику надію — існувала межа, за якою вона втрачала чарівну силу.

Принаймні райський напій спрямував мою розгуб-леність у слушне русло — як добратися на роботу? Як би добиралися ви, якби одного весняного дня прокинулися в місті без тротуарів? Уперше переді мною постав такий чудернацький клопіт.

Я механічно одягався, усе ще не знаючи, що робити. Непотрібно довго дивився в дзеркало, поправляючи краватку — затягував її тугіше і знов попускав. Знаючи мою слабкість до формалістичних візерунків, мені її подарували колеги на сорокаріччя, — у нас прийнято відзначати круглі дати.

«Тобі більше годилося б подарувати обручку», — сказала Олександра Пилипівна, звертаючись до мене від імені нашого невеличкого колективу. Мені й раніше здавалося, що вона не проти зіграти роль моєї самозваної мами.

Вік! На мене дивилося з дзеркала обличчя з бороз-нами, що нерівними лініями тяглися через чоло, і пучком зморщок, які промінилися від кутиків очей. Нижня губа, як відкопилилася у восьмому класі, так і звисала, попри мої марно-відчайдушні спроби підтягнути її закусуванням.

Я опустився в старе крісло і, безпорадно розводячи руками, зачепив телефон, що стояв на маленькому столику. Підніс до вуха слухавку. Зсередини, наче з іншого світу, вирвалися гудки. Я вслухався в них з якоюсь напосідливою гарячковістю, так, ніби звідти міг пролунати план мого порятунку. Я хотів набрати номер, однак довгі гудки змінилися на короткі. Це й добре, бо що я скажу? Що запізнююсь? Що не знаю, як прийти на роботу? Що зникли тротуари? Якщо на те пішло, я вже й так запізнився!

Несподівано для самого себе я летів. Що відбулося між тим, як я поклав слухавку, і зараз, коли летів, я не пам’ятав. Я мучився питанням, чи замкнув — відходячи? відлітаючи? — двері, і не знаходив жодної зачіпки, яка могла б щось прояснити. Можливо, я взагалі не відмикав їх? Як же ж я тоді опинився надворі? Точніше, не надворі, а в повітрі?

В повітрі відчуття цілком інші, ніж на землі. Дійсність перевершила мої несміливі припущення! Я летів — нізащо не подумав би, що коли-небудь мені таке випаде. А зараз був певен, що немає нічого природнішого, ніж літання. Я тримав портфель, вільною рукою поправ- ляючи картуза, збитого набакир струменем зустрічного повітря. Як добре, що краватка пришпилена до сорочки! Чи гадав її винахідник, що по-справжньому ця шпилька розкриє себе тоді, коли людина в костюмі летітиме на роботу?

З перспективи лету місто сприймається інакше. Воно ніби те саме і водночас казковіше. Я летів на рівні його середніх поверхів, цілком вільний від марнославних спонук піднестися над ним у небо. До того ж запізнення не налаштовувало на ширяння у високості — колись, іншим разом, у відпустці, можливо, й спробую. Мій шеф — чоловік, який не подарує недбальства.

У відділі ніхто не звернув уваги на моє спізнення, як і на те, що я не прийшов, а прилетів. Сидячи за паперами, я вряди-годи кидав несміливі позирки на колег у намаганні щось з’ясувати. Я пробував угадати, чи прилетіли вони так, як я, а коли ні, то яким чином опинилися на роботі раніше за мене — невже тільки мене одного ошелешило зникнення тротуарів?

Це запитання цікавило мене дужче, ніж будь-коли. Я дивився на Олександру Пилипівну, огрядну і добродушну, — невже й вона прилетіла?

Прокинувшись, найперше, що я зробив, підбіг до вікна і зазирнув униз. Тротуари були на звичному місці. Бо куди ж їм подітися — запорошеним, засмі-ченим, порозбиваним...

Василь ГЕРАСИМ’ЮК

Народився 18 серпня 1956 року в Караґанді, де відбували заслання його батьки. Наприкінці 50-х років родина повернулася у рідну Прокураву на Івано-Франківщині.

Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка.

Поет. Автор збірок: «Смереки» (1982), «Потоки» (1986), «Космацький узір» (1989), «Діти трепети» (1991), «Осінні пси Карпат» (1999), «Серпень за старим стилем» (2000), «Поет у повітрі», «Була така земля», «Папороть» (2006).

З 1993 року — голова журі Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов». Лауреат літературної премії «Благовіст» та премії імені П.Тичини. Лауреат Шевченківської премії.

Мешкає в Києві.

ГУЦУЛЬСЬКА МУЗИКА І ЛЕМКІВСЬКА ПІСНЯ

Цей сон дорогий мені, хоч не мав якогось там не-звичного сюжету, фантастики, розмаїтих комплексів, пророцтв чи милого, легкого божевілля... Але звучали ГУЦУЛЬСЬКА МУЗИКА І ЛЕМКІВСЬКА ПІСНЯ. А що це значить для мене, можна навіть не уявляти. Далі. Це був сон на самому фіналі століття і тисячоліття, і це був кольоровий сон. Здається, останній мій кольоровий сон. Що то за кольори були? Всі! Надворі стояла зима, а мені снилося гуцульське весілля перед постом на петрівку. Про це я, звісно, потім написав («Старовинний диптих» у книзі «Папороть»). Скажуть: ну, цьому й сниться лише архаїка — знаємо ми нинішні весілля в горах. На жаль, сниться не тільки архаїка, а весілля в горах тепер і на конях, і на іномарках, але снилося мені таке, як написав. Ні, не так. Я написав про таке, яке снилося, але справа в тому, що воно мені недоснилося — снився тільки початок гуцульського весілля, що його у вірші я обминув, бо тоді вже точно написане було б «поезією». Чому в лапках?

Одне слово, сниться початок — одразу після вінчання. Вийшли з церкви і йдуть додому — звучить ГУЦУЛЬСЬКА МУЗИКА — вже піднімаються пагорбом до хати (Молодої чи Молодого) — Батько й Мати вже на порозі — зараз весільні заспівають «Барвінкову»... Якщо ГУЦУЛЬСЬКА МУЗИКА І ЛЕМКІВСЬКА ПІСНЯ для мене понад усе, то в цьому дусі продовжую: з усіх мелодій мелодія «Барвінкової» також — понад усі... Але. Грають музики «БАРВІНКОВУ», а співають не «БАРВІНКОВУ». Мало би бути:

Вийди, матінко, з хати Молодих зустрічати...

А натомість співають (чомусь) трагічну лемківську пісню, яку я сприймаю у виконанні єдиного чоловічого голосу — за інших обставин та в іншому місці. З дружбами, діди з дітьми затягли тужливу лемківську, яка зовсім не для хору:

Якби мила знала, який світ білий.

Якби мила знала, який світ білий...

Куля із канона, а я — долів з коня,

Такий світ білйй...

І що цікаво, що при цьому — водночас — звучить і гуцульська «Барвінкова» (лише мелодія). Як таке може бути навіть уві сні — не знаю. Ніби якась частина мене чує одне, а інша — інше. Тим більше, що далі йдуть слова, які зовсім далеко від весільного настрою — навіть сумовитого:

Якби мила знала, який погреб мій...

А всі весільні співають, а Батьки посипають збіж-жям та цукерками. І йде дощ, і світить сонце, і дощ аж сивий...

Василь ГОЛОБОРОДЬКО

Народився 7 квітня 1945 року в Адріанополі на Луганщині. Поет. Дисидент. 1967 року був відрахований з української філології Київського держуніверситету ім. Т.Г. Шевченка з формулюванням: «за дії, несумісні зі званням радянського студента». Автор поетичних збірок:

«Летюче віконце» (1970, США), «Зелен день» (1988),

«Ікар на метеликових крилах» (1990),

«Калина об Різдві» (1992),

«Слова у вишиваних сорочках» (1999),

«Українські птахи в українському краєвиді» (2002).

