2015-07-04
1956Дайте визначення підприємству. (тільки визначення)
Підприємство - це первинна ланка виробничої сфери, яке займається виробництвом продукції, наданням послуг або виконанням робіт з метою задоволення ринку й одержання прибутку
Підприємство - це самостійний господарський суб'єкт створений підприємцем або об'єднанням підприємців для виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг з метою задоволення суспільних потреб і одержання прибули
Офіційно підприємством уважається самостійний господарюючий суб'єкт із правами юридичної особи. Підприємство робить який-небудь товар або надає послуги, тобто займається економічною діяльністю. Підприємства бувають сімейними, індивідуальними, державними і т. д.
Тести:
Виберіть правильний варіант відповіді: сума грошей, яку отримує працівник за продаж власної робочої сили - це:
б) реальна заробітна плата;
2. Виберіть правильний варіант відповіді: з наведених співвідношень між основним та постійним капіталом правильним є:
в) основний капітал = постійний капітал.
3. Виберіть правильний варіант відповіді: витрати суспільства на виготовлення товару більші за витрати виробництва:
а) на величину вартості додаткового продукту;
4. Виберіть правильний варіант відповіді: домогосподарство - це:
б) група осіб, які пов’язані родинними стосунками і ведуть спільне господарство для сімейного споживання;
Задача. Визначте величину маси додаткової вартості (m), якщо відомо:
Вартість або величина змінного капіталу (v) = 3000 дол.
Норма додаткової вартості (m ') = 100% (m).
Рішення
m= (m’ * V) / 100%=100%*3000/ 100%=300 тис грн.
Відповідь: 300 тис грн.
Практичне завдання.
Проведіть порівняльний аналіз ефективності малих приватних підприємств і великих підприємств України та визначить причини такого стану.
Світовий досвід свідчить про те, що ефективність функціонування економіки будь-якої країни здебільшого залежить від оптимального поєднання в ній малого, середнього та великого бізнесу.
Останнім часом у світі спостерігається тенденція лідерства в структурах економічних систем різних країн малих та середніх підприємств, розвиток яких в сучасних умовах є одним із важливих факторів вирішення соціально-економічних проблем у державах взагалі та в окремих їх регіонах зокрема.
Сьогодні в провідних країнах світу малий та середній бізнес як сектор економіки є домінуючим за чисельністю й обсягами виробництва.
Як свідчить практика таких країн, саме малі та середні підприємства є найдинамічнішими підприємствами, на розвиток яких впливає якість бізнес-середовища в країні. Взаємозв'язок держави і малого бізнесу здійснюється на взаємовигідній основі та має довгостроковий характер. При цьому роль держави полягає у забезпеченні високого рівня конкурентоспроможності національної економіки, проведенні прозорої, стабільної, ефективної податкової та регуляторної політики, створенні рівних сприятливих умов для розвитку різних форм бізнесу, включаючи малий, а також всебічний підтримці підприємництва та приватної ініціативи.
Малий бізнес у розвинутих країнах виконує такі важливі для економіки функції, як залучення до економічного обороту матеріальних, фінансових, природних, інформаційних і людських ресурсів, що випадають з поля зору великих компаній. Завдяки таким підприємствам великі компанії звільняються від нерентабельної діяльності, на ринку продукції забезпечується врегулювання попиту і пропозиції, рівня цін на виготовлену продукцію, створюються додаткові робочі місця та долається проблема прихованого безробіття, а завдяки послабленню майнової диференціації та підвищенню життєвого рівня населення пом'якшується соціальна напруга в суспільстві. Не виникає сумнівів, що до таких самих тенденцій доцільно наближатися й українській економіці, спрямовуючи при цьому матеріальні, фінансові й організаційні зусилля держави на прискорення розвитку малого підприємництва, яке є базою та елементом конкурентного ринкового механізму. Саме малі підприємства забезпечують розвиток економічної системи країни та наближають її до споживачів. Мале підприємництво здатне вирішувати такі економічні завдання, як створення в країні конкурентного середовища, залучення приватного капіталу і зовнішніх інвестицій, а також удосконалення наявних технологій виробництва. Водночас ці підприємства виконують найважливішу роль у державі — надають громадянам країни робочі місця, створюють реальні джерела їх доходів, забезпечують виробництво товарів, виконання робіт і надання послуг для населення за доступними цінами та збільшують дохідну частину бюджетів різних рівнів. Перевага малих підприємств у тому, що вони мобільніші до змін в економіці, швидко реагують на вимоги ринку, знаходять нішу у виробництві товарів, виконанні робіт, наданні послуг, оперативно освоюють випуск нових видів продукції а також мають тенденцію до нарощування обсягів випуску продукції, надання послуг та виконання робіт, що дає їм змогу виживати та розвиватися. Ці підприємства також забезпечують більшу ефективність капіталовкладень у виробництво як за обсягом коштів, так і за терміном їх віддачі та серед всіх суб'єктів господарювання мають найнижчі інвестиційні потреби[6, c. 22-25].
