Сім'я й сімейна община

Сім'я (родина) — засноване на шлюбі чи кревній спорідненості об'єднання людей, пов'язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю. Як і інші народи, українці вбачали в С. найважливішу й неодмінну умову життя кожної людини, господарську та моральну основу правильного способу життя (за народними уявленнями, зокрема, без дружини не можна було з'являтися на той світ).

С., що існувала у дореволюційний час на Україні, традиційно поділяють на два основних типи — велику і малу. Остання складалася з подружньої пари, яка не мала одружених дітей. До великої С. належали різноманітні види складних багатопоколінних сімейних структур — сімейна община, патронімія, неподільна сім'я, які відрізнялися походженням, часом і місцем переважного поширення, характером внутрішніх взаємин, кількісним складом.

Для обох типів С. характерна панівна роль голови двору — батька, старшого сина (брата) або ж матері (вдови). Сімейні порядки мали патріархальний характер. Становище голови С. зумовлювалося передусім важливістю виконуваних ним функцій — розподілу робіт, передбачення потреб господарства. Крім того, він сам брав участь у виконанні всіх основних польових і господарських робіт. Голова С. стежив за дотриманням звичаїв, що регламентували сімейні порядки і забезпечували належну репутацію С. і кожного її члена в громаді. Воля батька була незаперечною — він за власним бажанням передавав спадок, виділяв сипів на окреме господарство, давав дозвіл на одруження дітей тощо. Від непрацездатного батька головування переходило до старшого сина. Незважаючи на залежне від чоловіка становище, жінки також відігравали чималу роль у сімейному господарстві та вирішенні сімейних справ (див. "Жіноче право").

Головна господарська функція С. українців, як і інших народів, — створення і відтворення матеріальної основи власного економічного добробуту. Величезне значення тут мали налагодженість сімейного устрою, ефективність сімейних взаємин у процесі повсякденної роботи. Існував традиційний розподіл виробничо-господарських обов'язків між усіма членами С., при цьому робота в основному ділилась на "чоловічу" та "жіночу". Проте були і спільні роботи. Як правило, втручання чоловіка й жінки у справи одне одного громадською думкою не схвалювалося. Однак із часом економічна необхідність, певна демократизація сімейних взаємин поступово підривали багатовікові звичаї.

У тісний зв'язок з поняттям сімейно-родинних відносин народна свідомість ставила і такі поширені звичаї, що засновувалися не тільки на кревній спорідненості, а й на економічних чи духовних засадах, — приймацтво, кумівство, побратимство тощо (див. далі).

Сімейна община — одна з поширених форм сімейного устрою багатьох народів у докапіталістичних суспільствах. Відома ще під назвами домової, патріархальної общини або великої сім'ї. С. о. тривалий час розглядалася як перехідний тип від первісної до селянської (сусідської) общини. Нині ж доведено, що С. о. не була самостійною, а входила до селянської общини як господарський осередок. С. о. утворювали три-п'ять нисхідних або побічних поколінь родичів — нащадків одного батька зі своїми дружинами та дітьми, що були об'єднані спільною власністю, виробництвом і споживанням, культовими інтересами, владою голови С. о. Протягом століть співіснувала з малою сім'єю. На Україні роль С. о. (її головним чином називали дворищем) була досить значною до XVI — середини XVII ст. Наступні віки привели до суттєвих змін у С. о., яка розпадалася на патронімічні (сябринні) структури, неподільні сім'ї, а зрештою й на малі сім'ї. У XIX — на початку XX ст. пережиткові форми С. о. зустрічалися на Поліссі, у Карпатах та Закарпатті.

Дворище: 1. Давня форма сімейного та територіально-господарського устрою українських селян (XIV—XVII ст.). Д. було конкретним виразом сімейної общини і складалося з кількох селянських господарств, що належали близьким родичам. Згодом до складу Д. почали входити на рівноправних засадах і сторонні особи — так звані потужники, поплічники та ін. Як правило, Д. називалося за ім'ям його засновника або голови. Включало до себе орні землі, ліси, луки, пасовища, мисливські та рибальські угіддя, борті тощо. Дворищна форма господарювання полегшувала освоєння нових земель, давала змогу своєчасно викопувати сільськогосподарські роботи, сплачувати податки. З подальшим розвитком феодальних відносин і послабленням колективістських засад Д. інтенсивно розпадаються на індивідуальні господарства малих сімей; 2. Сукупна податкова одиниця XIV—XVI ст. (переважно на Правобережній Україні); 3. Форма селянського поселення доби феодалізму.