Лауреат Шевченківської премії,

лауреат літературної премії ім. Василя Симоненка.

Віднедавна мешкає в Києві.

МІЙ СОН ПІСЛЯ ВЕРЕСНЕВОГО ЛЬВОВА

Ніколи не гостював на квартирі у Тараса Пастуха. Але перед від’їздом зі Львова завітав до нього.

Тепер стою на майданчику поміж будинками, я маю віднести книжки в інший будинок.

Ось на майданчику стоїть кошик із книжками.

Я лишаю його на місці,

сам прямую до сусіднього будинку,

куди маю занести книжки.

Аж раптом усвідомлюю,

що я вийшов від Тараса Пастуха,

не розпитавши, ані на якому поверсі живе та людина,

ані який номер його квартири.

Повертаюся назад,

кошика з книжками не зауважую,

і знову усвідомлюю,

що я не знаю, куди повертатися,

бо я гостюю у Тараса Пастуха вперше,

тому не знаю ні на якому поверсі його квартира,

ні який номер її.

З тим я й спинився на майданчику поміж будинками.

Богдан-Олег ГОРОБЧУК

Народився 4 червня 1986 року в Житомирі.

Закінчив факультет соціології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Поет. Автор поетичних збірок:

«Цілодобово!» (спільно з П. Коробчуком та 0. Коцаревим, 2007),

«Місто в Моєму Тілі» (2007),

«Немає Жодної Різниці» (2007).

Мешкає в Києві.

Найпоширеніша будівля моїх сновидінь — бетонна коробка школи, дитсадка, якогось подібного закладу (лікарні? поліклініки?) — безмежна всередині, хоч і непримітна зовні. Інколи будівля нагадувала мені дитячий садок у селі Теснівка — я десятки разів бачив його, але що там всередині — безнадійно забув, силуюся згадати — в пам’яті спливає щось таке вже фантастичне як на сільський дитсадок: розмальовані екзотичними птахами та рослинами, українськими птахами в українському краєвиді стіни, фрески, ліпнини, мозаїки, величезний басейн з блискучими нікельованими та кахельними поверхнями — просто палац якийсь; іноді в снах виявляється, що це — приміщення червоного корпусу Університету ім. Тараса Шевченка. Єдиним сенсом усіх моїх снів про цю будівлю є мандрівка всередині і зовні неї, проте мета мандрівки ніколи мені не зрозуміла, я тільки помічав, як змінюються довкола інтер’єри, завжди — безлюдні, але обезлюднені штучно.

Іноді я когось шукаю, іноді — від когось тікаю. Там піде сховатися, тому мої переслідування і мої втечі завжди невпинні. Мене мовби двоє: один діє, а другий — спостерігає.

Іноді я не сам. Здається, так буває нечасто. Але такі спи я пам’ятаю найчіткіше. Іноді уві сні фігурує(ш) «ти» — бувало, ота «ти», яка переймала мене найдужче на час сну (але часто й ця логіка порушувалась, адже «ти» ніколи не конкретна, «ти» могла змінювати реальний першообраз протягом сну: починалася з одної, а тривала — іншою). «Ти» як герой моїх сновидінь виникла з дорослішанням. «Ти» — неодмінно дівчина, і «ти» розгублена, і на тлі моєї впевненості «ти» — панікерка.

Останнім часом ти — незмінна. Це триває вже де-кілька снів — напевне, паніка у великих синіх очах особливо проймає — і ти снишся з завидною постій-ністю, неодмінністю.

Є декілька сюжетів моїх видінь про будівлю. їхні події зазвичай не мають такого вже значення. Це — калейдоскоп. Це — вічний рух: я — попереду, і тримаю тебе за руку, ми рвемося вперед, я — впевнено, ти — довірившись мені. Навколо нас порожні коридори, які, ніби шампур, нанизують на себе м’ясо фантастичних кімнат, примарних у своїй шаленій кольористиці. Навряд чи ці приміщення явні, ті, в яких я побував свого часу, вони, радше, вичитані, побачені в кіно (ось чому, зокрема, мене так вражає Вісконті і, місцями, Іоселіані): продумані, соковиті інтер’єри, аристократична, підкреслена обжитість місця.