На жаль, крім позитивних чинників, що сприяють розвитку малого підприємництва, є й негативні, а саме: недостатність фінансових ресурсів, труднощі з придбанням необхідного обладнання, виробничих площ, вузьке коло постачальників сировини, матеріалів, комплектуючих, недостатній розвиток ринку збуту продукції, незахищеність працівників цих підприємств тощо. Ці чинники впливу на розвиток малого бізнесу притаманні не лише Україні, а й іншим країнам світу. Проте слід пам'ятати, що підтримуючи розвиток малого підприємництва держава тим самим підтримує вітчизняних товаровиробників. Цілеспрямована державна підтримка суб'єктів малого бізнесу в Україні має важливе значення, оскільки без ефективного функціонування малого підприємництва неможливе створення конкурентоспроможної економіки держави в цілому. Сектор малого бізнесу в Україні має широку мережу підприємств, переважно працює на внутрішньому ринку та безпосередньо пов'язаний з масовим споживачем товарів, робіт, послуг.
Важливим напрямком економічних реформ в Україні є створення сприятливого середовища для формування та функціонування суб’єктів малого та середнього підприємництва, які є одним з дійових засобів розв’язання першочергових соціально-економічних проблем. Серед них можна назвати: прискорення структурної перебудови економіки; забезпечення насиченості ринку товарами та послугами; створення конкурентного середовища; істотне поповнення місцевих бюджетів; створення додаткових робочих місць; вирішення питання зайнятості в кризових регіонах, які є потенціальними осередками високого рівня структурного безробіття; поліпшення загальних параметрів інвестиційного клімату; забезпечення ефективного використання місцевих сировинних ресурсів.
Малий та середній бізнес здійснюється шляхом створення розгалуженої системи малих підприємств. Згідно із Законом України “Про підприємства” до малих відносяться такі підприємства:
— у промисловості й будівництві — з числом працюючих до 200 чоловік;
— у науці й науковому обслуговані — до 100 чоловік;
— в інших галузях виробничої сфери (крім роздрібної торгівлі) — до 50 чоловік;
— у галузях нематеріального виробництва — до 25 чоловік;
— у роздрібної торгівлі — до 15 чоловік.
Законодавство України надає широкі права щодо створення малих та середніх підприємств. Так, засновниками їх можуть бути орендні, колективні, спільні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства та інші підприємства й організації, а також громадяни, члені сімей, інші особи, що спільно ведуть трудове господарство.
Малі підприємства — досить поширена й ефективна форма господарювання. Вони мають багато таких рис, які не можуть бути притаманні великим підприємствам. Саме мале підприємництво здатне найоперативніше реагувати на кон’юнктуру ринку і таким чином надавати ринковий економіці необхідної гнучкості. Ця властивість малого та середнього бізнесу набуває особливого значення в сучасних умовах, коли відбувається швидка індивідуалізація і диференціація споживацького попиту, прискорення науково-технічного прогресу, розширення номенклатури товарів і послуг.
