double arrow

Суб’єкти реалізації грошово-кредитної політики. Центральний банк і його функції.


Суб’єктом грошово-кредитної політики виступає держава, яка регулює цю сферу через свої представницькі органи — Центральний банк і відповідні урядові структури — міністерства фінансів чи скарбниці, органи нагляду за діяльністю банків і контролю за грошовим обігом, інституції зі страхування депозитів, а також інші установи. Визначальна роль у здійсненні заходів держави у сфері грошового-кредитних відносин належить її Центральному банкові.

 
 


Рис. 1. Функції Центральних банків.

На відміну від країн з адміністративною економікою, де Державний банк відіграє монопольну роль в усьому комплексі грошових і кредитних відносин, для країн з розвинутим ринком адекватною є дворівнева банківська система.

Така система передбачає децентралізацію головних сфер банківської діяльності — забезпечення стабілізації грошовогу обігу та безпосереднього здійснення всього комплексу депозитних операцій, кредитного обслуговування фізичних і юридичних осіб .

Одним із визначальних завдань ринкової трансформації економіки постсоціалістичних країн є проведення глибокої реформи банківської системи, її переведення на дворівневу структуру. Така перебудова не зводиться лише до заснування мережі комерційних банків та юридичного проголошення принципу розмежування банківських функцій між ними та Центральним банком. Фактичне утвердження дворівневої банківської системи можливе лише в умовах створення дійового функціонально розчленованого механізму грошово-кредитного регулювання. Відсутність у більшості країн, що входили до колишнього СРСР, у т.ч. і в Україні, достатньо розвинутої ринкової економіки і необхідного інструментарію ефективної реалізації головних ланок кредитної політики засвідчує, що визначений чинним законодавством дворівневий статус функціонування банківських систем є значною мірою формальним.




З розглянутим питанням безпосередньо пов’язана проблема юридичного статусу Центрального банку — основного суб’єкта грошово-кредитної політики. Ця проблема має два аспекти — власність Центрального банку та механізм його взаємодії з державними інституціями. Законом України “Про банки і банківську діяльність” визначається, що “Національний банк України є власністю України”, тобто держави. Таким же є статус центральних банків Російської Федерації., Білорусі та інших країн, що входили до складу колишнього СРСР. А от світова практика засвідчує, що у структурі власності центральних банків, крім держави, можуть брати участь інші суб’єкти, зокрема в країнах із федеральним чи конфедеративним устроєм — банки автономних утворень, штатів чи земель (Федеральна резервна система Сполучених Штатів, Бундесбанк у Німеччині).



Співвласниками Центрального банку можуть бути і комерційні банки. Така структуризація створює передумови узгодження й консолідації через механізм власності інтересів основних партнерів держави у сфері банківської діяльності.

На відміну від країн адміністративно-командної системи, де центральні банки підпорядковані урядові, у ринковій економіці їх діяльність загалом не залежить од виконавчих і законодавчих органів влади. Вона регулюється законом. Таке інституційне відокремлення Центрального банку сперте на економічну доцільність: монетарна політика має здійснюватись на довгостроковій основі. Вона не може і не повинна звертати увагу на побіжні економічні та політичні міркування, кон’юктурні обставини.

Ст.7 Закону України “Про банки і банківську діяльність” визначається, що “Національний банк підзвітний Верховній Раді України”. Таке ж положення фіксується в законодавчих актах інших країн, що входили до колишнього СРСР. Воднораз до незалежності центральних банків цих країн, у т.ч. й НБУ, треба підходити надзвичайно обережно.

І в цьому питанні існує проблема формальної (суто юридичної) та фактичної незалежності.

Чинним законодавством багатьох країн визначається головне завдання монетарної політики, здійснюване центральними банками. Їм надається монопольне право управління грошовим обігом і забезпечення його стабільності. Чітко визначена законом основна спрямованість політики Центрального банку, її безпосередня орієнтація на забезпечення внутрішньої стабільності грошей допомагає зміцненню його позицій у разі виникнення неузгодженостей або конфліктів з урядом.







Сейчас читают про: