Українська мова в Інтернеті

Кожен із стилів у інтернет-комунікації, зазнаючи трансформацій, втрачає одні стильові визначальні ознаки і набуває інших. Одним із різновидів розмовного стилю в Інтернеті є так звана функціонально усна розмовна мова — писемна форма розмовної комунікації, у якій використано особливі засоби відтворення інтонації, міміки тощо. Сакральний стиль, що обслуговує здебільшого християнську релігійну течію (переважно православ’я), в Інтернеті набуває виразних ознак інших релігійних конфесій, які в Мережі представлені значно потужніше, ніж у реальному житті. У офіційно-діловому стилі в Інтернеті надзвичайно активізувалися такі жанри, як автобіографія, анкета, резюме, суттєво зазнаючи впливу розмовної мови. Художній стиль української мови в Інтернеті завдяки креолізації художніх текстів має більш потужні можливості для створення системи образів. Зокрема, до таких засобів належать елементи техно. Текстове оформлення наукового стилю в Інтернеті вирізняється суттєвим нашаруванням розмовної мови і гіпертрофічним розвитком таких жанрів, як коментар, рецензія. Розмовність характерна і для публіцистичного стилю в Інтернеті. Завдяки технічним засобам візуалізації, зокрема, електронному гіпертексту, що дав змогу чітко позначити вузли переходу з одного текстового рівня на інший, зросла роль мовних одиниць, що формують цей вузол переходу, — їх комунікативна, стилістична вага. Активне послугування електронним гіпертекстом дало змогу формувати нові текстові масиви — із складною текстовою архітектурою, з наявністю різних семіотичних компонентів, із мультилінгвальною структурою. С. Чемеркін зазначає, що вивчення цих одиниць неможливе без застосування стилістики гіпертексту, а також інших галузей лінгвістичних і нелінгвістичних знань. Існування іншомовних слів у текстах, де представлені різні лексико-семантичні групи, —виразна ознака мови Інтернету взагалі й розмов­ного дискурсу зокрема.

70. Іва́н Іва́нович Огіє́нко — український вчений, митрополит, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, історик церкви, педагог, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка.

Зробив начний внесок у вивчення і видання пам’яток національної писемності, у справу перекладу на українську мову давніх релігійних текстів зробив І. Огієнко. «Як дослідник він цікавився різними видами пам’яток: літописами, грамотами, богослужбовими книгами та ін. І. Огієнко знайомився з великою кількістю першоджерел, історичних матеріалів і на основі цього писав наукові праці. В дослідженнях вчений викладав відомості про час виникнення і місце написання пам’ятки, встановлював обсяг тексту, визначав тип письма, достовірність авторства і т. п. Найбільшої уваги він приділяв змісту досліджуваного тексту».4 І. Огієнко також автор підручника «Історія української літературної мови» (1950).

У колі наукових інтересів Огієнка-мо­вознавця були проблеми кириличної палеографії, історії старослов'янської та української мов, будови, стиліс­тики та культури української мови, питання українського пра­вопису.«Значну допомогу в належному дослідженні історії українського письма й літературної мови може дати напівзабута наукова спадщина українського професора-патріота Івана Огієнка, а передусім його ґрунтовна праця з історії української мови, письма та сучасного правопису (Огієнко Іван. Нариси з історії української мови: система українського правопису. Популярно-науковий курс з історичним освітленням. – Вид. друге. – Вінніпег-Волинь, 1990. – 216 с.). В Нарисах І. Огієнка заслуговує на увагу системний науково-методологічний підхід до аналізу українського правопису на тлі конкретних відомостей про виникнення письма й історію української мови.
На думку І. Огієнка, заміна кирилиці гражданкою (березень 1708р.) була дуже дошкульним ударом для розвитку українського правопису, бо він спинив близький вже до закінчення процес пристосування тогочасного правопису до живої української мови.
І. Огієнко звертає увагу на окремі спроби зміни українського правопису. Один з найбільших недостатків нашого правопису – це те, що ми вживаємо осібних значків для т. зв. йотованих голосних; замість писати ja, je, ji, jy, пишемо я, є, ї, ю, а це з наукового боку (і з педагогічного) приносить нам багато непорозумінь».20
«Але найбільше значення має те, що українці і діаспори, і України повинні мати єдиний правопис. Різні правописи тільки поглиблюють межу між Україною і діаспорою».

Огієнко — автор «Десяти мовних заповідей свідомого громадянина»

Основні праці:«Історія української культури» (1918, 1991, 1992, 2002), «Український стилістичний словник» (1924), «Історія українського дру­карства» (1925, 1994), «Костянтин і Мефодій. їх життя та діяльність» (1926), «Нариси з історії ук­раїнської мови. Система українського правопи­су» (1927), «Пам'ятки старослов'янської мови X–XI віків» (1929), «Крехівський Апостол» (1930), «Історія української літературної мови» (1950, 1995, 2001), «Граматичні основи української лі­тературної мови» (1951), «Український літера­турний наголос» (1952), «Наша літературна мова. Як говорити й писати по-літературному» (1954), «Етимологічно-семантичний словник україн­ської мови» (т. 1—4, 1979—95).

71. Автор понад двох тисяч праць, талановитий професор-педагог, видатний історик, дослідник літератури та інших видів мистецтва, письменник, перекладач, етнограф, соціолог, публіцист, лідер впливових в Україні демократичних партій і перший президент Української Республіки, один з фундаторів Української Академії наук, автор десятитомної «Історії України-Руси» та історії запорізького козацтва — Михайло Грушевський дістав не лише загальнонаціональне, а й міжнародне визнання.