За характером діяльності у малому та середньому бізнесу можна виділити декілька видів підприємств. До першого виду належать індивідуальні (засновані на особистій власності окремої особи та виключно на її праці) або сімейні (засновані на власній праці членів однієї сім’ї, які проживають разом) підприємства. Майно такого підприємства формується з майна громадянина (сім’ї), одержаних доходів та інших законних джерел.
Інший вид — кооперативи або колективні підприємства, чисельність працюючих у яких не перевищує установлених обмежень. Майно кооперативу формується за рахунок вкладів учасників, одержаних доходів та інших законних джерел і належить його учасникам на правах пайової часткової власності.
Крім названих вище, можуть створюватися й інші малі підприємства. Законодавством передбачається можливість утворення на території України іноземних, а також спільних підприємств.
Серед характерних особливостей діяльності малих та середніх підприємств слід виділити найважливіші моменти: по-перше, підприємець сам вибирає, що, як і для кого виробляти. Будь-якої регламентації “зверху” він тут позбавлений; по-друге, підприємець має можливість застосувати найману працю.
Перспективи розвитку малого та середнього підприємництва дуже великі. Зарубіжний досвід переконливо свідчить, що в усіх розвинутих країнах такі підприємства давно оформилися в самосійні структурні підрозділи малого бізнесу; вони зайняти виготовленням продукції невеликих серій, сезонного попиту, виробляють компоненти для великих підприємств. Особливо відчутна роль малого та середнього бізнесу в галузі НТП. Невеликі науково-пошукові фірми перетворилися в важливий фактор НТП. Так, а США в середині 80-х років на малий бізнес припадало 63 % всіх зайнятих, 45 % сукупних активів, 35 % чистого доходу. У країнах ЄС на малих підприємствах працює приблизно половина всього самодіяльного населення.
Відносини підприємництва найбільшою мірою реалізуються саме в малому бізнесі, в якому знаходять безпосереднє поєднання незалежність власника та персоніфікованість господарського управління. Виходячи з наведених вище особливостей трансформаційних економік, слід відзначити, що МСБ в таких економіках виконує низку специфічних соціально-економічних функцій:
1. Сприяння процесам демонополізації, приватизації та роздержавлення економіки, стимулювання розвитку економічної конкуренції, формування численних суб’єктів ринкового господарства, орієнтованих на попит, конкуренцію тощо.
2. Залучення до економічного обороту матеріальних, природних, фінансових, людських та інформаційних ресурсів, які “випадають” з поля зору великих компаній.
3. Поліпшення становища на ринках шляхом забезпечення еластичності їхньої структури, врегулювання попиту, пропозиції і цін, принаймні часткової компенсації втрат пропозиції на період реструктуризації великих компаній, індивідуалізації пропозиції та диференціації попиту, насичення ринків, задоволення специфічних місцевих потреб.
4. Вивільнення великих підприємств від виробництва нерентабельної для них дрібносерійної та штучної продукції, яка задовольняє індивідуальний попит, підвищення тим самим ефективності їхньої діяльності. Великим компаніям укладення коопераційних угод з малими підприємствами дозволяє підвищити гнучкість виробництва, зменшити комерційний ризик.
5. Забезпечення додаткових робочих місць, подолання прихованого безробіття, надання роботи працівникам, вивільненим в ході реструктуризації великих підприємств.
6. Стимулювання підвищення ділової активності населення та розвитку середнього класу, який становить соціальну базу економічних реформ, забезпечує стабільність суспільства.
7. Протидія люмпенізації та поширенню утримувальницької психології, всебічне сприяння розвиткові людського капіталу.
8. Пом’якшення соціальної напруженості завдяки ослабленню майнової диференціації та підвищенню рівня доходів населення.
9. Збільшення гнучкості національної економіки та ринкової пропозиції у відповідності до сучасних умов відкритої економіки.
10. Сприяння процесу демократизації суспільства, раціоналізації системи економічної організації та управління. [4, c.77]
Попри досить незначну економічну “вагу” окремих підприємств, малий та середній бізнес в перехідних економіках набуває досить швидкого розвитку. Це обумовлено їхніми вагомими конкурентними перевагами в інституційній структурі економіки, якими є:
• мобільність, здатність до швидкого реагування на зміни кон’юнктури ринку, оперативність освоєння нової продукції та зміни обсягів виробництва в межах виробничих можливостей;
• дрібносерійне виробництво, можливість підвищення ефективності за рахунок вузької спеціалізації, технологічна гнучкість виробничих процесів;
• низька капіталоємність, швидка окупність вкладень, невисокі експлуатаційні та накладні витрати підприємства;
• здатність до якнайповнішої мобілізації доступних ресурсів, включаючи оперативне використання досягнень науково-технічного прогресу (в технічній, економічній, організаційній, інформаційній сферах);
• раціональна організація підприємства, обумовлена максимальним зближенням менеджменту, маркетингу та виробничого процесу;
• оптимальні можливості для реалізації мотивів та схильностей до підприємницької діяльності. [7, c.22]
Водночас, зворотним боком наведених конкурентних переваг є низка системних загроз, які обумовлюють нестійкість розвитку малого підприємництва. Серед них:
• обмеженість фінансових ресурсів, труднощі в придбанні виробничих площ та обладнання;
• відсутність фінансових резервів та загроза швидкого банкрутства;
• надто вузьке коло постачальників, що може в ряді випадків утворювати небажану залежність бізнесу;
• недостатній розвиток інфраструктури збуту продукції та післязбутового обслуговування;
• локальність ресурсів та збутових ринків, відтак – межі для зростання;
• низька конкурентоспроможність продукції, у виробництві якої важлива економія на масштабах, відтак - конкуренція з боку великих підприємств;
• висока вразливість щодо несприятливих економічних (інфляція, циклічні коливання, податковий тиск тощо) та позаекономічних (тиск з боку органів влади, криміналітету) чинників;
• нестабільність доходів підприємств та зайнятих на них осіб;
• висока вага особистісного чинника в управлінні та виробництві, що створює сприятливі умови для “тінізації” та криміналізації підприємств;
• недостатня методологічна забезпеченість (бухгалтерської діяльності, менеджменту, маркетингу тощо), несформованість у більшості підприємців відповідних навичок та брак підприємливості. [10, c. 4]
Крім зазначених об’єктивних чинників, значного впливу у перехідних економіках також набувають специфічні інституційні чинники, зокрема - громадська думка стосовно підприємництва та ставлення до підприємців з точки зору суспільно-масової свідомості, ставлення держави до цього сектора економіки. [7, c.22]
Сьогодні у малому та середньому бізнесі України працює понад 5 мільйонів людей, які виробляють близько 12% від усього внутрішнього валового продукту. Досі головним гаслом цих підприємців було: не треба, щоб влада нам допомагала, головне, щоб вона нам не заважала. І додавали, що виживати їм доводиться у вкрай складних умовах.
Головними своїми проблемами підприємці називали - недосконалу законодавчу базу, хабарництво та систему оподаткування. [9, c.26]
На нашу думку, основним змістом стратегії підтримки МСБ в Україні на даному етапі має бути його повномасштабне використання як важеля позитивних структурних зрушень, формування ефективного конкурентного середовища на основних ринках, інструмента мобілізації ресурсного потенціалу країни (фінансових, трудових, природних, матеріальних, інформаційних ресурсів) на побудову “економіки зростання”.
На жаль, реальні показники розвитку МСБ свідчать про те, що така можливість поки що залишається на рівні потенціальної. Офіційні джерела сьогодні розглядають розвиток малого бізнесу майже виключно в контексті виконання ним соціальних функцій – забезпечення зайнятості та доходів населення. Між тим, його виробнича та структуроутворююча функції залишаються незаслужено забутими. Забезпечуючи часткове вирішення поточних потреб, така державна політика водночас закладає передумови для глибокої структурної диспропорції між великими та малими і середніми підприємствами, перешкоджає формуванню стійкої інституційної структури, забезпеченню конкурентоспроможності національної економіки, веде до нераціонального використання національного ресурсного потенціалу, а також закладає суттєві загрози розвиткові самого МСБ в Україні.