Я і ти — ми актори серед декорацій: броунівські, метушливі, ніби граємо в абсурдистській п’єсі. Наша гра — не абстрактна музика, не атональщина, не джаз. Навіть не безладне бренькання мавпи на мандоліні, а щось значно складніше і невпорядкованіше, оскільки калейдоскопи моїх сновидінь змінюють не лише інтер’єри, але й нас: ти в часопросторі сну навіюєш сталий образ, проте твій вік, твій одяг чи роздягнутість — усе міниться; про те, хто я — знаю напевно, але тіло героя-мене, якого бачу в сновидінні — ніколи не завмирає в сталій подобі. Ця впевнена у своїй меті сволота іноді диким чином пересувається (бувають сни, в яких я долаю довженні відстані стрибками, ба навіть більше — на чотирьох кінцівках, як хижа тварина в погоні за жертвою), іноді — йде собі одинцем, гола, довкола згадуваної будівлі, нездатна зайти досередини, іноді — не відходить від тебе ні на крок, ніби самотність була б смертельною.

Отож ми пронизуємо інтер’єри, завжди вибігаючи в порожні знелюднені коридори будівлі і неодмінно в інший інтер’єрний простір, де нові мізансцени й нові люди.

Несправедливо на повному сенсовому розпаді дії в моїх сновидіннях загалом. Все інакше. Прокидаючись, я збираю пазл в єдине — аж до того моменту, коли розв’язка сну наближається настільки відчутно, а дихання сенсу стає таким палючим, що не прокинутися — неможливо. Іноді лишається простий лінійний сюжет, який можна переказати декількома реченнями, іноді — набір розрізнених епізодів, іноді ж хочеться одразу записати оповідання чи почати розвивати повість або й кіносценарій. Якби я був не такий ледачий і трохи вразливіший, то написав би вже цілу добірку.

Сновидіння нескінченні: і кожне окремо, і в своїй сукупності. Будівля моїх сновидінь безкінечно міниться, тож я ніколи не пройду її ні сам, ні з тобою. В її нав’язливій стерильності, логічності і, зрештою, безлюдності є місце для неконтрольованих кімнат, куди ми влітаємо, які змінюємо під себе: дивовижні інтер’єри стають справжніми житловими приміщеннями: неодмінно захаращені, незачесані, з книжками на підлозі, з фосфоричними метеликами на стінах (і таке мені снилося, правда), з червоними шафами й сушеними травами при стелі, з безліччю друзів, які лишаються в кімнатах, які минаємо, які минаю... Але врешті за межами будівлі, пройшовши усі підвали і вибравшись через якийсь ну геть миршавий і непомітний чорний хід, я зазвичай сам, і дуже рідко — з тобою. Попереду — сітка спортмайданчика, яку я вкрай рідко перелізаю. Біля будівлі — сади. Я рідко затримуюсь за межами будівлі, рідко витримую цей необмежений простір, і зрештою — знаходжу спосіб повернутися всередину, до того ж, не задумуючись про доцільність такого повертання: роблю — і все. Герой моїх снів ніколи не мучиться вибором, ніколи не озирається. Я його за це трохи недолюблюю, але позбутися все одно не можу. Натомість він — неконтрольований, тож і в нього мені є чому повчитися. Але й цього я не роблю. Зрештою — в мене своє життя, а в нього — своє, і ми одне до одного намагаємось не втручатися.

Сашко ГОРСЬКИЙ

Народився 26 червня 1988 року в Чернівцях. Закінчив факультет політології Чернівецького університету ім. Ю. Федьковича.

Письменник, журналіст. Співавтор антології молодих буковинських письменників «Під простирадлом / Піт простирадла» (2006). У тандемі з Христею Венгринюк займається відео- та кінопоезією і прозою.

Мешкає в Чернівцях.

