Українська територія в Польщі

Що стосується Польщi, то територiя Схiдної Галичини була включена до складу польської держави лише завдяки чiтким зобов’язанням, якi взяв на себе польський уряд i якi не були виконанi. Схiдна Галичина могла бути не включена до складу Польщi, коли б ця держава визнала тринадцятий пункт принципiв президента Вiльсона, за яким “створюється незалежна польська держава, до складу якої входять територiї, населенi беззаперечно польським населенням”. Британська делегацiя на Паризькiй мирнiй конференцiї, гостро вiдчуваючи необхiднiсть гарантiї вiльного волевиявлення цих сусiднiх народiв, висловила думку, що рано чи пiзно українцям повинна бути надана реальна можливiсть самови-значення. Обставини склалися так, що Схiдна Галичина опинилася пiд владою Польщi, а Союзники та асоцiйованi з ними держави були поставленi перед наявним фактом польської окупацiї. Незважаючи на енергiйнi протести британської делегацiї, Вища Рада 25 червня 1919 року дозволила полякам збройну окупацiю Схiдної Галичини, застерiгши, проте, право цього регiону на самовизначення. Пропозицiя Британiї про те, щоб союзники водночас при-значили Верховного комiсара як гаранта українських iнтересiв, була вiдхилена.

Ось текст рiшення Вищої Ради:

“З метою гарантiї особистого та майнового захисту мирного населення Схiдної Галичини вiд небезпеки, якою йому загрожують бiльшовицькi банди, Вища Рада Союзникiв та асоцi-йованих iз ними держав вирiшила санкцiонувати оперативнi дiї вiйськових сил Польської республiки на територiї до рiки Збруч. Цей дозвiл нiяким чином не впливає на рiшення Вищої Ради, якi вона в майбутньому може ухвалити стосовно змiни полiтичного статусу Галичини”.

Це рiшення було передане українськiй делегацiї 11 липня 1919 року в такому виглядi:

“Польському урядовi надається право установити цивiльний уряд у Схiднiй Галичинi пiсля укладення з Союзниками та асоцiйованими державами угоди, статтi якої, наскiльки це можливо, гарантують автономiю цiєї територiї, а також полiтичну, релiгiйну та особисту свободу її мешканцiв”.

“В основi цiєї угоди лежить право на самовизначення, яке мешканцi Схiдної Галичини можуть застосувати як останнiй засiб у межах своєї полiтичної лояльностi; час, коли це право буде застосоване, визначатиметься Союзниками та асоцiйованими державами або ж органом, якому вони передадуть цi повноваження.”

Париж, 11 липня 1919 року.

Закон, яким Польщi надавався мандат над Схiдною Галичиною всього на двадцять п’ять рокiв i в якому були передбаченi значнi масштаби самоврядування та застережено, що в кiнцi цього термiну Лiга Нацiй має розглянути все питання заново, був узгоджений на Паризькiй конференцiї 25 листопада 1919 року, але, з iнiцiативи Францiї, вiдкладений до 22 грудня 1919 року.

На конференцiї послiв 15 березня 1923 року в Парижi було ухвалено рiшення визнати схiдний кордон Польщi, за яким Схiдна Галичина пiдпорядковувалась польському урядовi – з деякими дуже чiтко визначеними обмеженнями й гарантiями.

Ось два вiдповiдних послiдовних i взаємно пов’язаних пункти, де викладенi умови, на яких це рiшення рунтувалось:

“Оскiльки Польща визнає, що етнографiчне становище Схiдної частини Галичини потребує автономного режиму;”

“Оскiльки Договiр, укладений мiж Головними Союзними державами та асоцiйованими з ними державами й Польщею 28 червня 1919 року, передбачає для всiх територiй, переданих пiд владу Польщi, спецiальнi гарантiї на користь меншин – расових, мовних та релiгiйних”.

Пiд цим рiшенням стоять пiдписи представникiв Великої Британiї, Італiї, Францiї та Японiї, а також погоджувальний пiдпис п. Морiса Замойського вiд iменi польського уряду.

Таким чином, за наполегливою вимогою Лiги Нацiй, цей важливий мiжнародний договiр визначив нову область, визначально рунтуючись на подвiйних гарантiях – автономiї та на Договорi про меншини в Польщi 1919 року, положення якого вже ранiше були взятi пiд гарантiю Лiгою Нацiй. (Про Договiр про меншини докладно див. нижче.)