Майбутнє МСБ прямо визначається можливостями розвитку реального виробництва і формування тісних коопераційних зв’язків малих і великих підприємств. Як свідчить іноземний досвід, у розвиненій ринковій економіці значна, якщо не домінуюча, частина малих фірм так або інакше знаходиться в сфері впливу великих підприємств. Встановлення довгострокових відносин на базі субконтрактних схем, переплетення капіталів, надання різного роду фінансової чи консультаційної підтримки, укладення інших довгострокових угод забезпечують стійкість становища МП, їхні стабільні доходи, фінансові й інвестиційні можливості.
Сучасний розвиток економіки України ставить перед промисловими підприємствами завдання реорганізації власного виробництва з позицій раціонального і ефективного упровадження виробничо-господарської діяльності для отримання конкурентних переваг як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках. Конкуренція на ринку зростає, і це примушує керівництво підприємств задуматися про ефективні методи управління підприємством в умовах конкуренції. Ситуація усугубляється тим, що навіть якщо підприємство не експортує свій товар на зовнішній ринок, йому доводитися конкурувати з товарами західних виробників на українському ринку, а значить конкурувати як з їх технологією виробництва, так і з технологією і методами управління. Однак, існуючі проблеми управління великими підприємствами, тобто корпоративного управління, які останнім часом набули актуальності в Україні, є закономірним результатом процесу перерозподілу прав власності в державі та зміни організаційних форм суб'єктів господарювання. Тому, проблеми, висвітленню яких присвячена стаття формулюються як реформування методів управління великими підприємствами в Україні в процесі реструктуризації підприємств, їх адаптації до ринкових умов, визначення підходи щодо практичної реалізації загальновизнаних у світі принципів корпоративного управління в умовах існуючого розвитку економіки України. Метою роботи є дослідження стану розвитку підприємництва та ділової активності в Україні, виявлення та систематизація основних проблем, що існують у сфері управління підприємствами в країні, розробка пропозицій щодо шляхів вирішення цих проблем. Розгляд проблем корпоративного управління в Україні на сучасному етапі розвитку економіки є дуже актуальним, бо саме механізм ефективного корпоративного управління значно розширює можливості залучення інвестицій, сприяє зростанню продуктивності й конкурентоспроможності підприємств. Серед ключових проблем у розвитку корпоративного управління в Україні, на наш погляд, варто зазначити: удосконалення правових і функціональних засад діяльності акціонерних товариств,· реалізації та захисту інтересів інвесторів та кредиторів; підготовка кадрів в умовах розвитку корпоратизації економіки України;· підприємницька мотивація в корпоративному секторі
Відомо, що на сучасному етапі глобального розвитку суспільства у виробничому секторі промислово розвинених країн домінують великі корпорації. Більшість з них характеризуються відокремленням власності від управління, що, в свою чергу, створює прецедент, коли реальний економічний контроль над корпорацією (акціонерним товариством) переходить від власників акцій конкретного підприємства до невеликої групи професійних керівників. Саме вони в умовах недосконалості правового регулювання управлінських відносин розподілу прав власності здійснюють на підприємстві політику, що почасти не узгоджується або навіть суперечить намірам реальних власників. Слід зазначити, що під корпоративне управління підпадають також і державні акціонерні та холдінгові компанії, які створені відповідно до законів України. З-поміж основних причин багатьох порушень з боку цих підприємств фахівці називають, передусім, відсутність спеціального законодавства, яке має регулювати діяльність державних гігантів. Але необхідність прийняття в Україні спеціального Закону, який би врегулював існуючі проблеми створення і діяльності вітчизняних акціонерних товариств, обумовлюється ще кількома важливими чинниками. По-перше, на сьогодні переважна частина промислового потенціалу України функціонує у вигляді акціонерної форми власності, яка у всьому світі також є домінуючою і найбільш привабливою з погляду економічної ефективності та інвестування. Але західні інвестори в корпоративні структури, не підконтрольні їм, вкладати гроші не будуть. Причина - інвестиційна непрозорість. Так українські підприємства і не зацікавлені в тому, щоб когось пускати в «свій город».
