Гостинність українських селян відбилася у численних приказках: Пошли, Боже, гостя, то й хазяїну добре; Гість — на щастя; Клади перед людей хліб на столі, будеш у людей на чолі. Вважалося, що гість приносив у дім добробут і щастя. Якщо гість нагодився під час обіду, його обов'язково саджали за спільну трапезу. Етичною нормою для гостя було покуштувати кожної страви, а на закінчення подякувати за хліб-сіль. Якщо ж гість з'являвся в інший час, його частували найкращим, що було у хаті.
Прошені гості завжди приходили на обід. Кожна господиня вважала справою честі нагодувати й напоїти гостей так, щоб вони лишилися задоволеними. При цьому годилося припрошувати до кожної страви: Прошу покірно: чим багаті, тим і раді, звиняйте! Форма частування також грала неабияку роль. До кожного з гостей господиня мала підійти з припросинами, інакше вони лишалися невдоволеними: Було що їсти й пити, та принуки не було. За гостиною завжди спілкувалися, а у свята співали застільних пісень. Погано жилося тим, у кого нема що їсти, нема пити, нема й роду, щоб поговорити. Поважали гостей, які любили і вміли добре поїсти, і зневажали тих, котрі їли мало й погано: Такий з нього їдець, як горобець; Як хто їсть, так і робить.
|
|
Співчуття викликали старці, жебраки, прочани, убогі каліки, що жили милостинею. Їх вважали "божими людьми", жаліли, не відпускали без подаяння: шматка хліба з цибулею чи часником, огірка, іноді навіть шматка сала чи жмені пшона.
Дитяче харчування. У середині XIX ст. немовлят годували груддю надто довго — аж до півтора-двох років. Оскільки матері вимушено постували, вони не мали достатньої кількості молока. Тому дітям дуже рано вводили прикорм з розведеного коров'ячого молока, ріденьких молочних каш і киселиків. Замість соски утіхою для дитини була кукла з розжованого хліба, загорнутого у тонке полотно. Ранній прикорм, відсутність вітамінів сприяли дитячим хворобам, найчастішою з яких був рахіт. Діти годувати — то не меду лизати, — казали у народі. Щоправда, кожна мати прагнула залишити для малечі найліпший шматок, а для дітей до семи років заборона пити молоко у піст відмінялася.
Заготівля харчів. У XIX ст. основним способом переробки зерна був млинарський. На борошно мололи жито, пшеницю, ячмінь, кукурудзу, гречку, просо, овес, тобто кожне збіжжя. З цього ж зерна, окрім житнього, робили й крупи.
Головним способом тривалого збереження овочів, фруктів та ягід було соління (квашення) й сушіння. Найбільш поширеними харчами восени, взимку і на початку весни була квашена шаткована й ціла (пелюстки) капуста. Для смаку до неї додавали яблука, журавлину, брусницю, калину, кмин або насіння чорнухи (цибулі-сіянки). Квасили городні червоні буряки, солили огірки, додаючи у діжки листя й коріння хріну, часник, кріп, вишневе, дубове й смородинове листя з молодим гіллям. Помідори, перець, виноградне листя почали квасити лише у 30-ті роки нашого століття, а соління помідорів і виготовлення томатного соку набули поширення лише у повоєнний час. Квасили садові яблука й дички. На Полтавщині солили сливи: їх укладали шарами у великі сорокавідерні діжі, заливали холодним розсолом і залишали на пару тижнів. Особливий смак сливам надавали діжі з-під вина. На Півдні України, Полтавщині й Слобожанщині солили кавуни, переважно скороспілих сортів. Солили, звичайно, гриби: опеньки, рижики, зеленушки, хрящі. Гриби перебирали, ретельно вимивали, вкладали у діжки ніжками догори, перекладаючи сіллю, корінням хріну, зубцями часнику, насінням кропу або кмину. Гриби пригнічували так, щоб сік, який вони випускали, підіймався нагору.
|
|
Сушили фрукти й ягоди, прив'ялюючи їх у печі, а потім досушуючи на повітрі (на горищі, на подвір'ї). На Поділлі й Полтавщині, особливо багатих садами, будували спеціальні печі (лозні), де сушили сливи, груші, яблука, вишні. З лісових ягід для власного споживання сушили передусім чорниці й малину — у негарячій печі або на печі. Сушили й гриби, переважно білі, підосичники (красноголовці), підберезники (бабки) та маслюки. З витопленої печі вимітали мокрим помелом жар і попіл, вистеляли черінь соломою і укладали на неї гриби ніжками догори. Коли гриби пров'ялювались, випустивши вологу, їх нанизували на нитку й вішали на повітрі досушуватись.
Із продуктів тваринництва найважливішими харчовими запасами були жири: свиняче сало і смалець. Сало засолювали разом зі шкурою, лише обсмаливши щетину, а у деяких західних районах його ще й вудили. Засолювали на запас також і уздір (нутряний жир). З уздору та кишкового жиру виготовляли смалець, який цінувався дуже високо. Його зберігали у глечиках окремо, ним же заливали для тривалішого зберігання ковбаси. Шкварки, що лишалися після відтоплення смальцю, також ішли в їжу. З м'яса рідко робили запаси солонини, лише іноді у крутій ропі у діжках зберігали солонину від Паски до жнив. Зберігали й овечий жир — лой, яки й мав цілющі властивості.
Рибу солили у діжках. Витриману у розсолі зо дві доби в'ялили на сонці. Чищену і короновану (розрізану по спинці й розплескану) рибу солили й сушили у негарячій печі. Сушену (опікану) рибу переважно споживали взимку в піст в юшках, кулешах, із картоплею. У другій половині XIX ст. осетрову ікру (кав'яр) ще можна було побачити на селянському столі, але рідко.
Олію виготовляли у спеціальних олійницях з конопляного, рідше лляного, макового, рижієвого насіння, а з початку XX ст. — із соняшникового. Макуху, що залишалася, зберігали не лише для відгодівлі худоби, а й для власного споживання.
З коров'ячого молока робили сир. Його вкладали у діжки, заливали добре підсоленою сироваткою, маслянкою або вершковим маслом. Масло збивали зі сметани або вершків у масничках. Його зберігали підсоленим на холоді, а у теплу пору перетоплювали. У районах вівчарства виготовляли бринзу (див. Молочні страви).
Повсякденні страви складалися з тих компонентів харчування, які були доступні на даній території і які великою мірою залежали від заможності селянина. Ось як описував побут заможного козака з Полтавщини кінця XIX ст. журнал "Киевская старина": "Козак на Узбережжі (очевидно, на лівому березі Дніпра. — Авт.) всього має у себе повну чашу: хліба в нього повні засіки. Срібні карбованці і червінці скриню ламали, корови дають молоко, жирні свині не лише для домашнього вжитку, але й для продажу постачали претовстим салом, а в борщі завжди кипить курка. Дійсно, козаки завжди мали у себе чисто й смачно приготовлену їжу: молочна каша, вареники, на вечерю неодмінно гречані галушки з салом, а в пісний день: "Звари мені, жінко, чабака". За свідченням того ж часу, бідний селянин "навіть у скоромні дні взагалі часто харчується лише пшоняною кашею й квашеною капустою". Хоча і бідні, і заможні селяни готували однакові страви, останні споживали більше білкових компонентів (м'яса, риби), жирів, набілів із молочних продуктів, тому їхня їжа була калорійнішою та смачнішою. На сніданок готували: каші (у м'ясоїд— з молоком); картоплю, яку теж споживали з молоком або кисляком, у піст — із квасом, капустою чи огірком; коржі до молока; крупники або куліш, засмажені салом або олією з цибулею. Обід майже завжди складався з борщу, гречаної або пшоняної каші та (у піст) кваші. Іноді замість борщу варили капусняк. Полуденок, чи підвечірок, проходив на сухом'ятку: хліб, сало, огірок, часник, хліб з молоком чи з яблуком (грушею, кавуном, динею). На вечерю завжди готували гарячу страву, здебільшого рідку: куліш, крупник, юшку, а також лемішку, галушки, локшину, затірку, деруни або картопляники, варену картоплю, у південно-західних районах — мамалигу.
|
|
Звичайно, на меню впливали й пори року. Навесні та влітку готували щавлеві борщі, холодник; узимку — буряковий борщ. Весною споживали свіжу зелень, улітку — свіжу городину, восени і взимку — квашені овочі й сушені фрукти, фруктові та ягідні кваси. Взимку, особливо на зимові святки, споживали чи не найбільшу кількість м'ясних страв, віддаючи перевагу свинині. На літо — час косовиці та жнив — зберігали сало й іноді м'ясо-солонину, прагнучи у ці гарячі дні повноцінно харчуватися.
