Листи Василя Стефаника до Ольги Кобилянської

1 жовтня 1898 року, Русів.

Добра пані!

Ваша лілія тепер моя. Я єї гірко ніс. Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я єї купав у керничці,як малу дитину.

То не може бути, аби вона кому стояла на заваді.

Ви лиш так єї уздрите. Я запутаю свої смагляві руки у Ваше чорне волосся і приведу Вас до неї. Мої руки будуть, як галузє дуба, а волосє Ваше буде як шовк коло дуба. Мій товариш, вітер, буде зі мною гратися ‑ а шовк буде плакати ‑ тихонько, ніжно – як шовк знає.

Тогди Ви побачите лілію мою в книжці, з одного боку червоний лист свидовий, а з другого жовтий, черешневий.

Я буду Вам казати: Лілію Вашу я вбив. Я не люблю цего квіту ‑ він такий біленький, що чоловік мусить єго сплямити. Най ангели тримають єго, бо то їх чічка. Тому я поклав червоний і жовтий лист коло неї, аби вона вмерла. Я її файно замордував. Тепер білість єї від неї відстала, а за нею десь далеко виднієся сива ткань. Так з білого мармору виглядає сивий. Я люблю червону рожу. З неї, як зі скали спливає червоність і по світі розходиться – ріки грубі і масні. Як по дорозі стоїть то пропадає в заливі червоности. Кожда пропаде.

Ще люблю жовту рожу. Вона як дідько смієся з червоної, з грубої і масної. «Хоть ти їх тілько годуй ‑ каже ‑ тих людийсвоїм червоним смальцем любовним, то вони не понажираються, все будуть облизуватися!»

Я Вам дам жовту і червону рожу. Ви їх ліліями не замордуєте. Ваші лілії умруть.

Хотів би м на Вас пімститися і чую, що сили мені хибує. Ваш лист так мене мордує, що єго закопаю. І прийшло Вам на душу говорити так, як осінь говорить!! Я люблю осінь, але як вона балакає ‑ то…

Треба бути духом, аби самоту і тишину любити. Мене тишина виносить на такі висоти, що мені голова в'яне і я скочуюся, як камінь у долину. Мені тогди треба дуже білих рук, аби мене гладили по голові, і губів грубих, аби хухали на мене і казали: не бійся, я тебе не дам.

Так було давно, як я видирав горобці з гнізда і впав, то моя мама гладила мене і хухала на голову та й казала, що буде легше. Справді було легше, бо я знов брався до гнізда. Мій ліс пожовтів і подібний до лану проса. На найбільшому дереві зависло чорних ворон дуже багато. Я сижу під тим деревом, гадаю про брата, що повісився, і тішуся, як дитина, що мене на тім дереві ще так борзо не найдуть. Я буду у Вас сего тижня. Бувайте здорові.

В. Стефаник

Стефаник В. Повне зібрання творів. У 3 т. – К., 1954. ‑ Т. 3. ‑ С. 148–149.

Про цей лист читаємо в листі Ольги Кобилянської до Стефаника, написаному вже в квітні 1931 року:

Дорогий Стефанику!

Давно це було, як ми ще були молоді, як одного року перебувала я під час ферій в селі Белелуя у моїх свояків Сінгалевичів, а ти прийшов відвідати мене. Ми ходили довго по гарнім саді і оглядали розкішний зільник під вікнами приходства. Про що говорили – не пригадую – може про літературу і писання. Ми були потрохи змішані. З зільника я подала тобі перед прощанням білу цвітку з помеже широкого буйного листа, що пахла оп'яняючим запахом… В моїм цвітнику виростає і та біла цвітка, яку я тобі тоді передала…

5 червня 1899 року, Краків.

Добра товаришко!

