Омосковлення православної церкви

На протязі XVIII ст. Київська митрополія під гнітом московської церкви зазнала значних змін. Було скасовано право вибору митрополита та єпископів; поволі відмінялося виборне начало щодо нижчого духовенства. Рівночасно й рівнобіжно провадилося нівелювання українських земель з чисто московськими як в політичному, так і в церковному відношенні. Петербурзький уряд робив це руками українців. Од 1700 р. з Київської академії викликають до Москви та Петербурга наших учених ченців, й ті займають в Росії аж до часів Катерини II всі архієрейські кафедри, виключно керують церковними справами в бажаному для уряду дусі. З одного боку, вся російська церква піддається сильним впливам церкви української (що докладно висвітлив акад. К. Харлампович у своїй праці «Малороссийское влияние на великорусскую церковь»), а з другого — йшло омосковлення української церкви, особливо від часів Катерини II. Митрополит київський втратив своє значення першого ієрарха для інших архієреїв, втратив всяку над ними владу і став звичайним єпархіальним владикою. Завдяки цьому порвався церковний зв’язок білоруських земель з українськими, знищено стародавню традицію. В XIX ст. на території Білої Русі постали єпархії: Могилівська, Мінська, Полоцька, Віленська; в 1900 р, утворено ще Гродненську. Українські ж землі поділено на такі єпархії: Харківську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Херсонську (1837 р., кафедра в Одесі), Таврійську (1859 р., кафедра в Сімферополі), Подільську (кафедра в Кам’янці), Волинську (кафедра в Житомирі) і Київську; в 1907 р. постала ще Холмська єпархія. В десятії українських єпархіях налічувалося в 1900 р. православного населення 19 мільйонів. В другій половині XIX ст. серед українського населення на Херсонщині постала секта протестантсько-раціоналістичного характеру, що відома була під назвою штунди або штундизму; пізніше вона зливається з німецьким баптизмом, що помічається скрізь по Україні, в тому числі в Галичині. Кількість цих сектантів порівняно невелика, проте вони були добре організовані й для пропаганди мали свої органи в мові російській, і тільки після світової війни бачимо з їх боку спроби користуватися українською мовою.

Російські урядові та культурні впливи в XIX ст. були настільки сильні, що церква стала знаряддям омосковлення українського народу. Церковна проповідь користувалася виключно російською мовою. Духовна преса й школа дуже мало звертали уваги на потреби української пастви. В кожній єпархії виходили т. зв. «Епархіальныя ВЂдомости», в Києві та Харкові існували поважні богословські органи — і всі вони були знаряддям омосковлення нашого народу. Духовна школа московила кандидатів священства. Для того існувала одна Духовна академія в Києві, де завжди було до двохсот слухачів і десять семінарій, які в 1911 р. мали 3724 учнів, з яких до 17 % було світського походження. Незважаючи на постійну систематичну русифікацію православної церкви на Україні, ми тут бачимо зусилля зберегти український елемент у богослуженні. Протоієрей В. Гречулевич (1870) дає перші зразки проповіді в українській мові. Не дивлячись на лихі обставини, приклад його не зостається без наслідувачів: П. Морачевський перекладає на українську мову Четвероєвангеліє, Пантелеймон Куліш — мало не всю Біблію. В 1906 — 1908 рр. Св. Синод видає українське Євангеліє, До того часу Євангеліє в українській мові було у Росії забороненою книжкою. Бачимо спроби видання популярних книжок релігійного змісту в українській мові. Ставиться питання про українську мову як мову богослужбову. Дореволюційний режим ставив непереможні перешкоди цим заходам розмосковлення православної церкви на Україні. Повна можливість проводити це розмосковлення з’явилася тільки в 1917 р. Та московське й омосковлене духовенство і переважно вища ієрархія гостро встали проти цього. Почалася запекла боротьба поміж ієрархією та прихильниками розмосковлення церкви на Україні. Ця боротьба привела до розколу. Прихильники повної українізації утворили окрему Українську Автокефальну Православну Церкву, правне становище якої було затверджено Директорією Української Народної Республіки (1 січня 1919 р.). На чолі автокефальної церкви став митрополит Василь Липківський (з 1921 р.). На жаль, незвичайний спосіб утворення української ієрархії певною мірою знизив її авторитет, а релігійні переслідування з боку більшовицької влади припинили зріст автокефального руху. В 1930 р. під. натиском більшовиків автокефальна церква сама себе ліквідувала. Одначе рух в напрямі розмосковлення православної церкви серед українського народу не припиняється й зараз помічається в межах Польщі та в Америці.