Частина друга

КУДИ?

РОЗДІЛ 5

- Ось так, - озвався Виграш, - по всьому. Сподіваюся, що ми востаннє бачили цю потвору. Ходімо до тебе додому, Кармоді.

- Слушна думка, - сказав Кармоді. - Кур’єре! Тепер мені хочеться додому!

- Природне бажання, - погодився Кур’єр, - до того ж свідчить про правильну орієнтацію. Адже вам слід чимшвидше подаватися додому.

- То й відпровадьте мене додому.

Кур’єр похитав головою.

- Це не моя справа. Я був зобов’язаний тільки доправити вас сюди.

- А чия ж то справа?

- Ваша, Кармоді, - сказав Чиновник.

Кармоді відчув, як у нього похололо в животі. Він починав розуміти, чому Кармод так легко відступився.

- Слухайте, хлопці, - сказав Кармоді, - мені незручно вас обтяжувати, але я й справді потребую допомоги.

- Добре, - пом’якшав Кур’єр. - Давайте мені координати - і я допроваджу вас додому.

- Координати? Та я й не чув про таке. Моя планета називається Земля.

- Щодо мене, то нехай хоч Зелений Глід. Щоб я міг стати у пригоді - потрібні координати.

- Таж ви там були, - доводив Кармоді. - Ви ж прибули на Землю і забрали мене звідти!

- То вам так тільки здається, - терпляче пояснював Кур’єр. - Насправді ж усе було інакше. Я просто скерувався в точку, координати якої мені дав Чиновник, а він отримав їх від Тоталізаторного Комп’ютера. Я вас знайшов і привів сюди.

- А ви не можете доправити мене в ті самі координати?

- Можу і дуже легко, але там ви нічого не застанете. Галактика, до вашого відома, не статична. У ній все рухається - кожне тіло зі своєю швидкістю і за своєю траєкторією.

- А ви можете вирахувати нові координати Землі?

- Я не вмію навіть додавати у стовпчик, - гордо відповів Кур’єр. - У мене інші таланти.

Кармоді обернувся до Чиновника:

- А ви можете? Чи Тоталізаторний Комп’ютер?

- Я також не майстер додавати, - відбувся Чиновник.

- А я прекрасно вмію додавати, - сказав Комп’ютер, укочуючись до кімнати. - Та мої функції обмежені відбором щасливців у Тоталізаторі та пошуком їхнього перебування в межах допустимої похибки. Я знайшов вас - ви тут. Тому, власне, мені й не можна братися за цікаву теоретичну проблему з’ясування нових координатів вашої планети.

- А ви можете обрахувати, просто зласкавившись до мене? - молив Кармоді.

- На ласку я не запрограмований, - відповів Комп’ютер. - Шукати вашу планету для мене все одно, що смажити яєчню або ж патрати наднову зоряну туманність.

- Хтось може мені допомогти?

- Не впадайте у відчай, - подав голос Чиновник. - Служба Допомоги Мандрівникам усе владнає за одну мить. Я сам вас доправлю туди. Давайте координати вашого Дому.

- Таж я їх не знаю!

Запала коротка розгублена мовчанка. Її порушив Кур’єр:

- Хто ж тоді має знати вашу адресу, коли ви самі її не знаєте? Наша Галактика, може, й не безмежна, та все ж, хай там як, досить велика. Істота, що не знає своєї адреси, не повинна покидати домівки.

- Але тоді я цього не знав.

- Могли б запитати.

- Мені й на думку не спадало... Слухайте, ви иовинні допомогти мені. Невже так важко дізнатися, куди перемістилась моя планета?

- Неймовірно важко, - сказав Чиновник. - “Куди” - лише одна з трьох потрібних координат.

- А які ще дві?

- Нам слід ще знати “Коли” і “Котра”. Ми називаємо їх “Три К” планети.

- Називайте хоч Зеленим Глодом, - раптом прорвало Кармоді. - Як інші життєві форми знаходять свій шлях додому?

- Їм допомагає спадковий інстинкт домівки, - пояснив Кур’єр. - До речі, ви певні, що у вас його немає?

- Звідки у нього інстинкт домівки? - обурився Виграш. - Хлопець ніколи не покидав рідної планети.

- І це правда, - погодився Чиновник і втомлено витер обличчя. - От що буває, коли маєш справу з нижчими життєвими формами. Чорти б ухопили той Комп’ютер з його побожними помилками!

- Тілько одна на п’ять мільярдів, - нагадав Комп’ютер. - Певне, це не так уже й багато.

- Ніхто вам не дорікає, - зітхнув Чиновник. - Ніхто, зрештою, нікому не дорікає. Та нам слід вирішити, що робити з ним.

- Це велика відповідальність, - зауважив Кур’єр.

- Звичайно, велика, - погодився Чиновник. - А як ви на те, щоб порішити його й мати спокій?

- Гей! - крикнув Кармоді.

- Я не проти, - сказав Кур’єр.

- Коли ви, хлопці, не проти, то і я за, - приєднався Комп’ютер.

- Тільки без мене, - відмежувався Виграш. - Я не маю права втручатися, та щось тут негаразд у самій концепції.

Кармоді виголосив запальну промову, обстоюючи свою нехіть умирати і заперечуючи право інших убивати його. Він благав в ім’я найсвятішого та звертався до їхнього почуття справедливості. Його заяву засудили як тенденційну і з протоколу викреслили.

- Стривайте! - несподівано сказав Кур’єр. - Що ви скажете на таку альтернативну пропозицію? Давайте його вбивати не будемо, а від щирого серця і скільки снаги нам стане допоможемо йому вернутися додому живим і здоровим психічно й фізично.

- Чудово! - визнав Чиновник.

- Отже, - вів далі Кур’єр, - ми здійснимо гідний акт високого милосердя, неоціненного вже тим, що користі з нього не буде ніякої. Бо, мабуть, по дорозі цього хлопця однаково вб’ють.

- Мерщій до роботи, - запропонував Чиновник, - якщо ми не хочемо, щоб його порішили ще під час нашої розмови.

- Про що йдеться? - запитав Кармоді.

- Згодом довідаєшся, - прошепотів Виграш. - Якщо взагалі матимеш те “згодом”. А коли буде час, я ще розповім тобі цікавущу історію про себе.

- Приготуйтеся, Кармоді, - попередив Кур’єр.

- Я, здається, готовий, - сказав Кармоді.

- Готовий чи ні - рушай!

І Кармоді вирушив.

РОЗДІЛ 6

Мабуть, вперше за всю історію людства людина воістину й буквально розділила сцену. Кармоді здавалося, що сам він не рухається - рухається все навкруги. Кур’єр і Чиновник розтанули на задньому плані. Галактичний Центр став пласким і дуже скидався на похапцем намазюкану велику театральну декорацію. Відтак в її лівому куті з’явилась тріщина, що, розширюючись, поповзла косо вниз до правого кута. Краї загнулися, відкриваючи непроглядну пітьму. І декорація, вона ж Галактичний Центр, згорнулась у два рулони, від яких потім не лишилося й сліду.

- Не тривожся, це ефект з дзеркалами, - шепнув йому Виграш.

Пояснення стривожило Кармоді дужче, ніж сама подія. Та він з усієї сили намагався триматись, а ще міцніше тримав у руках Виграш. Пітьма була цілковита, кромішня, беззгучна і непроглядна - достоту далекий космос. Якимось дивом Кармоді зберіг самовладання.

Потім сцена раптом освітилася знову. Він стояв на тверді й дихав повітрям. Побачив голі скелі, схожі на обгризені кістки, і ріку скрижанілої лави. Легенький застояний легіт обвівав обличчя. Над головою висіли три маленькі червоні сонця.

Чужина відчувалася ще дужче, ніж у Галактичному Центрі, та все ж Кармоді зітхнув полегшено: все тут нагадувало мирні сни, а Центр належав до розряду нічних кошмарів.

З раптовим острахом Кармоді спохопився, що в руках у нього нема Виграша. Куди ж він міг подітися? Кармоді розгублено роззирнувся і раптом відчув, що навколо його шиї обвився маленький зелений вуж.

- Це я, - сказав вуж, - твій Виграш. Просто в іншій подобі. Форма, бачиш, є функцією середовища, а ми, виграші, надзвичайно чутливі до середовища. Так що не переймайся, дит-тин-ко. Я з тобою. Ми ще разом звільнимо Мексіку від заброди Максиміліана

- Що-о-о?

- Шукай аналогій! - порадив Виграш. - Розумієш, докторе, попри всю глибину нашого інтелекту ми, виграші, не маємо своєї мови. Та й навіщо нам своя мова? Все одно нас роздають усяким чужинцям. Проблема вирішується просто, хоча деколи трапляються непорозуміння. Мені досить пройтися неводом по твоєму банку асоціацій, і я витягую звідти слова, потрібні для викладу моєї думки. То як, мої слова прояснили думку?