Технологічна відсталість підприємств доповнюється низьким рівнем організації управління ресурсами. В Україні відсутні крупні промислові підприємства, на яких в комплексному вигляді реалізовані методи управління, властиві ведучим компаніям миру. В чому причина? В тому, що протягом декількох років, поки підприємства треба було приватизовувати, частина з них штучно доводилася до банкрутства або положення близького до нього і керівництво не було зацікавлено в ефективному, прозорому управлінні. Тільки в останні роки на підприємствах проводиться модернізація систем управління. Причин такого положення, окрім вже названих, дещо - як суб'єктивних, так і об'єктивних. До перших треба віднести низьку вартість праці в Україні, що не стимулює цю працю економити. До суб'єктивних відноситься низька, а часто відсутня, підготовка вищого командного складу підприємств по сучасних методах організації управління. В такій ситуації перші керівники перекладають дані питання на підлеглих, а підлеглі не володіють відповідними повноваженнями для реалізації комплексних заходів [1, с.9]. По-друге, законодавча неврегульованість питань діяльності акціонерних товариств вже спричинила численні конфлікти у сфері корпоративного управління, які завдали чималої шкоди інтересам нашої держави та, насамперед, її інвестиційному іміджу. Внесення окремих «косметичних» змін до чинного законодавства з того або іншого питання не дають бажаного результату, позаяк необхідне кардинальне реформування системи правового регулювання діяльності акціонерних товариств з урахуванням набутого досвіду у цій сфері. Не слід забувати, що і держава зацікавлена у розвитку корпоративного управління, передусім, через можливість за допомогою нього підвищити конкурентоспроможність підприємств та економіки країни загалом, поліпшити інвестиційний імідж України, захистити права акціонерів, зокрема держави-акціонера. Та й великі акціонери мають бути зацікавлені у зменшенні корпоративних конфліктів, що сприятиме зменшенню ризику їх інвестицій та збільшенню прибутку. Адже, незважаючи на суперечності, за умови відсутності належної системи корпоративних відносин інституційні інвестори вкладатимуть кошти в цінні папери підприємств інших країн, позаяк вони мають бути впевнені в захищеності інвестицій.
Значну зацікавленість у розвитку корпоративного управління мають й акціонери – фізичні особи. В усьому світі приватні акціонери є консервативними інвесторами, які розраховують на довгострокове вкладання своїх коштів. Їх головна мета – отримання дивідендів по акціях, а в перспективі – зростання курсової вартості цінних паперів [2]. Врешті решт, конфлікти, що виникають в акціонерних товариствах, можна класифікувати таким чином: нехтування правами інвесторів;· недостатнє врегулювання питань виплати товариством дивідендів (строки, форма· виплати, коло акціонерів, яким нараховуються дивіденди); чинне законодавство не забезпечує можливості меншості акціонерів отримати· пропорційне представництво у спостережних радах, позаяк кумулятивне голосування майже не застосовується; інформація про результати діяльності товариства, про укладені правлінням значні· угоди практично недоступна для дрібних акціонерів тощо. Врегульованою потребує і низка інших проблем у діяльності вітчизняних акціонерних товариств: забезпечення прав акціонерів на отримання інформації про діяльність акціонерного товариства; відхід від практики виплати дивідендів продукцією товариства.