ВОВЧА ЛЮБОВ

Величезне озеро простягається поміж пагорбами, певно, аж до горизонту, але його не видно. Пори року не мають жодного значення. Вони змінюються настільки часто, що лише встигаєш подумати: ось зараз замерзне озеро — а воно вже обрамляється літніми травами по берегах і несе водами осіннє листя. Підходжу до берега, де плаває багацько різного штибу риби і птаства, а в повітрі над ним пролітають гуси, качки та лебеді. Край води поступово вкривається тонким льодом. Думаю, що лід може замерзнути так, що лебеді позалишаються в кризі й не зможуть відлетіти, бо примерзнуть до води перепон- частими лапами і зможуть відірватися, тільки зоставивши їх в озері. Дивлюся на воду, а вона постійно змінюється різноманітними узорами і візерунками, подібними до тих, що з’являються взимку на вікнах, але щосекундно змінює тисячі зображень тварин і людських облич. Лід такий тонкий, що здається напівпривидом.

Вирішую зайти всередину озера, щоб зігнати птахів з води, щоб їхні лапи не примерзли до льоду, й за мить уже пливу по просторій воді, яка розкривається переді мною все новими й новими горизонтами. Пливу все далі, намагаючись врятувати пташок, щоб вони мерщій злетіли, але розумію, що моє прагнення недоречне, бо вода тепла і приємна на дотик, навкруги знову весна, яка знову ж таки переходить у пізнє літо і, нарешті, дерева осипаються листям на воду. Все покривається жовтизною і стиглістю.

Я плаваю так ще з кілька хвилин і вирішую виходити на берег. Озеро все більше стає схожим на річку, проте не відчутно течії. Хочу вийти через заплаву і, поклика- мий невідомою силою, пролізти потім через кущі в якийсь ліс або поле — неясно. Бачу там багато змій, готових до оборони своїх місцин. В голові зблискує думка, що це якесь зміїне королівство, бо кілька з них постійно стоять на сторожі, але все ж вирішую пройти непоміченим і мовби знаю, що убезпечений від їхньої отрути.

Раптом бачу, як по берегу до мене мчать двоє вовків. Видно, що вони голодні і вже готові поласувати моїм тілом. Один з них лишається на березі, але другий бездумно кидається у воду й пливе у мій бік. Я зі страху розумію, що він підпливе до мене так швидко, що врятуватися не вдасться. Я повертаю і пливу в протилежному напрямку — назад, звідкіля приплив. Там мають бути якісь люди, бо я згадую, що прибув сюди не сам. Я пливу швидше, ніж вовк. Розсікаю воду граційними рухами, а він чоловгає чотирма лапами й нагадує велосипедиста: ніби крутить під водою невидимі педалі. Мені розповідали, що у воді я сильніший за собак і вовків, адже можу потопити їх руками. Проте це малоймовірно і я не хочу випробовувати долю. Випливаю на берег і розумію, що тут мені не вберегтися, бо ж на березі він спритніший і швидший на тих самих чотирьох лапах, ніж я на своїх двох.

Звідкілясь дістаю мобільний і дзвоню комусь, із ким приїхав:

— Я зараз помру від щелеп голодного вовка. Він женеться за мною! Врятуйте! — кричу я у слухавку, коли вовк перебуває вже на сантиметр від мене. Зі слухавки відповідають:

— Це неможливо, ти надто далеко, ми не встигнемо!

— Беріть рушницю і стріляйте в повітря! Коли вовк зачує запах пороху, то втече з переляку!

— Це не допоможе, адже ми так далеко, що навіть не чути буде й звуку пострілів!

— Тоді що мені робити?! Він за крок від мене! За крок від мене! Я вже не вбережуся! Прощавайте!

— Подумай про любов і підстрибни!

Зв’язок обірвався і я почав напружено думати про любов. Нічого не вдавалося і я трохи розслабився, готуючись прийняти вірну смерть, проте мозок мій усе ж думає про любов, і за мить я відчуваю, що підношуся. Вовк продовжує бігти по землі. Я ж біжу тепер по небу, над кронами дерев, усміхаючись від всезагальної любові...

