Розділ 3. Становлення і розвиток грошово-кредитної системи України

Грошово-кредитна система України пройшла складний і суперечливий шлях розвитку, який умовно можна поділити на кілька етапів. Перший з них — становлення цієї системи (1991-1993 рр.) — характеризувався власною концепцією розвитку. Особливість даного етапу в тому, що з одного боку, було формально проголошено ринкову ідеологію, в більшості секторів економіки відбулася лібералізація цін, було послаблено контроль за оплатою праці (що, у свою чергу, сприяло переливанню фінансових засобів з державного сектора до приватного), а з іншого — урядові структури гальмувати трансформаційні процеси (приватизацію і реструктуризацію державних підприємств) (внаслідок чого зберігся монопольний державний сектор з пільговим кредитуванням галузей і виробництв).

В основу практичної макроекономічної політики в 1992-1993 рр. було покладено принцип повної відмови від використання монетарних інструментів у регулюванні економіки. При здійсненні грошово-кредитної політики НБУ використовував командно-адміністративні методи, і зокрема — централізований розподіл кредитних ресурсів, пільгове кредитування, встановлення кредитних обмежень тощо. До 1994 р. в Україні взагалі не діяли такі інструменти рефінансування, як кредитні аукціони. Політика рефінансування банків проводилася тільки через єдиний механізм — прямі кредити, що направлялися через колишні державні банки переважно до державного сектора економіки.

Шляхом рефінансування АБ “Україна” і “Промінвестбанку” НБУ направив до цього сектора значну суму кредитних ресурсів за зниженими процентними ставками і без оформлення необхідних гарантій щодо повернення цих коштів (переважну їх частину було використано для кредитування нерентабельних проектів Уряду).

Непослідовність і суперечливість грошово-кредитної політики спричинили не відродження командно-розподільної економіки, а втрату державою реальних інструментів здійснення будь-якої економічної політики взагалі, що, у свою чергу, супроводжувалося безконтрольним зростанням грошової маси, гіперінфляцією) катастрафічною девальвацією національної грошової одиниці.

Так, з січня 1992 р. НБУ підтримував дисконтну ставку на рівні 30% річних, тоді як інфляція неухильно зростала і становила за рік 2100%. Це зробило банківські кредити настільки дешевими і прибутковими для господарюючих суб’єктів, що вони могли будь-які витрати легко компенсувати банківськими позиками і виводили капітал з обороту. Оскільки в 1992 р. у Росії дисконтна ставка досягла 80%, то з’явилася реальна вигода направляти туди вільні кошти, внаслідок чого розпочався відплив капіталів з України до Росії. Лише в грудні 1992 року НБУ підняв дисконтну ставку до 80%. За рік заборгованість Уряду перед НБУ зросла з 17% обсягу ВВП до 34%.

Економічна і грошово-кредитна політика 1993 р. не відрізнялася принципово від політики 1992 р. Продовжувалися спроби відновити економічну стабільність на основі реанімації державного сектора за рахунок емісійного доходу, а також бюджетно-дотаційної, податково-пільгової та кредитної підтримки.

Державний бюджет України на 1993 рік було затверджено з дефіцитом у 7,7% ВВП, єдиним джерелом покриття якого був кредит НБУ. Пряме кредитування НБУ бюджетного дефіциту неухольно зростало і на кінець року досягло 99% усієї кредитної емісії, що створило фінансову і правову основи для “заморожування” трансформаційних процесів у тих секторах економіки, де вони розпочалися. Міжбанківські кредитні ресурси переважно зосереджувалися в колишніх державних банках. Із квітня 1993 р. основним покупцем міжбанківських кредитів стає АБ “Україна”. При цьому більшість одержаних ним кредитів припадає на кредити НБУ. Тим самим відбувалося перекачування кредитних ресурсів через банк “Україна”, який мав давати кредити колгоспам на посівні роботи та на інші потреби, щоб підтримати нерентабельних сільськогосподарських виробників шляхом пільгового кредитування.

У 1994 році НБУ почав впроваджувати нову монетарну політику — це стало початком другого етапу у становленні грошово-кредитної системи України. Із березня 1994 р. норма обов’язкових резервів зменшується до 15%, на що ринок міжбанківських кредитів відреагував негативно — падінням своїх обсягів. Для підтримки агропромислового комплексу НБУ запропонував комерційним банкам дати сільськогосподарським виробникам пільгові кредити.

Для тих банків, які самостійно направили свої ресурси на кредитування АПК під 30% річних, було встановлено 10-процентну норму обов’язкового резервування, тоді як дисконтна ставка становила 225,9%. Вихід на додатну дисконтну ставку став першим успіхом антиінфляційної політики НБУ, що у свою чергу, склало основу для формування заінтересованості економічних суб’єктів у нагромадженні коштів, а також для створення банківських депозитів, у результаті чого за рік банківські вклади збільшилися з 30 млн. до 214 млн. грн., тобто в 7 разів.