Тому необхідним є створення окремого нормативного акта, який би більш чітко регулював питання створення, діяльності та ліквідації акціонерних товариств, позитивно впливав як на розвиток даних господарських одиниць, так і на розвиток підприємництва загалом. Чіткі законодавчі рамки корпоративного управління сприятимуть прозорості прийняття рішень, запобігатимуть тіньовому контролю над акціонерними товариствами. Але перероховані проблеми не є вичерпними. Так, за результатами чергового звіту Міжнародної Фінансової Корпорації «Бізнес-середовище в Україні» [ 3, с.3 ], підготовленого за Проектом МФК «Дослідження підприємницької діяльності в Україні», більше 50% підприємств назвали головними перешкодами в розвитку підприємництва несумлінну конкуренцію, зниження політичної стабільності і корупцію. Що стосується оцінки несумлінної конкуренції, то на думку опитаних підприємств ця проблема одна з головних перешкод для ведення бізнесу.На думку цих підприємств, підприємницьке середовище в Україні є неконкурентним і характеризується неправомірним збором або розповсюдженням конфіденційної інформації. Як показують результати звіту, через декілька років після завершення малої приватизації і після приватизації великих підприємств значне число підприємств в Україні все ще мають проблеми з кадрами і зайнятістю.
Приблизно для 70% малих і 80% великих підприємств недолік кваліфікованого персоналу є надзвичайно гострою проблемою. Така ситуація дозволяє зробити два висновки. По-перше, це свідчить про низьку ефективність функціонування ринку праці (особливо враховуючи достатньо високий рівень безробіття і наявність великих ресурсів щодо недорогої кваліфікованої робочої сили в країні). По-друге, виникнення цієї проблеми в значній мірі пояснюється тим, що біля підприємств немає засобів ні для найму висококваліфікованих працівників, ні для підвищення кваліфікації власного персоналу [ 4, с. 13-14].
Отже, на нашу думку, рівень корпоративного управління в країні можна оцінити як низький або дуже низький. Це пояснюється в основному тим, що більшість компаній не планує виходити на зовнішні ринки запозичень, або обмежуючись самофінансуванням, або вдаючись до послуг вітчизняних банків. Останні, до речі кажучи, не вимагають від позичальників відповідності стандартам корпоративного управління. Таким чином, біля компаній немає комерційно аргументованих стимулів до вживання високих стандартів корпоративного управління. «Відсутність в Україні ліквідного ринку цінних паперів, а також затратность залучення іноземних інвестицій (або шляхом випуску акцій, або шляхом виходу на зовнішні ринки запозичень) призводить до того, що біля компаній відсутній стимул до поліпшення практики корпоративного управління», — говорить радник з юридичних питань МФК Ігор Китела [ 5, с. 10 ]. «Акціонерні суспільства в цілому виконують вимоги законодавства, що регламентує їх діяльність. Але до всього того, що стосується атрибутів гідного рівня корпоративного управління, компанії підходять чисто формально.
Дуже показові в цьому плані дані опиту, оцінки ролі наглядових порад, що працюють в основному «на суспільних початках», що стосуються, тобто формально. Крім того, я б пояснила деякі показники опиту низьким рівнем розуміння або знання акціонерами своїх прав. Держава має чітко визначити, хто та на яких умовах буде управляти державними пакетами акцій; розвивати активний вториннй ринок цінних паперів, на якому продаються і· купуються акції приватизованих підприємств (та новостворених приватних підприємств); придбання великих пакетів акцій найперспективніших приватизованих підприємств· України фінансовими і стратегічними інвесторами, які внесуть інвестиції в підприємство та його обладнання і, використовуючи право голосу, розпочнуть перетворення у сфері менеджменту, виробництва, програми маркетингу, перепідготовку кадрів і використання робочої сили та інші заходи, які забезпечать довгостроковий стабільний розвиток і прибутковість таких підприємств в умовах ринкової економіки; ліквідації неконкурентоспроможних, безперспективних підприємств-банкрутів та· використання їх майна для більш ефективних цілей; спроможності перспективних підприємств (які були реструктуризовані з ініціативи· своїх нових приватних власників) виплачувати заробітну платню та надавати пільги працівникам, сплачувати рахунки за електроенергію, податки і, взагалі, виконувати свої фінансові обов’язки перед працівниками, суспільством та державою. Отже, підсумовуючи все викладене, можна ще раз наголосити, що без досягнення якісно нового рівня корпоративного управління неможливо розраховувати на досягнення істотних результатів ринкових перетворень, подальший прогрес української економіки.