Сябрина — давня форма сімейного та господарського устрою селян України XIV—XVIII ст., а в пережиткових формах і XIX ст. Назва походить від давньоруського слова сябр (співвласник, співучасник, а також — товариш, сусіда). Зоною традиційного поширення С. були райони Полісся, Стародубщини, Чернігівщини, частково Ніжинщини, Київщини. С. являла собою невелику спілку, як правило, малих сімей, які виникали в ході розпаду сімейної общини. Члени С. вели своє походження від спільного предка. Крім кревності, їх єднали спільне територіальне мешкання, залишки колективної власності на сільськогосподарські угіддя, взаємодопомога. С. мала деякі спільні риси з дворищем. Як економічна одиниця, С. мала специфічний характер. Кожен із сябрів мав право не на конкретну ділянку спільної землі, а лише на певну її частку (пайку). С. могла поширюватися й на інші види власності — млини, рудні та ін.

Сябринство умовно можна поділити на природне і штучне. Перший вид більш давнього походження, його суть— у розподілі спільної власності великосімейних патріархальних об'єднань між меншими спілками. До останніх вливалися і чужаки (через шлюб, купівлю-продаж сябринної пайки), і кревне начало поступово слабшало. В основі штучної С. лежав договір кількох осіб, які часто й не були родичами та жили у різних селах.

Оформлення сябринних спілок за звичаєм відбувалося на громадському сході або з дозволу сільського уряду. Одним із поширених способів їх утворення було назване братерство, що встановлювало фіктивні родинні відносини. Це робилося тоді, коли не находили помічника-співвласника серед рідні або терпіли нестачу додаткових робочих рук. Значна кількість сябринних спілок утворювалася шляхом спільної купівлі того чи іншого виду власності. На відміну від природних штучні С. не були такі чисельні за складом. Якими б не були способи утворення С., у них завжди зберігалися традиційні норми ставлення до спільної власності, що спиралися на звичаєве право. Наприклад, продаж або будь-яке інше її відчуження були неможливі без відома й дозволу всіх сябрів.

Без сумніву, сябринні товариства приваблювали селян своїм колективізмом, але на відміну від сільської общини вони мали переважно тимчасовий характер і не відзначалися єдністю інтересів їхніх членів. Зокрема, це й зумовило розпад С. і перехід спільної власності в особисту і меншою мірою — в общинну.

Кумівство — один із видів духовної спорідненості, звичай обрання народженій дитині "других батьків" — її опікунів та покровителів. Корені К. сягають часів первіснообщинного ладу, коли роль батька не була ще вирішальною і рідний брат матері брав на себе обов'язки захисту і виховання дитини своєї сестри. Пізніше християнська церква використала цей звичай і виробила обряд хрещення дитини, тобто прилучення її до віри за допомогою кумів, або хрещених батьків. Хрещення відбувалося в церкві, інколи (в разі хвороби дитини) у батьківській хаті. Рідні та обрані батьки називали одне одного кумом, кумою, а по відношенню до дитини (хресника) вживалися церковні терміни — хрещений батько, хрещена мати.

На Україні XIX — початку XX ст. побутували дві форми К. — індивідуальна і колективна. Перша, типова для більшої частини України, передбачала одну пару кумів; для другої (побутувала переважно на Правобережжі, особливо на Поділлі, у Карпатах) було характерно до трьох, п'яти і більше пар. Серед кумів існувала певна ієрархічність — головними вважались перші (старші) куми, а інші — молодшими. Осіб, які брали участь в обряді та обіді на честь хресника, називали прикумами, підкумами. У куми запрошували різних людей — від близьких родичів до осіб побічної кревності, а також сусідів чи приятелів. Залежно від порядку обрання кумів серед них виділялися кликані, одкупні та стрічені.

Кликані (прохані) куми обиралися звичайним порядком: батько новородженого приходив до заздалегідь намічених людей і, віддаючи їм хліб-сіль, прохав бути кумом чи кумою. Відмовлятися в народі не було прийнято. Одкупних кумів брали на заміну кликаних у тому випадку, коли дитина тяжко й довго хворіє, аби запобігги таким чином її смерті. Заміна відбувалася за певним обрядом: новому кумові, в обмін на отримувані від нього гроші, через поріг або вікно подавали хворе дитя. Його тут же вбирали у принесену кумом нову білизну. Стрічені куми (стрітенні, здибані, куми з дороги) — це перші зустрічні люди, яких запрошували у куми. Як правило, так робили в тих родинах, де часто вмирали діти. Стрічні куми вважалися ріднішими за кликаних, а одкупних у народі шанували найбільше.

