Основні теоретичні поняття теми

Економічне обґрунтування ефективності інвестицій дає змогу порівняти можливі варіанти вкладення коштів у технічні, технологічні, організаційні та інші заходи, представлені у кожному конкретному проекті. Оцінювання та обґрунтування фінансових ресурсів, їхньої ефективності дозволяє розробникам проектів і фінансовим менеджерам бути компетентнішими в питаннях конкретної пропозиції, ухвалювати краще рішення з мож­ливих. Водночас, навіть правильно і детально розраховані витрати не можуть гарантувати високоякісний рівень рішення. Для того щоб зробити проект або портфель таким, що працює, а отже, інвестиції реальними, на кожному етапі (стадії) необхідний аналіз економічної доцільності та реалізації фінансових інвестицій, або управління фінансовими активами.

При цьому застосування інвестиційного аналізу в процесі ухвалення рішень про інвестиції необхідне, оскільки вибір доводиться здійснювати в умовах невизначеності. Можуть скластися ситуації, коли повністю або частково відсутня інформація про можливий стан об'єкта аналізу в майбутньому, тобто коли під впливом зовнішнього і внутрішнього середовища відбуваються непередбачувані події, зумовлені наявністю чинників, що не підлягають кількісному оцінюванню. Процедура та методи такого аналізу спрямовані на висунення альтернативних варіантів вирішення проблеми інвестування, виявлення масштабів невизначеності по кожному з них та їх зіставлення за різними критеріями ефективності.

Управління фінансовими активами являє собою систему спеціальних знань про методи та прийоми дослідження процесів, вживані для оброблення і оцінювання економічної інформації про інвестиційну діяльність суб’єктів фінансового ринку. Управління фінансовими активами – це прикладна наука, оскільки широко використовується в практичній діяльності та сприяє підвищенню ефективності управління інвестиціями.

Водночас поняття «управління фінансовими активами» може розглядатися як:

— метод пізнання економічних процесів та явищ;

— самостійна функція в системі інвестиційного менеджменту;

— процес аналітичної обробки інформації в ході обґрунтування та ухвалення інвестиційних рішень тощо.

Управління фінансовими активами — це передусім зіставлення витрат на формування інвестиційного портфеля і вигод, які будуть отримані від його володіння. Проте, оскільки вигоди від будь-якого портфеля і витрати на його формування і управління зазвичай численні і не завжди легко обраховуються, то і визначення дохідності перетворюється на тривалий, багатоетапний та вельми трудомісткий процес, що охоплює всі стадії і фази процесу управління фінансовими інвестиціями Аналіз виконується на всіх етапах процесу управління цими інвестиціями.

Управління фінансовими активами дає змогу системно оцінити вади і переваги інвестиційних портфелів через встановлення логічних схем для:

— збирання та аналізу даних;

— визначення інвестиційних пріоритетів;

— розгляду альтернативних варіантів;

— аналізу існуючих проблем і врахування різних аспектів розроблення та реалізації проектів до прийняття рішення про їх фінансування.

Основними функціями управління фінансовими активами є:

• розроблення впорядкованої структури добору даних, яка б забезпечила ефективну координацію заходів при управлінні портфелем інвестицій;

• оптимізація процесу прийняття рішень на основі аналізу альтернативних варіантів, визначення черговості виконання заходів і вибору оптимальних для даного портфеля фінансових інструментів;

• чітке визначення організаційних, фінансових, соціальних проблем, що виникають на різних стадіях процесу управління фінансовими інвестиціями;

• сприяння прийняттю компетентних рішень щодо доцільності використання коштів формування інвестиційного портфеля.

Управління фінансовими активами тісно пов'язане з:

— дослідженням економічних процесів у їх взаємозв'язку, що складаються під впливом об'єктивних економічних законів і чинників суб'єктивного порядку;

— науковим обґрунтуванням формування інвестиційного портфеля;

— виявленням позитивних і негативних факторів і кількісним вимірюванням дії різних чинників на вибір фінансових інструментів;

— розкриттям тенденцій і пропорцій розвитку фінансового ринку;

— визначенням невикористаних фінансових резервів;

— узагальненням передового досвіду та ухваленням оптимальних управлінських рішень в інвестиційній сфері.