Я Вашого листа не спалю, бо нема єго защо, такого гарного і сердечного, палити. Най він собі стоїть поруч із другими Вашими письмами, я колись знов єго буду читати, буду читати й гадати собі то само, що тепер гадаю. Добре мати доброго товариша, що такий він, як ота пані біленька, як павутинка, що нагадує собою синяве небо, як мамина рука, що спокійно гладить по волоссю. І так хотів би спокою, так хотів би серця, так хотів би кінця думкам своїм безкраїм. Я би тогди сказав людям щось таке сильне й гарне, що такого їм ніхто не казав ще. Але мені треба пестощів з такими великими, добрими очима. Треба мені на мій волос буйний такої долоні, аби вона спивала з голови всі мої несупокої, непевности і безнадійність. Я не можу жити в борбі і не можу стерпіти ринку. Хочу людий, а їх нема.

Часом я думаю про смерть, як про якусь гарну жінку, що дотулиться рукою і все минеся, все, все. Лиш під вишнею на могилі, лиш гріб зелений, чорний і білий гріб – лиш спокій і гріб.

Я дохожу до такої кам'яної стіни, що або я собі голову в ню розтріскаю, або стіна тота западеся і там буде луг зелений і одно серце, і одні очи, і руки білі, і я лишуся там, аби за все забути. Чикаю того свого чуда, але такий сумний, сумний.

А от Ваш лист такий пестотливий, такий сердечний, що по нім мені якось лекше і я його палити не можу. Хіба як цей лист палити, то маю палити все, що є у мене м'ягкого і горяче‑люцкого. Не можу листа Вашого спалити.

Той Ваш визов далеко був не такий, але єго гарно повтинали – більшу половину і лишили то, що було найлагідніше.

Я тепер нічо не пишу, хоть тисячі планів головою пересуваєся. Та треба писати другу книжечку і пускати єї по нашій землі. Може хто полюбить нашу землю, але дуже, дуже, так, як я люблю. Чи хто порозуміє, чи ні – се байдуже, і лиш коби двох, трьох полюбило наших людий. Розумієся то така студінь, що цвіт всихає.

На остаток я безгранично Вам вдячний і дякую Вам, що‑сьте такі до мене щирі. Через Вашу щирість я більше у світі щастя зазнав.

Посилаю Вам «Сину книжечку». Злагодив давно, але не знав‑єм, чи висилати, тому Стоцкого питався за Вас. Будьте здорові.

В. Стефаник

Там же. – С. 184.

16 травня 1900 року, Львів.

Добра товаришко!

Не був я у Кракові три тижні і зараз мене ваш лист не дійшов і зараз я на него не відписав. Їхав я на великдень межи люде, бо яковось воно було тут сидіти. Був у Тернополі і Львові і правду аби сказати, то не загрівся, а як коли б ще гірше засумував.

Вашим листом я зрадувався, бо ніхто до мене так не пише, ну так горячо, гарно. Я не можу собі місця найти, не знаю де поїду, де зіпруся. Може поїду на Україну, може до приятелів на село. Бо певно, що до Русова не заїду, бо не можу.

А що я пишу? Я би волів найліпше нічого не писати. А пишу тому, аби залізти в щось, аби загребтися. Роблю тепер над драмою і пишу коротенькі образочки. Все хочу на осінь злагодити. Ну, і потрохи роблю над екзаменами.

Я забув усі гарні слова, повилітали з душі, як птахи, і лишили мене навіть вони. Я би Вам за лист такий дав все, а написати то я не годен – відвик. Писати я до вас буду, а коли ми здиблемося, коли себе повитаємо, то не знаю. Вірно, що ще здиблемося і поговоримо.

Я хотів би‑м Вас побачити у моїй хаті у Кракові. Посадив би‑м Вас на рожеву канапку, дав яблок їсти і молока напитися і: говоріть, моя добра, гарно, шовково, дзвінким голосом. Хотів би‑м.

Та пишіть до мене. Здоровлю Вас сердечно.

Василь Стефаник

Там же. – С. 212–211