Відділення московської церкви від української

Татарська навала 1237 — 1240 рр. мала величезні впливи як на політичне, так і церковне життя українських земель. Київ, що ще в другій половиш XII ст. втрачає своє попереднє значення, тепер зовсім підупадає. Серед поодиноких земель Києво-Української держави зростають нові політичні й культурні осередки. Серед українських земель домінують Галич та Волинь. У північних краях поруч із Новгородом та Володимиром з XIV ст. починає зростати Москва, що поволі підбиває собі інші князівства понад Окою та Волгою. Білоруські землі та більшу частину українських забирає Литовська держава (в XIV ст.), а землю Галицьку — Польща за Казимира Великого. Отже, йдуть нові політичні впливи та взаємовідносини, яких не було до 1240 р. Територія Київської митрополії розбивається між Литвою, Польщею, Новгородом, Москвою та ін. Київському митрополитові доводиться мати справу не тільки з різноплемінною владою, а й різновірною. Така різниця й політична боротьба поміж зазначеними державами сильно утруднюють його положення. Близькість татарських кочовин та небезпечність життя в близьких до степів місцевостях примушують наших митрополитів шукати собі спокійного місцеперебування. Кирило III (1245 — 1281), Максим (1283 — 1305) та св. Петро (1308 — 1326) не сидять на одному місці, а міняють свої осідки, найдовше перебуваючи на півночі у Володимирі-на-Клязьмі, а Петро — в Москві. Князі московські найбільше подобаються митрополитам, які від часів Петра енергійно підтримують московську політику, чим настроюють проти себе інші політичні центри. Наслідки цього з’являються спроби поділу єдиної митрополії. Поруч з Київською митрополією виникають в XIV ст. митрополії Галицька й Литовська. Першу спробу зробив галицький князь Юрій Львович: в 1303 р. було утворено Галицьку митрополію, а першим митрополитом був Нифонт. До складу її входили єпархії: Галицька, Перемишльська, Холмська (колишня Угрівська). З досить значними перервами вона існувала на протязі XIV ст. З ініціативи Ольгерда виникла Литовська митрополія, що охоплювала єпархії Великого князівства Литовського. Першими митрополитами були Феодорит, висвячений болгарським патріархом (1353 р.) і Роман (1355 — 1361). Та ці обидві митрополії довго існувати не могли, бо патріарх царгородський підтримував єдність митрополії, більше схилявся на сторону Москви, та й деякі митрополити самі переходили до Москви й тим самим поновлювали єдність Київської митрополії. Так робили Петро галицький, Кипріян литовський, а литовський митрополит Григорій Цамблак (1415 — 1418) сам відмовився від кафедри й тим допоміг Фотію (1408 — 1431) поширити свою владу й на Литву, Тому-то Київська митрополія зоставалася єдиною, й охоплювала свою домонгольську територію до половини XV ст., коли Москва рішуче сепарувалася від Києва. Приводом до того послужила поява на Київській митрополії грека Ісидора, прихильника унії з Римом. Константинопольський патріарх користався своїм правом призначати київських митрополитів, і в цій справі інколи на нього впливав візантійський імператор. З початку XV ст. Візантія перебувала у страшній небезпеці: турки-османи збиралися покласти кінець її політичній самостійності. Імператор Іоанн VIII Палеолог (1425 — 1448) шукав собі порятунку на Заході в папи і, щоб схилити його на свою сторону, погоджувався на унію, себто на підбиття східної церкви владі римського єпископа. Для здійснення своїх планів імператор підбирав собі серед православного духовенства прихильників своєї ідеї. Патріархом він зробив однодумця Йосифа, а той і призначив київським митрополитом Ісидора, що з-за свого грецького патріотизму дав згоду брати участь у соборі у Флоренції. Справді, він був там, стояв за унію й повернувся до своєї пастви вже як представник папи з титулом кардинала. В Москві він зустрів сильний опір, а тому й мусив тікати звідти й тримався деякий час в межах Литви та Польщі, хоч і тут він не зустрічав собі прихильників, незважаючи на підтримку світської влада та латинського духовенства. Влаштувавшись в Італії, Ісидор добився призначення на київського мнтрополита теж прихильника унії Григорія Болгариновича, що потім відмовився від унії. Москва тим часом добивалася затвердження вибраного в митрополити собором єпископів Іони, рязанського єпископа. Заходи Ісидора в Царгороді та пізніше політичні події перешкоджали такому затвердженню. Тоді Московський собор 1458 р. ухвалив самостійно, без патріарха,. проголосити Іону митрополитом, при чому йому було дано титул «митрополит Московський і всея Руси», між тим як попередні митрополити, й ті, що жили в Москві, всі титуловалися «Київський і всея Руси». Від цього часу на території єдиної Києво-Української держави бачимо вже дві митрополії: Московську й Київську. Перша з них охоплювала Московську державу (претендуючи й на Новгород), а друга — православну людність Литви та Польщі. Тут знаходилися такі єпархії: Смоленська, Чернігівська, Полоцька, Холмська, Перемишльська, Львівська, Володимиро-Берестейська, Луцько-Острозька та Турово-Пінська. До цих дев’яти треба ще додати єпархію самого митрополита. Смоленська та Чернігівська єпархії, як прикордонні, часом належали до Москви, а Львівська в 1414 — 1538 рр. підлягала безпосередньо митрополитові. Київські митрополити XV — XVI ст. живуть не в Києві, а в Новогрудку або у Вільно й володіють великими земельними маєтками в різних кінцях Великого князівства Литовського. Звичайно Митрополита вибирав, за згодою великого князя литовського, собор єпископів, у патріарха ж просили тільки благословення, й ставили самі наші єпископи, не посилаючи його до Царгорода. Митрополит висвячував вибраних на місцях кандидатів у єпископи, стежив за їх діяльністю й у потрібних випадках скликав собори. Митрополити й єпископи наші походили з шляхетської верстви, що виправдовувалося не тільки звичаєм, а й державними законами («плебей не може бути прелатом»), а на їх вибір впливали великі князі литовські, що разом з тим були після 1385 р., й королями польськими; в цьому відношенні не обходилося й без зловживань з боку світської влади, особливо ж у першій (Половині XVI в. у зв’язку з т. зв. правом патронства.