Найбільш загальними умовами успіху управління фінансовими активами за всіх видах фінансового інвестування є:

• збирання необхідної інформації про стан фінансового ринку;

• прогнозування перспектив ринкової кон'юнктури по тих об’єктах, що цікавлять інвестора;

• вибір стратегії поведінки на даному ринку;

• гнучке поточне корегування інвестиційної тактики, а часто і стратегії.

Аналітичне забезпечення варіантів інвестиційних рішень, що приймаються, відрізняє управління фінансовими активами від інших функціональних економічних наук. Отже, предмет управління фінансовими активами як науки становить одна з основних функцій інвестиційного менеджменту, що відображає технологічний етап процесу ухвалення рішень і полягає в аналітичному забезпеченні управлінських рішень щодо інвестування.

Метою управління фінансовими активами є соціально-економічна ефективність або кінцеві фінансові результати інвестиційної діяльності суб’єктів фінансового ринку. Предметом управління фінансовими активами є причинно-наслідкові зв'язки економічних процесів і явищ в інвестиційному середовищі. Пізнання таких зв'язків в інвестиційній діяльності дає змогу розкрити сутність економічних явищ і на цій основі дати правильну оцінку досягнутим результатам, виявити резерви підвищення ефективності інвестицій, обґрунтувати управлінські рішення.

Об'єктом управління фінансовими активами виступає діяльність суб’єктів фінансового ринку як сукупність відносин, які розглядаються у контексті взаємозв'язку з техніко-організаційними, соціальними та іншими умовами інвестиційної діяльності. Аналіз фінансових інвестицій вельми багатогранний.

Суб'єкти управління фінансовими активами — це користувачі інформації про функціонування фінансових ринків і його суб’єктів.

Видом інвестиційного аналізу є теоретичне та практичне відособлення аналітичної роботи, яка здійснюється у процесі управління інвестиційною діяльністю. До основних видів економічного аналізу відносять:

• за критерієм підходу до аналізу, теоретичний (політико-економічний) аналіз та конкретно-економічний аналіз;

• за рівнем аналітичного дослідження: макроекономічний та мікроекономічний аналіз.

Теоретичний (політико-економічний) аналіз являє собою якісний логічний аналіз інвестиційної діяльності, що характеризується високим ступенем абстракції і полягає в аналізі дії економічних категорій та законів.

Конкретно-економічний аналіз — це переважно кількісний аналіз, виражений у формалізованому вигляді, у конкретних формулах і розрахунках, що знаходиться в тісній, органічній єдності з якісною характеристикою економічних явищ і процесів у інвестиційній сфері.

Макроекономічний аналіз — це глобальний аналіз міжнародного та вітчизняного фінансового ринку. Оцінюючи портфель інвестицій, необхідно враховувати макропідхід до аналізу загальних можливих результатів.

Мікроекономічний аналіз — це аналіз інвестиційної діяльності суб’єктів фінансового ринку, що має свою специфіку в області методів дослідження та інформаційної бази.

Слід мати на увазі, що методи аналізу та оцінювання фінансових інвестицій можуть застосовуватися і для ухвалення інвестиційного рішення загальнонаціональними або регіональними органами влади, приватними або некомерційними організаціями та іншими структурами.

Управління фінансовими активами здійснюється на базі прийомів і методів, які не є його привілеєм, а використовуються і в інших сферах теоретичної та прикладної економіки: порівняння і групування, ланцюгових підстановок, різниць та ін. В окремих випадках використовуються методи економіко-математичного моделювання (наприклад, регресивний, кореляційний аналіз тощо).

Метод порівняння — аналітичний прийом, що дає змогу виявити взаємозв'язок економічний явищ в інвестиційній сфері, їх розвиток і ступінь досягнення ефективності у використанні матеріальних, трудових, фінансових (інвестиційних) та інших ресурсів. Порівняння забезпечує якість інвестиційного аналізу, якщо римується зіставлення порівнюваних величин за змістом, місцем розташування, часом та іншими умовами.

Спосіб зведення та групування полягає в об'єднанні інформаційних матеріалів в аналітичні таблиці, що дає змогу зробити необхідні зіставлення і висновки. В процесі аналізу за допомогою аналітичних групувань виявляють взаємозв'язок економічних явищ і показників, визначають вплив найбільш істотних факторів, знаходять закономірності та тенденції у розвитку інвестиційних процесів.

Метод ланцюгових підстановок — спосіб кількісного виразу відхилення фактичного показника від базового очікуваного, минулого періоду або показника інших портфелів). Його іноді називають ланцюговим методом побудови індивідуальних індексів або методом послідовного виключення. Порівняльні показники розглядаються як добуток певних співмножників (індивідуальних показників), які утворюють сукупність (узагальнюючий показник). Кожний співмножник характеризує певний чинник, що впливає на величину сукупності. Обчислення впливу окремих факторів на величину загального показника виконується шляхом заміни (підстановки) по одному з базових співмножників на фактичний і розрахунку нового добутку після кожної заміни. Різниця кожного нового і попереднього добутку показує величину впливу даного чинника на зміну базового (узагальненого) показника.

В управлінні фінансовими активами використовують й інші методи: вирахування різниць (різновид методу ланцюгових підстановок), теорію ігор і масового обслуговування, лінійне програмування. Вдосконалення прийомів і методів аналізу пов'язане з широким застосуванням ЕОМ.

Отже, роль інвестиційного аналізу в управлінні фінансово-господарською діяльністю в умовах ринкової економіки не­ухильно зростає. Це зумовлено необхідністю підвищення ефек­тивності інвестиційної діяльності, оптимізації та використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів; забезпечення високого рівня рентабельності бізнесу, конкурентоспроможно­сті організації, стабільного економічного зростання і стратегічної стійкості.

Як економічна категорія фінансовий ринок виражає економічні відносини між суб’єктами економіки з приводу реалізації вартості та споживчої вартості, укладеної у фінансових активах. У системі національних рахунків фінансові активи визначаються як об’єкти, що мають вартість і знаходяться у власності економічних суб’єктів, від яких слід очікувати в майбутньому одержання прибутку або інших доходів. Їх класифікують у наступні категорії: золото і спеціальні права запозичення (СПЗ), готівка і депозити, цінні папери, крім акцій, позики, акції та інший акціонерний капітал, страхові технічні резерви, інші рахунки до одержання або до оплати.

Фінансовий ринок, поряд з великою кількістю всіляких ринків, що взаємодіють між собою, є складовою частиною загального ринкового простору. Поняття фінансового ринку охоплює різні ринки, котрі складаються з багатьох інститутів. Кожний ринок має справу з певним типом зобов’язань (цінних паперів), обслуговує певних його учасників і діє на відповідній території.

Слід відзначити, що деякі ринки, на яких обертаються досить однорідні матеріальні або фінансові активи, можуть входити до складу інших, більш об’ємних ринків. Саме до такої категорії складних ринків і належить фінансовий ринок.

В залежності від форми фінансових ресурсів фінансовий ринок поділяється на два рівні: ринок грошей і ринок капіталів. Відповідно до організації руху фінансових ресурсів окремо виділяють низку його сегментів (рис. 1).

Рис. 1. Структура фінансового ринку

Запропонована послідовність приблизно відповідає обсягам ринків у світовій економіці. При цьому обсяги товарних ринків сьогодні на порядок поступаються ринкам корпоративних акцій і облігацій, які, у свою чергу, менше ринків похідних фінансових інструментів (деривативів), які так само значно поступаються світовим валютним ринкам. При цьому розташовані у порядку зростання обсяги ринків практично повністю відповідають хронології їх виникнення. Так, товарний ринок виник раніше корпоративних фінансових інструментів, а ринки деривативів і світові валютні ринки у сучасному вигляді (типу FOREX) з’явилися відносно нещодавно.

Залежно від строку обігу фінансових інструментів фінансовий ринок можна сегментувати на грошовий ринок, кредитний ринок та ринок цінних паперів.

Ринок капіталів акумулює фінансові інструменти з терміном обігу більше одного року, які можуть бути як борговими, так і інвестиційними. Існують і такі інструменти, які мають термін обігу менше одного року, однак віднесені до ринку капіталу (опціон).

Ринок цінних паперів є особливою формою торгівлі фінансовими ресурсами, суть якої полягає у випуску та обігу цінних паперів.

Багато економістів ототожнюють фондовий ринок з ринком цінних паперів. Ринок цінних паперів складається з двох частин – фондового ринку та сфери обігу цінних паперів у вигляді купівлі-продажу короткострокових (до одного року) документів (рис. 2). Такими чином, ринок цінних паперів ширше фондового ринку, хоча значення останнього є величезним.

Рис. 2. Ринок цінних паперів і його складові

Ринок цінних паперів являє собою досить розгалужену сукупність суспільних відносин, включаючи державне та інституційно-правове їх регулювання. Він призначений для акумулювання капіталу з наступним його перерозподілом у вигляді інвестицій у виробничу і соціальну сферу народного господарства шляхом випуску, придбання і вільного розпорядження цінними паперами їхніми власниками.

Ринок цінних паперів – це складова частина ринку будь-якої країни. Основа ринку цінних паперів – це товарний ринок, гроші і грошовий капітал. Перший є надбудовою над другим, похідним по відношенню до них.

На ринку цінних паперів присутні різні учасники, які згідно до Закону України „Про цінні папери та фондовий ринок” від 23.02.06 діляться на такі групи: 1) емітенти; 2) інвестори; 3) саморегулівні організації; 4) професійні учасники.

Емітент цінних паперів – юридична особа, Автономна республіка Крим або міські ради, а також держава в особі уповноважених нею органів державної влади, яка від свого імені розміщує емісійні цінні папери та бере на себе зобов’язання щодо них перед їх власниками.

Особливе місце серед учасників ринку посідають інвестори (від англ. іnvestor, від лат. investo – одягаю, наділяю), тобто суб’єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладання власних, позичкових і залучених цінностей в інструменти ринку цінних паперів.

Згідно Закону України „Про цінні папери та фоновий ринок” інвестори в цінні папери – фізичні та юридичні особи, резиденти і нерезиденти, які набули права власності на цінні папери з метою отримання доходу від вкладених коштів та/або набуття відповідних прав, що надаються власнику цінних паперів відповідно до законодавства.

За своїм статусом інвестори можуть бути корпоративними, інституційними та індивідуальними. Корпоративні інвестори — це переважно акціонерні товариства, а також підприємства інших форм власності, що мають вільні грошові кошти.

Інституційні інвестори — це портфельні інвестори, які формують інвестиційний портфель на підставі фундаментального прогнозу поведінки їхніх котирувань у довготерміновому і середньотерміновому періодах. Зазвичай це фахівці, робота яких полягає в довірчому управлінні активами.

Інституційними інвесторами на ринку цінних паперів України є інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди), інвестиційні фонди, взаємні фонди інвестиційних компаній, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, інші фінансові установи, які здійснюють операції з фінансовими активами в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, – також за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів (ст.2 Закону України „Про цінні папери та фондовий ринок”).

Індивідуальні (приватні) інвестори – це фізичні особи, які використовують свої нагромадження для придбання цінних паперів. Індивідуальний інвестор найчастіше зацікавлений у тому, щоб вільні грошові кошти принесли дохід, що слугуватиме джерелом доходів при досягненні пенсійного віку або забезпечить фінансову стабільність його родині.