Умови, на яких Схiдна Галичина була передана пiд владу Польщi, чiтко окреслив п. Бонар Лоу, тодiшнiй прем’єр-мiнiстр Великої Британiї, коли 20 березня 1923 року в Палатi громад вiдповiдав на запит сера Джона Саймона стосовно подробиць рiшення, ухваленого на Зустрiчi послiв:

“Умови такi, що Польща, яка окупувала цю країну протягом трьох чи чотирьох рокiв, тепер визнала, що етнографiчне становище робить необхiдною автономiю цього регiону”.

Минув не один рiк з того часу, коли на конференцiї послiв було ухвалене це рiшення. Самоуправлiння у Схiднiй Галичинi дотепер немає. Польський уряд не зробив жодних зусиль, якi свiдчили б про шанування ним свого пiдпису пiд тим рiшенням, i не виконує зобов’язань, що були умовою згоди Союзникiв та асоцiйованих держав на включення Схiдної Галичини до складу Польщi.

Позицiя англiйського уряду в цьому питаннi нещодавно була висловлена повторно. Сер Джон Саймон заявив 26 квiтня 1933 року: “Думка уряду Його Величностi щодо бажаностi автономного режиму у Схiднiй Галичинi була викладена в тiй заявi й залишається незмiнною”. (“Тiєю заявою” вiн назвав рiшення, ухвалене на конференцiї послiв.)

Крiм сказаного вище стосовно автономiї Галичини, Польща пiдписала також Версальський договiр 28 червня 1919 року, де в Статтi 93 визнала доцiльним i погодилася включити до договору з Союзниками та асоцiйованими країнами такi умови, якi цi держави вважатимуть необхiдними для захисту iнтересiв тих мешканцiв Польщi, що расово, мовно чи релiгiєю вiдрiзняються вiд бiльшостi населення. Як продовження цiєї статтi, окремий Договiр про меншини – пiд тiєю самою датою 28 червня 1919 року – був пiдписаний у Версалi Сполученими Штатами Америки, Британською iмперiєю, Францiєю, Італiєю та Японiєю, з одного боку, та Польщею – з iншого. Цей Договiр забезпечував, чи мав забезпечити, спецiальний захист меншин узагалi. Вiдповiднi його статтi мають такий вигляд:

Стаття 2. – “Польща зобов’язується забезпечити повний i всебiчний захист життя й свободи всiх жителiв Польщi, незалежно вiд походження, нацiональностi, мови, раси чи релiгiї”.

“Всiм мешканцям Польщi надається право вiльно, в публiчному чи приватному порядку, практикувати будьяку вiру, вiрування чи релiгiю, за умови що ця практика не буде несумiсною з громадським порядком чи суспiльною мораллю”.

Стаття 7. – “Всi польськi громадяни рiвнi перед законом i мають однаковi громадянськi та полiтичнi права, незалежно вiд раси, мови чи релiгiї”.

“Релiгiйнi та конфесiйнi вiдмiнностi не повиннi перешкоджати жодному польському громадяниновi в користуваннi своїми громадянськими чи полiтичними правами – наприклад, у доступi до державних посад, функцiй та винагород або в професiйнiй чи промисловiй дiяльностi”.

“Неприпустимi жоднi обмеження на вiльне користування будь-яким польським громадянином будь-якою мовою в приватних стосунках, торгiвлi, релiгiйних справах, у пресi та будь-яких публiкацiях, а також на громадських зiбраннях”.

“Незважаючи на будь-якi постанови польського уряду щодо офiцiйної мови, польським громадянам, якi не володiють польською, мають бути наданi всi можливостi користування рiдною мовою, як усно, так i письмово, в судових процесах”.

Стаття 8. – “Ставлення до польських громадян, що належать до расових, релiгiйних або мовних меншин, та безпека їх, як юридична, так i фактична, мають бути такими самими, як i стосовно iнших польських громадян. Зокрема, вони повиннi мати однакове право на встановлення, управлiння й контроль власними силами благодiйних, релiгiйних та соцiальних iнституцiй, шкiл та iнших освiтнiх закладiв, з правом вiльного використання в них рiдної мови та релiгiї”.

Стаття 9. – “В державнiй системи освiти, у тих мiстах i районах, де мешкає значна частина польських громадян з iншою, нiж польська, мовою, Польща має вжити належних заходiв для того, щоб навчання дiтей цих громадян у початкових школах провадилося їхньою рiдною мовою. Ця умова не є перешкодою для того, щоб польський уряд запровадив у згаданих школах обов’язкове вивчення польської мови”.

“У мiстах i районах, де значна частина польських громадян належить до расових, релiгiйних або мовних меншин, цим меншинам гарантується справедлива частка у використаннi та застосуваннi коштiв, якi можуть надходити вiд державних фондiв, мунiципального бюджету та iнших джерел на освiтнi, релiгiйнi чи благодiйнi цiлi”.

“Умови цiєї Статтi поширюються на нiмецькомовних польських громадян лише в тiй частинi Польщi, яка була нiмецькою територiєю на 1 серпня 1914 року”.

Цей Договiр став темою багатьох звернень української меншини до Лiги Нацiй.

Ризький договiр, пiдписаний 18 березня 1921 року мiж урядом Польської республiки та урядом Росiйської Радянської Федеративної Соцiалiстичної Республiки “вiд свого iменi та з повноваженнями вiд уряду Бiлоруської Соцiалiстичної Республiки Рад i уряду Української Соцiалiстичної Республiки Рад”, також становить iнтерес, оскiльки в цьому Договорi також є статтi про захист меншин, але вiдрiзняється вiд попереднього Договору, оскiльки в Ризькому договорi умови є взаємними, а положення, що стосуються релiгiї – бiльш повними.

Ось його вiдповiднi статтi: Стаття VІІ (1). – „Польща надає особам росiйської, української та бiлоруської нацiональностi, що перебувають у Польщi, на основi рiвноправностi нацiональностей, всi тi права, що забезпечують вiльний розвиток культури, мови та вiдправи релiгiйних обрядiв. Взаємно Росiя та Україна забезпечують особам польської нацiональностi, що перебувають в Росiї, Українi й Бiлорусi, всi такi самi права.

Особи росiйської, української й бiлоруської нацiональностi в Польщi мають право, в межах внутрiшнього законодавства, культивувати свою рiдну мову, органiзовувати i пiдтри-мувати свої школи, розвивати свою культуру та утворювати з цiєю метою товариства й союзи. Цими ж правами, в межах внутрiшнього законодавства, будуть користуватися особи польської нацiональностi, що перебувають в Росiї, Українi й Бiлорусi”.

Стаття VІІ (2). – „Обидвi договiрнi сторони взаємно зобов’язуються нi прямо, нi опосередковано не втручатися в справи, що стосуються устрою та життя церкви й релiгiйних громад, що перебувають на територiї iншої Сторони”.

Стаття VІІ (3). – „Церкви й релiгiйнi громади, до яких належать особи польської нацiональностi в Росiї, Українi й Бiлорусi, мають право, в межах внутрiшнього законодавства, самостiйно влаштовувати своє внутрiшнє життя.

Згаданi вище церкви й релiгiйнi громади мають право, в межах внутрiшнього законодавства, користуватися й набувати рухоме й нерухоме майно, необхiдне для вiдправлення релiгiйних обрядiв, а також утримання духiвництва та церковних установ.

На тих же засадах вони мають право користуватися храмами i установами, необхiдними для виконання релiгiйних обрядiв. Цими ж правами користуються особи росiйської, української та бiлоруської нацiональностi в Польщi”.

На засiданнi Асамблеї Лiги Нацiй 13 вересня 1934 року польський мiнiстр закордонних справ пан Бек сказав: “Поки не стане чинною загальна i єдина система захисту меншин, мiй уряд вiднинi змушений вiдмовитися вiд будь-якого спiвробiтництва з мiжнародними органiзацiями в питаннях нагляду за дотриманням Польщею системи захисту нацiональних меншин”.

Наступного дня сер Джон Саймон, мiнiстр закордонних справ Великої Британiї, висловив протест проти цiєї заяви, зазначивши, що жодна держава, очевидно, не може в одно-сторонньому порядку звiльнити себе вiд зобов’язань щодо меншин. До цiєї декларацiї приєднались п. Барту вiд Францiї та барон Алоїзi вiд Італiї.