- Не дуже, - признався Кармоді. - Та, гадаю, я втямив.

- Розумник, - похвалив Виграш. - Деколи поняття можуть видаватися туманними, але ти неодмінно докопаєшся до суті. Зрештою, вони ж належать тобі. З цього приводу я б розповів тобі кумедну історію, та боюся, вона не на часі. Здається, от-от щось трапиться.

- Що? Що саме?

- Кармоді, mon vieux[2], не час для пояснень. Може статися, що навіть не буде часу пояснити те, що ти неодмінно повинен знати, аби жити далі. Чиновник і Кур’єр вельми люб’язно послали тебе...

- Кляті вбивці! - не стримався Кармоді.

- Не осуджуй убивство так легковажно, - дорікнув Виграш. - Це викриває недбалість натури. Пригадую на цю тему доречний дифірамб, прочитаю пізніше. На чому я спинився? Ага, Чиновник і Кур’єр. Під величезну відповідальність ті два достойники послали тебе в одне місце в Галактиці, де тобі, цілком імовірно, можуть допомогти. Адже ти знаєш, що це не входило в їхні обов’язки. Вони могли покінчити з тобою на місці за майбутні злочини або ж відправити в останнє відоме їм місце перебування твоєї планети, де її, певне, вже й сліду нема. Або ж могли обрахувати місце її найімовірнішого перебування нині і послати тебе туди. А оскільки математики з них нікудишні, то результати, мабуть, були б дуже наближені. Так що, бачиш...

- Де я тепер? - урвав Кармоді. - І що тут має статися?

- Я саме збирався сказати, - заспокоїв його Виграш. - Ця планета, якщо не помиляюся, називається Лурсіс, себто Приваблива. На ній тільки один мешканець - Меліхрон Споконвічний. Він живе тут споконвіку і житиме довше, ніж можна собі уявити. Меліхрон - сам собі, так би мовити, цар і суддя. Він неповторний у своїй споконвічності, всюдисущий за своєю природою, многоликий як індивід. Це про нього написано:

Ось він, самотній славетний герой.

Величчю тільки з собою він рівня,

В битвах затятих життя захищає,

Нападаючи сам на себе.

- А щоб тобі! - не стерпів Кармоді. - Мелеш, як ціла сенатська підкомісія, і ніякого глузду!

- Це від розчулення, - сказав, гучно схлипнувши, Виграш. - Оце так, чоловіче, ти гадаєш, я на таке сподівався? Я зворушений, чоловіче, я справді зворушений, повір, і намагаюся зрозуміти чому, бо якщо я не візьму до рук стерна, то увесь цей клятий палац слонової млості западеться, як кабачкова хатка.

- Карткова, - автоматично поправив Кармоді.

- Кабачкова! - прикрикнув на нього Виграш. - Ти колись бачив, як падає кабачкова хатка? А я бачив - видиво не з приємних.

- Звучить, як п’янка з маслянки, - бовкнув Кармоді й нескромно захихикав.

- Припини! - з притиском просичав Виграш. - Зосередься! Зберися з думками! Підготуй свої сірі клітини до зустрічі із світилом! Бо гряде він - справедливий Меліхрон!

Кармоді відчув себе на диво спокійним. Він пошукав очима по нерівній місцині та не примітив нічого нового.

- Де він? - запитав Кармоді у Виграша.

- Меліхрон утілюється, щоб мати можливість розмовляти з тобою. Відповідай йому сміливо, але делікатно. Крий Боже натякнути на його каліцтво. Це розсердить його. Пам’ятай...

- Що за каліцтво?

- Пам’ятай про його єдиний гандж. Та насамперед, коли він поставить своє Запитання, відповідай на нього дуже обережно.

- Стривай! - знову перебив Кармоді. - Ти хочеш збити мене з пантелику! Яке каліцтво? Який гандж? І яке Запитання він поставить?

- Не присікуйся! Терпіти цього не можу! - сказав Виграш. - А тепер я спати хочу - вмираю. Я й так уже затягнув із сплячкою, що далі нікуди, а все заради тебе. Бувай, хлопчику. Пильнуй, щоб тобі не всунули дерев’яну піч.

З цими словами зелений вуж умостився зручніше, засунув хвостик у рот і заснув.

- Нещасний маляр-мазило, - кип’ятився Кармоді. - Ще й Виграшем називається! Ти такий самий Виграш, як п’ятаки на очах мерця.

РОЗДІЛ 7

Вулкан несамовитів і димів, випльовуючи згустки полум’я і жбурляючи в чорне небо сліпучі вогняні кулі, вибухав мільйонами розжарених уламків, а кожен уламок розсипався знов і знов, аж поки небо осяяла заграва, а три маленькі сонечка поблідли.

- Ого! - вирвалось у Кармоді.

Це скидалося на мексіканський фейєрверк у парку Чапультепек на Великдень, і Кармоді був вражений до глибини душі.

Сліпучі брили впали на землю, і їх погасив океан, що для того й з’явився. Барвисті пасма диму скручувались і спліталися між собою, а глибокі води засичали і стали парою, що знялася вгору дивовижними хмарами, зринувши потім дощем.

- Ух! - не стримався Кармоді.

Дощ падав навскісне, та раптом знявся вітер, що підхопив води і сплів їх у велетенський смерч. Чорний із сріблястими відблисками смерч рушив своїм грубезним стовбуром до Кармоді під ритмічний супровід оглушливих ударів грому.

- Годі! - залементував Кармоді.

Наблизившись майже впритул, смерч розсипався, вітер і дощ шугонули в небо, грім угамувався до зловісного гуркоту. Потім немов заграли сурми, заспівали псалмів, завили волинки й ніжно стогнали арфи. Інструменти звучали все тонше й тонше, мелодія торжества й тріумфу нагадувала бундючний супровід до титрів історичної кіноепопеї виробництва студії Метро Голдвін Майєр у Сінематоскопі на Тодд-АО, хоча була набагато зграйніша. Нарешті відлунав останній вибух звуків, світла, барв, руху та всілякого іншого. Запала тиша. Під фінальні акорди Кармоді заплющив очі, та розплющив їх саме вчасно. Звуки, світло, барви, рух та всіляке інше перетворилися на античну оголену постать.

- Вітаю! - промовила постать. - Я Меліхрон. Як вам сподобався мій вихід?

- Я приголомшений, - признався Кармоді від щирого серця.

- Справді? - перепитав Меліхрон. - Я питаю: ви справді приголомшені? Не просто вражені? Кажіть правду і не шкодуйте мого самолюбства.

- Присягаюсь! - потвердив Кармоді. - Я справді приголомшений.

- Гаразд, це чудово, - сказав Меліхрон. - Ви бачили невеличку прелюдію до мене. Я сотворив її зовсім недавно. Гадаю, - я справді так гадаю, - що вона щось говорить про Мене, правда?

- Щира правда! - сказав Кармоді.

Він намагався пригадати, кого нагадував Меліхрон, та чорна агатова постать героя мала ідеальні пропорції і не мала індивідуальних рис. Вирізнявся тільки голос - чистий, занепокоєний трохи і трохи плаксивий.

- Все це, звичайно, недоречне, - вів далі Меліхрон. - Я маю на увазі грандіозний вступ до себе самого і таке інше. Та все-таки я на своїй планеті. А коли не похизуватися на своїй власній планеті, то де ж тоді хизуватися?

- Безперечно, - погодився Кармоді.

- Ви справді так вважаєте? - поцікавився Меліхрон.

- Цілком відверто і щиро, - запевнив Кармоді.

Меліхрон на якусь мить замислився, а відтак уривчасто промовив:

- Дякую вам. Ви мені подобаєтесь. Ви розумна, чуйна людина і не боїтеся виказувати свої думки вголос.

- Дякую вам.

- Ні, я й справді так думаю.

- Гаразд, а я справді вам удячний, - потвердив Кармоді, намагаючись приглушити у своєму голосі ледь помітну нотку роздратування.

- Радий, що ви прибули, - сказав Меліхрон. - Знаєте, моя розвинута інтуїція (я пишаюся нею) підказує, що ви зможете мені допомогти.

На кінчику язика в Кармоді крутилося, що допомоги потребує радше він, тим паче, що він узагалі нікому не може допомогти, бо не здатний зарадити собі в найголовнішому - знайти дорогу додому. Одначе вирішив цього разу промовчати, щоб не образити Меліхрона.

- Моя проблема постає з мого становища, - вів далі Меліхрон. - А становище моє неповторне, дивовижне, величне і багатозначне. Ви чули, мабуть, що вся ця планета цілковито моя, та справа тут набагато поважніша. Я - єдина істота, здатна тут жити. Інші робили спроби, закладали поселення, плекали худобу і висаджували рослини. Все з моєї волі, звичайно, і все марно. Вся без винятку чужа моїй планеті матерія розпадалась у прах, а мої вітри принагідне розвіювали його в космосі. Що ви на це скажете?

- Дивно, - сказав Кармоді.

- Так, влучно сказано! - похвалив Меліхрон. - Справді дивно! Але воно так є. Ніщо тут не може жити, крім мене і всього розмаїття моїх форм. Я аж жахнувся, коли зрозумів це.

- Уявляю собі.

- Я тут із споконвічних часів. Віками задовільнявся я скромним життям у подобі амеб, лишайників, папороті. Тоді все було прекрасно і просто. Я жив мов у райському саду.

- Це, мабуть, було чудесно, - зауважив Кармоді.

- Особисто мені подобалося, - повагом вів далі Меліхрон. - Але, самі розумієте, так не могло тривати вічність. Я відкрив еволюцію і пішов за нею, змінюючи планету за образом своїм і подобою. Я ставав багатьма істотами, часом не дуже вдалими. Пізнавав зовнішні світи й експериментував з життєвими формами, які там бачив. Довгий час жив у подобі вищих форм - гуманоїдів, хтерізоїдів, оліхордів та інших. Усвідомив свою неповторність і це призвело мене до самотності, з якою я не міг примиритися. Тому я повстав!.. Я увійшов у людський період розвитку, що тривав кілька мільйонів років. Я втілив себе в цілі народи і дозволив їм - ні, спонукав їх - іти війною один на одного. Майже тоді ж я спізнав секс і мистецтво, і те, й друге я прищепив своїм народам і деякий час розкошував. Я розділився на чоловіків і жінок, причому кожне існувало само по собі, водночас перебуваючи частиною мене самого. Я розмножувався, впадав у збочення, спалював себе біля ганебного стовпа, розстрілював себе, укладав із собою мирні угоди, одружував і розлучав себе, проходив через незліченні мініатюрні самогубства і самонародження. Частинки мого єства культивували мистецтво, - деколи дуже мило, - і релігію. Вони молилися - мені, звісно, і це було справедливо, бо я - першопричина всього. Я навіть дозволяв їм визнавати і славити верховні істоти, якими був не я. Бо тоді я був надзвичайно ліберальний.

- Дуже мудро з вашого боку! - визнав Кармоді.

- Так, я намагаюся виявляти мудрість, - зауважив Меліхрон. - Я міг собі дозволити бути мудрим. Для цієї планети - тут не треба соромитись - я був Богом, Всевишнім, безсмертним, всемогутнім і всюдисущим. Все випливало з мене, навіть дисидентські думки про мою особу. Кожен листочок був частинкою мого єства. Навіть гори і ріки творилися мною. Я давав урожай і напускав голод. Я був життям у клітинах сімені і смертю в чумних бацилах. Жоден горобець не упав без мого відома, бо я був Зв’язок і Розв’язок, Все і Вся, Той, Що Існував Прісно, і Той, Що Існуватиме Во Віки Віків.

- Це таки неабищо, - підтримав розмову Кармоді.

- Так, так, - потвердив Меліхрон, сором’язливо посміхаючись, - Я був Ведучим Колесом Великого Небесного Велосипеда, як висловився один з моїх поетів. Це було прекрасно. Мої піддані творили полотна - а це ж я влаштовував призахідні заграви. Мій народ оспівував кохання - а це ж я винайшов любов. О дні чудовні - де ви!

- А чому б вам їх не повернути? - запитав Кармоді.

- Тому що я виріс, - сумовито відповів Меліхрон. - Незліченні еони часу пішли у мене на творчий труд, відтак я почав запитувати свої творіння і себе. Мої священики, розумієте, увесь час зверталися думкою до мене і сперечались між собою про мою природу і досконалість. Як дурень, дослухавсь я до них. Приємно було слухати, як твій священик розводиться про тебе, та це мало в собі небезпеку. Я сам почав дивуватися своїй природі і досконалості. Я розмірковував, аналізував. Що більше я сушив собі мозок, то незбагненнішим усе мені здавалося.

- І навіщо вам цей самоаналіз? Адже ви все-таки Бог!..

- В цьому якраз уся заковика, - зітхнув Меліхрон. - З погляду моїх творінь проблем не існувало. Я був Бог, мої шляхи були несповідимі, та до моїх обов’язків належало карати і милувати народ, який хотів мати волю, бо ж і далі був невіддільною часткою мого єства. Щодо самого народу я чинив усе дуже правильно, оскільки чинив я. Мої вчинки, навіть найпростіші й найочевидніші, після остаточного аналізу виявлялися несповідимі, бо сам я був несповідимий. Або ж, іншими словами, мої дії виявлялись загадковим тлумаченням усієї дійсності, яку тільки я своїм Господнім єством міг запримітити. Отак формулювали це деякі з моїх видатних мислителів. Вони ще додавали, що повніше розуміння буде їм дароване на небесах.

- То ви сотворили й небеса?

- Звичайно, і пекло також, - посміхнувся Меліхрон. - Ви б тільки бачили їхні обличчя, коли я воскрешав їх там або там! Навіть найвідданіші ніколи не вірили насправді в потойбічне життя!

- Мабуть, вас це тішило, - проказав Кармоді.

- Деякий час так, - погодився Меліхрон. - Та згодом наскучило. Безперечно, я марнославний, як і будь-який інший Бог, але ті нескінченні молебні хоч кого виведуть з себе. Чому це, Бога ради, мають хвалити Бога лише за виконання ним своїх Божих обов’язків? З таким же успіхом можна співати осанну мурашці за її буденну мурашину працю. Такий стан речей мене не задовільняв. До того ж я хотів пізнати себе сам, а не через поштиві очі моїх сотворінь.

- І що ж вам спало на думку?

- Я скасував усіх. Покінчив з життям на моїй планеті, живим чи будь-яким іншим, а заразом я скасував потойбічне життя. Чесно кажучи, мені хотілося поміркувати на самоті.

- Ого! - не стримався вражений Кармоді.

- Зрештою, я нікого і ніщо не знищував, - поспішно запевнив Меліхрон. - Я просто знову з’єднав у собі частки самого себе. - Меліхрон несподівано усміхнувся. - У мене було багато людців з безумними очима, які завжди торочили про злиття зі мною. Ну от вони і злилися, це вже безперечно.

- Може, їм сподобалося, - висловив припущення Кармоді.

- А як їм про це дізнатися? Єдність зі мною - це Я, і вона неодмінно веде до втрати свідомості, яка реєструє цю єдність. Злиття - те саме, що й смерть, хоч і звучить набагато краще.

- Надзвичайно цікаво, - видихнув вражений Кармоді. - Та ви, здається, хотіли обговорити зі мною якусь проблему?

- Достеменно так! Якраз я наближався до неї. Бачите, я, немов дитина, що занедбує ляльки, вже не бавився своїми народами, і потім я засів - метафорично, звичайно, - за роздуми. Єдиною темою моїх роздумів, звісно, був я сам. А справжньою проблемою було те, що ж мені далі робити? Невже я можу бути тільки Богом? Божий промисел я випробував - ніякого просвітку на майбутнє. Робота для вузьколобого маніяка. Мені потрібно щось інше, вагоміше, щоб краще передавало моє справжнє я. Тут я переконаний! І ось проблема, яку я ставлю перед вами: що мені робити з самим собою?

- Та-ак, - протяг Кармоді. - Так, так. Ось у чому річ! - Він відкашлявся і глибокодумно почесав носа. - Над такою проблемою слід добряче поміркувати.

- Для мене час не має значення, - заспокоїв його Меліхрон. - В запасі у мене вічність. От у вас її, на жаль, - немає.

- Немає? Скільки у мене часу?

- Хвилин десять по-вашому. А потім з вами може статися щось не дуже для вас приємне.

- Що саме? І що мені робити?

- Гаразд, відвертість за відвертість, - уник прямої відповіді Меліхрон. - Спочатку ви відповідаєте на моє запитання, а потім я на ваше.

- Але ж у мене тільки десять хвилин...

- Брак часу допоможе вам зосередитись, - сказав Меліхрон. - До того ж планета моя, і ми дотримуватимемось моїх законів. Запевняю, що на вашій планеті я шанував би ваші закони. Розумно, ні?

- Мабуть, так, - знічено погодився Кармоді.

- Дев’ять хвилин, - нагадав Меліхрон.

Як пояснити Богові, що йому робити? До того ж коли ви, як і Кармоді, атеїст? Як відшукати протягом дев’яти хвилин вагомі аргументи, коли ви знаєте, що богослови й філософи бились над цим століттями?

- Вісім хвилин, - повідомив Меліхрон.

Кармоді розкрив рота і почав говорити.

РОЗДІЛ 8

- На мою думку, - розпочав Кармоді, - вирішення вашої... вашої проблеми... е-е... можливе.

- Так? - не терпілося Меліхронові.

Що казати далі, Кармоді не знав. Він відчайдушне сподівався, що сам акт мовлення народить думку, оскільки слова навантажені якимсь змістом, а у реченнях змісту більше, ніж у словах.

- Вам належить, - вів далі Кармоді, - відшукати в собі внутрішнє призначення... що мало б... значення для зовнішнього світу. Але, може, це неможлива передумова, бо ви самі - світ і не маєте змоги стати зовні самого себе.

- Зможу, коли захочу, - насупившись, кинув Меліхрон. - Я можу послатися на будь-яку чортівню, бо я тут Вседержитель. Богові, знаєте, не конче бути соліпсистом.

- Воістину, воістину так, - квапливо погодився Кармоді. (Ще сім хвилин? Чи шість? І що на нього чекає?) - Отже, ясно, що вашого всюдисущого прозірливого духу не досить, щоб розкрити вашу власну сутність. І його таки справді не досить, бо ви ж самі, як Вищий Суддя, вважаєте його недостатнім.

- Чудово обгрунтовано, - похвалив Меліхрон. - Вам слід було стати богословом.

- Тепер я і є богослов. (Шість хвилин, п’ять?) - Так от, який же вихід?.. Вам ніколи не спадало на думку залучити все пізнання, і внутрішнє, і зовнішнє (якщо, звісно, існує така річ, як зовнішнє пізнання), до розкриття вашої проблеми?

- Саме так я і думав, - сказав Меліхрон. - Між іншим, я не обминув жодної книжки в Галактиці про таємниці Природи і людини, студіював мікрокосмос, макрокосмос і таке інше. До речі, я досить здібний, хоча дещо й призабув уже - ну там... таємницю життя чи приховані мотиви смерті. Та можу підучити при потребі. Я виявив, що студії - сухе, пасивне заняття, хоч інколи й трапляються приємні несподіванки. А ще я виявив, що вченість для мене не має особливої ваги. Чесно кажучи, я переконався, що неуцтво не менш приємне.

- А, може, ви художник за натурою? - навздогад підкинув Кармоді.

- Я перейшов і через це, - сказав Меліхрон. - Ліпив скульптури з глини і плоті, малював заходи сонця на полотні і на небі, писав книжки словом і подіями, грав на інструментах і складав симфонії для вітру і дощу. Вважаю, що мої твори були досить хороші, одначе я завжди відчував себе дилетантом. Бо ж, бачите, через свою всемогутність я не допускав помилок, а дійсність я знаю занадто добре, щоб серйозно перейматися її відтворенням у мистецтві.

- Гм-м, розумію, - протяг Кармоді. (Певне, залишилося не більше, як три хвилини!) - А може, вам стати завойовником?

- Навіщо мені завойовувати те, чим уже володію? - не погодився Меліхрон. - А інші світи мені не потрібні. Я пристосований тільки до мого середовища, яке складається з цієї єдиної планети. Володіння іншими світами спонукало б мене до неприродних вчинків. Та й що за користь мені від чужих світів, коли я не знаю, що робити зі своїм?

- Я бачу, ви як слід усе обміркували, - дійшов висновку Кармоді.

Його занепокоєння стало вже розпачем.

- Авжеж. Я міркував над менш важливими речами по кілька мільйонів років. Шукав мети поза мною, та все ж не відривався від природи мого єства. Я шукав указівок, а знаходив лише себе.

Кармоді поспівчував би богові Меліхрону, якби його власне становище не було таке безвихідне. І він спантеличився, відчуваючи, як спливає відміряний йому час, і дивуючись, що його страхи бозна-чому сплелися із співчуттям до неповноцінного Бога. І тут його раптом осяяло! Це ж так просто, неймовірно просто! І до того водночас вирішуються і Меліхронова, і його власна проблеми - от що-то істинне осяяння. Та чи погодиться Меліхрон? Але вибору в Кармоді не було.

- Меліхроне, - сміливо сказав він, - я вирішив вашу проблему.

- Ой! Справді? - пожвавішав Меліхрон. - Тобто справді, що ви це насправді? Отже, кажете це не тому, що коли ви не розв’яжете її задовільно для мене, то вам судилося загинути через сімдесят три секунди? Тобто це не вплинуло на вас негативно, ні?

- Своїй зловісній долі я дозволив вплинути на мене лише до тієї міри, - урочисто промовив Кармоді, - яка вимагалася для вирішення вашої проблеми.

- Ох, чудесно! Швидше кажіть! Я так схвильований!

- Попри все моє бажання не зможу. Фізично неможливо. Ви ж мене вб’єте через сімдесят чи шістдесят секунд.

- Я? Я не збираюся вас убивати! О небо! Ви справді гадаєте, ніби я такий кровожерний? Що ви! Ваша смерть надійде ззовні! Я з нею не маю нічого спільного! До речі, у вас лише дванадцять секунд.

- Замало, - сказав Кармоді.

- Аж ніяк не замало! Як ви знаєте, це мій світ. Лад усьому тут даю я, отже, й плинові часу. Я саме змінив місцевий часопросторовий континуум на десятисекундній поділці. Для Бога це справа проста, тільки згодом багато підчисток. Ваші десять секунд обійшлися мені у двадцять п’ять років мого місцевого часу. Вистачить?

- Більш ніж достатньо, - запевнив Кармоді. - Ви дуже щедрі.

- Дрібниці! А тепер, будь ласка, - ваш розв’язок.

- Гаразд, - сказав Кармоді і вдихнув глибше. - Розв’язок вашої проблеми залежить від того, як на неї поглянути. Інакше бути не може: кожна проблема повинна містити в собі зародки свого розв’язання.

- Повинна? - перепитав Меліхрон.

- Так, повинна, - твердо проказав Кармоді.

- Добре, поки що виходимо з цього. Кажіть далі.

- Розглянемо ваше становище. Розглянемо його внутрішні й зовнішні аспекти. Ви - Бог планети, але тільки цієї планети. Ви всемогутній і всевідаючий, але тільки тут. У вас разючі інтелектуальні надбання, і ви відчуваєте потребу бути комусь у пригоді. Та ваші дарування безсилі в інших світах, а тут, крім вас, нема нікого.

- Так-так, достеменно так! - вигукнув Меліхрон. - Та ви ще й досі не порадили, що мені робити!

Кармоді набрав повні легені повітря і повільно видихнув.

- Що вам робити? Застосовувати всі ваші великі обдарування, і застосовувати їх тут, на власній планеті, де з них буде найбільший пожиток, і використати їх - оскільки це ваше заповітне прагнення - на благо інших.

- На благо інших? - перепитав Меліхрон.

- Так випадає, - підтвердив Кармоді. - Найпобіжніший розгляд нашої ситуації підказує вихід. У розмаїтому Всесвіті ви самотні, а для зовнішніх діянь треба виходити назовні. Проте ваша власна сутність перепиняє шлях назовні. Тому навколишній світ повинен прийти до вас. А коли він прийде, як ви до нього поставитесь? Тут не повинно бути сумнівів. Ви всемогутній у власному світі, і нема ніякої потреби допомагати вам. Але ви можете допомогти іншим. Це єдині природні взаємини між вами і зовнішнім Всесвітом.

Меліхрон подумав і сказав:

- Мушу визнати вашу рацію. Але тут виникають ускладнення. Наприклад, сюди рідко навідуються істоти з зовнішнього світу. Ви - перший за два з чвертю галактичних оберти.

- Справа вимагає терпеливості, - погодився Кармоді. - Її вам доведеться виховати в собі. Вам це легко, бо ви можете змінювати час. А щодо відвідувачів, то, насамперед, кількість - іще не якість. Простий перелік небагато важить. Головне, щоб Людина або Бог робили те, що їм належить, тут байдуже, чи це буде миттєвий учинок, чи безкінечне гарування.

- Але ж мені краще не стане, якщо я знатиму, що робити, та не матиму для кого.

- Попри всю мою скромність я мушу нагадати, що ви маєте мене. Я прибув із зовнішнього світу. У мене проблема. Насправді ж у мене кілька проблем. Мені вони не під силу. А вам - не знаю. Та підозрюю, що доведеться докласти багато зусиль.

Меліхрон надовго поринув у роздуми. У Кармоді засвербів ніс, але він поборов бажання почухати його. Він чекав, і вся планета чекала, поки Меліхрон зважувався. Нарешті Меліхрон підняв свою агатово-чорну голову і промовив:

- Я гадаю, що зерно істини в цьому є!

- Ви дуже люб’язні.

- Але я справді так думаю, я переконаний у цьому! - запевнив Меліхрон. - Ваш розв’язок здається мені водночас елегантним і неминучим. А коли поглянути ширше, то, мабуть, Долею, що керує людьми, богами й планетами, судилося те, що трапилось: переді мною, творцем, не стояло жодної проблеми, а ви, творіння, стали творцем проблеми, яку тільки Богові дано вирішити. Ви прожили життя, чекаючи мене, щоб я вирішив вашу проблему, а я прочекав тут половину вічності, щоб ви прийшли до мене зі своєю проблемою!

- А мене це нітрохи не здивувало б, - сказав Кармоді. - Викласти вам суть моєї проблеми?

- Я вже збагнув, - сказав Меліхрон. - Завдяки моєму глибокому інтелектові й досвіду, я знаю про неї значно більше, ніж ви самі. На перший погляд ваша проблема полягає в тому, щоб дістатися додому.

- Саме так!

- Ні, не зовсім так. Словами я не легковажу. На перший погляд вам треба вияснити “Куди”, “Коли” й на “Котру” планету. Ще вам потрібен спосіб туди дістатися, і вам потрібно прибути туди, максимально зберігши свій теперішній стан. Якби на цьому кінець, то й тоді справа вже нелегка.

- Що ж там іще такого? - запитав Кармоді.

- А ви не знаєте? Вас іще переслідує смерть.

- Ох! - вихопилося в Кармоді. Коліна його раптом ослабли, і Меліхрон милостиво сотворив для нього фотель, гаванську сигару, пляшку рому “Коллінз” і пару повстяних пантофлів разом із широким розкішним халатом.

- Затишно? - поцікавився Меліхрон.

- Дуже.

- Гаразд, тепер будьте дуже уважні. Я пояснюватиму вашу ситуацію далі коротко й стисло, використовуючи лише частину свого інтелекту, поки решта мене заглиблена у клопіткий пошук задовільного рішення. Та вам слід слухати уважно і намагатися зрозуміти з першого разу, бо часу в нас обмаль.

- Мені здавалося, що десять секунд ви розтягнули на двадцять п’ять років, - сказав Кармоді.

- Розтягнув. Але час - хитра перемінна навіть для мене. Вісімнадцять років з ваших двадцяти п’яти уже витрачені, а решта спливає з дивовижною швидкістю. Будьте уважні! Від цього залежить ваше життя.

- Добре, - погодився Кармоді, підсовуючись ближче й затягуючись сигарою. - Я готовий.

- Насамперед, - розпочав Меліхрон, - ви повинні зрозуміти природу невблаганної смерті, що полює на вас.

Кармоді стримав дрож і нахилився вперед, щоб краще чути.

РОЗДІЛ 9

- Найфундаментальніший принцип Всесвіту, - вів далі Меліхрон, - полягає в тому, що одні види пожирають інші. Не дуже гарно звучить, але так воно є. Їжа - первинне, а пошук поживи відсуває на задній план усі інші явища. З цієї концепції витікає Закон Хижацтва, який можна сформулювати так: кожен даний вид незалежно від ступеня свого розвитку споживає один або кілька видів чи живиться за рахунок одного або кількох видів.

Цим визначається загальна ситуація, яка може погіршуватись або покращуватись від різних обставин. Приміром, види, що живуть у своєму звичному середовищі, здебільше можуть підтримувати себе в стані Рівноваги, тобто жити, скільки їм судилось, усупереч хижакам. Ця Рівновага звичайно позначається співвідношенням Переможець-Переможений, або ПП. Якщо види або представники видів потрапляють у чуже і незнайоме середовище, то значення ПП обов’язково змінюється. Іноді трапляється тимчасове покращення у видовій ситуації З’їв-3’їдений (ПП=ЗЗ+1). Частіше настає погіршення (ПП=ЗЗ-1).

З вами, Кармоді, сталося ось що: ви покинули своє звичне середовище і одночасно позбулися своїх звичних хижаків. Автомобілі вас не збивають, віруси в кровообіг до вас не пролізають, і поліцейські у вас помилково не стріляють. Ви позбулися земних небезпек, а до галактичних маєте імунітет.

Та покращення (ПП=ЗЗ+1), на жаль, тимчасове. Залізний закон Рівноваги уже набрав своєї чинності. Ви не можете уникнути полювання, і на вас повинні полювати. Хижацтво - це сама необхідність.

Поза Землею ви стали унікальною істотою, через те й ваш хижак унікальний.

Ваш хижак народився як утілення і потвердження всесвітнього закону. Він може харчуватися вами і тільки вами, а створений він як відповідник і доповнення ваших властивостей. Навіть не бачивши хижака, ми знаємо що його лапи влаштовані, щоб хапати самих Кармоді, щелепи пристосовані гризти самих Кармоді, шлунок має специфічні й унікальні властивості перетравлювати лише Кармоді, а з’ївши вас, він набуде тих рис, яких йому не вистачало.

Ваше становище, Кармоді, визначило вашу унікальність, через те й ваш хижак унікальний. Вас, Кармоді, переслідує ваша смерть, і переслідує з розпачем, рівним вашому власному розпачеві. Ви і вона - невіддільні. Якщо хижак вас схопить, ваша смерть неминуча, якщо ж ви врятуєтеся втечею у звичну небезпеку своєї Землі, ваш хижак загине через відсутність кармодійного харчування.

Більше я не можу сказати нічого, що могло б допомогти вам уникнути свого хижака. Не можу провістити ні його, ні ваших вивертів і хитрощів. Залишається тільки нагадати, що перевага завжди на боці Мисливця, хоч утеча - не така вже й нечувана річ.

Ось така ситуація, Кармоді. Ви мене добре зрозуміли?

Кармоді здригнувся, наче пробуджений із глибокого сну.

- Так, - відповів він. - Правда, не все, але найголовніше затямив.

- Добре, - сказав Меліхрон, - бо часу в нас більше не залишилося. Вам слід негайно покинути планету. Навіть на своїй планеті я не можу скасувати всесвітній Закон Хижацтва.

- А ви не можете відіслати мене на Землю? - запитав Кармоді?

- Мабуть, зміг би, якби мав доволі часу, - відповів Меліхрон. - Безперечно, маючи доволі часу, я можу зробити все. Дуже важко, Кармоді. Вже навіть тому, що з трьох змінних “К” кожна наступна відшукується з передумов попередньої. Спершу треба було б точно визначити, Куди на даний момент перемістилася ваша планета в часо-просторі, потім довідатися, Котра з перемінно-можливих Земель ваша. А тоді ще довелося б відшукати час, у який ви народилися, щоб визначити Коли. Крім того, ще слід було б наперед узяти поправки на похибки підрахунку й коефіцієнт здвоєння. Після цього всього я, коли б хоч трохи пощастило, міг би перемістити вас у вашу власну Специфіку (на диво тонка операція) так, щоб усе не пішло прахом.

- Ви можете це зробити для мене? - запитав Кармоді.

- Ні. Нема часу. Та я відішлю вас до свого приятеля Модслі, який зможе вам допомогти.

- До вашого приятеля?

- Ну, може, не так уже й приятеля, - уточнив Меліхрон, - але, безперечно, доброго знайомого. Хоч і тут може бути деяка переоцінка наших взаємин. Бачите, колись, уже давненько, я майже подався зі своєї планети в туристичну подорож. І якби я здійснив її, то познайомився б із Модслі. Але з різних причин я не вирушив, і тому, власне, Модслі ніколи й не бачив. Та все-таки ми з ним знаємо, що якби я вирушив у подорож, то ми б неодмінно зустрілись, обмінялися поглядами і думками, посперечались би трошки, розповіли б кілька анекдотів і розлучилися б із найкращими враженнями один про одного.

- Взаємини, здається, надто химерні, щоб на них розраховувати, - зауважив Кармоді. - А до когось іще ви не могли б мене послати?

- Боюся, що ні, - сказав Меліхрон. - Модслі мій єдиний приятель. Адже ви знаєте, що дружбу визначає не тільки реальне, але й імовірне. Я певен, що Модслі добре про вас подбає.

- А якщо.. - почав було Кармоді, та враз помітив, як за лівим плечем громадиться щось велетенське, темне й загрозливе, і здогадався, що його час вичерпався.

- Мені треба йти! - крикнув він. - Дякую за все!

- Нема за що дякувати, - сказав Меліхрон. - Мій обов’язок у Всесвіті - допомагати чужинцям. Щасти вам, Кармоді!

Велетенське й грізне почало ущільнюватись, та перш ніж воно затвердло, Кармоді щез.

РОЗДІЛ 10

Кармоді опинився на зеленому лузі. Було десь опівдні, бо яскраве жовтогаряче сонце стояло просто над головою. Віддалік у високій траві паслася невеличка череда плямистих корів. За ними темніла смужка лісу. Кармоді неквапно роззирався. Луг був розлогий, а ліс переходив у густий чагарник. Чувся собачий гавкіт. З протилежного від лісу боку височіли гори - довгі зазубрені хребти з засніженими вершинами. До схилів угорі припали сірі хмарини.

Кутиком ока він запримітив якийсь червонястий спалах. Озирнувся - наче лисиця. Вона з цікавістю подивилася на нього, а потім побігла до лісу.

- Схоже на Землю, - подумав Кармоді і згадав про Виграш, що востаннє був запалим у сплячку зеленим вужем.

Помацав на шиї - Виграша там не було.

- Ось я, тут! - озвався Виграш.