Професійні учасники фондового ринку – юридичні особи, які на підставі ліцензії, виданої ДКЦПФР, провадять на ринку професійну діяльність, види якої визначені законами України.

На ринку цінних паперів здійснюються такі види професійної діяльності: діяльність з торгівлі цінними паперами; діяльність з управління активами інституційних інвесторів; депозитарна діяльність; діяльність з організації торгівлі на фондовому ринку.

Діяльність з торгівлі цінними паперами на фондовому ринку провадиться торговцями цінними паперами – господарськими товариствами, для яких операції з цінними паперами є виключним видом діяльності, а також банками.

Професійна діяльність з торгівлі цінними паперами включає:

– брокерську діяльність;

– дилерську діяльність;

– андеррайтинг;

– діяльність з управління цінними паперами.

Діяльність з управління активами інституційних інвесторів – професійна діяльність учасника фондового ринку – компанії з управління активами, що провадиться нею за винагороду від свого імені або на підставі відповідного договору про управління активами інституційних інвесторів.

Компанія з управління активами (КУА) – це юридична особа, створена згідно з Законом „Про господарські товариства”, з метою професійного управління активами інститутів спільного інвестування (ІСІ) і недержавних пенсійних фондів (НПФ) відповідно до вимог, передбачених нормами законодавства, на підставі дозволу (ліцензії) на провадження діяльності з управління активами. КУА створюється як акціонерне товариство або товариство з обмеженою відповідальністю.

КУА, які мають ліцензію на управління активами ІСІ, можуть отримати ліцензію на управління активами НПФ за умови, якщо розмір їх статутного капіталу становить не менше ніж 300 тис. євро за офіційним обмінним курсом НБУ на дату реєстрації юридичної особи. КУА повинна мати у своєму складі не менше трьох сертифікованих фахівців, які отримали в установленому порядку кваліфікаційне посвідчення фахівця з управління активами (у тому числі керівні посадові особи) для самої КУА, та по два сертифікованих фахівця, які отримали в установленому порядку кваліфікаційне посвідчення фахівця з управління активами (у тому числі керівні посадові особи) – для кожної філії, якій надаватимуться повноваження щодо здійснення діяльності з управління активами. Якщо з якихось причин кількість сертифікованих фахівців зменшилась, то особа, що здійснює управління активами, повинна відновити їх кількість протягом двох місяців.

Винагорода компанії з управління активами (крім компанії з управління активами венчурного фонду) встановлюється у співвідношенні до вартості чистих активів фонду.

Депозитарна діяльність – це надання послуг щодо зберігання цінних паперів незалежно від форми їх випуску, відкриття та ведення рахунків у цінних паперах, обслуговування операцій на цих рахунках (включаючи кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів) та обслуговування операцій емітента щодо випущених ним цінних паперів.

Депозитарна діяльністьпровадиться учасниками фондового ринку відповідно до Закону України «Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» від 10.12.97 №710/97–ВР. Вона включає:

– діяльність із ведення реєстру власників цінних паперів;

– депозитарну діяльність зберігача цінних паперів;

– депозитарну діяльність депозитарію цінних паперів.

З метою створення ефективної системи регулювання та контролю на ринку цінних паперів за ініціативою ДКЦПФР були утворені саморегулівні організації (СРО) – неприбуткові об’єднання учасників фондового ринку, що провадять професійну діяльність з торгівлі цінними паперами, управління активами інституційних інвесторів, депозитарну діяльність (діяльність реєстраторів і зберігачів).

Всі професійні учасники ринку цінних паперів мають бути членом щонайменше одного об’єднання СРО відповідно до виду діяльності.

Метою діяльності саморегулівних організацій професійних учасників фондового ринку є забезпечення провадження діяльності професійними учасниками фондового ринку, які є членами СРО, розроблення і затвердження правил, стандартів професійної поведінки та провадження відповідного виду професійної діяльності.