Василь ҐАБОР

Народився 10 грудня 1959 року в селі Олександрівка Закарпатської області. Закінчив факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка. Письменник, літературознавець, науковець, кандидат філологічних наук.

Автор книги новел «Книга екзотичних снів

та реальних подій» (1999);

упорядник серії антологій «Приватна колекція».

Мешкає уЛьвові.

СОН У СНІ

Це було дивне місто. Колись багатолюдне й квітуче, а згодом повністю зруйноване, ймовірно, якимось катаклізмом. І ось тепер до міста почали повертатися люди й відбудовувати його, але не все, а тільки центральні вулиці та окремі будинки, які на тлі суцільної пустки виглядали справжніми острівками оази серед мертвої пустелі. Особливо вражали розкішно відбудовані готелі та ресторани, які ретельно охороняли вартові з азійських країн. У покинуте місто ринули маси іноземних туристів, яким подобалися комфортні умови проживання та екстремальні ситуації в житті. Згодом місто почали заповнювати якісь непевні люди, що ховалися на околицях у напівзруйнованих будинках, тому блукати безлюдними вулицями було дуже небезпечно.

То тут, то там чулися розпачливі крики та волання «Рятуйте!», хтось за кимось гнався через захаращені брами та розбиті будинки. Дехто з утікачів підбігав до розкішних готелів з чорного ходу, але незворушні вартові навідруб відмовлялися пропускати людей через блискучі фойє на центральну вулицю. Втікачі зривалися з місця й ошаліло гнали через довгі темні переходи та подвір’я мовчазних будинків. Траплялося, що вони забігали в якісь помешкання і з подивом зупинялися: окремі кімнати в будинках були надзвичайно гарні і мали широкі ліжка посередині, а стіни їхні були оббиті шовковою тканиною багряного відтінку, і звідусіль лилося ніжне червоне світло, тому все тонуло в червоному кольорі. У ліжках лежали оголені молоді жінки і при появі втікачів перелякано скрикували. Тоді невідь-звідки хутко вибігали спортивної статури хлопці з залізяками в руках, і наганяли на втікачів ще більший страх. Ймовірно, то були підпільні будинки розпусти, які полюбляли іноземні туристи.

Меденцій мусив добратися на інший кінець міста, де була його дружина з сином. Він боявся за них. Додавав тривоги і вчорашній сон. А снилося йому, начебто дружина з сином повертаються додому з парку. Насувалася буря, і дружина вирішила перейти центральну дорогу через підземний перехід, який мав лиху славу, тому люди завжди його оминали. З обох стін переходу збігали вниз дерев’яні поручні, і дружина з сином сіли па них, аби швидше з’їхати. На одному з майданчиків переходу сидів бомж, а біля нього стояла жінка. Вони жваво сперечалися, вимахуючи руками. Раптом бомж штовхнув жінку, і вона покотилася з криком цементованою долівкою і вдарилася головою об стіну. Та бомжеві цього було замало. Він вихопив з-за пазухи ніж і жбурнув ним у жінку. Але тут сталася якась дивна річ: між раптом змінив траєкторію і полетів у напрямку сина.

— Боже, хоч би це був сон! — скрикнув Меденцій з переляку і прокинувся...

Десь неподалік мав бути залізничний вокзал, і він вирішив доїхати на іншу околицю міста потягом. Та коли добрався до того місця, де, як йому здавалося, мав бути залізничний вокзал, там виявився міський пустир, по якому гуляло кілька здичавілих псів. Було таке враження, що під час катаклізму якась невидима сила розломила місто на багато частин і поміняла їх місцями.

Його брав відчай, що тепер він не зможе добратися до дружини й сина. Серед зруйнованих будинків гусли сутінки, і Меденцій вибрав якесь безпечніше горище, щоб переночувати...

Прокинувся від холоду. У відчинену кватирку спальні пробирався осінній вітер з дощем...

Ярослав ҐАДЗІНСЬКИЯ

Народився ЗО квітня 1983 року у смт.