double arrow

КОСТОМАРОВ


“Книги буття українського народу”

«1. Бог создав світ: небо і землю, і населив усякими тварями, і поставив над усією твар’ю чоловіка, і казав йому плодитися і множитися…щоб кожне племено шукало Бога… і поклонялись би йому всі люди, і вірували в нього, і любили б його, і були б усі щасливі.

2. Але рід чоловічий забув Бога і оддався дияволу, і кожне племено вимислило собі богів… І стали за тих богів битися, і почала земля поливатися кров’ю <…>

40. І поклонялися народи ідолам своїм.

51. <…> Хоча французи були хрещені, одначе менше шанували Христа, ніж честь національну, і се їм ідола такого зроблено, а англичани кланялися золоту і Мамоні <…>

103. І встане Україна з могили своєї, і знову озветься до всіх братів слов’ян, і почують крик її, і встане Слов’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хоруган, ні у Сербів, ні у Болгар.

104. І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою (республікою) в союзі Слов’янськім.»

А.Л.МЕТЛИНСЬКИЙ




Кладовище

Дивляться з неба ясненько срібні зірки;

Мають-біліють над могилками хустки.

В тих могилках попід чорними хрестами

Труни та труни все з козаками, з молодцями.

Як то в великдень засвітять спершу свічки,

Як в усі дзвони вдарять, встають козаки;

В того шаблюка при боці, той з батіжком;

А проміж ними вже дехто є й без чуприни…

Як ото вийдуть вони на світ з домовини,

Гомін, як в бурю, і грім – луною кругом…

М.М.ПЕТРЕНКО

Небо

Дивлюся на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, боже, ти криллів не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав!

Далеко за хмари, подальше од світу,

Шукать собі долі, на горе привіту,

І ласки у зірок, у сонця просить,

У світі їх яснім все горе втопить…

***

Як в сумерки вечірній дзвін

Під темний вечір сумно дзвоне,

Як з вітром в полі плаче він,

А у діброві тяжко стогне,

Тоді душа моя болить,

Від смути плачу по невірній,

А думка все туди летить,

Де вперш почув я дзвін вечірній,

Де вперше так я полюбив

Поля привольні та діброви,

Де вперше свт і радість вздрів

Та карі очі й чорні брови!

Проснеться все в душі тоді,

Вечірній дзвін усе розбуде;

Сльоза проб’є і від нудьги

Душа всі радості забуде.

О! Тяжкий, дзвоне, твій привіт

Тому, хто милого не має;

Душа болить, і меркне світ,

А серце гірше заниває.







Сейчас читают про: