При вивченні стародавньої історії України застосовують археологічну періодизацію, в основі якої покладені характерні властивості основних матеріалів, із яких виготовляли знаряддя праці, предмети побуту, зброю тощо. Відповідно до цього виділяють такі періоди: палеоліт (стародавній кам’яний вік) 1 млн. років тому – 11 тис. до н.е.; мезоліт (середній кам’яний вік) 10–6 тис. до н.е.; неоліт (новий кам’яний вік) 6–4 тис. до н.е.; енеоліт (мідно-кам'яний вік) 4–3 тис. до н.е.; бронзовий вік II – поч. I тис. до н.е.; ранній залізний вік IX ст. до н.е.– IV ст. н.е.
Упродовж палеоліту на території України проживали люди кількох типів: пітекантропи (архантропи) – 1 млн.–150 тис. років до н.е., неандертальці (палеоантропи) – 150–35 тис. років до н.е., кроманьйонці (людина розумна) 35–40 тис. років до н.е. Першою формою людського суспільства було первісне людське стадо, яке приблизно 100 тис. років до н.е. замінюється родовою общиною. Спорідненість у роді визначалася за материнською лінією через домінування жінки в суспільному, економічному житті людського колективу (матріархат). Окремі роди об’єднувалися в племена. Виникає релігія (у формі фетишизму, тотемізму, анімізму, магії), мистецтво (наскельні розписи, різьбярство, скульптура з глини. У період мезоліту встановлюються природно-кліматичні умови, які мало відрізняються від сучасних. З’являються нові знарядді праці. Було винайдено лук і стріли (перший механічний пристрій); мисливство стає провідною галуззю господарства, відбувається приручення тварин. Формується племінна організація. За доби неоліту людина переходить від привласнюючого господарства до відтворюючого (землеробство й скотарство). Цей перехід називають “неолітичною революцією”. Люди переходять до осідлого способу життя, займаються прядінням і ткацтвом, виготовляють досконаліші знаряддя праці з каменю й кісток. Людина створила перші штучні матеріали – кераміку й тканини, навчилася добувати вогонь. У період енеоліту люди опановують технології виготовлення й обробки першого відомого металу – міді; вдосконалюється землеробство (започатковано орне землеробство, скотарство). Формуються великі племена, територіальні общини. За доби енеоліту на теренах України сформувалися дві господарські системи – землеробська й скотарська, які відрізнялися своєрідним життєвим рит-мом, менталітетом, матеріальною та духовною культурою. Виокремлення землеробства й скотарства в окремі галузі господарства називають першим суспільним поділом праці. У лісостеповій смузі набула поширення Трипільська культура (4–3 тис. до н.е.). У бронзовий вік поширюються вироби з бронзи – першого штучно створеного людиною металевого сплаву міді з кольоровими металами. Триває поглиблення суспільного поділу праці. Відбувається перехід до батьківської (патріархальної) общини; зростає майнова й соціальна нерівність. Залізний вік характеризується появою залізних знарядь праці. Перехід до залізного віку ознаменувався зростанням соціальної нерівності й формуванням ранньодержавних утворень. Відбувся другий суспільний поділ праці – ремесло відокремилось від землеробства. Унаслідок цього виникає виробництво речей безпосередньо для обміну, тобто торгове виробництво. Набуває розвитку торгівля, яка поступово виходить за межі окремих племен.
|
|
|
|
Початок раннього залізного віку на теренах України пов'язаний з виникненням найдавніших великих племінних союзів та рабовласницьких держав, появою перших письмових відомостей про південну частину українських земель. Першим народом Східної Європи, ім’я якого зафіксоване в письмових джерелах, були кіммерійці, які в IX–VIII ст. до н.е. заселяли все степове Причорномор'я від Дону до Дністра. Майже одночасно з ними в південній частині Криму проживало корінне населення – таври. Від таврів походить і назва Кримського півострова – Таврида, введена царським урядом після приєднання Криму до Росії 1783 р. У середині VII ст. до III ст. до н.е. у південноукраїнських степах панували іракомовні племена скіфів. Вони утворили державу Скіфія – перше політичне об’єднання на півдні Східної Європи в ранньому залізному віці (центром Скіфії у V–III ст. до н.е. було Кам'янське городище поблизу м. Нікополя). З кінця III ст. до н.е. скіфи зазнали натиску сарматів і стали відходити на південь – в Нижнє Подніпров'я та Степовий Крим, де заснували Малу Скіфію (біля сучасного Сімферополя). Протягом III ст. до н.е. – III ст. н.е. у Північ-ному Причорномор'ї панували сармати, які прийшли з приволзько-приуральських степів. На території Сарматії виникли декілька сарматських племінних об’єднань: оарси, сіраки, язиги, алани. Сармати були скотарями-кочівниками. Необхідні продукти землеробства й ремісничі вироби вони отримували від осілих сусідів шляхом обміну, данини й звичайного пограбування. Жодного сарматського поселення не виявлено. Єдиними пам’ятками, які вони залишили є кургани. В середині III ст. н.е. вони втрачають провідну роль в причорноморських степах. У IV ст. н.е. сармати, розбиті гунами, розсіялися в Західній Європі, на Кавказі та у Хазарському каганаті. Утворення античних міст-держав в Північному Причорномор’ї та Криму пов’язано з так званою Великою грецькою колонізацією VIII–VIст. до н.е. Основ-ною причиною, що штовхала греків у далекі краї, стала нестача землі в Греції, а відтак, і продуктів харчування. Грецькими поселеннями в Причорномор’ї були Істрія (у Придунав’ї), і Борисфеніда (на острові Березань), Ольвія (у пониззі Південного Бугу, на узбережжі Керченської протоки засновані міста Пантікапей, Німфея, Фанагорія, на території Західного Криму – Херсонес тощо. Майже усі міста-поліси були демократичними або аристократичними республіками, де раби, жінки та іноземці не мали права громадянства. Найвищим органом законодавчої влади були народні збори. Виконавча – перебувала в руках колегії та чиновників. Окремо існувала судова влада. У політичному розвитку античних міст-держав розрізняють два періоди: на першому (VII–I ст. до н.е.) вони були незалежними утвореннями; на другому (середина I ст. до н.е. – 70-ті рр. IVст. н.е.) – перебували в залежності від Риму. Удару грецьким містам-державам завдала варварська навала, яка відбулася двома хвилями (у III ст. – готи, у IVст. – гуни). Уціліли лише Херсонес і Пантікапей, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії. Грецькі міста-держави були осередками античної цивілізації в Північному Причорномор’ї. Вони мали значний вплив на розвиток місцевого населення цього регіону українських земель. Завдяки грецьким поселенням місцевий люд отримав можливість прилучитися до передових для свого часу надбань античної цивілізації.
|
|
Слов’яни – одне з найбільших угрупувань давньоєвропейського населення, що сформувалося в середині 1 тис. до н.е. Їхня історія в останні століття до нашої ери та в першій половині I тис. н.е. добре відображена в археологічних матеріалах (зарубинецька, черняхівська та інші археологічні культури). Питання походження слов’ян на сьогодні ще недостатньо вивчено. Існує кілька теорій щодо походження східнослов’янського етносу, та часу, коли це відбулося: вісло-дністров-ська, вісло-одерська, дніпро-одерська, вісло-дніпровська теорії. У писемних джерелах початку нашої ери слов’яни згадуються під назвою “венеди”. У IV ст. джерела повідомляють, що слов’яни походять з одного кореня й відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавинів. Отже, слов’яни сформувалися як самостійна етнічна спільнота на початку I тис. н.е. Це був час Великого переселення народів (II–VII ст.). Слов’яни займали райони Вісли, Дністра, Прип'ятського Полісся, сягали Верхнього Подніпров'я. Східні слов’яни, що жили на землях сучасної України, в IV ст. об’єдналися в державну формацію антів (етнонім “анти” іранського походження і означає пограничні жителі, люди, що живуть з краю), яка займала територію між Дністром і Дніпром, а в період найвищого свого піднесення простягалася від Дону до Румунії. До складу цього об’єднання входило близько 70 племен. В Антському об’єднанні панував демократичний лад. Важливі справи вирішувалися на народних зібраннях. За часів загальної небезпеки обирали правителя, авторитет якого визнавав увесь народ. Поступово реальна влада зосереджувалася в одних руках. Маючи досить сильну військову організацію, анти вели успішні війни зі своїми сусідами. На початку VII ст. у результаті тривалої боротьби з аварами праукраїнське Антське об’єднання розпалося. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень. У VII–VIII ст. у східних слов’ян активно розгортається процес державотворення, що набув логічного завершення в IX ст. із виникненням Київської держави.