Кармоді озирнувсь і побачив маленький мідний казанок.

- Це ти? - спитав Кармоді, підіймаючи казанок.

- Звичайно, я. Не можеш навіть упізнати свій власний Виграш?

- Гм... ти трохи змінився...

- Знаю. Але моя сутність, моє справжнє я ніколи не змінюється. А що сталося?

Кармоді заглянув у казанок і ледь не випустив його з рук. Всередині він побачив необбіловане напівобгризене тіло невеличкої тваринки, - мабуть, кошеняти.

- Що це там усередині?

- Сніданок, якщо тобі так кортить знати, - відповів Виграш. - Я трохи перекусив дорогою.

- Ox!

- Виграшам деколи також треба підкріплятися, - ущипливо додав Виграш. - А ще, мушу нагадати, вони потребують відпочинку, невеличкого моціону, сексу, час від часу чарчини і вряди-годи випорожнення. Відколи мене передали тобі, ти ні про що й не подбав.

- З цього, що ти назвав, я ще також нічого не бачив, - захищався Кармоді.

- А тобі це справді потрібне? - здивовано поцікавився Виграш. - Гм, звісно, гадаю, потрібне Дивно, але я, здається, думав про тебе наче про якесь метушливе елементарне тіло без притаманних істоті потреб.

- І я про тебе думав так само, - признався Кармоді.

- Завжди воно так, - озвався Виграш. - Про мешканців інших світів думають як про щось суцільне і без кишок. Декотрі, звичайно, такими і є.

- Я дбатиму про тебе, - розчулено запевнив Кармоді. - Дбатиму, як тільки вилізу з цієї клятої халепи.

- Звісно, друже. Даруй мені мою в’їдливість. Якщо не заперечуєш, я доїм свій сніданок.

- Давай, - погодився Кармоді. Йому цікаво було, як це металічний казанок жуватиме необбіловану тваринку та все ж він із делікатності відвів погляд.

- Ох, смакота, - сказав Виграш. - Я залишив тобі шматок, коли маєш охоту.

- Я ніби й не голодний, - відповів Кармоді. - А що ти їси?

- Ми називаємо їх оріті, - пояснив Виграш. - Це ніби велетенські гриби. Сирі або ледь притушковані у власному соку - пальчики оближеш. Білі плямисті кращі, ніж зелені.

- Запам’ятаю, - сказав Кармоді, - якщо колись трапляться. А земляни можуть їх споживати?

- Гадаю, що можуть, - відповів Виграш. - До речі, перед тим, як їстимеш, не забудь загадати їм почитати вірші,

- Як це?

- Оріті - неабиякі поети.

Слово застрягло в горлі у Кармоді. Вічні непорозуміння з тими позаземними життєвими формами: як тільки здається, що дещо вияснив, так виявляється, що взагалі нічого не тямиш. І навпаки, коли все здається суцільною загадкою, то тебе збивають з пантелику цілком зрозумілими вчинками. Кармоді дійшов висновку, що насправді чужинців робить чужими те, що вони не можуть бути абсолютно чужими. Спочатку це тішить, а відтак дратує,

- Гик! - подав голос Виграш.

- Що?

- Я відригнув. Даруй. Ну, хай там як, визнай, що я спритно облагодив усю ту справу.

- Що - облагодив?

- Бесіду з Меліхроном, звичайно, - сказав Виграш.

- Ти облагодив? Ти ж, хай йому біс, спав! Я сам викручувався!

- Не хочу тобі суперечити, - уїдливо підкинув Виграш, - але боюся, що ти помиляєшся. Я впав у сплячку тільки для того, щоб сконцентрувати всю свою силу на проблемі Меліхрона.

- Ти збожеволів! Ти з глузду з’їхав! - розлютився Кармоді.

- Я кажу чистісіньку правду, - наполягав Виграш. - Пригадай-но свою тривалу суперечку, добре аргументований висновок, в якому ти з залізною логікою обгрунтував Меліхронове місце й призначення у Всесвіті.

- Ну то й що?

- Як - що? А хоч колись у своєму житті ти міркував отак? Ти що, філософ чи логік?

- У коледжі я був перший з філософії.

- Пхе! - хихикнув Виграш. - Ні, Кармоді, для таких висновків тобі просто бракує підготовки й розуму. Ось дивися, ти ж на таке й не здатний.

- Ще й як здатний! Я чудово орієнтуюсь у питаннях парадоксальної логіки.

- “Парадоксальної” тут якраз до речі, - перехопив ініціативу Виграш.

- Але ж це моя праця! Я думав!

- Як собі хочеш. Я не підозрював, що це так багато для тебе важить. Я справді не хотів тобі досадити. Скажи краще, тобі доводилося непритомніти, в тебе бували напади сміху або плачу?

- Ні, не доводилося, - сказав Кармоді, вже опанувавши себе. - А ти літав у снах або ж на тебе находила святість?

- Ніколи в світі! - сказав Виграш.

- Ти певен?

- Звісно! Ще б пак!

- Тоді нам нема про що говорити, - сказав Кармоді, відчуваючи безпричинний тріумф. - Але я хочу дізнатися про інше.

- Про що саме? - стомлено запитав Виграш.

- Що там за ґандж був у Меліхрона, про який мені не слід було згадувати? І в чому його єдина обмеженість?

- Як на мене, це впадає у вічі, - здивувався Виграш.

- Тільки не мені.

- Подумай кілька годин - може, й здогадаєшся.

- Під три чорти! - не стримався Кармоді. - Скажи одразу.

- Ну годі, - здався Виграш. - Меліхрон же кульгавий. Генетичний дефект, він зроду-віку такий. В усіх його перевтіленнях цей ґандж зберігається у відповідних подібних формах.

- А обмеженість?

- Він не знає, що він кульгавий. Йому, як Богові, недоступна порівняльна наука. Всі, кого він сотворив за своїм образом і подобою, теж неодмінно кульгаві. З зовнішнім світом Меліхрон майже не стикався, тому кульгаві для нього нормальні, а всі некульгаві - істоти з чудернацьким каліцтвом. До речі, вміння порівнювати - це те мале, чого бракує Богам. Ось чому первісні дефініції Бога зводяться до його самодостатності, хоча вона, байдуже, які матиме виміри, завжди незадовільна. Блискуче керувати тим, що керується, і блискуче знати пізнаване - ось перші кроки, щоб стати Богом! Затям собі про той випадок, коли сам надумаєш стати Богом.

- Я? Богом?

- Чом би й ні? - здивувався Виграш. Фах не гірший за інші, тільки й того, що гучний титул. Не легко, мушу попередити, але й не важче, ніж стати хорошим поетом чи інженером.

- Ти, мабуть, з глузду з’їхав! - Кармоді відчув у душі раптовий напад побожного страху, не такого вже й рідкісного серед атеїстів.

- Аніскілечки. Просто я краще за тебе знаю світ. А тепер приготуйся.

Кармоді швиденько озирнувся й помітив віддалік три невеличкі постаті, що неспішно перетинали луг. За ними, поштиво тримаючись позаду, йшло ще з десяток інших.

- Той, що посередині - Модслі, - поінформував Виграш. - Завжди заклопотаний, але, може, урве хвилинку перекинутись із тобою парою слів.

- Теж має обмеженості й ґанджі? - в’їдливо поцікавився Кармоді.

- Якщо й має, то вони тут нічого не важать, - сказав Виграш. - З Модслі ведуть справи інакше і вирішують абсолютно інші проблеми.

- Він схожий на людину, - зауважив Кармоді, коли група підійшла ближче.

- Така його подоба. Гуманоїдні форми модні в цій частині Галактики.

- Як мені з ним розмовляти? - поцікавився Кармоді.

- Не скажу достеменно, - відповів Виграш. - Ми з Модслі надто різні натури, щоб я розумів або міг передбачити його вчинки. Та дещо тобі пораджу: постарайся заволодіти його увагою і викликати симпатію своїми людськими рисами,

- Аякже, звісно.

- Не так просто, як здається. Модслі неймовірно заклопотаний своїми думками. Бачиш, він дуже обдарований і досвідчений інженер. Але деколи неуважний, надто як обмірковує нові технологічні процеси.

- Це не так страшно.

- Не тоді, коли маєш справу з Модслі. Це може видатися забавним дивацтвом, але через свою неуважність він у всьому вбачає матеріал для своїх конструкцій. Якось він запросив у гості мого знайомого Д’юера Гардінга. Та коли бідолаха прийшов, його там навіть не помітили.

- І що сталося?

- Модслі скористався ним в одному зі своїх проектів. Без усякого зла, звичайно. Одначе бідолашний Д’юер став тепер трьома поршнями й колінвалом у двигуні внутрішнього згорання. В будні його можна побачити в Модслієвському музеї історії розвитку енергетики.

- Жахливо! - відреагував Кармоді. - і нічим не можна зарадити?