У 1995 р. відбувся перерозподіл кредитних ресурсів у бік реальної економіки. За рік кредитні вкладення комерційних банків у народне господарство зросли з 1202 млн. до 3029 млн. грн., тобто в 2,5 раза. НБУ відмовився від практики централізованого розподілу кредитних ресурсів на пільгових умовах, про що свідчить повна заміна прямих кредитів як механізму рефінансування на кредитні аукціони, де кредитні ресурси розподіляються на ринкових умовах. За рік обсяг кредитів, виданих НБУ Урядові, підвищився в 2,2 раза.

Жорстка грошово-кредитна політика 1994-1995 рр. була вкрай необхідною для подолання гіперінфляції і досягла своєї мети. Тим часом проявляються також негативні наслідки, пов’язані з продовженням такої політики. В першу чергу, це криза платежів, зростання заборгованості суб’єктів господарювання, збільшення зовнішнього боргу, скорчення обсягів виробництва.

У структурі кредиторської заборгованості заборгованість між підприємствами України становила 85,7% (або 196,4 млрд. грн.) (див. табл. 2), а між суб’єктами господарської діяльності України і республік колишнього СРСР — 6,2% (або 14,2 млрд. грн.).

Не можна добитися успіхів у розвитку економічної системи і розв’язати головні завдання в грошово-кредитній сфері, постійно скорочуючи реальний обсяг ВВН і збільшуючи заборгованість з виплати заробітної плати і пенсій.

Коли в 1995 р. намітилася тенденція до зниження процентних ставок міжбанківських кредитів і депозитів, дисконтної ставки НБУ і темпів інфляції, Уряд України прийняв рішення про випуск державних цінних паперів — ОВДП. Цим було започатковано функціонування фондового ринку в нашій країні.

Протягом 1995 року було розміщено три випуски ОВДП. З 1996 року ці облігації стають одним з головних джерел дефіциту державного бюджету. Дефіцит бюджету — це додатковий податок, який може бути покритий або через інфляцію, або через ведення додаткових податків. Крім того, він може бути покритий за рахунок різних форм позик. У даному випадку такі позики є виправданими лише тоді, коли вони сприяють збільшенню майбутніх доходів або скороченню майбутніх бюджетних затрат, тобто мають додатний рівень прибутковості, що дозволяє державі в майбутньому погасити основну суму боргу і сплатити проценти по ньому. До таких затрат належать інвестиції, і тому приріст державної заборгованості не повинен перевищувати суму державних інвестицій.

На початок 1998 р. ринок державних облігацій характеризувався великими боргами по виплатах і практично повною відсутністю попиту. В І півріччі частка НБУ на первинних аукціонах з розміщення ОВДП досягла 63% (проти 28% за той самий період 1997 р.). Нерезиденти, дочекавшись погашення облігацій, виходили з українського ринку, конвертуючи гривню у валюту. На кінець 1998 р. ринок ОВДП досяг завершальної стадії стагнації, оскільки єдиним покупцем державних облігацій залишився НБУ, для якого їх доходність не відігравала ніякої ролі. Держава не здатна була погашати кредити з процентами, з огляду на що було вжито заходів щодо конверсії ОВДП.

Усі ОВДП з строком погашення до 27 серпня 1999 р., які належали банкам-резидентам, було анульовано і замінено на довгострокові конверсійні облігації, що будуть погашені в 2001-2004 рр. (з доходністю в 1999 р. на рівні 40%, а в наступні роки — за середньозваженою ціною аукціону). При цьому нерезидентам було запропоновано конверсувати ОВДП у дворічні, з гарантованою валютною доходністю на рівні 20%.

Головне завдання НБУ полягає не в тому, щоб покірно здійснювати інфляційну грошово-кредитну політику Уряду: він повинен самостійно проводити регуляцію грошей з метою забезпечення стабільної національної грошової одиниці.

2000 р. можна вважати початком третього етапу в розвитку гво-кредитної системи України, який покликаний подолати крайні підходи, розглянуті нами. Даний етап має характеризуватися зваженою грошово-кредитною політикою, що і відбувається безпосередньо тепер. Наприклад, в останні два роки (1999-2000) дисконтна ставка в кілька разів перевищувала рівень інфляції, що, природно, було гальмом у кредитуванні економіки. Уже протягом І кварталу 2000 р. дисконтна ставка НБУ знижувалася в двічі та з 24 березня впала до 32% річних. Тим часом інфляція за січень і лютий досягла всього 8,1%. При такому рівні інфляції дисконту ставку можна знизити до 15-20%.

Цікаво, що рішення про зниження дисконтної ставки правління НБУ прийняло 22 березня — на наступний день після того, як Центробанк Росії знизив її з 38% до 33% річних. У перспективі необхідно перейти до встановлення “плаваючої” ставки рефінансування, з її щомісячним коригуванням залежно від рівня інфляції, а також попиту і пропозиції щодо коштів.

З огляду на сказане, можна сформулювати основні напрями діяльності держави в галузі фінансування-банківської системи. Це збалансована політика у сфері кредитування пріорітетних галузей національної економіки; відмова НБУ від кредитування Уряду шляхом своєї участі в аукціонах первинної емісії ОВДП; створення умов для становлення ФПГ, а також систем суспільної участі в капіталі банків і нефінансових організацій.