Закономірно, що інтерес М. Грушевського до історії словесності був наскільки глибоким, поєднаним з інтересом до інших сфер духовно-творчого життя. У праці «Про українську мову й українську справу говорить:

треба дорожити тою мовою, яку маємо, поліпшувати її.

Двомовності практично загрожує повному знищенню української мови

До наукового аналізу М.Грушевський залучав не лише мовознавчі дослідження, а й археологічні дані, відомості про українців та їх мову, які збереглися в інших народів, котрі мали писемність.

Неоціненна заслуга М. Грушевського в збиранні, коментуванні, реставрації чи й перекладах діалектних форм фольклору та стародавніх рукописів на новочасну літературну мову. Щодо цього «Історія української літератури» не має аналогів.

У «Історії...» М. Грушевського висвітлюються питання: наша письменна традиція, нинішній її стан, фрагментарність; викривлення перспективи старої літератури; Оригінальне письменство XII — XIII; оригінальній літературі XIV — XVII століть.

72. Розвиток української публіцистики і книгодрукування просувався вкрай поволі, незадовільно, а в окремих регіонах України майже припинявся. Адже, не вистачало українських журналістів, досвіду редакційно-видавничої роботи, контингенту читачів, а головне - економічної бази. Усе це потрібно було терміново набувати, долати перешкоди: заборону видань, арешти окремих номерів, конфіскації, тюремне ув'язнення редакторів.
Першою україномовною стала газета "Хлібороб", що почала виходити в листопаді 1905 р. в Лубнах на Полтавщині. Вона робилась із великим смаком, талановито редагувалась у національному дусі і тому дуже швидко досягла кількамісячного тиражу, отримала широкий резонанс серед українців. Проте уже четверте її чисто конфіскували, а п'яте заборонили.

М.А. Жовтобрюх у "Мові української преси" проаналізував паралельно у часових зрізах і становище української мови та стан розвитку нової літературної мови, і преси на західних українських землях, де україномовна ситуація також була складною через українську бездержавність, але дещо іншою. У цій праці зазначається, що важливим і природним для національної преси є мовний критерій: видання мовою своєї держави і свого народу. Тому що в різні часи українська преса була російською, німецькою, французькою, угорською, румунською мовами. На жаль, і сьогодні більшість його преси виходить мовою не його держави, а сусідньої - російської. Наступний критерій, на думку М.А. Жовтобрюха, - місце і функції преси у суспільному житті: преса не може існувати, якщо вона найтісніше не зв'язана з народом, з його життям, культурою, також вона має бути доступна змістом і мовою тим, для кого призначається. Отже, що історію української преси можна починати лише з тих періодичних видань, які тематично, змістом були зв'язані з Україною, призначалися для українського народу. У роботі "Мова української преси " відображено майже всі ідеї і тенденції, явища, події і факти, що характеризували період ХХ століття в історій української літературної мови. А це був справді знаковий період для усієї української мови. Адже, на початок ХІХ століття майже вийшла з ужитку давня книжна українська літературна мова, а нова літературна мова, формування якої почалося з виходом "Енеїди" Івана Котляревського, ще була слабкою і стилістично мало диференційованою. Вона потребувала розвитку, збагачення і одночасного унормування лексичного складу, виробленя вимовних, орфографічних, лексичних і граматичних норм, графічної і правописної системи. Рівночасно з розвитком і унормуванням нової літературної мови на народнорозмовній основі поставало питання про потребу і можливості появи преси українською мовою.

73. Нинішня мовна ситуація в Україні є результатом незавершеного в радянський період симіляційного процесу - перетворення україномовної спільноти на російськомовну. Як наслідок - незбалансований характер двомовності, що віддзеркалює постколоніальний стан українського суспільства. Навіть надання українській мові статусу державної у 1989 р. і подальше закріплення цього статусу у Конституції України не зупинили її витіснення з багатьох сфер життєдіяльності й поступового зменшення кількості носіїв української мови. Коло наукових зацікавлень М. Степаненка широке. Досліджує проблеми граматики, історії та стилістики української мови. Автор підручників, посібників, програм для вищої та середньої школи. На особливу увагу заслуговують літературознавчі праці, присвячені творчості письменника-полтавця Олеся Гончара. Опублікував краєзнавчі книги “Літературні музеї Полтавщини” (2006) та “Літературно-мистецька Полтавщина” (2012). Поповнив біобібліографічну серію “Мовознавці України”: підготував дослідження про Арнольда Грищенка, полтавця Михайла Жовтобрюха.. М. Степаненкові належать науково-популярні видання “Українське рідне слово” (2003), “Рідне українське слово” (2005) – вибрані статті, виступи, розмисли про походження української мови й основні етапи її становлення, про періодизацію літературно-писемної мови, про сучасну мовну ситуацію та мовну політику в Україні, про становище української мови в діаспорі, про мовну практику видатних письменників, про роль рідної мови в освіті, про утвердження її в конфесійній сфері. Цей дослідницький спектр продовжує й посутньо доповнює монографія “Історія, граматика, поетика українського слова” (2008). Стосовно мовної ситуації в Україні, то М. Степаненко наводить такі чинники її нестабільності: 1) статус
державної (української) мови; 2) нав’язування концепції двох державних мов або державної (української) й
офіційної (російської) мов, їх функціональний простір; 3) материкова українська й мова української діаспори;
4) соборність літературної мови; 5) уніфікована правописна система для всіх українців; 6) реформування
нормативної бази літературної мови»

74. Як навч. дисципліна ІУЛМ сформувалася в 40 — 50-х pp. 20 ст. ІУЛМ присвятили дослідження П. Житецький, І. Франко, А. Кримський, М. Сумцов, Г. Левченко, М. Судима, П. Плющ, І. Білодід, Ю. Шевельов, П. Тимошенко, А. Москаленко, М. Жовтобрюх, З. Франко, В. Русанівський, В. Німчук, В. Передрієнко та ін. Мовознавці обговорювали і намагалися розв’язати такі проблемні питання з історії української мови:

коли саме почала формуватися українська мова та інші східнослов’янські;

як саме утворилась українська мова – чи безпосередньо з відповідних діалектів праслов’янської мови, чи з проміжної мовної ланки у вигляді спільноруської і давньоруської мов;

чи українська мова є окремою самостійною слов’янською мовою, чи наріччям російської або польської мови.

Також намагалися з'ясувати питання, коли саме започаткувалося формування української мови; як саме утворилась українська мова, чи безпосередньо з праслов’янської, чи з спільноруської, чи з давньоруської; питання, чи українська мова є наріччям російської або польської мови, чи українська мова є окремою самостійною слов’янською мовою.

Сучасна українська мова сформувалась на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних та південно-західних діалектів.

Фонетика. В українській мові налічується 6 голосних та 31 приголосний звук:

Звуки [у] та [о] - лабіалізовані (огублені). Особливістю української мови є звук [и], він не схожий на російський [ы], що належить до середнього ряду.

Основний словниковий фонд української мови містить 4 пласти слов'янських слів: - спільноіндоєвропейська лексика (батько,вовк, бути, жити тощо); праслов'янські слова (коса, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, мрія, байдуже, тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської — нащадок, з польської — перешкода,; з чеської — брама; з сербської — хлопець; з болгарської — храм. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато росіянізмів. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих^..

Сьогодні найбільшою проблемою українських лінгвістів, поряд із захистом української мови від російських та англійських впливів, є новий правопис. Правопис 1993 року, хоч і вніс деякі важливі зміни у радянський правопис (котрий намагався підігнати українську до норм російської мови), все ж вони незначні. Частина лінгвістів вимагає повного відтворення правопису 1928 року, але він вже застарів, багато особливостей, відображених там зовсім не характерні для сучасної мови (м'яке "л" в запозичених словах - "лямпа" замість "лампа" та ін.), тому прийняття нового правопису, пов'язане з гострими суперечками.

75. Бі́блія (з грец. βιβλία — книги) — священна книга християнства, яка поділяється на дві частини: Старий Заповіт і Новий Заповіт — і складається з окремих книг, написаних різними авторами. Старий Заповіт написаний давньоєврейською мовою (біблійному івриті), за винятком деяких частин, написаних арамейською мовою. Новий Заповіт написаний на одному з діалектів старогрецької мови - койне.

Характерною ознакою біблійної мови є вживання значної кількості складних прикметникових означень. Такі епітети характеризують:

1. внутрішні якості людини, її риси характеру: благочестива людина; щедросердий чоловік; милосердні, богобоязливі мужі;

2. ознаки Бога: Бог милосердний, довготерпеливий, всесильний, всемогучий; 3.ознаки предметів, істот: багатоцінний одяг;

смертоносна стріла; великокрилий орел;

Означення-композити сприяють увиразненню мови Святого Письма, виражають сконденсовану думку, максимальне смислове й емоційне наповнення слова,

фрази Вживання таких слів дає можливість якнайповніше охарактеризувати певні предмети, явища з урахуванням усіх семантичних відтінків.

Для мови Біблії характерне тяжіння до афористичності, символізму. У біблійних висловлюваннях епітети переосмислюються, набувають додаткових значень. Наприклад: Водяна течія – це вир життєвих, земних турбот, що може поглинути людину, її душу. Келих, чаша символізуюють людську долю.

Значний естетичний потенціал мають епітети – кольороназви. У тексті Біблії домінує червоно-біла кольорова гама, що має особливе символічне

навантаження. Естетичне значення епітета білий – святість, неземна чистота і водночас сум, туга, страждання, біль. Проте через біль, страждання лежить шлях до очищення, досягнення духовних висот.

Червоний колір асоціюється з вогнем або кров’ю, містить такі значення, як ‘застереження’, ‘загроза’, ‘помста’, у традиційному християнському мистецтві червоний вважається кольором жертовної крові Христа і мучеників, відданої любові, а також символом Святого Духа.

Отже, Біблія відзначається специфічним функціонуванням усіх мовно-виразових засобів, зокрема епітетів, що зумовлено її особливим ідейно-художнім призначенням і місцем серед інших релігійних текстів. Епітети як носії емоційно-оцінної семантики допомагають окреслити коло ціннісних орієнтацій християнина, визначити особливості біблійної мовної картини світу.

76. Церковнослов’янська мова з’явилася лише в ХVII столiттi та й вiдтодi перетерпiла ще кiлька суттєвих реформ. Вона закоренилася завдяки славнозвiснiй, визнанiй усiм православним слов’янським свiтом «Граматицi» видатного фiлолога архиєп. Мелетiя (Смотрицького) /1577–1633. Давньоукраїнська богослужбова мова — власне та, яку було прийняли вiд учнів рiвноапостольних братiв Кирила та Мефодiя, якою писав, молився й читав Святе Письмо наш народ i всi святi землi української з Х до кiнця ХVI ст., — багатьма рисами подiбна до нашої сучасної рiдної мови. Протягом щонайменше семи столiть (!) загальновживаними були форми:

любить, веселить, речеть (а не новiтнi: любит, веселит, речет);

Отець, Творець; вiнець; вдовиць (а не теперiшнi: Отец, Творец, вiнец; вдовиц);

Христос, херувими, вино, виноград (а не впровадженi значно пiзнiше: Хрiстос, херувiми, вiно, вiноград)7;

тобi й собi (а не тебi й себi); на рiцi вавилоньстiй (а не «на рiках вавилонских» i тим паче не «на рєках вавiлонскiх»);

Марко, Давыд, Гаврил, Iоан, Филип, Кирил, Iсус (а не Марк, Давид, Гаврiїл, Iоанн, Филипп, Кирилл, Iiсус 8); створив, сберуть, сусiдом (а не сотворив, соберут, сосiдом)

77. Протягом тривалого часу вчені вважали, що писемність у східних слов'ян з'явилася у зв'язку із запровадженням християнства. Проте є підстави стверджувати, що вона виникла раніше. Адже просвітитель Кирило у 860 р. бачив у Херсонесі «руськими письменами писані» Євангеліє і Псалтир. З X ст. відома практика складання в Русі писемних заповітів про спадкоємність майна. Умови договору 944 р. передбачали, що руські посли й купці привезуть до Константинополя грамоти, підписані князем.
Якою ж була писемність? Абетка, віднайдена на стінах Софійського собору, засвідчує, що русичі користувалися власним письмом, дещо відмінним від поширеної у слов'янських країнах кирилиці, при цьому користувалися грецькими літерами. Разом із священними книгами на Русь прийшла церковнослов'янська мова (виникла на основі староболгарської), яку ще називають старослов'янською. Вона стала мовою православної церкви, освіти й культури. За її зразком, переважно на основі київської говірки, в XI ст. почала формуватися давньокиївська/давньоруська писемно-літературна мова, якою складалися літописи, юридичні пам'ятки, світські художні твори. Важливо пам'ятати, що вони обидві істотно різнилися від усної розмовної мови (їх формування в різних частинах Руської держави мало на той час свої особливості).
У середині - другій половині XI ст. в Русі започатковується власне письменство (до цього часу користувалися перекладними творами). Переважно це були збірки уривків і перефразувань із Біблії і творів отців церкви, підібраних для роз'яснення різних випадків із життя людей. Першим оригінальним твором стало "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона. Писемність могла поширюватися й розвиватися лише на основі організації шкільного навчання. Мережа шкіл у Русі неухильно зростала. Поряд із загальними, які навчали всіх діте? читати й писати, почали з'являтися спеціальні школи для дітей знаті Першу таку школу в 988 р. відкрив у Києві Володимир Великий Ще одна школа діяла при Софійському соборі. У 1030 р. Ярослав Мудрийутворив у Новгороді школу, до якої відібрали 300 дітей «учиті книгам». Учителями були священики, підручниками - богослужебні книги, найчастіше - Псалтир.
Формування власної мови, розвиток писемності й започаткі вання шкільного навчання стали важливим чинником консол дації населення. Чи не найповніше культура народу виявляється в зрчість духовній сфері. Адже духовна культура - це сукупність вірувань, норм маралі, звичаїв і обрядів. Вона твориться впродовж багатьох віків, і, незважаючи на те, що кожна епо-ха викарбовує у ній свої образи, стрижневі елементи духовності залишаються. Вони передаються від покоління до покоління через перека-38, казки й легенди, пісні, колядки й щедрівки, прислів'я, приказки тощо. Слід зазначити, що із запровадженням християнства духовний світ народу зазнав істотних змін. Однак нова віра не знищила підвали попереднього світогляду. Старі релігійні поняття вона наповнювала новим змістом: невипадково християнські свята часто збігалися т часі з язичницькими, надаючи їм нового забарвлення й звучання; взереосмислювалися обряди.
Із сивої давнини у свідомості наших пращурів плекався образ Доброї Матері, котру вшановували як богиню родючості. Саме в ньому сконцентрована їхня велика любов до природи, землі, яку називали праведною і божою, оспівували в колядках і щедрівках. Із запровадженням християнства образ Доброї Матері злився з образом Божої Матері.
Серед пісень важливу роль відігравали обрядові, пов'язані з відзначенням свят на честь Сонця, весни, нового року, обрядами народження дитини, весілля, похорону. З порами року поєднані колядки, щедрівки, веснянки. У ка.іках утверджується віра в чарівну силу води, вогню, замовлянь, магічну дію слова. У них наші пращури висловлювали погляди на добро і зло, правду й кривду. Прислів'я й приповідки передавали життєвий досвід і мудрість.
Поза увагою русичів не залишалася жорстока боротьба з кочовиками. Розуміння її важливості знайшло відображення у билинах. У них оспівуються подвиги трійці богатирів - Іллі Муромця, Альоші Поповича й Добрині Микитича, котрі вірно служили великому князю Володимиру Красне Сонечко й відважно захищали Русь. Складається також дружинний епос, у якому оспівуються звитяги вождя-князя, взірцем якого слугувала постать мужнього Святослава.
Усна народна творчість відзначалася багатством форм і розкривала духовний світ русичів.

78. Майже з самого початку виникнення писемності в Київській Русі почали записувати найвизначніші історичні факти. Записували їх або дуже стисло, або у вигляді розгорнутих оповідань («сказаній»). Пізніше ці записи були об'єднані і розміщені в хронологічному порядку.

Раннє виникнення літописання на Русі є свідченням високого культурного рівня, досягнутого давньоруською державою вже на початку її існування. Воно сприяло розвиткові літературної творчості. Ні в якій іншій країні літописання не стояло на такому високому рівні, як у Київській Русі. Ніякі інші народи світу не створили нічого рівного стародавньому літопису східного слов'янства.

Літописом зветься зведення (звід) у хронологічному порядку коротеньких записів і докладних розповідей про історичні події. Є підстави гадати, що перше таке зведення було складене наприкінці XI ст. у Києві. Далі воно поповнювалось і продовжувалось до виникнення на початку XII ст. того зведення, яке починається словами: «Се повісти времяньных літ, откуду есть пошла Руская земля, кто в Киеві нача первіе княжити и откуду Руская земля, стала есть». «Повість» збереглася в багатьох списках. Найстаріші — це Лаврентіївський (1377) та Іпатіївський (перша чверть XV ст.). «Повість» відома нам у трьох головних редакціях. У кожній з них помітне різне ставлення до політики окремих князів — старших Ярославичів та їхніх синів. Перша редакція була зроблена близько 1113 р. для виправдання політики київського князя Святополка Ізяславича. За давньою традицією упорядником її вважається чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. Друга редакція виникла в Києво-Видубецькому монастирі, заснованому одним із синів Ярослава — Всеволодом. Упорядником її був ігумен цього монастиря Сільвестр (закінчив свою роботу в 1116 p.). Він висуває на перше місце серед князів сина Всеволода — Володимира Мономаха, який вороже ставився до політики Святополка. Третя редакція датується 1118 р. Вона теж, як гадають, виникла у Видубецькому монастирі і відбивала прихильне ставлення автора до Володимира Мономаха. Отже, ясно, що різні редакції «Повісти» відображають різні напрями феодальних угруповань. Незважаючи на це, руське літописання було виявом народної самосвідомості. Русь прийняла християнство в його візантійській формі, і перед нею стояла небезпека підпасти під владу церковної ієрархії Візантії і тим самим під її державну владу, бо візантійська ієрархія була провідником політичних домагань імперії.

За Ярослава Мудрого, в часи зміцнення держави і зростання культури, ця небезпека не могла не усвідомлюватися як така, що суперечить державним інтересам руського народу. Для піднесення авторитету руської церкви Ярослав добився встановлення у Києві в 1039 р. вищої церковної організації — митрополії, спершу на чолі з митрополитом греком, а потім, у 1051 p., на чолі з митрополитом з руських — відомим проповідником Іларіоном. З тією ж метою він добився у Візантії канонізації двох своїх братів, Бориса і Гліба, убитих третім його братом — Святополком.

Для посилення опору ідеологічній експансії Візантії на Схід, в інтересах розвитку культури Київської Русі, з ініціативи Ярослава створюється найдавніший літописний звід, що увібрав у себе записи, окремі статті, перекази та легенди, які виникли раніше. Не можна більш-менш точно визначити склад цього найранішого літописного зводу. В усякому разі, він містив ряд статей церковного характеру, які мали завдання зміцнити ідею незалежності від Візантії, утвердження християнства на Русі та релігійної рівноправності руського народу з візантійськими християнами. В цьому найвизначнішому зводі викладалася і світська історія Русі значною мірою на підставі усних переказів, епічних народних пісень і легенд. Тут знайшло своє відбиття лексичне й образне багатство руської літературної мови. Великою мірою позначився і високий ідейний рівень першого узагальнюючого історичного твору стародавньої Русі, автори якого намагалися утвердити державний авторитет Руської землі як рівноправної з усіма іншими землями.

Літопис, починаючи з найдавніших часів, пройнятий високою ідеєю служіння рідній землі, піклуванням про її благополуччя, ревним захистом її честі й гідності. Літописець виявляє почуття любові до батьківщини, усвідомлює спільність всіх руських племен. У своєму патріотичному ставленні до Руської землі він зумів піднестись над дрібними, егоїстичними і скороминущими інтересами до рівня усвідомлення інтересів загальноруських. До цього спонукають його передусім завдання оборони Русі від зовнішніх ворогів, що посягали на її цілісність і єдність. Автор літопису відображає настрої передових суспільних верств Київської Русі. Свої думки про благо рідної землі літописець вкладає здебільшого в уста князів, іноді їх радників — «смысленных мужей» і, з свого боку, з доброзичливістю звичайно говорить лише про тих князів, які піклуються про свою вітчизну і, як Володимир Мономах, є «добрими страждальцями за Руську землю».

Заклики постояти за рідну землю, «поберечь» її, часто подані в літопису в прекрасній стилістичній формі, що відзначається словесною виразністю і художньою чіткістю мови. Ярослав Мудрий у своєму передсмертному заповіті, закликаючи дітей жити в мирі і любові, попереджає, що в противному разі загублять самі себе і «землю отець своих и дід своих, юже налізоша трудомь своим великым» (1054). Подібні висловлювання знаходимо і в Київському і в Галицько-Волинському літописах, які були органічним продовженням «Повісти временных літ».

Захист Руської землі нерозривно пов'язаний у літописі з усвідомленням рицарської честі й жаданням військової слави, що запалюють на подвиг і на боротьбу, а також з повагою до славних традицій батьків і дідів. «Поискати отец своих и дід своих пути и своей чести» — такий заповіт нащадкам і спадкоємцям від тих, хто своїми ратними подвигами зміцнював і звеличував Руську землю. Через весь літопис проходить настійна проповідь єднання князів у боротьбі проти ворогів.

Джерела літопису різноманітні. Літописець широко використовував історичні документи, оповідання сучасників певних подій, а про події свого часу часто розповідав те, що бачив на власні очі. Багато літописних оповідань мають своїми джерелами усну народну творчість, а також перекази та легенди, що виникали в князівському середовищі. Дещо йде від перекладної літератури (з біблійних книг, апокрифів, історичних хронік).

«Повість временных літ» починається вступом, в якому літописець прагне зв'язати історію руського народу із світовим історичним процесом.

Початкові сторінки історії Русі складаються в «Повісти» з відомостей про апостола Андрія, який по дорозі з Корсуня (давній Херсонес у Криму) до Рима відвідав Київ і Новгород, благословив київські гори і підніс на одній з них хрест як символ майбутньої ролі Києва в історії християнства на Русі. Далі викладені легенди про засновників Києва — Кия, Щека і Хорива та про їхню сестру Либідь, про воєвод Аскольда і Діра, про князя Олега, який ходив війною на Візантію і прийняв смерть від власного коня (цей сюжет розроблений у відомій баладі О. Пушкіна «Пісня про віщого Олега» та в наслідуванні їй С. Руданського). 945 р. датоване оповідання про смерть Ігоря від рук древлян і жорстоку помсту за це його дружини Ольги. Відгуки фольклорних переказів відчуваються також в оповіданнях про відважного князя Святослава, про Володимира і його бенкети, про прийняття християнства, боротьбу з печенігами тощо. Багато сторінок початкової частини «Повісти временных літ» дають уявлення про характер руської народнопоетичної творчості найдавніших часів, що має особливе значення, якщо зважати на відсутність тогочасних записів творів руської народної поезії. Ряд літописних оповідань, що належать до найбільш ранньої епохи руської історії, мають явно народнопоетичне походження.

Значна частина розповідного матеріалу літопису більшою або меншою мірою має всі ознаки поетичного викладу. Художня цінність цього матеріалу іноді дуже велика. Здебільшого він виникав незалежно від літопису і був використаний у ньому вже в готовому вигляді після спеціальної обробки літописних зводів, але окремо від літописного тексту цей матеріал до нас не дійшов, знайомитися з ним можна тільки з літописних зводів, чим і зумовлюється велика цінність літопису з історико-літературного погляду.

У дальших частинах «Повісти», присвячених Ярославу Мудрому, феодальним війнам XI ст., які вів Володимир Мономах, взагалі подіям, більш-менш безпосередньо відомим літописцям, оповідання ведеться переважно на основі їхніх власних спостережень.

Різноманітний матеріал об'єднується в літописному зводі своєрідною «філософією історії», яка, з одного боку, підносить феодальний лад, а з другого, ніби побоюючись за його міцність, наводить різні «перестороги» і «вразумлєнія» з неба, від бога, у вигляді незвичайних явищ природи (затемнення сонця, появи комет і т. ін.).

У літописі знайшла своє відображення внутрішня боротьба часів Київської Русі. Під 1068 р. розповідається про заворушення народних мас у Києві, що було викликано поразкою трьох князів Ярославовичів — Ізяслава, Всеволода і Святослава — під час їхньої битви з половцями на річці Альті.

Літописець прямо не висловлює свого ставлення до повсталих киян, але з усього видно, що він на їхньому боці насамперед тому, що причиною заворушення було намагання захистити Київську землю від степових ворогів, які спричинили до першого серйозного збитку руським силам.

Більш певну позицію займає літописець щодо селянського заворушення 1071 року під керівництвом волхвів, які виражали інтереси опозиційно настроєного селянства. У третій редакції «Повісти» під 1113 р. літописець повідомляв, що кияни після смерті князя Святослава і відмови Володимира Мономаха зайняти київський престол, розгромили двори тисяцького Путяти та лихварів. Київська знать пригрозила Мономаху, що, коли він буде упиратися, бунтівники підуть грабувати ще й невістку князя, його бояр і монастир. Тільки тоді Володимир погодився.

У розповіді про суперечки феодалів літописець бере сторону «великого князя» (київського): він — старший, і обов'язок інших феодалів — коритися йому. Тому літописець прославляє князя Ярослава, дуже прихильно ставиться до його внука Володимира Мономаха, сумує з приводу князівських міжусобиць, наприклад з приводу міжусобиці 1015 p., коли син Володимира Святополк убив своїх братів Бориса і Гліба.

Ще за часів Ярослава, в усякому разі наприкінці його князювання, руське літописання переходить від київської митрополії, де воно зародилося, до Києво-Печерського монастиря, що став центром давньоруської духовної культури й освіти, а на початку XII ст. — до Видубецького монастиря. При цьому редактори кількох літописних зводів аж до зводу, відомого під назвою «Повість временных літ», не тільки продовжують виклад подій руської історії на початку XII ст., а й доповнюють текст, що дійшов до них, новими матеріалами, зокрема взятими з джерел народної поезії. Природно, що зосередження літописання в Києво-Печерському монастирі не могло не спричинитися до внесення в літопис матеріалу, тісно пов'язаного з історією і долею самого монастиря, який прославився «подвижництвом» його засновників та ченців і книгописанням. Авторитет Печерського монастиря в очах літописця був дуже високим.

Що ж до загальних особливостей літописного стилю, треба зважити, що внаслідок різнорідності матеріалу, з якого склався літопис, не може бути й мови про його стилістичну єдність. Він значною мірою визначався жанром окремих літописних статей. Здебільшого літописний стиль відзначається стислістю, лаконічністю. Яскравим зразком такої стислості є хоча б оповідання про смерть Олега від свого коня: «И живяше Олег мир иміа ко всім странам, княжа в Киеві. И приспі осень, и помяну Олег конь свой, иже бі поставил кормити и не вседати на нь, бі бо въпрашал волъхвов и кудесник: «От чего ми есть умрети?» И рече ему кудесник один: «Княже! конь, егоже любиши и іздиши на нем, от того ти умрети» тощо. Ця лаконічність особливо відчувається в коротких, суто фактичних нотатках на один або кілька рядків. У поширених оповіданнях значне місце займає діалог, що вносить у виклад елементи драматизації. В тих місцях літопису, де розповідається про бої, виступають традиційні стилістичні формули військових повістей, як-от: «сступишася... бысть січа зла», «за руки емлющеся сечаху», «яко по удольем крови тещи» і т. п. Як зразок наведемо опис битви із Святополком: «Бі же пяток тогда, въсходящю солнцю, и сступишася обои, бысть січа зла, яка же не была в Руси, и за рукы емлюче сечахуся, и сступашася трижды, яко по удольемь крови тещи».

Порівняно багатослівні й риторичні літописні повісті житійного типу на зразок сказання про вбивство Святополком Бориса і Гліба. Це зумовлено і значною кількістю біблійних цитат, що найчастіше зустрічаються в тих частинах літопису, які цілком зв'язані з церковною традицією. Проте в інших випадках літописна риторика дає зразки справжнього поетичного натхнення. Ось, наприклад, похвала книгам, вставлена літописцем в записи 1037 р. у зв'язку з оповіданням про організацію Ярославом Мудрим перекладацької роботи: «Велика бо бываеть полза от ученья книжного: книгами бо кажеми (наставлювані) и учими есмы пути покаянью, мудрость бо обрітаем и вьздержанье от словес книжных. Се бо суть рікы, напаяюще вселеную, се суть исходищя (джерела) мудрости; книгам бо есть неищетная (незліченна) глубина: сими бо в печали утішаеми есмы; си суть узда въздержанью». Або посмертна похвала княгині Ользі: «Си бысть предътекущия (предтеча) крестьяньстій (християнської) земли, аки деньница пред солнцемь и аки зоря пред светом. Си бо сьяше, аки луна в нощи, тако и си в невірных человіціх світящеся, ки бисер в калі; кальни бо біша гріхом, неомовени крещеньем святымь... Си первое вниде в царство небесное от Руси; сию бо хвалят рустие сынове, аки началницю: ибо по смерти моляще бога за Русь».

Часто похвала супроводить згадку в літописі про смерть видатних історичних діячів, головним чином князів, причому поряд з описом душевних якостей вихвалюваної особи дається часто і опис її зовнішніх рис, її схематичний живописний портрет: «Бі же Ростислав мужь добль ратен, возрастом же ліп и красен лицемь и милостив убогым»; «бі бо Гліб милостив убогым и страннолюбив, тщание имея к церквам, тепл на веру и кроток, взором красен». У цих характеристиках, особливо в другій, відчувається рука церковника, для якого найважливіше — морально-релігійне обличчя померлого князя. Ця тенденція благочестивого княжника відбилася, наприклад, на характеристиці Ярополка (помер в 1086 p.). І зовсім інші якості підкреслюються в характеристиці Мстислава (помер у 1036 p.): «Бі же Мьстислав дебел тілом, чермен (червоний) лицем, великыма очима, храбор на рати, милостив, любяше дружину повелику, имінья не щадяше, ни питья, ни іденья браняше».

Цілком очевидно, що така характеристика могла виходити лише з відданого Мстиславу дружинного середовища.

Згадка про похід на половців і смерть князя Романа Святославича супроводиться ритмічним приспівом у стилі Боянової пісні:И суть кости его и доселе тамо лежаща,сына Святославля, внука Ярославля.В описі князівського похорону звичайно згадується про плач рідні і люду. На похороні Олега «плакашася людие все плачем великим». Коли народ дізнався про смерть Володимира, — «плакашася по нем боляре акы заступника их земли, убозии акы заступника и кормителя».

Зберігаючи в церковних розповідях і в цитатах з біблійних книг лексику і форми церковнослов'янської мови, літопис в інших випадках ближчий до живої розмовної мови XI—XII ст. Це особливо виявляється у використанні літописцем прислів'їв і приказок. Літописець згадує про ходячі приказки: «Погибоша, аки обрі», «Біда, аки в Родні». Древляни, дізнавшись, що до них повертається Ігор за новою даниною, говорять: «Аще ся въвадить волк в овці, то выносить все стадо, аще не убьють его». Воїни Володимира сміються з радимичів, кажучи: «Пищаньци (що живуть по ріці Піщаній) Волчья хвоста бігають» (гра слів: «Волчий хвост» — прізвисько київського воєводи, який переміг радимичів).

«Повість временных літ» була покладена в основу пізніших зводів, які доповнювали її переважно місцевим матеріалом. Так, у XII—XIII ст. виникли літописи Переяслава південного, Чернігівський, Володимирський (три зводи), Ростовський, Переяслав-Суздальський, що в свою чергу лягли в основу наступних літописних зводів. Всі пізніші обласні літописні зводи починалися «Повістю временных літ», яка в очах літописців була синтезом всієї давньоруської історії, і цим самим визначала їхній зв'язок з інтересами не тільки певної області, але й всієї Руської землі.

79. особливості лексики творів і. вишенського

Іван Вишенський — палкий захисник церковнослов'янської мови. Її він сприймав як мову виключно культову, однак і в церкві допускав уживання також «простої мови».
У власній творчості І. Вишенський на теми богословсько-догматичні писав церковнослов'янською мовою. Цією лексикою пересипано тексти усіх творів І. Вишенського: «Писание до кн. Василия», «Писание до всьх обще...», «Писание к утькшим...», «Пзвещение краткое», «О єретиках». «Послання львовскому братству», «Позорище мьісленному» (внеокомудрие, благочестие, пришествие, утьшение, вьруяй, рещи, изректи, восприяти і т. д.
І все ж українська лексика в творах І. Вишенського є переважаючою: «Нехай ся не хвалит силный силою своею, богатый богатством своим, премудрый премудростию своєю».
Автор уживає лексику на позначення різноманітних реалій: грошики, хата, вечеря, борщик, черевики, коляда, ярмарок, стан, кривда, порада, колиска, хлопчик, тесля та ін.
У мові творів І. Вишенського наявні неологізми власного творення: златолюбец, скверноначальник, детиноигральский, еребро-дюбец та ін.
Тут можна також простежити і використання народних фразеологізмів.
Порівняння у І. Вишенського досить прості. Базуються вони на народній напівфразеології: «Но нехай ся он, як змия вьет и скачет, "Придет же день господень, яко тать в нощи», «як пустое коло мльїнное».
І. Вишенський — автор розгорнутих метафор: «Видити ли, як дух антихритов, ваши мьхи надув...»
Поширеним словесним засобом іронії в творах І. Вишенського є експресивно колючі прикметникові епітети: «подушкоспалі», «полмисна» (трапеза), «детиноигральский» (розум) та ін.
Особливо широко послуговувався письменник антитезою: «Днесь кат, а завтра священник, днесь кочмар и танцоведец, а завтра богослов и народовец» та ін.
Вплив усної розмовної мови позначиться в галузі дієслівних форм: речемо, хочемо, мусимо, мольте, присмотрьте.
І. Білодід відзначив: «Творчість І. Вишенського відіграла значну ролі, у зближенні традиційної слав'яноруської мови з мовою народною».

80. Вживання Сковородою в поетичній практиці традиційної книжної мови, що була сумішшю українських, російських і старослов'янських елементів. Історична зумовленість цього явища вияв тут і певної обмеженості письменника, суперечливості його естетичних поглядів.

Орієнтація в творчій практиці Сковороди на зразки народної творчості. Відмінність мови його поетичних тво­рів від тогочасної книжної літературної мови. Широке використання ним народної лексики і фразеології, особ­ливо у пейзажних віршах та в піснях сатирнчно-критичного спрямування. Поетика народної пісні у Сковороди. Композиція його поетичних творів. Емоційна насиченість, оригінальність і різноманітність тропів, лаконізм і афорис­тичність вислову — характерні риси поетичного стилю Сковороди. Видатна роль і значення Сковороди у подальшому роз­витку української літератури на основі народності.

Г.Сковорода і проблема тлумачення тексту: Сковороди властивий універсальний алегоризмГ. Сковорода застосував дидактичний прийом трансформації смислів у тексти-відповіді і діалогічну мову для передачі етичної суті явищ. Використання прямої, відкритої діалогічної форми викладу свідчить, що автор передбачав у читача низку питань.цю форму використовував як засіб раціоналізації думкиСемантично складними, багатоплановими є тексти-притчі.Глибинний смисл тексту виражений не лексикою природної мови, а засобами вторинної системи шляхом перетворення образів у символи. Символами він уважав образи, які означають не тільки певні явища, а містять у собі вказівку на щось інше — на таємне значення, можливо, навіть протилежне предметному"Метафорична форма Г. Сковороди неодноразово була предметом на­укового аналізу його творів. Малося на увазі, що метафора є різновидом тропу, в якому окремі слова, або вирази зіставляються за збіжністю їхніх значень або за контрастом. Це положення цілком справедливе, якщо застосувати його до мови байок, написаних Г. Сковородою.Метафоризм мови Г. Сковороди відображений уже в назвах його творів: "Наркіс", "Кольцо", "Благодарний Еродій", "Діалог Имя ему — потоп зміин", "Книжечка о чтеніи священнаго писанія, нареченна Жена Лотова", "Книжечка, называемая sile nus Aclibiadis, сирЪче Икона Алківіадская"

Окремо можна розглядати проблему перекладу текстів Г. Сковороди сучасною мовою. Очевидно, що суто літературний підхід, який передбачає лише розуміння перекладачем мови творів мислителя і володіння вчасною літературною мовою, буде недостатнім. Це пояснюється тим, іщо смисл текстів Г. Сковороди суттєво залежить від контексту (насамперед культурно-понятійного контексту XVIII ст.) і при цьому не має безпосереднього мовного виразу в тексті. Особливу увагу треба звертати на слова і поняття, які з перебігом часу і культурними змінами змінили свій зміст, І втратили у сучасній мові притаманне їм смислове навантаження або одер­жали нові коннотації. Це ж стосується архаїзмів та слів, слововжиток яких можна зрозуміти лише текстуально.