Проблема періодизації історії української літературної мови

Проблему періодизації української мови В. Німчук назвав найзлободеннішою і найскладнішою. Її злободенність полягає в тому, що український народ, надовго відлучений від свідомого, повнокровного державницького життя, прагне знати правдиву історію свого становлення і походження рідної мови. Складність — по-перше, у не завжди достатній кількості переконливих наукових фактів, пізній датації писемних пам’яток; по-друге, у певному тиску суспільно-політичних чинників, які не завжди сприяють науковій об’єктивності.

Періодизація історії етнічної мови — це не лише встановлення основних характеристик усіх рівнів системи на певних етапах, а й з’ясування її початків та перспектив. Тому періодизація мови повинна включати її витоки і сучасний стан.

В українському мовознавстві напрацьовано кілька загальновизнаних періодизацій української мови, які різняться визначенням її хронологічних початків.

Періодизація, запропонована Миколою Бойчуком у 50-ті роки ХХ ст., ґрунтується на радянському розумінні мовного буття Київської Русі (концепція Ф. Філіна). Вона об’єднує два періоди становлення української мови — до появи писемних пам’яток і після:

1) незадокументований період:

— спільнослов’янська мова (до VІ ст.);

— давня спільносхіднослов’янська (антська) мова (VІ—VІІІ ст.);

— давньоруська мова початкового періоду (ІХ—ХІ ст.);

2) задокументований період:

— давньоруська мова пізнішого періоду (ХІ—ХІІІ ст.);

— українська мова (початок ХІV—ХХ ст.).

Періодизація українського вченого Юрія Шевельова (1908—2002) значною мірою основана на результатах вивчення історії фонологічної системи української мови. Вона охоплює чотири етапи формування нашої мови:

1) протоукраїнський період (до середини ХІ ст.);

2) староукраїнський період (від середини ХІ до ХІV ст.);

3) середньоукраїнський період:

— ранній середньоукраїнський (ХV — середина ХVІ ст.);

— середній середньоукраїнський (середина ХVІ ст. — початок ХVІІІ ст.);

— пізній середньоукраїнський (ХVІІІ ст.);

4) сучасний період (від ХVІІІ ст. до сьогодні).

Ю. Карпенко в основу виокремлення періодів становлення української мови поклав основні фонологічні зміни. Він виділив такі етапи:

1) праслов’янська мова (кінець ІІ тис. до н. е.) (закон наростаючої звучності, поява носових голосних, розвиток складотворчості р та л, перехідні палаталізації);

2) спільна мова східних і південних слов’ян (ІІ ст.

до н. е. — ІV ст.);

3) спільносхіднослов’янська мова (ІV—Х ст.):

— антська мова (ІV—VІІ ст.);

— давньоруська мова (VІІІ—Х ст.) (повноголосся, перехід початкового [йе] в [о], деназалізація носових голосних);

4) давньоукраїнська мова (ХІ—ХІV ст.) (занепад ъ, ь та його наслідки, перехід [е] в [о] після шиплячих та [й], злиття [и] та [ы];

5) староукраїнська мова (ХV—ХVІІІ ст.) (завершення в більшості говорів переходу етимологічних [о], [е] в [і] в новозакритих складах, витворення сучасних опозицій глухий — дзвінкий, твердий — м’який);

6) нова українська мова (ХІХ—ХХ ст.) (зміни орфо-

епічного рівня, взаємодія орфоепії та орфографії).

Більшість дослідників українського глотогенезу починає періодизацію української мови з праслов’янського періоду, коли в спільнослов’янській мові в східних її діалектах розвивалися майбутні протоукраїнські ознаки сучасної української мови. Найбільш суперечливим є період від розпаду праслов’янської мови до ХІV ст.

Ю. Шевельов у своїй «Історичній фонології української мови» (1979) висловив думку, що історію української мови потрібно починати з часу виникнення її ознак, які не властиві найближчим їй мовам.

До звукових явищ, притаманних тільки українській мові, В. Німчук відносить: перехід [е] в [о] після історично м’яких приголосних (жена — жона) (з ХІ ст.); появу нових звуків на місці етимологічних [о], [е] в новозакритих складах (ХІІ—ХІІІ ст.); вживання твердих приголосних перед [е], [и] (небо, синій) (з ХІІІ ст.); функціонування передньо-середньої фонеми [и]; злиття в одній фонемі давніх [и] та [ы] (з другої половини ХІ ст.); перехід [h] в [і] (з ХІІІ ст.). Ученому також належить науково обґрунтована періодизація розвитку української мови:

1) праслов’янська мова з протосхіднослов’янськими діалектами в її складі (до VІ—VІІ ст.);

2) прасхіднослов’янська мовна єдність із протоукраїнськими діалектами (з VІІ—VІІІ до Х ст.);

3) давньоруськоукраїнська мова (ХІ—ХІІІ ст.);

4) середньоукраїнська, або середньоукраїноруська, мова (з ХІV—ХV до кінця ХVІІ ст.):

— рання середньоукраїнська мова (з ХІV—ХV до першої половини ХVІ ст.);

— пізня середньоукраїнська мова (друга половина ХVІ — кінець ХVІІ ст.);

5) новоукраїнська мова (від кінця ХVІІ ст.).

Урахувавши досвід мовознавців (зокрема, В. Німчука), можна виокремити узагальнену періодизацію історії української мови:

1. Праслов’янська мова з протосхіднослов’янськими діалектами в її складі (до VІІ ст.).

2. Східнослов’янський мовний період із протоукраїнськими діалектами (VІІ—Х ст.), або протоукраїнський.

3. Давньоукраїнська мова (ХІ—ХІІІ ст.). У цей період сформувалися специфічні українські фонетичні ознаки, відбувся процес занепаду зредукованих; виникли характерні лише для української мови лексеми (оболонь, гай, пуща, яр, полонина, гребля, криниця, жито, зоря, жадати, ховатися та ін.); виявилися втрачені іншими слов’янськими мовами морфологічні особливості (наприклад, збереження закінчення -у в родовому відмінку однини іменників чоловічого роду: роду, меду; закінчення -ові, -еві в іменниках чоловічого роду: богові, домові; форми 3-ї особи однини дієслів І відміни без кінцевого -ть: може, иде).

У цей період писемні джерела вперше фіксують слово Україна. В Іпатіївському літописі під 1187 р. у розповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича сказано: «И плакашася по немь вси переяславци, о нем же Украина много постона». Етимологію цього слова досі не з’ясовано. Наприклад, Ю. Карпенко виводить її з праслов’янського іменника украй, який у давньокиївський період означав «край, кордон».

Мову в писемних пам’ятках цього періоду називали слов’янською або руською.

4. Середньоукраїнська мова (ХІV — кінець ХVІІ ст.). У цей період завершилося формування основних протиставлень у фонологічній системі (тверді — м’які, дзвінкі — глухі), різновидів простих і складних речень, самобутнього лексичного складу української мови.

Мову у цей період називали руською, українською (із ХV ст. у грамотах, Пересопницькому євангелії 1556—1561), малоруською, козацьким язиком, зрідка — язиком литовським.

5. Нова українська мова (початок ХVІІІ ст. — до сьогодні). Це період остаточного становлення всіх мовних рівнів, виникнення сучасної літературної форми української мови, закріплення за нею єдиної офіційної назви.

Отже, українська мова — самостійна, автохтонна мова українського народу, що сформувалася на основі протоукраїнських діалектів праслов’янської мови в період від VІІ до ХІV ст. в південній частині східнослов’янського мовного ареалу і до сьогодні продовжує розвиватися.