- Ніхто не зважується сказати Модслі, він не визнає своїх помилок, а коли підозрює, що з нього глузують, стає просте нестерпний.

Виграш, мабуть, примітив, як схвилювався Кармоді, бо швиденько додав:

- Але тобі не треба непокоїтися! Модслі зовсім не злий насправді він дуже добросердий. Любить, як і всі ми, щоб його хвалили, але ненавидить лестощі. Просто розкажи йому все щоб він знав про тебе. Захоплюйся, але не занадто. Що не подобається - скажи, та не впадай у критиканство. Коротше не висувайся, хіба що тебе змусить критична ситуація.

Кармоді хотів було сказати, що, мовляв, ніж давати такі поради, краще не давати ніяких, бо вони лише памороки забивають, але було вже ніколи. Модслі був зовсім поряд - високий, сивоволосий, у джинсах і шкіряній куртці - і жваво перемовлявся з двома супутниками, одягненими в зручні для роботи костюми.

- Добрий день, сер! - рішуче привітався Кармоді. Ступив було крок уперед, але одразу ж відскочив убік, щоб це захоплене розмовою тріо не збило його з ніг.

- Недобрий початок, - шепнув Виграш.

- Заткни пельку! - просичав Кармоді у відповідь і, насупившись, поспішив за Модслі.

РОЗДІЛ 11

- Отже, це вона і є, Opiнe? - запитав Модслі.

- Так, сер, це вона, - гордо всміхаючись, відповів Орін, що йшов зліва від Модслі. - І що ви на це скажете, сер?

Моделі поволі обвів поглядом луг, гори, сонце, річку, ліс. На його обличчі не відбилося нічого. Він промовив:

- А ви що думаєте, Бруксайде?

- Ну, сер, я гадаю, що ми з Оріном створили хорошу планету, - затинаючись, відповів Бруксайд. - Безперечно хорошу, якщо взяти до уваги, що це наш перший самостійний проект.

- І ви згодні з такою оцінкою, Оріне?

- Звичайно, сер.

Моделі нахилився і зірвав травинку, понюхав її, відкинув, розтер носаком болото під ногами, кілька секунд дивився на сяюче сонце, і рівним голосом проказав:

- Дивуюся, воістину дивуюся. Так прикро, що далі нікуди. Я доручив вам збудувати світ для одного з моїх клієнтів, а ви мені підсуваєте оце! І ви справді вважаєте себе інженерами?

Помічники не озивалися. Вони заціпеніли, як хлопчаки, що побачили березову різку.

- Їн-же-нери! - відкарбував Модслі, вкладаючи у це слово з півцентнера презирства. - “Творчо оригінальні, однак практичні науковці, здатні збудувати планету де і коли завгодно”. Пригадуєте ці слова?

- З рекламного буклета, сер, - сказав Орін.

- Правильно, - підтвердив Модслі. - І ви вважаєте, що оце - гідний зразок творчої і практичної інженерної думки?

Супутники мовчали. Відтак Бруксайд бовкнув:

- Так, сер, уважаю! Ми уважно вивчили контракт. Замовлялася планета типу 34Вс4 з деякими модифікаціями. Саме це ми й збудували. Звичайно, тут лише закуток планети. Та все ж...

- Та все ж я бачу, що ви натворили, і можу дати відповідну оцінку, - урвав його Модслі. - Оріне! Який обігрівач ви сюди всунули?

- Сонце типу 05, сер, - відповів Орін. - Якраз укладається в тепловий баланс.

- Ще б пак! Укладається! Та ви затямте, що на планету існує ще й кошторис. Якщо ми не вкладемося в нього, то звідки взятися прибуткові. А система опалення коштує найдорожче.

- Це ми пам’ятаємо, сер, - сказав Бруксайд. - Нам зовсім не хотілося в однопланетну систему ставити сонце типу 05. Але технічні умови теплофікації та опромінення...

- Ви хоч чогось навчилися від мене? - закричав Модслі. - Цей тип зірки - справжнє марнотратство. Гей, ви! - він підкликав робітників. - Зніміть.

Робітники спішно поставили складану драбину. Один підтримував, а другий розсував, подовжуючи її в десять, у сто, в мільйон разів. Ще два робітники в міру розсування бігли по ній догори.

- Обережно там знімайте! - гукнув Модслі. - Не забудьте про рукавиці! Та штука гаряча!

Робітники на вершечку драбини відчепили сонце, згорнули його в рулон і засунули у футляр із написом: “Світило. НЕ КАНТУВАТИ!”. Кришка закрилась, і настала пітьма.

- Має тут хто-небудь голову на плечах? - поцікавився Модслі. - Хай йому біс! Хай буде світло!

Як і мало бути, - стало світло.

- О-кей! - сказав Модслі. - Це сонце 05 - здати на склад. На такий об’єкт вистачить зірки Г-13.

- Але ж, сер, - знервовано зауважив Орін, - у ній бракує тепла.

- Знаю. Ось тут і покажіть творчий підхід! Підсуньте зірку ближче, і тепла вистачить.

- Так, сер, вистачить, - втрутився Бруксайд. - Але відстань замала для безпечного розсіювання радіації. Вони можуть винищити майбутнє населення планети.

- Ви що? Хочете сказати, що мої зірки Г-13 не відповідають вимогам техніки безпеки? - дуже повільно і з притиском запитав Модслі.

- Та ні, я не мав на увазі саме це, - поспішив Орін. - Я хотів сказати, що вони можуть стати небезпечними, як і будь-що інше у Всесвіті, коли не вдатися до відповідних застережних заходів.

- Ну, це вже ближче до суті, - погодився Модслі.

- В даному випадку, - почав пояснювати Бруксайд, - для повної безпеки необхідно, щоб мешканці планети носили свинцевий одяг вагою десь із п’ятдесят фунтів. Та оскільки середня вага представників цієї цивілізації лише вісім фунтів, то це неможливо.

- То вже їхній клопіт, - заперечно махнув рукою Модслі. - Не нам учити їх жити. Чи ж я маю відповідати, коли хтось заб’є пальчик об камінь, який я покладу на цій планеті? Крім того, їм не конче носити свинцеві скафандри. Вони можуть купити - за окрему плату, звичайно, - мій сонячний екран, що цілком відфільтровує шкідливий спектр радіації.

Обидва помічники розгублено посміхнулися. Орін сказав несміливо:

- Боюся, сер, що ця цивілізація не з заможних. Вони навряд чи зможуть дозволити собі сонячний екран.

- Ну і що? Як не тепер, то згодом, - сказав Модслі. - Крім того, радіація не вбиває ж одразу. Навіть при ній середня тривалість життя 9,3 року. Для будь-кого досить.

- Так, сер, - понуро погодились обидва інженери.

- Далі, - мовив Модслі, - яка висота цих гір?

- В середньому 6000 футів над рівнем моря, - відповів Бруксайд.

- Принаймні 3000 футів зайвих, - сказав Модслі, - Ви що, гадаєте, гори на вербі ростуть? Вкоротити і вершини здати на склад!

Бруксайд витяг записника і занотував розпорядження. Модслі й далі походжав, дивився і хмурився.

- Скільки мають жити дерева?

- Вісімсот років, сер. Це модифікована порода яблодуба. Дає плоди, затінок, горіхи, прохолоджувальні напої, три види корисної сировини, прекрасну будівельну деревину, закріплює грунти, а ще...

- Ви що, хочете зруйнувати мене? - гримнув Мсуслі. - Двісті років з головою досить для дерева. Відсмоктати надлишок élan vita[3] і передати на акумулятор життєвої сили!

- Тоді дерева не вийдуть на проектний асортимент, - зауважив Орін.

- Скоротіть асортимент! Досить з них затінку і горіхів. Проектом не передбачено, щоб ми робили з дерев скрині з усіляким добром! А хто порозставляв там корів?

- Я, сер, - признався Бруксайд. - Я гадав, що з ними місцевість стане, ну... трохи затишнішою, сер.

- Ви бевзь! - визвірився Модслі. - Місцевість має бути затишнішою до оплати, а не після! Ця планета продана невмебльованою. Корів - у протоплазмовий куб!

- Слухаюсь, сер, - заметушився Орін. - Даруйте великодушно, сер. Будуть іще вказівки?

- Тут ще з десяток тисяч недоробок. Сподіваюся, ви й самі їх виявите. Ось, наприклад, це що? - Він показав на Кармоді. - Скульптура, чи що? Має піснями чи віршами зустрічати новоселів?

- Сер, я не звідси, - озвався Кармоді. - Мене прислав сюди ваш друг Меліхрон. Я шукаю способу дістатися додому на свою планету...

Ці слова, мабуть, пролетіли повз вуха Модслі, бо не встиг Кармоді й закінчити, як той розпорядився:

- Хоч би що то було, в специфікаціях такого не передбачено. Туди ж його в протоплазму разом із коровами.