Народна свідомість менш за все пов'язувала К. з церковними догматами. Воно сприймалося як певний прояв колективної сімейної спільності, взаємодопомоги. Між рідними й обраними батьками встановлювалися особливо дружні стосунки. Куми, як правило, вступали в супряжні спілки, приходили на толоки, запрошувалися у свідки (могоричники) при укладанні різних угод. За головування кума чи куми над хрещениками здійснювали обряди вікового (пострижини) та соціального (прилучення до сім'ї, громади, одруження тощо) характеру. Коли в сім'ї не було когось із рідних батьків, хрещені батьки сприяли трудовому вихованню дітей, брали на себе не тільки моральні, а й матеріальні обов'язки. А згодом і хресники повинні були виявляти всілякі знаки поваги та вдячності хрещеним батькам (відвідувати їх на свята, надавати необхідну допомогу тощо).

Побратимство (посестримство) — звичаї духовного споріднення, індивідуальної взаємодопомоги, які сягають чи не скіфських часів. Мотиви П. присутні у билинах Київської Русі, в українських легендах (про Котигорошка, Вернигору, Вирвидуба). Принципи П. "особливо шанувалися на Запорізькій Січі, освячували дружні стосунки українців із сусідніми народами, побутували у повсякденному житті аж до початку XX ст.

Оформлення акту братання відбувалося в хатах майбутніх побратимів (посестрим) у присутності односельців. Обряд супроводжувався символічними примовляннями, молитвою, цілуванням ікони, перев'язуванням рушниками. Крім того, обмінювалися святими образами, хрестами. Було і взаємне пиття вина чи горілки (горілчані братії). Важливу частину обряду займав обмін різними дарунками, включаючи худобу, вулики, а у жінок — рушники та інше так зване "бабське" господарство. Звичай визнавався і освячувався православною церквою. Існувала певна термінологія відносин П. — брати (сестри) по хресту, названі брати (сестри), побратим, посестра, посестриця, брататися, сестритися, породатися. Укладали подібний союз, як правило, бідні одинокі люди, аби допомагати одне одному. Відносини П. встановлювали на все життя і вважали їх такими ж обов'язковими і священними, як і родинні зв'язки. Звичай зобов'язував і до моральної чистоти: будь-які зазіхання на честь посестри чи дружини побратима вважалися тяжким гріхом, як, до речі, і гріх між кумом і кумою.

Приймацтво — традиційне явище сімейних і господарських відносин, пов'язане з особою приймака, тобто сторонньої людини, прийнятої на певних умовах в ту чи іншу родину. Здійснювалося кількома шляхами — через шлюб і перехід чоловіка до батьків дружини, через договір чи звичай посиновлення. Різними були й мотиви П. У прийми йшли або під примусом батьків, які розраховували виправити економічне становище своїх господарств за допомогою заможних сватів, або запрошували у прийми, коли батьки дружини не мали синів чи господарство очолювала вдова. Потребу у П. мали й сім'ї з малолітніми дітьми або бездітні. Звідси на Україні виробилися різні види П.: приймаки-зяті; приймаки сімейні, умовно посиновлені (родичі або сторонні); приймаки безумовно посиновлені (малолітні, неповнолітні); приймаки малолітні, переважно сироти, взяті на виховання до повноліття (гудованці, вихованці); приймаки сімейні, прийняті до повноліття дітей господарів.

Головною суттю П. було отримання можливості вести своє господарство або ж нарощування додаткової робочої сили у господарстві. Залежно від мотивів П. складалося і різне ставлення до приймаків. В одних випадках вони потрапляли в підлегле від тестя становище і мало чим відрізнялися від простого робітника, в інших — зразу ж очолювали господарство і спільно з дружиною отримували право на все майно. Після смерті дружини права зятя-приймака визначалися "укупі з дітьми". В цілому ж ставлення до приймака зумовлювалося як тою роллю, яку він відігравав у господарстві, так і певними нормами звичаєвого права, що захищали його інтереси.