Пости. Протягом року церква передписувала пеститися (тобто не споживати їжу тваринного походження); перед Паскою сім тижнів, від трьох до шести тижнів продовжувався Петрівський, два тижні — Спасівський, шість тижнів — Пилипівський П. Крім того, у м'ясоїд слід було поститися у середу та п'ятницю. Отже, на П. припадало десь 27—28 тижнів, що складало близько половини календарного року. Певною мірою у цьому був раціональний сенс: П. виконували у харчуванні розвантажувальну функцію. Однак надто велика кількість пісних днів нерідко призводила до білково-вітамінного голодування, причому у людей розвивалася куряча сліпота, навіть цинга. У добрі ж роки, коли запаси риби, грибів, бобових були достатніми, коли буряків і капусти вистачало майже до нового врожаю, П. витримувалися легше.
|
|
Від П. звільнялися (на користь молочних страв) лише малі діти, вагітні жінки, тяжко хворі люди.
Режим харчування українського селянина великою мірою залежав від режиму робочого дня. Восени, взимку й навесні було заведене триразове харчування. Три прийоми їжі мали традиційні назви: сніданок, обід і вечеря або (на Поділлі та у деяких районах Східної Галичини) обід, полудень (полуденок) і вечеря. Влітку, коли світловий день був найдовшим, а робоче навантаження найбільшим, між обідом і вечерею з'їдали ще підвечірок (полуденок).
Для приготування їжі двічі витоплювали піч у хаті або на подвір'ї у літній кухні. Готували рівно стільки, щоб з'їсти за один раз, — залишати їжу на другий день не годилося.
Куховарством займалися переважно жінки, зокрема старші, а якщо жінка слабувала і їй не було заміни, до цього заняття допускалися чоловіки. Подавала на стіл також жінка. При цьому, годуючи родину, вона сама залишалася майже голодною. Застільні етикетні норми були непорушні: першим сідав за стіл господар, за ним господиня, потім старі батьки, сини, невістки, дочки, останніми — малі діти. Для обіду вся родина збиралася докупи, і в кожного за столом було своє, чітко визначене місце. До 30-х років нашого століття їли разом із спільної великої миски (а великі родини — з дерев'яних харчових ночов) дерев'яними ложками.
Навколо обіду існувало багато правил поведінки, звичаїв та забобонів. Під час приготування їжі господиня повинна була дотримуватися чистоти й тиші. Дітям за столом не дозволялося торохтіти ложками, голосно розмовляти, сміятися тощо. Таке поважне ставлення до обіду багато в чому залишилось і досьогодні.
Сиропусний тиждень (Масляна, Масниця, Масляниця) припадав напередодні Великого посту. У ці дні вже існувало харчове обмеження на скоромну їжу: м'ясні страви не допускалися, а молочні дозволялися. Таким чином, Масляна ставала справжнім святом молочних страв. Готували велику кількість млинців, налисників і вареників із сиром, щедро заправляючи їх сметаною і маслом. Варили молочні галушки, локшину, киселі. Це був тиждень відвикання від досить щедрих зимових святок, коли на селянських столах тримався відносний достаток.
Харчові обмеження й заборони. Однією з найдавніших релігійних заборон була заборона вживання в їжу крові тварин. Однак на Україні вона виконувалася не повністю. Справді, задушених, удавлених тварин, з яких не випущена кров, у їжу не вживали, однак кров тварин, як і тельбухи, охоче споживалися у вигляді кров'янки.
Багато заборон стосувалося приготування хліба. Зокрема, його не мала права пекти жінка "нечиста" або вагітна. Не можна було, вийнявши хлібину з печі, знову садовити її туди, навіть якщо вона ще не була готовою. У цьому випадку будь-яка молода дівчина з родини могла не вийти заміж, бо старости будуть завертати. Вагітній жінці це загрожувало тяжкими пологами: дитя буде завертати.
У деяких районах і донині збереглася заборона користуватися на поминках виделками, а на Головосіки (Усікновення глави Іоанна Предтечі) не можна було різати продукти, що мали головку: капусту, часник, цибулю тощо. Заборонялося йти в куховарки й коровайниці жінкам, які обмивали покійних.
Але найчисленнішими були заборони вживати у певні дні скоромну їжу (див. Пости).