- Гей! - залементував Кармоді, коли робітники підхопили його під руки. - Гей, стривайте! Я не з цієї планети! Мене прислав Меліхрон! Заждіть! Спиніться! Послухайте!

- Згоріти б вам від сорому! - картав Модслі своїх помічників, маючи очевидно, на увазі недоречність зойків Кармоді. - Це хто додумався? Одна з ваших декоративних оздоб, Оріне?

- Ні, що ви! - заперечив Орін. - Я його сюди не ставив.

- Тоді це ваш витвір, Бруксайде?

- Вперше в житті його бачу, шефе.

- Гм-м, - спинився Модслі, вагаючись. - Обидва ви дурні, але брехунами ще не були. Гей! - гукнув він до робітників. - Несіть назад!

- Гаразд, заспокойтеся, - звернувся Модслі до Кармоді, якого трясло, мов у пропасниці. - Візьміть себе в руки! Немає часу на вашу істерику! Вже краще? Ну от і добре. Та як ви потрапили в мої володіння і чому я не повинен обернути вас на протоплазму?

РОЗДІЛ 12

- Розумію, - сказав Модслі, коли Кармоді закінчив свою розповідь. - Цікава історія, хоч, певне, ви занадто все драматизуєте. Отже, ви шукаєте планету, що називається Земля?

- Саме так, сер.

- Земля... - протяг Модслі, почухавши потилицю. Я, здається, пригадую таке місце.

- Справді, містере Модслі?

- Так, ну безперечно. Маленька зелена планета, а на ній мономорфічна раса гуманоїдів, схожих на вас. Правильно?

- Абсолютно так! - зрадів Кармоді.

- Таке я пам’ятаю добре, - вів далі Модслі. - Річ у тому, що це я збудував Землю.

- Справді, сер?

- Еге ж. Добре пам’ятаю, бо поки будував, то за одним заходом ще й винайшов науку. Мабуть, ця історія вас зацікавить... А вас, - Модслі обернувся до своїх помічників, - може, вона дечому навчить.

Ніхто не зазіхав на право Модслі розповідати свою історію. Отже, Кармоді та інженери-помічники обернулися на уважних слухачів, а Модслі почав розповідати.

Історія сотворіння Землі

Я був тоді ще зовсім скромним підрядником. Зводив то тут, то там якусь планетку, а деколи й перепадала сяка-така карликова зірка. Замовлень не густо, замовники, як правило, вередливі, прискіпливі і не поспішали з оплатою. Догодити в ті дні було важко, прискіпувались до кожної дрібниці: перероби тут, поміняй там, і чому це вода тече вниз, і тяжіння надто тяжке, і тепле повітря підіймається, а краще б йому опускатися! І таке інше.

В ті часи я був простосердий, намагавсь усе всім пояснити з погляду естетики і здорового глузду. Та врешті на запитання й відповіді у мене почало йти більше часу, ніж на саму роботу. Балаканина, та й годі! Треба було якось класти цьому край, а я не знав, з якого кінця підступитися. І ось саме перед проектом “Земля” мені спало на думку зовсім інакше підійти до стосунків із замовниками. Пригадую, якось я сказав собі: “Функція визначає форму”, і мені сподобалось, як це звучить. А потім я запитав себе: “Чому форма повинна визначатись функцією?” - і сам собі відповів: “Бо це - непорушний закон природи і одна з основоположних аксіом прикладної науки”. Це мені теж сподобалося, хоч якогось глузду в тім не було. Та глузд не багато важив. Важило те, що я зробив відкриття. Я підсвідоме наштовхнувся на мистецтво реклами і збуту, розгадав таємницю великих можливостей, тобто вчення про науковий детермінізм. Земля стала пробним каменем, і тому вона запала мені в пам’ять. Прийшов до мене замовляти планету старий бородань із пронизливим поглядом. (Ось так починалася ваша планета, Кармоді). Ну, з роботою я впорався швидко - десь днів за шість - і гадав, що справді кінець. Це було звичайне кошторисне будівництво, і я дещо подекуди урізав. Та коли послухати замовникові нарікання, то можна думати, що я обдер його як липку.

- Навіщо стільки ураганів? - допитувався він.

- Це частина вентиляційної системи атмосфери, - відповів я. (Чесно кажучи, я тоді трохи заморочився і в системі кругообігу повітря забув поставити запобіжний клапан).

- Три чверті поверхні залито водою! - скаржився він. - А я чітко зазначив у специфікації, що відношення суходолу до води - чотири до одного!

- Але таке технічно нездійсненне! - пояснював я. (А я десь подів його недорікуваті специфікації, проекти тих дурнуватих індивідуальних міні-планет у мене не трималися купи).

- І в такий шматочок суші ви понапихали і пустель, і боліт, і джунглів, і гір.

- Зате які краєвиди, - нагадав я йому.

- Чхав я на краєвиди! - загримів стариган. - Ну там один океан, десяток озер, парочка рік, один або два гірські хребти - і досить. Прикрашає місцевість, тішить душі мешканців, А ви понапихали непотребу!

- На це є причина, - боронився я. (Насправді ми не вкладалися в кошторис, і тому підсунули вживані гори і велику партію річок та океанів як наповнювач, а кілька пустель мені дешево дісталося від Урії, міжпланетного лахмітника. Та ж не казати йому про це).

- Причина! - зойкнув він. - А що я скажу моєму народові? Я збираюся поселити на планеті цілу цивілізацію, а може, навіть дві або три. Це будуть люди, створені за моїм образом і подобою, такі ж причепи, як і я. Що мені їм сказати?

Ну, я знав, що їм сказати, але не хотілося кривдити старигана, тому я прикинувся, що обмірковую все як слід. І, як не дивно, я справді міркував, і надумав я виверт, як покласти край усім вивертам.

- Ви чесно відкрийте їм наукову істину, - порадив я. - Скажіть, що з погляду науки все так і має бути.

- Тобто? - не второпав він.

- Це детермінізм, - сказав я, створюючи термін експромтом. - Дуже просто, хоч і для втаємничених. Для початку: функція визначає форму. Тому ваша планета саме така, якою їй належить бути в силу свого існування взагалі. Далі: наука незмінна, тобто все не незмінне - не наука. І нарешті: все випливає з певних закономірностей. Не всі закони ви можете знати наперед, але будьте певні, що вони існують. Отже, само собою зрозуміло, що ніхто не повинен питати: “Чому так, а не інакше?” Замість цього всі мають питати: “А як воно діє?” Так, над його запитаннями я добре посушив собі голову, а взагалі стариган був досить кмітливий, хоча зовсім не тямив у техніці. Його стихією була етика, мораль, релігія і всілякі такі витребеньки. Тому він, звісна річ, був просто нездатний стати на реалістичні позиції. Він належав до тих типів, що полюбляють абстракції, от і бубонів:

- Те, що є, те й повинно бути. Гм-м, дуже спокуслива формула й не без відбитку стоїцизму. Я скористаюся деякими з цих поглядів у повчаннях для мого народу... Але скажіть на милість, як можна поєднати недетермінований фаталізм науки з принципом нескутої волі, якою я збираюся наділити свій народ?

Так, тут стариган ледь не загнав мене на слизьке. Але я посміхнувсь і відкашлявся, щоб дати собі час подумати, і сказав:

-Відповідь очевидна! - Хай там як, це завжди найкраща відповідь.

- Може, й так, - сказав він. - Але я щось її не бачу.

- Дивіться, хіба нескута воля, яку ви надаєте своєму народові, не той самий різновид фаталізму?

- Можна розглядати й так. Але відмінність...

- А крім того, - швиденько перебив я, - з якого це часу нескута воля і фаталізм несумісні?

- Вони справді ніби несумісні.

- Це тому, що ви не розумієте науки, - сказав я, ляснувши пальцями просто перед його гачкуватим носом. - Бачите, сер, один з найфувдаментальніших законів науки полягає в тому, що скрізь присутня випадковість. Гадаю, ви знаєте, що випадковість - математичний еквівалент нескутої волі.

- Те, що ви кажете, дуже суперечливе.

- Так воно і є. Суперечливість - ще один з фундаментальних законів Всесвіту. Суперечності породжують боротьбу, без якої б у всьому запанувала ентропія. Так що не існувало б ні планети, ні Всесвіту, якби все не перебувало в нібито непримиренних суперечностях.

- Нібито? - блискавично зреагував він.

- Цілком вірно, - підтвердив я. - Суперечливість, яку ми поки що можемо визначити як наявність парних реальних протилежностей - це ще не все. Візьміть, наприклад, якусь окрему одиничну тенденцію. Що станеться, коли ви цю тенденцію доведете до краю?

- Не маю щонайменшого уявлення, - призналося старе опудало, - для таких дискусій мені бракує підготовки.

- Тільки й того, що тенденція обернеться на свою протилежність.

- Невже? - спитав він приголомшено. На тих святенників варт подивитися, коли вони беруться до науки.